14 лютого 2022 рокуЛьвівСправа № 300/2546/21 пров. № А/857/20522/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Пліша М.А.,
суддів Гінди О.М., Ніколіна В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2021 року у справі №300/2546/21 (головуючий суддя Микитин Н.М., м. Івано-Франківськ) по справі за адміністративним позовом Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства «Станіслав - Монтаж» про стягнення адміністративно-господарської санкції,-
Івано-Франківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось в суд першої інстанції з адміністративним позовом до приватного підприємства «Станіслав-монтаж» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені в розмірі 132576,88 грн.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, Івано-Франківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів оскаржило його в апеляційному порядку, вважає, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, просить скасувати таке рішення та прийняти нове про задоволення позовних вимог.
В апеляційній скарзі зазначає, що згідно поданого Відповідачем до обласного відділення Фонду річного звіту, середньооблікова чисельність працівників у 2020 році складала 126 осіб. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон) норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників, а якщо працює від 8 до 25 осіб - у кількості одного робочого місця, а фактично середньооблікова кількість працюючих осіб з інвалідністю за звітний рік склала 4 особи. Відповідачем не було працевлаштовано одну особу із інвалідністю.
За невиконання нормативу по працевлаштуванню однієї особи з інвалідністю, відповідно до вимог ст.20 Закону, Відповідач зобов'язаний сплатити до Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції із розрахунку половини середньої річної заробітної плати за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.
В добровільному порядку Відповідач не погодився проводити оплату штрафних санкцій.
Стаття 18 Закону визначає порядок реалізації права осіб з інвалідністю на працю.
Суд не взяв до уваги норму частини 3 статті 19 Закону де чітко зазначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць.
Відповідно до ч.5 ст. 19 Закону виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.
Суд не взяв до уваги норми ст. 19 Закону де чітко зазначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць.
У рішенні суду зазначено, що відповідач надав копії довідок про попит на робочу силу (вакансії) форми звітності 3-ПН протягом звітного 2019 року, однак судом не досліджено чи створювались такі робочі місця для осіб із інвалідністю, відповідач не надав жодного підтвердження створення робочих місць (накази, розпорядження керівника тощо) призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю.
Суд не дослідив, чи створювались робочі місця, якщо створювались, то за яким принципом і в якому році повинні створюватись, чи визначено відповідне фінансування на їх створення. Крім цього приймаючи рішення по суті позовних вимог, суд не звернув увагу на те, що обов'язок Відповідача полягає не тільки у створенні робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, але він і супроводжується обов'язком працевлаштування осіб з інвалідністю на створених робочих місцях. Норма ч.3 ст.19 Закону зобов'язує роботодавця самостійно здійснювати працевлаштування людей з обмеженими фізичними можливостями.
Під час розгляду даної справи суд не звернув увагу на те, що державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для осіб з інвалідністю, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії осіб, як це передбачає ч. 4 ст. 18-1 Закону.
Суд не взяв до уваги норми чинного законодавства, які визначають обов'язок роботодавців здійснювати працевлаштування осіб з інвалідністю самостійно.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Згідно п. 3 ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Згідно ч.1 та ч. 2 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи, та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних міркувань.
Судом першої інстанції встановлено, що приватне підприємство «Станіслав-монтаж» є юридичною особою, зареєстрованою в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, яке здійснює господарську діяльність та використовує найману працю.
16.02.2021 відповідачем подало до Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2020 рік» форми 10-ПОІ, в якому самостійно визначив середньооблікову чисельність штатних працівників в кількості 126 осіб, з них 4 штатні працівники, яким встановлена інвалідність, а необхідна кількість інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, визначена 5 осіб.
Відповідно до розрахунку щодо стягнення заборгованості по сплаті адміністративно-господарських санкцій за незайняті робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу відповідача за 2020 рік становила 126 чоловік; кількість робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування інвалідів, відповідно до 4% нормативу, становила 5 осіб; кількість незайнятих робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування інвалідів 1 особа; фонд оплати праці штатних працівників становив 16575400 грн. в рік; середня річна заробітна плата штатного працівника відповідача становила 131550,79 грн; сума адміністративно-господарських санкцій становить 131550,79 грн. Пеня, нарахована за несвоєчасну сплату адміністративного-господарських санкцій, становить 1026,09 грн.
Як вказав відповідач, кількість осіб з інвалідністю у 2020 році склала: у січні 2020 - 7 осіб; у лютому 2020 - 7 осіб; у березні 2020 - 7 осіб; у квітні 2020 - 5 осіб; у травні 2020 - 5 осіб; у червні 2020 - 5 осіб; у липні 2020 - 1 особа; у серпні 2020 - 1 особа; у вересні 2020 - 1 особа; у жовтні 2020 - 1 особа; у листопаді 2020 - 2 особи; у грудні 2020 - 2 особи.
09.07.2020 ПП «Станіслав-монтаж» був поданий звіт форми 3-ПН, згідно якого повідомлено Івано-Франківський міський центр зайнятості про вільні чотири вакансії, а саме три вакансії слюсарів будівельних та однієї вакансії інженера з охорони праці із зазначенням в розділі II поданого звіту категорії громадян, яких підприємство має намір працевлаштувати, а саме: інвалідів які не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Розглядаючи спір суд першої інстанції вірно врахував, що відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Згідно частин 1, 3 статті 18 вказаного Закону забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Державна служба зайнятості, у відповідності до частини 3 статті 18-1 згаданого Закону здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.
Відповідно до частини 1 статті 19 Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
При цьому, частиною 2, 3 статті 19 вказаного Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним (частина 5 статті 19 Закону).
Згідно частини 9 статті 19 цього ж Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, в яких за основним місцем роботи працює 8 і більше осіб, реєструються у відповідних відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням і щороку подають цим відділенням звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю.
Частиною 1 статті 20 Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.
Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення (частина 2 статті 218 Господарського кодексу України).
Зі змісту частини 2 статті 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).
З огляду на це суд правильно вважав, що суб'єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції вірно врахував, що відповідно до пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України від 05 липня 2012 року № 5067-VІ «Про зайнятість населення» роботодавці зобов'язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
На виконання пункту 4 частини третьої статті 50 Закону №5067 наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)».
В урахуванням прийнятого Закону № 5067 та затвердженого Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» суд вірно зауважив, що на роботодавців покладено обов'язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.
Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення. Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для осіб з інвалідністю, є звіт форми № 3-ПН.
Тому правильним є висновок, що на підприємство покладається обов'язок самостійного працевлаштування осіб з інвалідністю шляхом створення робочих місць для працевлаштування таких осіб та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування осіб з інвалідністю, в тому числі і центри зайнятості. В свою чергу, закон не покладає обов'язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - осіб з інвалідністю.
Судом у даній спірній ситуації зґясовано, що 09.07.2020 ПП «Станіслав-монтаж» був поданий звіт форми 3-ПН, згідно якого повідомлено Івано-Франківський міський центр зайнятості про вільні чотири вакансії, а саме три вакансії слюсарів будівельних та однієї вакансії інженера з охорони праці із зазначенням в розділі II поданого звіту категорії громадян, яких підприємство має намір працевлаштувати, а саме інвалідів, які не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (а.с.32-34).
З урахуванням цього суд підставно вважав, що відповідачем здійснено усі передбачені законодавством заходи, спрямовані на працевлаштування осіб з інвалідністю на своєму підприємстві, та які підтверджуються відповідними доказами, а тому застосування до нього адміністративно-господарських санкцій та стягнення пені є безпідставним. Доказів того, що відповідач не створив робочі місця для осіб з інвалідністю, відмовляв особам з інвалідністю у прийнятті на роботу, позивачем не надано, а тому доводи зазначені у позові не знайшли свого підтвердження.
В зв'язку із вищенаведеним, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачем вжито усі необхідні заходи для виконання встановленого Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» 4% нормативу по працевлаштуванню інвалідів, причиною невиконання відповідачем у 2020 році нормативу по працевлаштуванню одного інваліда була відсутність достатньої кількості інвалідів на ринку праці, а не протиправна бездіяльність ПП «Станіслав-монтаж», а тому застосування до нього адміністративно-господарських санкцій та стягнення пені є безпідставним.
Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 15.04.2019 року по справі №820/2190/17, від 24.03.2021 року по справі №440/2371/19.
У пункті 110 рішення Європейського суду з прав людини «Компанія «естберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» суд визначив, що «… адміністративні справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення штрафних санкцій має саме суб'єкт владних повноважень».
Зважаючи на встановлені у справі обставини та, з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд першої інстанції дійшов підставного висновку про відмову у задоволенні адміністративного позову.
Також суд правильно вирішив, відповідно до положень статті 139 КАС України, питання розподілу судових витрат у справі.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. 243, ст. 308, ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 322, ст. 325, ст. 329 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 жовтня 2021 року у справі №300/2546/21 - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення і не може бути оскаржена.
Головуючий суддя М. А. Пліш
судді О. М. Гінда
В. В. Ніколін