вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua
"08" лютого 2022 р. Cправа № 902/90/21(902/931/21)
Господарський суд Вінницької області в складі: головуючий суддя Тісецький С.С., секретар судового засідання Переродова С.О., розглянувши в приміщенні суду матеріали справи
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "Конкорд" (вул. Заводська, 1, с.Северинівка, Жмеринський р-н, Вінницька обл., 23126; код ЄДРПОУ 30870553)
до: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )
про визнання недійсним договору
в межах справи № 902/90/21
за заявою: Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична фірма "Право О.П." (вул.Пирогова, 76Б, офіс. 132, м. Вінниця, 21037; код ЄДРПОУ 42342719)
до: Товариства з обмеженою відповідальністю "Конкорд" (вул. Заводська, 1, с.Северинівка, Жмеринський р-н, Вінницька обл., 23126; код ЄДРПОУ 30870553)
про банкрутство
за участю :
від ТОВ "Конкорд" : Сувалов В.О., за ордером
В провадженні Господарського суду Вінницької області перебуває справа № 902/90/21 за заявою ТОВ "Юридична фірма "Право О.П." до ТОВ "Конкорд" про банкрутство.
Ухвалою суду від 03.03.2021 року відкрито провадження у справі про банкрутство ТОВ "Конкорд"; введено процедуру розпорядження майном боржника; призначено розпорядником майна боржника - арбітражного керуючого Комлика І.С..
15.09.2021 року до суду від ТОВ "Конкорд" надійшла позовна заява б/н від 28.08.2021 року до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору.
Згідно протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду (з присвоєним єдиним унікальним номером судової справи № 902/90/21(902/931/21), вказаний позов передано на розгляд судді Тісецькому С.С..
Ухвалою суду від 16.09.2021 року призначено підготовче засідання з розгляду позовної заяви ТОВ "Конкорд" б/н від 28.08.2021 року до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, в межах справи № 902/90/21 на 25.10.2021 року.
Ухвалою суду від 25.10.2021 року підготовче засідання з розгляду вказаної позовної заяви в межах справи № 902/90/21 призначено на 23.11.2021 року.
22.11.2021 року до суду від арбітражного керуючого Комлика І.С. надійшли письмові пояснення № 02-35/2135 від 15.11.2021 року щодо позовної заяви ТОВ "Конкорд" до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору по справі № 902/90/21(902/931/21).
Ухвалою суду від 23.11.2021 року підготовче засідання з розгляду цієї позовної заяви в межах справи № 902/90/21 призначено на 20.12.2021 року.
В подальшому, ухвалою суду від 20.12.2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу № 902/90/21(902/931/21) за позовом ТОВ "Конкорд" б/н від 28.08.2021 року до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, в межах справи № 902/90/21 - до судового розгляду по суті на 12.01.2022 року.
Разом з тим, ухвалою суду від 12.01.2022 року відкладено розгляд справи №902/90/21(902/931/21), в межах справи № 902/90/21 - по суті на 08.02.2022 року.
При цьому, ухвалою суду від 04.02.2022 року ухвалено забезпечити участь арбітражного керуючого Комлика І.С. у судовому засіданні по справі №902/90/21(902/931/21), призначеному на 08.02.2022 року о 14:30 год. в режимі відеоконференції відповідно до Порядку роботи з технічними засобами відеоконференцзв'язку під час судового засідання в адміністративному, цивільному та господарському процесах за участі сторін поза межами приміщення суду, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 23.04.2020 року № 196.
На визначену дату в судове засідання з'явився представник Позивача.
При цьому, судом встановлено, що будь-яких заяв, клопотань, письмових пояснень щодо поважності причин неявки в судове засідання Відповідача станом на дату розгляду справи до суду від Відповідача не надходило.
Крім того, судом встановлено, що 08.02.2022 року від арбітражного керуючого Комлика І.С. на електронну поштову адресу суду надійшло клопотання № 02-35/2374 від 08.02.2022 року про проведення судового засідання у справі № 902/90/21(902/931/21) без участі розпорядника майна ТОВ "Конкорд".
Водночас, у поданому клопотанні повідомлено, що арбітражний керуючий не має можливості брати безпосередню участь у засіданні по справі № 902/90/21(902/931/21), яке призначено на 08.02.2022 року о 14:30, у зв'язку із знаходженням поза межами міста Києва та перебуванні на іншому судовому засіданні в м. Дніпрі. Також, розпорядник майна підтримує позицію, викладену у письмових поясненнях № 02-35/2135 від 15.11.2021 року щодо позовної заяви про визнання договору недійсним в повному обсязі.
Зважаючи на вказане вище клопотання арбітражного керуючого, відповідне судове засідання у цій справі проведено у звичайному режимі.
Також, представник Позивача вказав про можливість проведення судового засідання з розгляду позовної заяви у цій справі по суті за наявної явки учасників.
Поряд з цим, суд зважає на те, що відповідно до ст. 129 Конституції України, суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, розумні строки розгляду справи судом.
Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Доступ до правосуддя здійснюється шляхом точного, послідовного і неухильного дотримання процесуального алгоритму, що передбачений Господарським процесуальним кодексом України.
За змістом ч. 1, ч. 2, п. 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав: 1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.
Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 р. (Закон України від 17.07.1997 р. №475/97 - ВР), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Перебіг строків судового розгляду у цивільних справах починається з часу надходження позовної заяви до суду, а закінчується ухваленням остаточного рішення у справі, якщо воно не на користь особи (справа "Скопелліті проти Італії" від 23.11.1993 р.), або виконанням рішення, ухваленого на користь особи (справа "Папахелас проти Греції" від 25.03.1999 р.).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду неефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (параграфи 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Як вбачається з матеріалів справи, ухвала суду від 12.01.2022 року по справі №902/90/21(902/931/21), яка направлялась на адресу Відповідача - ОСОБА_1 , а саме : АДРЕСА_1 , повернулась до суду із поштовою відміткою "адресат відсутній за вказаною адресою".
Слід зазначити, що Відповідач є кредитором у справі № 902/90/21 про банкрутство ТОВ "Конкорд", та у поданій ОСОБА_1 кредиторській заяві по справі № 902/90/21, останнім повідомлено зазначену вище поштову адресу.
Також, відповідна поштова адреса Відповідача вказана Позивачем у поданій позовній заяві по справі № 902/90/21(902/931/21), в межах справи № 902/90/21, та іншої поштової адреси Відповідачем суду не повідомлялося.
Приписами ч. 1, ч. 3, ч. 7 ст. 120 ГПК України передбачено, суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов'язковою.
Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.
Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Відповідно до ч. 2 ст. 195 ГПК України, суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.
Згідно ч. 5, п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності в особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення, якщо така адреса відсутня.
Днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Слід зазначити, що вказана вище позовна заява ТОВ "Конкорд" б/н від 28.08.2021 року до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, надійшла до суду 15.09.2021 року, а тому у сторін було достатньо часу для надання усіх наявних доказів на підтвердження своїх доводів або заперечень з моменту призначення першого підготовчого засідання (ухвала суду від 16.09.2021 року у справі № 902/90/21(902/931/21).
Враховуючи викладене та беручи до уваги те, що судом здійсненні усі заходи для забезпечення змагальності сторін та задля надання можливості Відповідачу приймати участь в судовому засіданні, а саме неодноразово направлялись ухвали з повідомленням про час та місце слухання у цій справі, суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкладення розгляду справи та можливість розгляду справи по суті за наявної явки учасників.
В ході розгляду справи по суті, представник Позивача вказав, що договір поруки підлягає визнанню недійсним. Також, крім тих, обставин, що викладені в позовній заяві, звернув увагу суду на те, що не було переоформлено в нотаріальному порядку договори забезпечення, зокрема, договір іпотеки, договір застави, договір поруки, що вказує на сумнівність правочину. А також, звернув увагу суду на те, що в справі №911/698/21(911/1116/21) 30.06.2021 року винесено рішення про те, що основний договір цесії, за яким, безпосередньо, як додаток, укладений договір поруки, вже визнано недійсним. Зазначене рішення підлягало перегляду і суд апеляційної інстанції 21.10.2021 року підтвердив, що договір цесії є недійсним від 01.02.2021 року і відповідно на даний час договір поруки окремо від основного договору існувати не може.
Суд, заслухавши представника Позивача, дослідивши матеріали позовної заяви, надавши юридичну оцінку поданих до справи доказів, встановив наступне.
За змістом поданої позовної заяви, ухвалою Господарського суду Вінницької області від 05.07.2021 року визнано грошові вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Конкорд" в розмірі 9 600 000,00 грн (четверта черга задоволення) та 4 540,00 грн витрат на сплату судового збору (перша черга задоволення).
Зазначені кредиторські вимоги виникли у ОСОБА_1 до ТОВ "Конкорд" на підставі договору поруки від 21.02.2020 року, укладеного між ТОВ "Конкорд" (поручитель) та ОСОБА_1 (кредитор) (надалі - договір поруки) та договору купівлі-продажу права вимоги від 01.02.2020 року, укладеним між кредитором та боржником.
Згідно наявного в матеріалах справи № 902/90/21 договору поруки від 21.02.2020 року, Поручитель поручається перед Кредитором за виконання ТОВ "Династія В.В.", код ЄДРПОУ: 40269538, зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 , надалі за текстом Боржник, свого обов'язку за договором купівлі-продажу права вимоги, укладеним 01.02.2019 року між Кредитором і Боржником.
Поручитель поручається перед кредитором за виконання боржником свого обов'язку в повному обсязі і відповідає перед кредитором за порушення зазначеного зобов'язання боржником.
Вищезазначений договір купівлі-продажу права вимоги від 01.02.2020 року б/н передбачає виконання зобов'язання боржником до 01.05.2020 року (п. 1).
У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків (п. 2).
Згідно п. 8 договору, даний договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до моменту повного виконання зобов'язань за договором купівлі-продажу, вказаним в п. 4.1, 4.2 даного договору, або до настання одного з випадків, передбачених п. 6 даного договору.
В той же час, Позивач у позові вказує, що кредит за договором № 25/11-KL від 21.02.2011 видано строком до 19.02.2015, позовна давність за вказаним договором сплинула у 2018 році.
Таким чином, за оспорюваним договором ОСОБА_1 передав на користь ТОВ "Династія В.В." право вимоги за договором, за яким сплинула позовна давність і яке неможливо захистити в судовому порядку.
Крім того, в силу норм ЦК України право застави не передбачає права заставодержателя розпоряджатися заставним майном, а передбачає лише одержання за рахунок заставленого майна задоволення своїх вимог переважно перед іншими кредиторами.
Відтак, ОСОБА_1 , на переконання Позивача, не мав права передавати ТОВ " Династія В.В. " право розпоряджатися майном, зазначеним в іпотечних договорах та договорах застави, оскільки, сам не володів відповідним правом.
Також, посилаючись на приписи ст. 18 Закону України "Про іпотеку" та статті 216, 220, 512, 513 ЦК України, Позивач зазначив, що передача прав за іпотечним договором не відбулась, оскільки договір купівлі-продажу прав вимоги від 01.02.2020 року та акт приймання-передачі прав вимоги від 01.02.2020 року укладені в простій письмовій формі, що свідчить про їх нікчемність.
Крім того, договір поруки не відповідає вимогам ст. 512, 1054 ЦК України, оскільки, його сторонами не є банк чи інша фінансова установа.
Водночас, на переконання Позивача, договір поруки є фраудаторним та укладеним на шкоду кредиторам для штучного формування кредиторської заборгованості TOВ "Конкорд" перед ОСОБА_1 , оскільки Боржник взяв на себе (зі сплати 9 600 000,00 грн) без відповідних майнових дій іншої сторони (за договором передано право вимоги, за яким пропущено строк позовної давності та не передано право вимоги за договорами забезпечення).
Крім цього, у договорі поруки зазначено невірну дату його укладення.
За цих обставин, Позивач просить суд визнати недійсним договір поруки б/н від 01.02.2020 року, який укладено між ТОВ "Конкорд" та ОСОБА_1 ..
Відповідно до письмового пояснення арбітражного керуючого Комлика І.С. №02-35/2135 від 15.11.2021 року щодо позовної заяви ТОВ "Конкорд" до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, розпорядником майна боржника повідомлені тотожні обставини, які викладені у поданому позові та арбітражний керуючий підтримує позицію Позивача про те, що оспорюваний договір поруки підлягає визнанню недійсним.
З врахуванням встановлених обставин справи, суд дійшов таких висновків.
Згідно ч. 2 ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.
Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.
Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.
Частиною 1 ст. 2 ГПК України, визначено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 3 ГПК України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
За змістом ч. 3 ст. 13 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
В силу ч. 1, ч. 2 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно ч.1, ч.2 ст. 79 ГПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За змістом ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
Частиною 4 ст. 236 ГПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.04.2020 року у справі № 910/8264/18, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду із вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога Позивача до Відповідача. Підстава позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Предметом позову у цій справі є визнання недійсним укладеного між ТОВ "Конкорд" та ОСОБА_1 договору поруки б/н від 21.02.2020 року.
Підставами позовних вимог зазначено те, що Відповідач передав на користь ТОВ "Династія В.В." право вимоги за договором, за яким сплинула позовна давність і яке неможливо захистити в судовому порядку; Відповідач не мав права передавати ТОВ "Династія В.В." право розпоряджатися майном, зазначеним в іпотечних договорах та договорах застави, оскільки сам не володів відповідним правом; оспорюваний договір не відповідає вимогам ст. 512, 1054 ЦК України; оспорюваний договір є фраудаторним та укладеним на шкоду кредиторам для штучного формування кредиторської заборгованості ТOВ "Конкорд" перед ОСОБА_1 ; оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним в силу спеціальних підстав, передбачених ст. 42 КУзПБ.
Отже, з огляду на зміст предмету поданого позову та аргументів Позивача, на переконання суду, необхідним є вирішення питання правомірності визнання оспорюваного правочину недійсним з підстав передбачених нормами ЦК України, а також ст. 42 КУзПБ.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.01.2021 року у справі № 910/17743/18, суд зауважив, що розглядаючи позов в межах справи про банкрутство, суд в провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника не повинен обмежуватися дослідженням доказів, наданих заявником та іншими учасниками провадження (матеріали позовного провадження), але має в силу наведених вище особливостей природи банкрутства надавати оцінку заявленим вимогам з урахуванням дослідження усієї сукупності доказів, в тому рахунку і тих, що містяться в матеріалах справи про банкрутство боржника (аналогічний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.11.2019 у справі № 911/2548/18).
Так, як підтверджено матеріалами справи № 902/90/21 та встановлено судом, 21.02.2020 року між "Конкорд" (Поручитель) та ОСОБА_1 (Кредитор) було укладено договір поруки, за умовами якого Поручитель поручається перед Кредитором за виконання ТОВ "Династія В.В." (Боржник), свого обов'язку за договором купівлі-продажу права вимоги, укладеним 01.02.2020 року між Кредитором і Боржником.
Також, судом встановлено, що ухвалою суду від 03.03.2021 року, зокрема, відкрито провадження у справі № 902/90/21 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Конкорд"; введено процедуру розпорядження майном боржника - Товариства з обмеженою відповідальністю "Конкорд" у справі № 902/90/21 на 170 календарних днів, до 20.08.2021 року; призначено розпорядником майна Товариства з обмеженою відповідальністю "Конкорд" арбітражного керуючого Комлика Іллю Сергійовича.
Згідно ч. 6 ст. 12 ГПК України, господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Разом з тим, 21.04.2019 року набрав чинності КУзПБ, який введено в дію з 21.10.2019 року.
Частина 1 ст. 2 КУзПБ передбачає, що провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.
Згідно приписів пунктів 2, 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ, з дня введення в дію цього Кодексу визнано таким, що втратив чинність Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 31, ст. 440 із наступними змінами); установлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Перехід до наступної судової процедури та подальше провадження у таких справах здійснюється відповідно до цього Кодексу.
У своїй постанові від 02.06.2021 року по справі № 904/7905/16 Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду зазначив, оскільки пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ урегульовано лише фактично подальший розгляд справ про банкрутство, відповідні приписи за своєю галузевою приналежністю є нормою процесуального права, яка не стосується жодним чином норм матеріального права, що містяться у цьому нормативно-правовому акті.
І це цілком узгоджується з нормами статті 3 ГПК України, яка передбачає, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи, а також відповідає практиці ЄСПЛ, відповідно до якої: сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства; суд нагадує про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 21.10.2020 у справі "Дія 97 проти України" та від 19.12.1997 у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain").
Що ж до застосування у часі приписів статті 42 КУзПБ як такої, що містить норми матеріального права, пункт 4 Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ не визначає правил дії в часі цієї норми та не встановлює темпоральних критеріїв її застосування. Так само не визначає таких правил наведений пункт Прикінцевих та перехідних положень КУзПБ щодо положень статті 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019 року.
Не узалежнюють застосування цих приписів від певних умов, зокрема приведення у відповідність до КУзПБ підзаконних нормативно-правових актів, й інші положення цього Кодексу.
Тому при застосуванні статті 42 КУзПБ слід керуватися загальновизнаним принципом щодо дії законів у часі, суть якого полягає в тому, що новий закон регулює правовідносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Тобто до події, факту застосовується закон, під час дії якого вони настали або мали місце.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду з метою єдності та сталості судової практики щодо застосування статті 42 КУзПБ дійшов висновку, що норми цієї статті з урахуванням приписів пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, який стосується процесуальних норм КУзПБ, застосовується до усіх заяв арбітражних керуючих та кредиторів, поданих після вступу в дію КУзПБ, а темпоральним критерієм її застосування є дата відкриття провадження у справі про банкрутство. Передбачений статтею 42 КУзПБ трирічний строк у будь-якому разі відраховується від дати відкриття провадження у справі про банкрутство. Такий строк з огляду на вступ в дію КУзПБ 21.10.2019 може повноцінно діяти лише у разі відкриття відповідного провадження після 21.10.2022 року.
На підтвердження такого розуміння застосування статті 42 КУзПБ свідчить також усталений в судовій практиці підхід щодо застосування норм закону під час визнання правочину недійсним, згідно з яким відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Зазначений підхід підтверджується висновками, що містяться в постанові Верховного Суду України від 22.02.2017 у справі № 592/1809/15-ц, постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.10.2019 у справі № 704/1284/16-ц, від 31.10.2019 у справі № 461/5273/16, від 06.11.2019 у справі № 552/3744/16-ц, від 18.12.2019 у справі №522/23617/17-ц, від 24.04.2020 у справі № 522/25151/14-ц, від 07.10.2020 у справі №626/1063/17, від 25.11.2020 у справі № 162/471/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.06.2018 у справі № 911/3023/15, від 15.01.2019 у справі № 904/10887/16, від 08.10.2019 у справі № 925/1288/18, від 19.11.2019 у справі №904/3935/18, від 17.12.2019 у справі № 910/2114/19, від 15.05.2020 у справі № 904/3938/18, від 09.07.2020 у справі № 910/9641/19 тощо.
Тобто підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину, тоді як підстави визнання правочинів боржника недійсними, що містяться в статті 42 КУзПБ, не є повністю тотожними (ідентичними) з підставами, що містилися в статті 20 Закону про банкрутство, чинного до 21.10.2019 року.
Тому приписи статті 42 КУзПБ у частині підстав для визнання недійсними правочинів боржника не підлягають застосуванню до правочинів, що були вчинені боржником до дати введення в дію КУзПБ, тобто до 21.10.2019 року. До правовідносин, що склалися до 21.10.2019, - підлягають застосуванню приписи статті 20 Закону про банкрутство.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 42 КУзПБ, правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав: боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку; боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим; боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів; боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна; боржник узяв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.
Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог; боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування.
З огляду викладене та беручи до уваги те, що оспорюваний договір поруки укладено боржником - ТОВ "Конкорд" із Відповідачем 21.02.2020 року, тобто на момент чинності КУзПБ та більш ніж через рік - 03.03.2021 року ухвалою Господарського суду Вінницької області відкрито провадження у справі № 902/90/21 про банкрутство ТОВ "Конкорд", суд дійшов висновку, що відповідний договір було укладено боржником у підозрілий період (протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство), а тому наведені Позивачем у позовній заяві підстави позову щодо визнання оспорюваного договору поруки недійсним згідно приписів ст. 42 КУзПБ є правомірними.
Також, слід зазначити, що відповідно до ч. 4 ст 42 КУзПБ, за результатами розгляду заяви арбітражного керуючого або кредитора про визнання недійсним правочину боржника господарський суд постановляє ухвалу.
Згідно постанови від 19.10.2021 року по справі № 910/2920/20(910/14218/20) Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, скасування судового рішення лише з підстав встановлення факту процесуального порушення, яке жодним чином не вплинуло та не могло вплинути на законність і обґрунтованість судового рішення є нічим іншим ніж проявом правового пуризму.
З наведеного вбачається, що сам по собі неправильний вибір судом того чи іншого виду судових рішень (ухвали чи рішення) для їх ухвалення за результатами розгляду відповідних заяв не змінює їх змісту, мотивів, з яких виходив суд під час їх ухвалення, та не впливає на законність ухвалених рішень, а тому вказане не може бути самостійною підставою для їх скасування.
Беручи до уваги те, що Позивач звернувся до суду саме із позовною заявою про визнання недійсним договору поруки від 01.02.2020 р., посилаючись, зокрема, на норми ст. 161, 162, 163 ГПК України, ст. 7, 42 КУзПБ та судом було призначено поданий позов до розгляду в порядку загального позовного провадження у підготовчому засіданні по справі №902/90/21(902/931/21), в межах справи №902/90/21 про банкрутство ТОВ "Конкорд", суд дійшов висновку про ухвалення за результати розгляду відповідного позову рішення, як то передбачено приписами ст. 7 КУзПБ.
Водночас, відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.10.2021 року по справі №910/2920/20(910/14218/20), визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України.
Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені ст. 215 цього Кодексу.
Відповідно до ст. ст. 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння способу захисту як визнання правочину недійсним є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі №910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі№ 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 та ін.
Тому, у кожному випадку цієї категорії справ суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Згідно зі ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За приписами ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В силу приписів ст. 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.
Водночас, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.11.2021 року у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.
Цей термін походить від англ. "fraud" - шахрайство, підроблення, афера. Значення цього слова розкривається внутрішнім змістом тих категорій і понять, які вони називають.
За змістом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.01.2022 року по справі №904/5693/20(904/4517/21), оцінюючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при прийнятті рішення про визнання недійсним спірного договору поруки, тобто суті позовних вимог, Верховний Суд вважає за необхідне врахувати правову позицію, викладену в постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), яка була прийнята судом касаційної інстанції після ухвалення оскаржуваних у цій справі судових актів.
Так, у постанові від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) предметом судового розгляду справі був позов не сторони правочину в межах справи про банкрутство про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, який обґрунтовано, зокрема, вчиненням боржником до відкриття провадження у справі про його банкрутство фраудаторного правочину.
Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) щодо суті позовних вимог дійшла таких висновків.
Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку.
Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.
Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.
Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:
- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі;
- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов'язані або афілійовані юридичні особи);
- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.
Слід звернути увагу, в контексті цього спору, на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16:
"Поручитель, який став солідарним боржником у зв'язку з невиконанням позичальником свого обов'язку у кредитному зобов'язанні, що виникло первинно з його волі та згідно з його бажанням, не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані, із зменшенням його платоспроможності), після виникнення у нього зобов'язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора".
Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі №910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17)).
Цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається виконання обов'язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений законом, зокрема через суд.
У сучасному українському законодавстві, як і в іноземних правопорядках, оспорювання так званих підозрілих угод божника є одним з найважливіших юридичних інструментів консолідації та збільшення конкурсної маси шляхом повернення до неї майна боржника, переданого іншим особам.
Таким чином, судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства на підставі пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 Цивільного кодексу України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі статті 234 Цивільного кодексу України. У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.
Згідно постанови Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 року по справі № 904/7905/16, провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.
Тож розгляд та захист порушених справ у межах справи про банкрутство має певні характерні особливості, що відрізняються від позовного провадження.
Передусім це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні специфічних способів захисту її суб'єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.
До таких засобів віднесено інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство, закріплений у статті 42 КУзПБ, який є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника.
Стаття 42 КУзПБ є спеціальною щодо загальних, установлених ЦК України підстав для визнання правочинів боржника недійсними, оскільки наведена норма передбачає додаткові, специфічні підстави для визнання правочинів недійсними, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом.
Безумовно, визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
Як вказувалося вище та встановлено судом, предметом оспорюваного договору поруки є зобов'язання Поручителя - ТОВ "Конкорд" перед Кредитором - ОСОБА_1 за виконання ТОВ "Династія В.В." (код ЄДРПОУ 40269538) свого обов'язку за договором купівлі-продажу права вимоги від 01.02.2020 року, укладеним між ОСОБА_1 і ТОВ "Династія В.В.".
Приписами ст. 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Так, судом встановлено, що 21.02.2020 року між ТОВ "Династія В.В." (код ЄДРПОУ 40269538, Покупець) та ОСОБА_1 (Продавець) укладено договір купівлі-продажу права вимоги (наявний в матеріалах справи № 902/90/21), на таких умовах :
Продавець передає у власність Покупцеві право вимоги за кредитним договором №25/11-KL від 21.02.2011 року та додаткових угод до нього вартістю 9 600 000,00 грн (дев'ять мільйонів шістсот тисяч гривень 00 коп.) (п. 1.1.).
Сторони погодили, що "Право вимоги" - всі права вимоги продавця до покупця за договором купівлі-продажу на дату відступлення права вимоги, включаючи всі права вимоги та способи захисту прав, які доступні продавцю у якості кредитора, щодо стягнення суми боргу (п. 1.2.).
Сторони погодили, що "Борг" - сума грошових коштів, належна до сплати та не сплачена покупцем продавцю за договором купівлі-продажу права вимоги (п. 1.4.).
Право власності на право вимоги переходить до Покупця за кредитним договором №25/11-KL від 21.02.2011 року та додаткових угод до нього з дня підписання даного договору (п. 2.1.).
Сторони домовились, що ціна частки становить 9 600 000,00 грн (дев'ять мільйонів шістсот тисяч гривень 00 коп.) (п. 4.1.).
Покупець зобов'язаний оплатити вартість частки протягом трьох місяців з дня укладення даного договору (п. 4.2.).
Договір складено у простій письмовій формі і вважається укладеним та набирає чинності з моменту його підписання Сторонами (п. 6.1.).
Отже, зважаючи на умови наведених вище договорів, ТОВ "Конкорд" поручилося перед Відповідачем за виконання ТОВ "Династія В.В." свого обов'язку щодо сплати 9600000,00 грн на користь ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу права вимоги від 01.02.2020 року.
Разом з тим, беручи до уваги те, що відносно ТОВ "Конкорд" більш ніж через рік після укладення оспорюваного договору поруки від 21.02.2020 року, було відкрито провадження у справі № 902/90/21 про банкрутство, суд дійшов висновку, що відповідний договір поруки є фраудаторним (вчинений боржником на шкоду кредиторам), оскільки фактично направлений на збільшення розміру боргових зобов'язань боржника - ТОВ "Конкорд", та боржник взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, а також боржник прийняв безоплатно на себе зобов'язання щодо солідарної відповідальності з ТОВ "Династія В.В." за виконання ним зобов'язань в значному розмірі (9 600 000,00 грн), що ускладнило досягнення однієї з основних цілей процедури банкрутства юридичної особи - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
З огляду на вказане, суд дійшов висновку, що оспорюваний договір поруки від 21.02.2020 року, підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 42 КУзПБ.
Водночас, у позовній заяві Позивач зазначив, що у оспорюваному договорі поруки зазначено невірну дату його укладення та у прохальній частині позову Позивач просить суд визнати недійсним відповідний договір поруки б/н від 01.02.2020 року.
Суд звертає увагу на те, що у тексті оспорюваного договору поруки прописом вказана дата його укладення - двадцять першого лютого дві тисячі двадцятого року (21.02.2020) та в підтвердження обставин щодо невірної дати укладення цього договору, Позивачем не надано суду жодних доказів.
Відтак, суд дійшов висновку, що визнанню недійсним підлягає договір поруки від 21.02.2020 року.
Крім того, суд звертає увагу на те, що в судовому засіданні представником Позивача було повідомлено, що у справі № 911/698/21(911/1116/21) 30.06.2021 року винесено рішення про те, що основний договір цесії наразі визнано недійсним.
Суд, перевіривши відомості у Єдиному державному реєстрі судових рішень, встановив, що ухвалою Господарського суду Київської області від 30.06.2021 року задоволено заяву ТОВ "БМУ-6" від 14.04.2021 б/ № (вх. № 8929/21) до ТОВ "Династія В.В." та ОСОБА_1 про визнання договору недійсним. Визнано недійсним договір купівлі-продажу права вимоги від 01.02.2020, який укладено між ТОВ "Династія В.В." (код ЄДРПОУ 40269538) та ОСОБА_1 у справі № 911/698/21(911/1116/21) за заявою ТОВ "Будівельно-монтажне управління-6" до відповідача 1 - ТОВ "Династія В.В." (код ЄДРПОУ 40269538) та відповідача 2 ОСОБА_1, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Відповідача 1: розпорядника майна ТОВ "Династія В.В." арбітражного керуючого Бєлової Олени Анатоліївни про визнання договору недійсним у відокремленому провадженні в межах справи № 911/698/21 за заявою ТОВ "Будівельно-монтажне управління-6" до ТОВ "Династія В.В." (код ЄДРПОУ 40269538) про банкрутство.
Також, постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.10.2021 року ухвалу Господарського суду Київської області від 30.06.2021 року у справі №911/698/21(911/1116/21) залишено без змін.
Принагідно, суд звертає увагу на те, що ухвалою Господарського суду Київської області від 30.06.2021 року у № 911/698/21(911/1116/21) були встановлені такі обставини.
01.02.2020 між ТОВ "Династія В.В." в особі директора ОСОБА_2 (покупець) та ОСОБА_1 (продавець) укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до умов якого (п. 1.1.) продавець передає у власність покупцеві право вимоги за Кредитним договором № 25/11-KL від 21.02.2011 та додаткових угод до нього вартістю 9 600 000,00 грн.
01.02.2020 між сторонами складено Акт приймання-передачі права вимоги, за змістом якого: "ОСОБА_1 передав, а представник ТОВ "Династія В.В." ОСОБА_2 прийняв право вимоги за кредитним договором № 25/11-KL від 21.02.2011 та додаткових угод до нього вартістю 9 600 000,00 грн. Разом із правом вимоги ТОВ "Династія В.В." передається право розпоряджатися нерухомим майном зазначеним в іпотечних договорах та договорах застави майном укладених в якості забезпечення за кредитним договором № 25/11-KL від 21.02.2011 та додаткових угод до нього".
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 у жовтні 2016 року звертався до Вінницького міського суду Вінницької області про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з невиконанням зобов'язань за Кредитним договором № 25/11-KL від 21.02.2011.
Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 127/22244/16-ц залишено без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Вінницької області від 31.03.2017, яким у задоволенні позову відмовлено повністю.
У вказаному судовому рішенні встановлено, що кредит за договором № 25/11-KL від 21.02.2011 видано строком до 19.02.2015 року.
Враховуючи, що кредит за договором № 25/11-KL від 21.02.2011 видано строком до 19.02.2015, позовна давність за вказаним договором сплинула у 2018 році.
Таким чином, за оспорюваним договором ОСОБА_1 передав на користь ТОВ "Династія В.В." право вимоги за договором, за яким сплинула позовна давність і яке неможливо захистити в судовому порядку.
Крім того, як вже вказано вище, за Актом приймання-передачі права вимоги від 01.02.2020 ОСОБА_1 передав ТОВ "Династія В.В." право розпоряджатися нерухомим майном зазначеним в іпотечних договорах та договорах застави майном укладених в якості забезпечення за кредитним договором № 25/11-KL від 21.02.2011 року.
Згідно ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком, правом довірчої власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 572 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Статтею 17 Закону України "Про заставу" визначено, що заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не передбачено законом чи договором.
Відтак, право застави не передбачає права заставодержателя розпоряджатися заставним майном, а передбачає лише одержання за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами задоволення своїх вимог.
Таким чином, ОСОБА_1 не мав права передавати ТОВ "Династія В.В." "право розпоряджатися нерухомим майном зазначеним в іпотечних договорах та договорах застави", оскільки сам не володів відповідним правом.
Також, у зазначеній вище ухвалі суд зазначив, що договір купівлі-продажу прав вимоги від 01.02.2020 та Акт приймання-передачі права вимоги від 01.02.2020 укладеній у простій письмовій формі, відтак передача прав за іпотечними договорами не відбулась.
Крім того, враховуючи, що за оспорюваним договором предметом купівлі-продажу визначено право вимоги за кредитним договором № 25/11-KL від 21.02.2011, договір від 01.02.2020 суперечить положенням ч. 3 ст. 512 та ст. 1054 ЦК України, оскільки відсутній спеціальний суб'єкт, характерний для операцій з кредитними договорами, - банк або фінансова установа.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі № 465/646/11.
Проаналізувавши матеріали справи в сукупності та оцінивши подані докази, в ухвалі від 30.06.2021 року у № 911/698/21(911/1116/21), суд дійшов висновку про те, що вказані вище обставини, а саме передача за оспорюваним договором права вимоги за зобов'язанням, строк позовної давності за яким сплив; передача права розпорядження заставним майном за відсутності у ОСОБА_1 відповідного права; недотримання нотаріальної форми договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором; недотримання вимог ст. 512, 1054 ЦК України щодо суб'єктного складу договору про відступлення права вимоги за кредитним договором; перевищення директором ТОВ "Династія В.В." своїх повноважень при укладенні договору, свідчать про те, що договір купівлі-продажу права вимоги від 01.02.2020 б/№, за яким ТОВ "Династія В.В." у період протягом менше ніж три роки до дати відкриття провадження у справі про банкрутство взяло на себе зобов'язання перед ОСОБА_1 в сумі 9 600 000,00 грн, без відповідних майнових дій іншої сторони, має ознаки фраудаторного правочину, укладено з наміром ухилення від розрахунків із контрагентами та спрямований на завдання шкоди кредиторам, як наслідок договір купівлі-продажу права вимоги від 01.02.2020 б/№ підлягає визнанню недійсним в силу спеціальних підстав, передбачених ст. 42 КУзПБ.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 235 ГПК України, ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, якщо інше не передбачено цим Кодексом чи Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Ухвали, постановлені судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки всіх учасників справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, набирають законної сили з моменту їх підписання суддею (суддями).
Як вбачається з відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвала Господарського суду Київської області від 30.06.2021 року у справі №911/698/21(911/1116/21) набрала законної сили - 30.06.2021 року.
Згідно ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" зазначено, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.
За змістом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29.09.2021 року по справі №904/2604/14, преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Така позиція суду відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 917/1345/17 від 03.07.2018 року.
Згідно постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13.10.2020 року по справі № 5004/1694/11, преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.
Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.01.2020 у справі № 911/3883/16 та від 29.04.2020 у справі № 906/557/19.
Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Брумареску проти Румунії" № 28342/95, пункт 61, ECHR 1999-VII).
Таким чином, у розумінні положень ч. 4 ст. 75 ГПК України однією із цілей цієї норми законодавець визначив, у тому числі, уникнення можливості різних висновків і тлумачень щодо наявних між сторонами обставин і правовідносин, що не відповідатиме принципу юридичної визначеності.
Отже, встановлені ухвалою Господарського суду Київської області від 30.06.2021 року у справі № 911/698/21(911/1116/21) обставини щодо недійсності укладеного між ТОВ "Династія В.В." (код ЄДРПОУ 40269538) та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу права вимоги від 01.02.2020 року, є преюдиціальними в силу ч. 4 ст. 75 ГПК України під час розгляду позовної заяви ТОВ "Конкорд" у справі №902/90/21(902/931/21).
Поряд з цим, суд звертає увагу на те, що Позивачем наведені тотожні обставини та підстави у позові по справі № 902/90/21(902/931/21), які встановлені ухвалою суду від 30.06.2021 року у справі № 911/698/21(911/1116/21).
Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.
Приписами ч. 1, ч. 2 ст. 548 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Зважаючи на викладене та беручи до уваги те, що у судовому порядку визнано недійсним зазначений вище договір купівлі-продажу права вимоги від 01.02.2020 року, зобов'язання за яким забезпечено оспорюваним договором поруки від 21.02.2020 року, в зв'язку з чим, суд дійшов висновку, що ці обставини також свідчать про недійсність відповідного договору поруки.
Згідно правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту статті 79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у пункті 7.44. постанови від 16 лютого 2021 року у справі № 927/645/19.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 4 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Виходячи з наведеного Верховний Суд зазначив про те, що суд зобов'язаній надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв'язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом.
Зважаючи на наведені приписи законодавства та встановлені обставини справи у їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі та визнання недійсним договору поруки б/н від 21.02.2020 року, укладено між ТОВ "Конкорд" та ОСОБА_1 , з мотивів наведених вище.
Обґрунтованість та правомірність заявлених вимог підтверджуються наданими та дослідженими судом письмовими доказами, наявними у матеріалах справи.
Судові витрати зі сплати судового збору в сумі 2 270,00 грн, підлягають віднесенню на Відповідача згідно вимог ст. 129 ГПК України.
Керуючись ст. ст. 1, 2, 7, 42 Кодексу України з процедур банкрутства, ст. ст. 2, 3, 12, 13, 73-79, 86, 232, 233, 236-238, 240-242, 326, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Задоволити позов ТОВ "Конкорд" б/н від 28.08.2021 року до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору у справі № 902/90/21(902/931/21), в межах справи № 902/90/21, повністю.
2. Визнати недійсним договір поруки б/н від 21.02.2020 року, який укладено між ТОВ "Конкорд" та ОСОБА_1 .
3. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Конкорд" (вул. Заводська, 1, с. Северинівка, Жмеринський р-н, Вінницька обл., 23126; код ЄДРПОУ 30870553) 2 270,00 грн - витрат на сплату судового збору.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
5. Копію рішення надіслати надіслати рекомендованим листом згідно переліку; та на відомі суду електронні адреси: ТОВ "Конкорд" - konkordzavod@gmail.com; арбітражного керуючого Комлика І.С. - ІНФОРМАЦІЯ_1
Відповідно до ст. 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ч. 1 ст. 256 ГПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржено до Північно-західного апеляційного господарського суду в порядку та строки встановлені статтями 254, 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 6 ст. 233 ГПК України повне рішення складено 15 лютого 2022 р.
Суддя Тісецький С.С.
Віддрук. 2 прим.:
1 - до справи;
2 - ОСОБА_1 - АДРЕСА_1