Справа № 204/7120/20
Провадження № 2/204/383/21
23 вересня 2021 року м. Дніпро
Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, у складі:
головуючого - судді Приваліхіної А.І.,
за участю секретаря судового засідання - Сокола Д.О.,
представниці позивачки - адвокатки Цезаревої М.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Дніпрі цивільну справу в порядку загального позовного провадження за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання договору недійсним,
27 жовтня 2020 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до відповідача АТ «Укрсоцбанк» із вимогою про визнання договору про іпотечний кредит недійсним (а. с. 1-6).
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 07 жовтня 2008 року між ТОВ «УніКредитБанк», правонаступником якого є АТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 був укладений договір про іпотечний кредит № MRTG-000000014906. Відповідно до вимог п. 1.1 кредитного договору, банк зобов'язується надати позичальнику на положеннях та на умовах цього договору грошові кошти в сумі 93000 доларів США, а позичальник зобов'язується прийняти, використати за призначенням, та повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом у розмірі 12,4 % річних, комісії, неустойки та інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором. Згідно з вимогами п. 1.2 договору, кредит надається строком на 28 років зі строком остаточного повернення кредиту не пізніше 07 жовтня 2036 року (включно). Пунктом 1.3 вказаного договору визначено, що кредитні кошти надані на придбання квартири. 07 жовтня 2008 року у забезпечення виконання між сторонами кредитного договору було укладено Іпотечний договір № MRTG-000000014906/S, предметом якого є квартира загальною площею 66,6 кв. м., житловою площею 39,6 кв. м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . За час існування взаємовідносин між позивачкою та банком, позивачка повсякчас сплачувала усі належні та обов'язкові платежі. У 2016 році АТ «Укрсоцбанк» звернулося до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська із позовною заявою до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором кредиту (справа № 204/5858/16-ц). У вказаній справі ухвалою суду від 19 січня 2018 року було задоволено клопотання представника позивача ОСОБА_1 про призначення судової економічної експертизи. За результатами проведеної експертизи 20 травня 2020 року складено висновок експерта № 2153/2154-19, з якого вбачається зокрема, що ОСОБА_1 за договором № MRTG-000000014906/S від 07 жовтня 2008 року до каси банку внесено за виписками банку 76009,89 доларів США, по квитанціям - 65440 доларів США. Встановити дійсний розмір заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Укрсоцбанк» за вказаним договором не видається за можливе. Також встановлено, що реальна відсоткова ставка, відповідно до базових умов, викладених на момент укладення кредитного договору № MRTG-000000014906/S від 07 жовтня 2008 року, складає 14,30 % та абсолютного значення подорожчання кредиту в розмірі 259475 доларів США. Позивачка стверджує, що експертним висновком № 2153/2154-19, складеним за результатами проведення судово-економічної експертизи у справі № 204/5858/16-ц, підтверджено, що умови кредитного договору № MRTG-000000014906/S від 07 жовтня 2008 року не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», законодавству України та іншим нормативним актам, а тому є недійсними, а оскільки про порушення її законних прав та інтересів вона дізналася лише 26 серпня 2020 року, після ознайомлення з вказаним висновком, вважає, строк позовної давності нею не пропущено. Вказує на те, що згідно з наданим графіком погашення кредиту, вказано тільки загальну щомісячну суму внеску та суму щомісячної винагороди за оформлення кредитного договору, натомість не вказано ні розмір загального платежу, ні реальної процентної ставки, інших супутніх втрат, абсолютного значення подорожчання кредиту (ціну договору), не містить цих відомостей і кредитна угода. Також у спірному договорі не вказано про тип встановленої процентної ставки, що вводить споживача в оману та суперечить вимогам п. 2 «г» ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки річна процентна ставка не визначена ні на момент укладення договору, ні далі. Позивачка вважає, що її було введено в оману щодо реальної відсоткової ставки, а тому даний договір іпотечного кредиту повинен бути визнаний недійсним в судовому порядку.
Ухвалою суду від 29 жовтня 2020 року позовну заяву залишено без руху, позивачці надано термін на усунення недоліків (а. с. 30).
10 листопада 2020 року недоліки, зазначені в ухвалі суду від 29 жовтня 2020 року, позивачкою усунуто (а. с. 31).
Ухвалою суду від 10 листопада 2020 року у справі відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання на 11 годину 00 хвилин 10 грудня 2020 року (а. с. 32), копія якої надіслана учасникам справи 13 листопада 2020 року за вихідним № 24614/20-вих/2/204/1987/20 (а. с. 33), та яка отримана відповідачем 20 листопада 2020 року, підтвердженням чого є рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (а. с. 36).
Ухвалою суду від 10 грудня 2020 року задоволено клопотання представниці позивачки - адвокати Цезаревої М.І. про заміну належного відповідача. Замінено у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до АТ «Укрсоцбанк» про визнання договору недійсним, відповідача АТ «Укрсоцбанк», на його правонаступника АТ «Альфа-Банк» (а. с. 46).
27 липня 2021 року на офіційну електронну адресу суду надійшли додаткові пояснення представниці АТ «Альфа-Банк» адвокати Тернової І.В. (а. с. 80-83), які 04 серпня 2021 року надійшли на адресу суду поштою (а. с. 85-90), в яких вона зазначає про те, що викладені у висновку експерта Дніпровського науково дослідного інституту судових експертиз МУЮ від 20 травня 2020 року № 2153/2154-19 обставини не спростовують наявність у позивачки заборгованості за кредитним договором № МRTG-000000014906 від 07 жовтня 2008 року та існування зобов'язальних правовідносин між позичальником та банком. Вказує на те, що висновок експерта про те, що сукупна вартість кредиту в процентному значенні (реальна процентна ставка) на момент укладання кредитного договору № МRTG-000000014906 від 07 жовтня 2008 року та встановлена під час дослідження, фактично складає 14,30 %, та є вищою від процентної ставки, зазначеної в умовах договору 12,40 %, не доведений експертом шляхом математичного розрахунку, а тому не може бути взятий судом до уваги, як належний доказ щодо надання позичальнику невідповідної інформації щодо умов кредитування. Той факт, що висновком експерта визначено, що реальна відсоткова ставка є вищою, від визначеної у кредитному договорі базової відсоткової ставки, жодним чином не свідчить про недійсність самого договору чи введення позивача в оману, а просто відображає реальну сутність вказаних понять, що повністю відповідає цивільному законодавству України та нормативним актам НБУ. Зазначає, що відсоткова ставка за кредитом та реальна процентна ставка у процентному значенні є різними економічними категоріями. Крім того, при укладанні оспорюваного кредитного договору сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; на момент укладання договору позивачка не заявляла додаткових вимог щодо умов оспорюваного договору та в подальшому виконувала його умови. При цьому, позичальниці було надано інформацію щодо орієнтовної сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки, графіку погашення кредиту та умов кредитування в іноземній валюті, на підтвердження чого свідчить оспорюваний договір. Дії позивачки щодо визнання кредитного договору недійсним фактично направлені на уникнення відповідальності перед кредитором та небажанням виконувати свої обов'язки щодо повернення кредитних коштів. Прохає суд відмовити у задоволення позову в повному обсязі.
Представниця позивачки ОСОБА_1 - адвоката Цезарева М.І., в судовому засіданні позовні вимоги підтримала в повному обсязі, прохала їх задовольнити, пояснення надала аналогічні тексту позовної заяви.
Представниця відповідача АТ «Альфа-Банк» - адвоката Тернова І.В., в судове засідання не з'явилася, надала заяву про розгляд справи за її відсутності (а. с. 93-94), в якій зазначила про те, що позовні вимоги не визнає, в задоволенні позову просить відмовити в повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представниці позивачки, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про залишення позовних вимог без задоволення, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 07 жовтня 2008 року між ТОВ «УніКредит Банк» та ОСОБА_1 був укладений договір про іпотечний кредит № MRTG-000000014906 (а. с. 9-12). Відповідно до вимог п. 1.1 кредитного договору, банк зобов'язується надати позичальнику на положеннях та на умовах цього договору грошові кошти в сумі 93000 доларів США, а позичальник зобов'язується прийняти, використати за цільовим призначенням, як це встановлено п. 1.3 цього договору, та повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом у розмірі 12,4 % річних, комісії, неустойки та інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором. Згідно з вимогами п. 1.2 договору - кредит надається строком на 28 років зі строком остаточного повернення кредиту не пізніше 07 жовтня 2036 року (включно). Пунктом 1.3 вказаного договору визначено, що кредитні кошти надані на придбання квартири АДРЕСА_2 . Відповідно до вимог п. 7.7 спірного договору, вбачається, що з підписанням цього договору позичальник свідчить, що перед укладанням цього договору отримав від банку інформацію про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість для іпотечних кредитів, що надані у відповідності з вимогами чинного законодавства (ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою НБУ № 168 від 10 травня 2007 року) і не має жодних претензій до банку з приводу їх повноти та зрозумілості. Також позичальник підтверджує, що отримання кредиту та умови договору відповідають умовам, повідомленим позичальнику попередньо.
20 травня 2020 року, за результатами проведення судово-економічної експертизи проведеної у цивільній справі № 204/5858/16-ц за позовом АТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором кредиту, складено висновок експерта № 2153/2154-19 (а. с. 14-26). З вказаного висновку вбачається зокрема, по питанню першому - те, що документально підтвердити заборгованість за кредитним договором № MRTG-000000014906 від 07 жовтня 2008 року, укладеним між ТОВ «УніКредит Банк» та ОСОБА_1 , згідно наданого ПАТ «Укрсоцбанк» розрахунку заборгованості станом на 12 грудня 2017 року у розмірі 123630,26 доларів США, з яких сума заборгованості за кредитом - 89928,55 доларів США; сума заборгованості за відсотками - 33701,71 доларів США не надається за можливе. По питанню другому - встановити яким є дійсний розмір заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ «Укрсоцбанк» станом на 12 грудня 2017 року по всім видам виплат, передбачених умовами кредитного договору № MRTG-000000014906 від 07 жовтня 2008 року із врахуванням наявних у матеріалах цивільної справи письмових доказів не надається за можливе. По третьому питанню зазначено про те, що сукупна вартість кредиту у вигляді реальної відсоткової ставки відповідно до базових умов, викладених на момент укладання кредитного договору № MRTG-000000014906 від 07 жовтня 2008 року, укладеному між ТОВ «УніКредит Банк» та ОСОБА_1 складає 14,30 % та абсолютного значення подорожчання кредиту в розмірі 259475,90 доларів США. Розбіжність між даними експертного дослідження та даними розрахунку банку складає: абсолютне значення подорожання кредиту в бік зменшення - 4576,91 долар США; реальна процентна ставка в бік зменшення - 0,2 %. Причина розбіжностей між даними банку та проведеного дослідження щодо сукупної вартості кредиту (у процентному значені та у грошовому виразі) також полягає у відсутності існування єдиної методики визначення ануїтетного платежу, затвердженого Національним Банком України.
Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з вимогами ст. ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Приписами ст. 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з вимогами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Вимогами ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Нормою ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з вимогами ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з вимогами п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Приписами ч. 1 ст. 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до вимог ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Згідно з вимогами ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Положеннями ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
У п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009 року роз'яснено, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.
Приписами ч. 1 ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з вимогами ст. 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Пунктами 3, 10, 11, 13, 15 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов'язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов'язань додержанням зайвих формальностей.
Згідно з вимогами ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.
За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до вимог пп. «д», «і» п. 2 ч. 2статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
Згідно з вимогами 3.1, 3.2, 3.3, 3.6, 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Національного Банку України від 10 липня 2007 року № 168, банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши: порядок обчислення процентних доходів; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача. Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил.
У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором. Банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
У разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.
Із роз'яснень, які містяться в пункті 16 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року № 5 зазначено, що суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21, а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Національного Банку України від 10 липня 2007 року № 168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року № 541/13808, де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач.
Так, у п. 7.7 спірного договору, зазначено, що з підписанням цього договору позичальник свідчить, що перед укладанням цього договору отримав від банку інформацію про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість для іпотечних кредитів, що надані у відповідності з вимогами чинного законодавства (ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою НБУ № 168 від 10 травня 2007 року) і не має жодних претензій до банку з приводу їх повноти та зрозумілості. Також позичальник підтверджує, що отримання кредиту та умови договору відповідають умовам, повідомленим позичальнику попередньо. Відповідно до вимог п. 8.2 іпотечного кредиту, до вказаного договору додано графік погашення кредиту та розрахунок сукупної вартості кредиту, які є його невід'ємними частинами. Крім того, ОСОБА_1 своїм підписом підтвердила, що отримала оригінал примірника договору, ідентичність другому примірнику якого нею підтверджено. Претензій до банку з приводу надання примірника договору та його ідентичності другому примірнику не має. Вказаний договір підписаний 07 жовтня 2008 року ОСОБА_1 та представником банку.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що позивачці була надана вся інформація відповідно до зазначених Правил, про що вона під час укладання кредитного договору не заперечувала, а відтак свідомо обрала умови кредитування, викладені в цьому договорі.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 42 Конституції України, держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 627 ЦК України, у договорах за участю фізичної особи споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Приписами ч. 3 ст. 1054 ЦК України визначено, що особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
У пунктах 22, 23 статті 1, ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; споживчий кредит кошти, що надаються кредитодавцем споживачеві на придбання продукції будь якого виробу (товару), роботи чи послуги, які виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб або на придбання товарів тривалого користування (квартир, меблів, автомобілів тощо) з обов'язковим страхуванням об'єктів кредитування на користь банку протягом усього періоду користування. Споживчий кредит пов'язаний з кредитуванням кінцевого споживання. Між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит), або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Із аналізу зазначених норм та змісту укладеного між банком та позивакою іпотечноно кредиту вбачається, що умови договору, з якими ОСОБА_1 погодилася та які не порушують принципів добросовісності, рівності сторін договору, є справедливими.
Висновок судової економічної експертизи від 20 травня 2020 року № 2153/2154-19, на який посилається позивачка, не свідчить про те, що їй не надано інформацію як споживачу щодо її кредитування за зазначеним іпотечним кредитом, з якими вона погодилася та з якими детально була ознайомлена.
Зазначений висновок, проведений на підставі наданих позивачкою квитанцій, стосується правильності сплачених нею платежів в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором і до предмету позову не відноситься.
При цьому, жодних висновків з приводу того, що умови кредитного договору № MRTG-000000014906/S від 07 жовтня 2008 року не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», законодавству України та іншим нормативним актам, вищевказаний висновок експерта не містить, а тому дані доводи позивачки є необґрунтованими та такими, що не підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами. Інших належних та допустимих доказів того, що позивачці не було надано вичерпну інформацію щодо продукту кредиту, матеріали справи не містять і суду їх не надано.
Разом з цим, суд зазначає про те, що позивачка не спростовує того, що вказаний іпотечний кредит нею отримано, а умови спірного договору нею сумлінно виконувалися тривалий час, натомість визнати спірний договір недійсним вона прохає лише з тих підстав, що відповідачем їй не надано інформацію як споживачу щодо її кредитування за зазначеним іпотечним кредитом.
Верховний Суд у своїх постановах від 02 жовтня 2019 року у справі № 640/2755/16-ц, від 17 червня 2021 року у справі № 551/424/16-ц та від 23 липня 2018 року у справі № 227/227/17 вказав на те, що визнання недійсним певного положення правочину не є підставою для визнання недійсним правочину в цілому.
З огляду на викладене, з урахуванням того, що перед укладенням оспорюваного договору іпотечного кредиту ОСОБА_1 була ознайомлена у письмовій формі з умовами договору (зокрема, про: мету кредитування; тип відсоткової ставки; сукупну вартість кредиту; строк, на який одержано кредит; варіанти його повернення тощо), враховуючи те, що волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, вказаний договір укладено за ініціативи позивачки, при цьому остання свідомо уклала договір на зазначених у ньому умовах, на час його укладення не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому тривалий час виконувала його, враховуючи, що доводи позивачки щодо того, що умови спірного договору є несправедливими, банком при укладенні цього договору було порушено вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки банк не надав їй інформації про умови кредитування, можливі валютні ризики, що вказаний договір не містить сукупної вартості кредиту та інших фінансових зобов'язань споживача, повної інформації про умови кредитування, спростовані судом і наведеними вище обставинами справи, суд доходить висновку, що при підписанні спірного договору позивачка погодилася з усіма умовами даного правочину і взяла на себе зобов'язання щодо його виконання, волевиявлення учасників цього правочину було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, а тому підстави для визнання договору недійсним відсутні.
З огляду на викладене, зважаючи на те, що підстав для задоволення позовних вимог судом не встановлено, суд доходить висновку, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити за безпідставністю та недоведеністю.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із вищевикладеного, суд визнає, що позовні вимоги не доведені належними, допустимими та достатніми доказами, через що підстави для задоволення позову відсутні, у зв'язку із чим суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
У зв'язку із відмовою у задоволенні позовних вимог за приписами ст. 141 ЦПК України судовий збір не відшкодовується.
Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 12, 13, 76-82, 89, 128, 133, 141, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 100; ЄДРПОУ 23494714) про визнання договору недійсним - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції протягом 30 днів зо дня його проголошення або протягом 30 днів зо дня отримання його копії учасниками справи, які не брали участь у судовому засіданні.
Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його проголошення або протягом 30 днів зо дня отримання його копії учасниками справи, які не брали участь у судовому засіданні, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.
Суддя А.І. Приваліхіна