01 лютого 2022 року Справа № 915/1097/20(490/10026/19)
м. Миколаїв
За позовом: ОСОБА_1 ,
АДРЕСА_1 ,
до відповідача: Державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод»,
(54001, м.Миколаїв, вул. Адміральська, 38, код ЄДРПОУ 14313240, ел.пошта msz.eng@ukroboronprom.com)
третя особа без самостійних позовних
вимог на стороні відповідача-1: Калашніков Валерій Миколайович, генеральний директор ДП «Миколаївський суднобудівний завод», 54001, м.Миколаїв, вул. Адміральська, 38,
третя особа без самостійних позовних
вимог на стороні відповідача-2: Державний концерн «Укроборонпром», 04119, м.Київ, вул. Дегтярівська, 36, ел.пошта kanc@ukroboronprom.com
про: стягнення 117351,82 грн.,
у межах справи №915/1097/20 про банкрутство державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод», в якій:
боржник: Державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод»,
(54001, м.Миколаїв, вул. Адміральська, 38, код ЄДРПОУ 14313240, ел.пошта msz.eng@ukroboronprom.com)
розпорядник майна: арбітражний керуючий Шалашний Леонід Олександрович (93000, Луганська обл., м.Рубіжне, вул. Померанчука, 15а, ел. пошта ІНФОРМАЦІЯ_1 ).
Суддя Ткаченко О.В.
Секретар судового засідання Сулейманова С.М.
Представники:
від позивача: представник не з'явився,
від відповідача: Царюк В.В., за довіреністю,
СУТЬ СПОРУ: стягнення 117351,82 грн.,
Гр. ОСОБА_1 звернулась до Центрального районного суду м.Миколаєва з позовом до державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод» про стягнення коштів в сумі 117351,82 грн., з яких: 30086,21 грн. суму втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати; 82265,61 грн. середнього заробітку за весь період затримки розрахунку; 5000,0 грн. компенсації за завдану моральну шкоду.
Ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва від 05.10.2020р. було відкрито провадження в цивільній справі, судове засідання призначено на 24.12.2020р.
Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 16.10.2020р. було відкрито провадження у справі №915/1097/20 про банкрутство ДП «Миколаївський суднобудівний завод».
Станом на дату відкриття провадження у справі Центральним районним судом м.Миколаєва не було вирішено справу по суті.
Ухвалою Центрального районного суду м.Миколаєва від 21.04.2021р. матеріали справи були передані до Господарського суду Миколаївської області для розгляду в межах справи №915/1097/21 про банкрутство ДП «Миколаївський суднобудівний завод»
02.06.2021р. справа надійшла до Господарського суду Миколаївської області.
Ухвалою суду від 03.06.2021р. було прийнято дану справу до провадження судді Ткаченко О.В., підготовче засідання призначено на 06.07.2021р.
Ухвалою суду від 06.07.2021р. було закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті на 14.09.2021р. о 10 год. 15 хв.
28.08.2021р. від відповідача до суду надійшов відзив на позов, в якому він заперечує проти заявлених позовних вимог та просить суд у задоволенні позову відмовити. У відзиві відповідач зазначає, що позивачем був пропущений 3-місячний строк для звернення до суду з вимогою про стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні, оскільки заборгованість із заробітної плати відповідачем була сплачена 24 липня 2019 року, а позивач звернувся з даним позовом до Центрального районного суду м.Миколаєва 21.11.2019р., тобто з пропуском встановленого ст.233 КЗпП України тримісячного строку. Також відповідач заперечує проти заявлених до стягнення вимог щодо сплати компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати з огляду на те, що трудові відносини з позивачем припинились, а проведення компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати після звільнення працівника законодавством не передбачено. Окрім цього відповідач заперечує проти стягнення з нього моральної шкоди з огляду на те, що позивачем не доведено доказами глибину душевних страждань позивача та наслідків, що спричинені такими стражданнями.
14.09.2021р. від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач зазначає, що на її думку строк для звернення до суду з позовними вимогами щодо компенсації за затримку розрахунку при звільненні, оскільки 24.07.2019р. позивачем були отримані кошти, однак не було отримано повідомлення про належні нараховані суми в порядку ст. 116 КЗпП України, тому позивач не був обізнаний про те, що саме входило до суми виплат 24.07.2019р. з метою отримання відомостей про нараховані суми позивач зверталась до відповідача та лише 07.10.2019р. отримала відповідь, з якої вбачається, що до розрахунку не були включені компенсація втрати частини заробітку у зв'язку з порушенням строків виплат та вихідна допомога, також позивач зазначає, що довідка з визначенням середньої заробітної плати нею була отримана від відповідача лише 23.10.2019р., а без відомостей, вказаних у цій довідці у позивача була відсутня можливість остаточно визначити обсяг своїх вимог для їх формування. З огляду на викладене, позивач зазначає, що нею відліковується строк на звернення до суду з даною вимогою з 07.10.2019р. У даній відповіді на відзив позивач також зазначає, що якщо суд буде вважати, що строк пропущений, позивачем буде ставитись питання про його поновлення, як пропущений з поважних причин.
06.10.2021р. від відповідача до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких він наполягає на пропуску позивачем 3-місячного строку для звернення з вимогами про стягнення компенсації за затримку розрахунку при звільненні. Оскільки відповідно до п.2 рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. у справі №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу, для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним. Відповідач розрахувався з позивачем 24.07.2019р., що не оспорюється останнім, отже, саме з цієї дати має відліковуватись відповідний строк для звернення до суду з позовом про стягнення вказаної компенсації. Позивач фактично такий строк пропустив, та не надав суду доказів про наявність поважних причин такого пропуску та підстав для його поновлення.
Ухвалою суду від 14.09.2021р. судове засідання було відкладено на 12.10.2021р.
Судове засідання, призначене на 12.10.2021р. не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Ткаченко О.В. у відпустці, про що сторони були сповіщені відповідним повідомленням.
Ухвалою суду від 22.10.2021р. розгляд справи був призначений на 10.11.2021р.
09.11.2021р. від відповідача до суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з хворобою представника відповідача та неможливістю участі в даному судовому засіданні.
Ухвалою суду від 10.11.2021р. судове засідання було відкладено на 09.12.2021р.
Ухвалою суду від 09.12.2021р. було повідомлено сторін про відкладення розгляду справи на 01.02.2022р.
Представник позивача в судове засідання не з'явився.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи.
Судом враховано, що явка представників сторін в судове засідання обов'язковою не визнавалась.
Представник відповідача в судовому засіданні проти заявлених позовних вимог заперечує в повному обсязі.
В судовому засіданні у відповідності до приписів ст. 240 ГПК України судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, гр. ОСОБА_1 перебувала у трудових правовідносинах з Державним підприємством «Суднобудівний завод ім. 61 Комунара» (правонаступник - ДП «Миколаївський суднобудівний завод»).
Наказом від 17 вересня 2018 року №70-к гр. ОСОБА_1 було звільнено з посади начальника цеху №27 заводу за скороченням штату відповідно до приписів п.1 ст. 40 КЗпП України з виплатою вихідної допомоги.
Відповідно до довідки від 26.09.2018р. №347, виданої відповідачем, сума заборгованості по заробітній платі працівника цеху №27 ДП «Миколаївський суднобудівний завод» ОСОБА_1 станом на 24.09.2018р. складає 111132,21 грн. (а.с.12) із зазначенням помісячної заробітної плати за кожний місяць за період з грудня 2015 року по серпень 2018 року.
24 липня 2019 року відповідачем позивачу були перераховані кошти в сумі 126493,05 грн., на підтвердження чого позивачем надано відповідну банківську виписку (а.с.13-14).
В подальшому, позивачем був надісланий відповідачу адвокатський запит від 09.09.2019р. №17/1, в якому позивач просить повідомити, чи входила до виплат за період з грудня 2015 року по вересень 2018 року сума вихідної допомоги, сума середнього заробітку за час затримки та компенсація втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, та якщо входила - вказати їх точні розміри, а також надати довідку з обґрунтованими розрахунками належних сум компенсації втрат частини доходів і середнього заробітку за весь час затримки на день отримання даного запиту з зазначенням повних розрахунків, періодів і сум нарахування.
16.09.2019р. відповідач листом повідомив позивачу, що надання запитуваної інформації потребує значного часу та відповідь буде надана у строк до 20 робочих днів з дня отримання такого запиту (а.с.17).
07.10.2019р. відповідач листом повідомив позивача, що суми вихідної допомоги врахована у розрахунку за вересень 2018 року та виплачена у повному обсязі 24.09.2019р., суми середнього заробітку за ас затримки розрахунку при звільненні до виплат включені не були як і суми компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати. Стосовно надання довідки з обґрунтованими розрахунками належних сум компенсації втрат доходів і середнього заробітку, відповідач повідомив, що такі виплати розраховуються відповідно до положень Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Постанови КМУ №100 від 08.02.1995р. «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати». У випадку з ОСОБА_1 її середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата (звільнення у вересні 2018 року).
Предметом даного позову є майнова вимога позивача про: 1) стягнення з відповідача суми нарахованого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період вересня 2016 року по листопад 2019 року у загальній сумі 82265,61 грн.; 2) стягнення з відповідача суми компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати за період з вересня 2016 року по квітень 2018 року у загальній сумі 30086,12 грн.; 3) стягнення з відповідача моральної шкоди в сумі 5000,0 грн.
Стосовно позовної вимоги про стягнення з відповідача суми нарахованого середнього заробітку суд вважає за доцільне зазначити наступне.
Відповідно до норм ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у загальній сумі 82265,61 грн. за період з вересня 2018 року по листопад 2019 року.
Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід'ємною складовою верховенства права.
Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесульних рішень.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 682/3060/16-ц, зроблений такий висновок: «звернення працівника, який у день звільнення не працював, до суду з позовом про стягнення сум, які належать йому до виплати від підприємства, установи, організації станом на день звільнення, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід вважати пред'явленням вимоги про розрахунок, яка передбачена статтею 116 КЗпП (якщо така вимога раніше не пред'являлась). У такому випадку відповідальність роботодавця на підставі статті 117 КЗпП наступає після звернення звільненого працівника до суду та невиплати після пред'явлення вимоги роботодавцем всіх сум, які йому належать. Час затримки розрахунку при звільненні позивача починається з моменту коли відповідачеві стало відомо про вимогу позивача: отримання відповідачем копії позовної заяви або проведення судом судового засідання (за відсутності відомостей про дату отримання копії позовної заяви) до фактичної виплати заробітної плати. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні за статтею 117 КЗпП настає лише у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівнику сум у строки, передбачені у статті 116 КЗпП. Тягар відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця (власника або уповноважений ним орган).»
У частинах першій, другій статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу вказано, що "за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин. Для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним".
Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З огляду на наведене Конституційний Суд України вирішив, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Аналогічну правову позицію неодноразово висловлював Верховний Суд України, зокрема у постановах від 24 червня 2015 року у справі № 6-616цс15, від 14 грудня 2016 року у справі № 6-788ц16. Такого ж висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 24 лютого 2021 року у справі № 127/937/17.
Матеріалами справі підтверджено та сторонами не заперечено, що відповідач здійснив повний розрахунок з позивачем 24.07.2019р.
Тоді як позивач звернувся до суду з даним позовом, в якому в тому числі заявив до стягнення 82265,61 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні 21.11.2019р., тобто, фактично з пропуском встановленого ст.233 КЗпП України.
Посилання позивача про те, що він не був обізнаний про розмір своєї середньої заробітної плати для здійснення відповідних розрахунків, тому був змушений звертатись до відповідача за отриманням відповідної довідки, суд не приймає, з огляду на те, що відповідно до норм Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995р. №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
У позивача були відомості про розмір заробітної плати, нарахованої йому перед звільненням, в т.ч. за останні два місяці, оскільки йому було вручено довідку про заборгованість по заробітній платі від 26.09.2018р. №347 (а.с.12), тому позивач мав можливість здійснити розрахунки середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні самостійно.
Судом також враховано, що нормами КЗпП України а також вказаного Порядку обчислення середньої заробітної плати, не ставиться у залежність здійснення розрахунку такого середнього заробітку від відомостей про середній заробіток від роботодавця.
За таких обставин, у позивача була можливість самостійно розрахувати суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та звернутись до суду з відповідним позовом в межах встановленого ст. 233 КЗпП України тримісячного строку.
Станом на день розгляду справи судовому засіданні 01.02.2022р. позивач не надав суду будь-яких доказів, які б свідчили про наявність поважних причин пропуску такого строку та, відповідно, наявність підстав для його поновлення.
Враховуючи викладене, у позовній вимозі щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід відмовити.
Стосовно позовної вимоги щодо стягнення з відповідача компенсації втрати частини заробітку у зв'язку з порушенням строків виплати суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ст. 7 ч. 4 Конституції України, право на своєчасне одержання винагороди за працю захищене законом.
Відповідно до вимог частини першої статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Відповідно до ч. 6 ст. 24 Закону України "Про оплату праці", своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.
Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник маж право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Статтею 141 КЗпП встановлено, що обов'язок неухильного додержання законодавства про працю лежить на власнику або уповноваженому ним органі.
Таким чином, вимога ОСОБА_1 в частині стягнення заробітної плати в розмірі 58402,10 гривень є обґрунтованою та підлягає до задоволення.
Відповідно до статті 34 Закону України "Про оплату праці" компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Відповідно до Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи) (стаття 1).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення) (стаття 2).
Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться) (стаття 3).
Відповідно до п. 2.2 рішення Конституційного Суду від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Пунктами 4, 5 "Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, визначено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом (пункт 4).
Сума компенсації виплачується громадянам у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (пункт 5).
Відповідно до правових висновків Верховного Суду України, які викладені у постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-43цс14, від 14 грудня 2016 року у справі № 428/7002/14-ц, відповідно до статті 34 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року №108/95-ВР, Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року №2050-III компенсація втрати частини заробітної плати провадиться підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності й господарювання своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця, якщо в цей час індекс цін на споживчі товари і тарифів на послуги зріс більше ніж на один відсоток.
За змістом цих нормативних актів підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів (заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, стипендії); 2) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 3) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; 4) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги і 5) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
Таким чином право на компенсацію частини доходів у громадянина пов'язується з настанням такого юридичного факту (події), як невиплата грошового доходу у встановлені строки його виплати.
З огляду на це, суд не приймає до уваги заперечення відповідача щодо незастосування вказаних положень до нарахування компенсації втрати частини доходу звільненим працівником, оскільки, як вже зазначено судом, право на таку компенсацію пов'язується з фактом невиплати грошового доходу у встановлені строки його виплати, а не з фактом наявності неприпинених трудових правовідносин на дату пред'явлення такої вимоги.
Використане у статті 3 Закону та пункті 4 Порядку формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зазначена правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 19 грудня 2011 року у справі № 6-58цс11, у постанові від 11 липня 2017 року у справі №21-2003а16).
Відповідно до розрахунку, доданого позивачем до позову, сума компенсації за порушення строків виплати заробітної плати становить 30086,21 грн. (а.с. 23).
Вказаний розрахунок відповідачем не спростовано.
Таким чином, з ДП «Миколаївський суднобудівний завод» на користь позивача слід стягнути компенсацію за порушення строків виплати заробітної плати у розмірі 30086,21 грн. Зазначена компенсація є частиною заробітної плати і не обмежується позовною давністю.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди в сумі 5000,00 грн. суд виходить з наступного.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема завдання моральної шкоди іншій особі (п.3 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України).
У пунктах 3, 4, 10 ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.
Відповідно до ч.ч.2, 3 ст.23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, якою передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Зазначена норма права містить перелік юридичних фактів, що є підставою виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи винятків для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а статтею 237-1 цього Кодексу передбачено право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.
Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення порушених прав, зокрема погашенням заборгованості з виплати заробітної плати, а має самостійне юридичне значення. Таких висновків дійшов Верховний Суд у Постанові від 19.02.2020р. у справі №591/4825/17.
За приписами п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995р., зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди необхідно з'ясувати: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Аналогічні висновки містить і Постанова Верховного Суду від 24.06.2020р. в справі №455/1076/16-ц, в якій зазначено, що зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.
Тобто моральна шкода, як і будь-яка інша позовна вимога, є предметом доказування, а тому обов'язок доказування моральної шкоди покладається саме на ту сторону, яка просить про її стягнення. Аналогічна правова позиція щодо покладення обов'язку доказування моральної шкоди на позивача викладена у постановах Верховного Суду від 16.10.2019р. у справі №815/6107/17 і від 04.03.2020р. у справі №815/2215/15.
Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди, - посилається на те, що внаслідок не виплати заробітної плати відчував моральні страждання пов'язані з відсутністю грошових коштів для свого існування та для існування своєї родини, а також зазначає, що дії заводу з невиплати належної позивачу заробітної плати призвели до відчуття останнім душевного болю, порушення спокою, сну та призвели до погіршення стану здоров'я. За даних обставин, позивач вважає, що діями відповідача спричинена моральна шкода, яка полягає в перенесеному душевному хвилюванні, яке відобразилося на її емоційному стані.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд враховує обставини справи, характер та обсяг страждань, яких зазнав позивач, характер майнових втрат, тяжкість вимушених змін у її життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, а тому суд дійшов висновку, що справедливою сумою компенсації моральних страждань є 3000,00 грн.
Твердження відповідача щодо того, що позивачем арифметично не обґрунтований розмір відшкодування моральної шкоди суд не приймає та вважає безпідставними, оскільки законодавством не передбачено методику визначення розміру відшкодування моральної шкоди, адже немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, переживань особи.
Разом з тим, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи моральну шкоду, завдану порушенням трудових прав, ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов'язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу.
Відповідач не надав суду доказів оплати суми компенсації, заявленої до стягнення у даній справі.
За таких обставин, з огляду на викладене, господарський суд вважає, що позов підлягає задоволенню частково.
Відповідно до норм ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається на відповідача пропорційно задоволеним позовним вимогам.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 219, 220, 233, 238, 240, 241, 248, 252 ГПК України, суд -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Державного підприємства «Миколаївський суднобудівний завод», (54001, м.Миколаїв, вул. Адміральська, 38, код ЄДРПОУ 14313240) на користь ОСОБА_1 , ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) 30086,1 грн. втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, та компенсації за завдану моральну шкоду в розмірі 3000,0 грн., а також 330,86 грн. судового збору.
3. У іншій частині позову в сумі 82265,61 грн. та 2000,0 грн. моральної шкоди відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дати складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене в порядку та у строки, визначені статтею 256 і підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст рішення складений та підписаний 14 лютого 2022 року.
Суддя О.В. Ткаченко