"14" лютого 2022 р.
справа № 642/6197/21
провадження № 2/642/272/22
04 лютого 2022 року Ленінський районний суд м. Харкова в складі:
головуючого судді- Бородіної О.В.,
за участю секретаря судового засідання - Добронос Д.С.,
розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні Ленінського районного суду м. Харкова цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Харківської міської ради, третя особа: ОСОБА_2 , про визнання права власності на частку житла,-
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Ленінського районного суду м. Харкова з позовною заявою до Харківської міської ради, третя особа: ОСОБА_2 про визнання права власності на частку нерухомого майна за набувальною давністю, а саме на 37/200 частини, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 09 липня 2008 року він добросовісно заволодів та проживав у квартирі за адресою АДРЕСА_1 . З того часу він продовжує проживати та законно безперервно володіти нерухомим майном 37/200 частини квартири за вказаною адресою. Своє місце проживання за вказаною адресою він зареєстрував з 26.02.2009.
Посилаючись на ст. 344 ЦК України, вказує що об'єктом набувальної давності в даному випадку є нерухоме майно, а саме 37/200 частина квартири.
До ремонту та заселення позивачем ця частина була окремою кімнатою.
ОСОБА_2 - є донькою позивача. За договором дарування, посвідченого 08.02.2006 Приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Озеровим В.В. вона стала власницею 27/100 частки квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . За договором дарування, посвідченого 21.06.2006 Приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ключніковою В.О. стала власницею ще 37/100 частки квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 надала дозвіл вселитися та проживати у квартирі позивачу, що підтверджується записом про реєстрацію проживання ОСОБА_1 .
Під час оформлення спадщини у 2020 році на 36/100 частин квартири за адресою АДРЕСА_1 , з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивач та його донька дізналися, що власником 37/200 частки вказаної квартири є ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 .
Позивач вказує, що проживаючи у квартирі більше 10 років, що належить його доньці, не був обізнаний, що частка квартири належить ОСОБА_3 , та на його переконання, його володіння чужим майном було добросовісним, безперервним та відкритим.
Уклавши договір доручення від 09.07.2008 року із ОСОБА_2 , він з того часу здійснював оплату комунальних послуг, укладав договори на виготовлення технічної документації щодо квартири, неодноразово звертався до комунальних підприємств, укладав договори на проведення ремонтних робіт, оскільки стан квартири був у незадовільному стані. Вживав необхідних заходів щодо спірної нерухомості з метою її збереження та цільового призначення користування. Вказує, що після смерті ОСОБА_3 спірна частка 37/200 вищевказаної квартири стала безхазяйною нерухомою річчю. ОСОБА_2 на теперішній час є власницею 163/200 частин квартири, та у квартирі постійно зареєстрованими є позивач та ОСОБА_2 .
Посилаючись на те, що позивач користується квартирою відкрито, не приховуючи факту знаходження майна в його володінні, безперервно, так як володіння не переривалось протягом всього строку більше 12 років, а тому звертається до суду для визнання права власності на вказане майно.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 20.09.2021 року позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків.
30.09.2021 року позивачем через канцелярію Ленінського районного суду м. Харкова було подано заяву про усунення недоліків на виконання ухвали без руху.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 05.10.2021 року за позовною заявою відкрито провадження в порядку загального позовного провадження та призначене підготовче судове засідання.
У листопаді 2021 року на адресу Ленінського районного суду м. Харкова надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник Харківської міської ради просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Представник відповідача посилається на відсутність правових підстав передбачених ст. 344 ЦК України для визнання права власності за позивачем за набувальною давністю. Позивач не є власником 163/200 частки спірної квартири, а є лише зареєстрованим за місцем проживання, тобто він достеменно знав, що він не є власником спірної квартири, а тому не може бути набувачем у відповідності до вимог ст. 344 ЦК України. 37/200 частин цієї квартири зареєстровано на праві власності за іншою особою - ОСОБА_3 , тобто власник цієї частки відомий. За наявності підстав передбачених ст. 1277 ЦК України спадщина може бути визнана відумерлою, та переходить у власність територіальної громади. Вважає позовні вимоги не обгрунтованими та такими що не підлягають до задоволення.
На адресу Ленінського районного суду м. Харкова надійшли письмові пояснення третьої особи ОСОБА_2 у яких вона позовні вимоги підтримала, та вказала що позивач законно вселився та добросовісно володів чужим майном більше 10 років і продовжує відкрито та безперервно володіти ним. Також вказала, що на момент вселення позивачу не було відомо про права власності на частку квартири ОСОБА_3 , оскільки він вселявся до своєї доньки.
ОСОБА_2 була допитана у судовому засіданні у якості свідка, та пояснила, що вона з 2008 року володіє частиною квартири за адресою АДРЕСА_1 . Її батько - ОСОБА_1 влітку 2008 року вказав, що він буде допомагати та облаштовувати квартиру, і вона надала згоду на його проживання у квартирі. З того часу він зареєстрований та постійно проживає за вказаною адресою. Коли помер її брат, якому також належала частка вказаної квартири, то при оформленні спадщини стало відомо, що є ще частка, яка зареєстрована на іншу особу. Батько за час проживання постійно організовував ремонтні роботи у квартирі. Про те, що частка квартири належить іншій особі вона також не знала.
Свідок ОСОБА_4 у судовому засіданні пояснив, що він із ОСОБА_1 знаомий з 90-х років. На той час він працював у ЖЕКу. ОСОБА_1 приходив до ЖЕКу та шукав електрика. Після того вони стали спілкуватися. Останні 10 років та навіть більше ОСОБА_1 постійно проживав за адресою на АДРЕСА_2 . Номер квартири точно не знає, на першому поверсі. Його він там бачив часто, також бував у нього дома. Також неодноразово бачив його у ЖЕКу, коли він приходив із якими-то документами, щось з'ясовував. Свідок, як працівник ЖЕКу також приходив і до сусідів за цією адресою, та вони скарг на ОСОБА_1 не висловлювали. Він доглядав за квартирою. Це комунальна квартира. Родину ОСОБА_5 він також бачив, коли приходив ремонтувати електрику. Це були дід та баба. Запам'ятав їх оскільки баба постійно сварила діда. Їх він бачив, ще до того, як бачив у квартирі ОСОБА_1 . Квартира є трикімнатною із кухнею. Після 2000-х років, приблизно з 2007-2008 він разом працював із ОСОБА_1 . З того часу і до теперішнього часу ОСОБА_1 проживає у цій квартирі на АДРЕСА_2 .
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав з підстав зазначених у позовній заяві.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, про розгляд справи повідолені належним чином.
Третя особа ОСОБА_2 у судовому засіданні позовні вимоги підтримала.
Суд, вислухавши доводи учасників справи, свідків, дослідивши матеріали справи, надавши правову оцінку встановленим фактам, приходить до наступного висновку.
Відповідно до положень ст.2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Положеннями ч.1 ст.4ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
ОСОБА_1 зареєстрований та постійно проживає за адресою АДРЕСА_1
Відповідно до доданих до позовної заяви документів вбачається, що ОСОБА_2 належить на праві спільної часткової власності:
-27/100 частин квартири АДРЕСА_3 на підставі договору дарування серія та номер 591 від 08.02.2006 року посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Озеровою В.В.;
-36/100 частин квартири АДРЕСА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 19.02.2020 року Другою Харківською міською державною нотаріальною конторою;
-37/200 частин квартири АДРЕСА_3 на підставі договору дарування серія та номер 3928 від 21.06.2008 року посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ключніковою В.О.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна сформованого 19.04.2021 року 37/200 частин квартири АДРЕСА_3 зареєстровано за ОСОБА_3 .
Як вбачається з копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Поняття спільної часткової власності викладено в ч. 1 ст.356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.
Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно у цілому. Ці частки є ідеальними й визначаються відповідними відсотками від цілого чи у виразі часток. Ідея спільної часткової власності в тому й полягає, що майно належить усім співвласникам одночасно.
Відповідно до ст. 328 ЦК України, особи вправі набути право власності на підставах, що не заборонені законом і згідно зі ст. 392 ЦК України, можуть звертатись до суду з позовом про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності.
Отже, позов про визнання права власності - це позадоговірна вимога власника майна про констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачу права власності на спірне майно.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способом, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 заселився до спірної квартири з дозволу власника частини квартири - його доньки ОСОБА_2 , та набув право користування квартирою АДРЕСА_3
Позивач ОСОБА_1 просить суд визнати за ним право власності на 37/200 частин квартири АДРЕСА_3 за набувальною давністю.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Відповідно до ч.2 ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За змістом ч.1 ст.344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Відповідно до ч.4 ст.344 ЦК України право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.
Зазначене відповідає висновку у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).
Крім того, у постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду також зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Згідно з ст.12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до положень частин 1 та 2 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно з частин 1, 5, 6 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.
Оскільки встановлено, що позивач при вселенні до квартири розташованої за адресою АДРЕСА_1 , знав про те, що він не є власником квартири, тобто достовірно знав, що квартира належить іншим співвласникам на підставі спільної часткової власності, суд приходить до переконання, що ОСОБА_1 було відомо про відсутність у нього підстав для набуття права власності на спірне житло як на частку так і в цілому, безтитульність та добросовістність як початковий елемент заволодіння майном була відсутня, а тому підстав для визнання за позивачем права власності на частку у спірній квартирі за набувальною давністю немає.
Позивачем не надано в судове засідання достатніх та належних доказів на підтвердження позову, умови передбачені ст.344 ЦК України для набуття права власності за набувальною давністю відсутні, тому позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Суд розподіляє судові витрати, відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, та у зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, покладає понесені позивачем судові витрати по сплаті судового збору на позивача.
Керуючись ст. ст. 13, 19, 56, 77-81, 259, 263-265, 274, 268, 354 ЦПК України, суд-
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Харківської міської ради, третя особа: ОСОБА_2 , про визнання права власності на частку житла - відмовити.
На рішення може бути подана апеляційна скарга до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 14.02.2022 року.
Суддя О.В. Бородіна