Справа № 308/12270/19
08 лютого 2022 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
Головуючого - судді Бисага Т.Ю.
суддів: Кожух О.А., Фазикош Г.В.,
за участі секретаря: Кекерчень М.І.,
за участі - ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 квітня 2021 року, головуючий суддя Деметрадзе Т.Р., у справі за позовом ОСОБА_1 до Обласного «Фонду інвестування об'єктів соціальної сфери та промисловості», третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2 , про визнання договору поруки недійсним та таким, що укладений під впливом помилки
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Обласного «Фонду інвестування об'єктів соціальної сфери та промисловості», третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2 , про визнання договору поруки недійсним та таким, що укладений під впливом помилки.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 27 квітня 2021 року позовну заяву залишено без задоволення.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій просить рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
На адресу Закарпатського апеляційного суду від Обласного «Фонду інвестування об'єктів соціальної сфери та промисловості» надійшла заява про розгляд справи у відсутності їх представника.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія приходить до наступного висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що 18.02.2016 року між Державною госпрозрахунковою, кредитно-фінансовою господарською організацією «Обласний Фонд інвестування соціальної сфери та промисловості» та ОСОБА_2 було укладено кредитну угоду № 714, відповідно до умов якої Фонд надав позичальнику кредит на будівництво житлового будинку на загальну суму 200 000 грн. строком на 20 років з нарахуванням відсотків по кредиту у розмірі 3% річних.
Крім того, 18.03.2016 року між Фондом з однієї сторони, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з іншої було укладено Договір поруки №53-714, відповідно до умов якого позивач зобов'язався відповідати за повне та своєчасне виконання ОСОБА_2 зобов'язань перед Фондом за вказаною кредитною угодою №714.
Відповідно до п. 1.2 зазначеного договору, поручитель підтвердив, що він ознайомлений із положеннями кредитної угоди, цілком розуміє її зміст та згоден виступати поручителем за борговими зобов'язаннями.
Також зі змісту п. 2.1 зазначеного договору вбачається, що поручитель прийняв на себе зобов'язання у випадку невиконання боржником свої зобов'язань перед кредитором погашати заборгованість перед Фондом.
Згідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).
Відповідно до ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно зі ст. ст. 525, 526, 530 ЦК України, зобов'язання мають виконуватись належним чином та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається.
Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Судом встановлено, що апелянт ОСОБА_1 ознайомився зі змістом договору поруки, підписав його, а отже, сторонами в належній формі було досягнуто згоди щодо істотних умов договору, передбачених законодавцем, а відтак, волевиявлення позивача було вільним та відповідало його волі на момент укладення.
Тому, твердження позивача щодо формальності укладення договору, на думку суду, є хибними та такими, що повністю спростовуються узгодженими між сторонами умовами спірного договору, доказів зворотному суду надано не було.
Позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору, як і не звертався, впродовж дії договору поруки до Фонду за роз'ясненням положень, які були йому не зрозумілі, або за додатковою інформацією щодо умов договору, тим самим погоджуючись зі всіма умовами такого договору.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 30.01.2018 задоволено позовну заяву обласного Фонду інвестування об'єктів соціальної сфери та промисловості до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором кредиту, та стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь обласного Фонду інвестування об'єктів соціальної сфери та промисловості Закарпатської області заборгованість 256 813 гривень та 3 852,20 грн. судових витрат.
Зазначене рішення суду набрало законної сили 15.03.2018 року та на його виконання був виданий виконавчий лист №301/2683/17.
Так, з рішення Іршавського районного суду Закарпатської області від 30.01.2018 вбачається, що судом встановлено, що на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором №714 від 18.02.2016 ОСОБА_2 уклав договір іпотеки від 14 березня 2016 року, зареєстрований в реєстрі за №170 та посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Дроботя А.В., та в якості забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позичальником ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_1 було укладено договір поруки №33-714 від 01.03.2016 року та договір поруки №53-714 від 18.03.2016 року, відповідно до яких поручителі зобов'язалися відповідати за виконання ОСОБА_2 обов'язків, які виникають на підставі вказаного вище кредитного договору.
З роз'яснень, викладених у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" вбачається, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.
Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинули на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.
Суд звертає увагу сторони позивача на те, що Верховний Суд України в зазначеній постанові також роз'яснив, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Виходячи зі змісту оспорюваного договору та обставин, із якими позивач пов'язує його недійсність, слід дійти висновку, що позивачем не доведено той факт, що позивач не усвідомлював природу укладеного правочину та його наслідків, помилявся щодо предмету укладеного договору та його умов і це вплинуло на його волевиявлення.
Твердження апелянта про те, що спірний договір ним було укладено під впливом помилки, та він помилися щодо обставин, які мають істотне значення щодо його відповідальності, як поручителя, за виконання боржником його боргових зобов'язань, стороною позивача не доведено, а тому судом до уваги не приймається, оскільки ці доводи не знайшли свого об'єктивного підтвердження в ході розгляду справи, а навпаки, повністю спростовуються умовами укладеного між сторонами договору, де позивач чітко підтвердив, що він ознайомлений із положеннями кредитного договору, цілком розуміє його зміст та згоден виступати поручителем за борговими зобов'язаннями, а також для укладення цього договору поручитель отримав всі необхідні погодження та згоди, передбачені чинним законом.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що нотаріальна завірена заява ОСОБА_2 від 14 вересня 2018 року про те, що останній зобов'язується самостійно виплатити Фонду заборгованість за кредитним договором у розмірі 256 813 гривень без солідарного стягнення боргу з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , що свідчить про укладення договору поруки під впливом помилки, не є підставою, з якою закон пов'язує можливість визнання спірного договору недійсним.
Суд з достатньою повнотою з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дослідив докази, яким дав правильну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому не заслуговують на увагу.
Рішення суду є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування немає.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З врахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. 374, 379, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 квітня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови суду складено 14 лютого 2022 року.
Головуючий
Судді