10 лютого 2022 рокуЛьвівСправа № 460/3897/20 пров. № А/857/747/22
№А/857/751/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові апеляційні скарги ОСОБА_1 на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року про залишення позовної заяви в частині позовних вимог без розгляду та рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року, ухвалені суддею Зозуля Д.П. у м. Рівне в порядку письмового провадження у справі № 460/3897/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання дій протиправними, зобов'язання до вчинення дій, -
29 травня 2020 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідача - Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, у якому просив:
-визнати дії щодо відмови у проведенні перерахунку та виплати з 26.09.2006 основної пенсії в розмірі 8 мінімальних пенсій за віком, 75% додаткової пенсії від її мінімального розміру, підвищення до пенсії в розмірі однієї мінімальної заробітної плати відповідно до статей 39, 50, 54 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” протиправними;
- зобов'язати здійснити перерахунок та виплату пенсії з урахуванням проведених виплат, який би відповідав розміру 8 мінімальних пенсій за віком, 75% додаткової пенсії від її мінімального розміру, підвищення до пенсії в розмірі однієї мінімальної заробітної плати, відповідно до ст. ст. 39, 50,54 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” з часу призначення пенсії
-зобов'язати відповідача нарахувати компенсацію за втрату частини доходів у зв'язку із порушенням строків виплати позивачу належної державної основної, додаткової пенсій та підвищення до пенсії з урахуванням проведених виплат, які були нараховані відповідно до постанови Володимирецького районного суду від 22.09.2009 по справі №2-а-1912/09 та відповідно до постанови Володимирецького районного суду від 20.07.2011 року по справі №2-а-2987/11, з часу прийняття такого рішення.
При цьому заявлено клопотання про поновленя пропущеного строку звернення до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 10 червня 2020 року роз'єднано у самостійні провадження позовні вимоги у адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання дій незаконними та протиправними, зобов'язання вчинення певних дій.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ГУПФУ в Рівненській області про зобов'язання нарахувати компенсацію за втрату частини доходів, у зв'язку із порушенням строків виплати належної державної, додаткової пенсій та підвищення до пенсії з урахуванням проведених виплат, які були нараховані відповідно до постанови Володимирецького районного суду від 22.09.2009 по справі №2-а-1912/09 та відповідно до постанови Володимирецького районного суду від 20.07.2011 по справі №2-а-2987/11, з часу прийняття такого рішення, - виділено і вирішено розглядати в окремому (самостійному) провадженні.
Тобто в межах провадження адміністративної справи №460/3897/20 вирішено розглядати позовні вимоги ОСОБА_1 , заявлені до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання дій щодо відмови у проведенні перерахунку та виплати з 26.09.2006 основної державної пенсії у розмірі 8 мінімальних пенсій за віком, додаткової пенсії в розмірі 75% від її мінімального розміру, підвищення до пенсії в розмірі однієї мінімальної заробітної плати відповідно до ст. ст. 39, 50, 54 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” - незаконними і протиправними; зобов'язання з часу призначення пенсії здійснити перерахунок та виплату державної пенсії, додаткової пенсії та підвищення до пенсії відповідно до ст. ст. 39, 50, 54 Закону України “Про статус і соціальний пенсії захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” з урахуванням проведених виплат.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року позовні вимоги, що знаходяться поза межами шестимісячного строку звернення до суду, за період з 26.09.2006 по 28.11.2019 - залишено без розгляду.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із ухвалою про залишення частини плозовних вимог без розгляду та рішенням суду, позивач оскаржив їх в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягають скасуванню з підстав, викладених у апеляційних скаргах.
Просить скасувати оскаржувану ухвалу про залишення частини позовних вимог без розгляду, а матеріали справи скерувати до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги на ухвалу суду, покликаючись на висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 15 вересня 2020 року у справі №635/7878/16-а, зазначає, що строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала у зв'язку з непроведенням перерахунку пенсії з вини відповідного суб'єкта владних повноважень, немає.
В апеляційній скарзі на рішення суду просить скасувати судове рішення та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Згідно доводів скаржника, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України та з покликанням на висновки Конституційного Суду, викладені у рішенні від 07.04.2021 №1-р(ІІ)/2021, зазначає, що соціальні гарантії перед громадянами, які втратили здоров'я внаслідок ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, має встановлювати законодавець, а не Кабмін.
Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, суд апеляційної інстанціїх приходить до висновку, що в задоволенні апеляційних скарг слід відмовити з наступних підстав.
Так, судом достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 інвалідом ІІ групи внаслідок захворювання, пов'язаного з наслідками аварії на ЧАЕС. Позивач перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Рівненській області.
Позивач проживає в смт Володимирець Рівненської області, яке відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 липня 1991 року № 106, віднесене до зони посиленого радіологічного контролю.
На звернення позивача щодо перерахунку та виплати основної, додаткової пенсії та підвищення до пенсії відповідно до статей 39, 50, 54 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” у розмірах, визначених цими статтями з урахуванням виплачених сум, а також щодо проведення розрахунку і виплати компенсації за втрату частини доходів, у зв'язку з порушенням термінів виплати пенсії згідно з рішеннями суду, відповідач листом від 14.04.2020 зокрема повідомив про відсутність правових підстав для перерахунку вказаних пенсійних виплат на заявлених умовах, оскільки їх обчислення та виплата здійсненні у відповідності до вимог чинного законодавства України.
Позивач, вважаючи такі дії пенсійного органу протиправними, звернувся до суду з метою захисту свого порушеного права.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке.
Суд першої інстанції, встановивши, що позивачем пропущено строк звернення до суду з частиною позовних вимог, залишив позовну заяву в цій частині без розгляду відповідно до п.8 ч.1 ст. 240 КАС України, вказавши на наявність передбачених ч. 3 ст.123 КАС України підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Реалізація порушеного чи оспорюваного права відбувається шляхом пред'явлення позову у формі позовної заяви до суду першої інстанції.
Водночас, ч.2 ст.44 КАС України покладає на учасників справи обов'язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки, в тому числі щодо дотримання строків звернення до суду, визначених законом, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Під строком звернення до адміністративного суду розуміється строк, протягом якого особа має право звернутися з адміністративним позовом і розраховувати на одержання судового захисту. Дотримання цього строку є однією з умов для реалізації права на позов у публічно-правових відносинах, яка дисциплінує учасників цих відносин, запобігає зловживанням, сприяє стабільності діяльності суб'єктів владних повноважень щодо виконання своїх функцій. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності та неостаточності у відносинах.
Слід зазначити, що суд, оцінюючи обставини, що перешкоджали особі здійсненню права на своєчасне звернення за захистом порушених прав, свобод та інтересів, повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених у заяві доводів.
Таким чином, умовами застосування наслідків пропуску строку звернення до суду є насамперед його пропуск, відсутність заяви про поновлення строку, а у разі подання заяви про поновлення строку відсутність поважних причин його пропуску.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно-правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст. 90 КАС України).
З матеріалів справи слідує, що позовні вимоги у даному спорі стосуються нарахування та виплати пенсійних виплат, передбачених Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” не встановлює спеціального строку звернення до суду за захистом порушеного права на отримання пенсійних виплат, відтак застосуванню підлягає шестимісячний строк звернення до суду, визначений частиною другою статті 122 КАС України, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття “дізнався” та “повинен був дізнатись”.
Так, під поняттям “дізнався” необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушення її прав, свобод та інтересів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 грудня 2020 року по справі №510/1286/16-а вказала на те, що у спорах, які виникають з органами Пенсійного фонду України, особа може дізнатися, що її права порушені, зокрема, при отриманні від органу Пенсійного фонду України відповіді (листа-відповіді, листа-роз'яснення) на надісланий запит щодо розміру пенсії, нормативно-правових документів (про правильність/помилковість нарахування розміру пенсії, своєчасність/несвоєчасність її перерахунку), на підставі яких був здійснений саме такий розрахунок.
У контексті наведеного, апеляційний суд наголошує на тому, що пенсія є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі її розмір відомий особі, яка її отримує. Така особа має реальну, об'єктивну можливість виявити належну зацікавленість та вчинити активні дії з метою отримання інформації про рішення, на підставі якого було здійснено призначення пенсії чи був здійснений її перерахунок, з яких складових вона складається, як обрахована та на підставі яких нормативно-правових актів був здійснений саме такий її розрахунок чи розрахунок її складових.
Отже, з дня отримання пенсійної виплати особою, якій призначена пенсія вона вважається такою, що повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів. Винятком з цього правила є випадок, коли така особа без зайвих зволікань, в розумний строк після отримання пенсійної виплати, демонструючи свою необізнаність щодо видів та розміру складових призначеної (перерахованої) їй пенсії звернулась до пенсійного органу із заявою про надання їй відповідної інформації. В такому випадку особа вважається такою, що дізналась про порушення її прав при отриманні від пенсійного органу відповіді на подану нею заяву.
Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання дій пенсійного органу протиправними та зобов'язання до вчинення певних дій заявлені поза межами шестимісячного строку звернення до суду.
Отримання відповіді на звернення до пенсійного органу, на думку суду апеляційної інстанції, не може бути поважною причиною пропуску строку, оскільки позивачем не вказано на будь-які інші об'єктивні чи суб'єктивні обставини, що могли позбавити можливості позивача звернутися в межах строку, встановленого ч.2 ст. 122 КАС України.
З матеріалів справи слідує, звертаючись до відповідача із заявою про перерахунок пенсійних виплат відповідно до Закону №796-ХІІ, позивач був обізнаний про те, що вказані пенсійні виплати у визначеному Законом України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” розмірі йому не виплачувались.
Відтак, суд апеляційної інстанції вважає, що отримання позивачем листа відповідача у відповідь на його заяву не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду в даному випадку.
Суд апеляційної інстанції вважає, що нереалізація позивачем права на вчасне звернення до суду в даному випадку зумовлена його власною поведінкою та зазначає, що виявлення наміру отримати судовий захист порушеного права не надає права позивачу на пропуск строку звернення до адміністративного суду та не збільшує обсяг його процесуальних прав, встановлених законом.
Застосування до спірних правовідносин положень статей 122, 123 КАС України узгоджується з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 24 грудня 2020 року по справі №510/1286/16-а та Верховним Судом у постанові від 31 березня 2021 року по справі №240/12017/19.
Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.
Відповідно до частини 2 ст.6, частин 1, 2 ст.7 КАС України суд при вирішенні справи застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
Судом апеляційної інстанції також враховано, що адміністративний суд керуючись принципом верховенства права, має розглядати право не якзакончи систему нормативних актів, а як втілення справедливості. Суд має спрямовувати своє провадження на досягнення справедливості, що і є правосуддям.
Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
У справах “Стаббігс та інші проти Великобританії”, “Девеер проти Бельгії” Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
Також прецедентна практика Європейського суду з прав людини у справах “Осман проти Сполученого королівства” та “Круз проти Польщі” виходить з того, що реалізуючи п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух.
Отже, обмеження права на звернення за захистом прав свобод та інтересів встановленням строків, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.
Згідно із пунктом 8 частини 1 статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами 3 та 4 статті 123 цього Кодексу.
В свою чергу, відповідно до частини 3 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Судом апеляційної інстанції не встановлено наявності непереборних обставин, що перешкоджали позивачу реалізації права на вчасне звернення до суду з даними позовними вимогами, а тому поділяє висновки суду першої інстанції про застосування до позовних вимог, що заявлені поза межами шестимісячного строку звернення до суду (з 26.09.2006 по 28.11.2019) правових наслідків, передбачених п.8 ч.1 ст. 240 Кодексу адміністративного судочинства України.
Вирішуючи спір у частині позовних вимог про нарахування та виплату ОСОБА_1 доплати до пенсії в розмірі однієї мінімальної заробітної плати відповідно до статі 39 Закону №796-XII за період з 29.11.2019, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Закон №796-XII визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення.
Позивач вважає, що має право на отримання підвищення до пенсії як непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території посиленого радіоекологічного контролю, на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ.
Вимогами ч. 3 ст. 291 КАС України передбачено, що при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Верховним Судом ухвалено рішення у типовій справі від 23 вересня 2020 року за результатами розгляду зразкової справи № Пз/9901/21/20 (№580/2371/20).
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 31 березня 2021 року рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року залишено без змін. Висновки Великої Палати Верховного Суду у цій зразковій справі мають враховуватись судами при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 вересня 2020 року.
Обставини зразкової справи, які обумовлюють типове застосування норм матеріального права:
а) позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи;
б) позивач проживає на території, що до 01.01.2015 відносилась до зони посиленого радіоекологічного контролю;
в) позивач є непрацюючим пенсіонером;
г) відповідачем є відповідне управління Пенсійного фонду України;
д) предметом спору є нарахування та виплата з 17 липня 2018 року підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, у розмірі визначеному частиною другою статті 39 Закону №796-ХІІ в редакції чинній до 1 січня 2015 року.
Дослідивши матеріали справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що дана справа в частині вирішення позовних вимог про визнання протиправною відмови пенсійного органуну нарахуванні та виплаті позивачу доплати до пенсії відповідно до ст. 39 Закону № 796-ХІІ відповідає ознакам типової справи, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, а саме відповідачем у справі є той самий суб'єкт владних повноважень, спір виник з аналогічних підстав у відносинах, що регулюються одними нормами права, та позивачем заявлено аналогічні позовні вимоги.
До 1 січня 2015 року позивач отримував підвищення до пенсії як непрацюючий пенсіонер, що проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до статті 39 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 року № 796-ХІІ у розмірі, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2011 року № 1210.
З 1 січня 2015 року виплату такого підвищення було припинено у зв'язку з унесенням змін до Закону № 796-ХІІ Законом України від 28 грудня 2014 року № 76-VIII «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», яким, зокрема, статтю 39 Закону № 796-ХІІ було виключено.
Стаття 39 Закону № 796-ХІІ у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, передбачала:
«Громадянам, які працюють на територіях радіоактивного забруднення, провадиться доплата в таких розмірах:
- у зоні безумовного (обов'язкового) відселення - три мінімальні заробітні плати;
- у зоні гарантованого добровільного відселення - дві мінімальні заробітні плати;
- у зоні посиленого радіоекологічного контролю - одна мінімальна заробітна плата.
Пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на цих територіях, і стипендії студентам, які там навчаються, підвищуються у розмірах, встановлених частиною першою цієї статті. Пенсіонерам, які працюють у зонах радіоактивного забруднення, оплата праці додатково підвищується на 25 процентів від розміру мінімальної заробітної плати.
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, а також у зоні безумовного (обов'язкового) відселення після повного відселення жителів, за рішенням Адміністрації зони відчуження, встановлюється доплата згідно з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України.».
28 грудня 2014 року прийнято Закон № 76-VIII, який набрав чинності 1 січня 2015 року та підпунктом 7 пункту 4 розділу І якого внесено зміни доЗакону № 796-ХІІ шляхом виключення статей 31, 37, 39 та 45.
1 січня 2016 року набрав чинності Закон № 987-VIII, яким до Закону № 796-ХІІ включено статтю 39 такого змісту:
«Стаття 39. Доплата громадянам, які працюють у зоні відчуження:
Громадянам, які працюють у зоні відчуження, встановлюється доплата у порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України».
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ. Вирішено, що положення підпункту 7 пункту 4 розділу І Закону № 76-VІІІ визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
За змістом частин другої і третьої статті 152 Конституції України, закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Закон № 796-ХІІ не регламентує питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах тощо.
Зазначені правовідносини, зокрема питання поділу території на відповідні зони, врегульовано Законом України від 27 лютого 1991 року №791а-XII «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», стаття 2 якого визначає категорії зон радіоактивного забруднення.
Частина перша цієї статті у редакції, чинній до 1 січня 2015 року, визначала чотири зони радіоактивного забруднення, а саме: зона відчуження; зона безумовного (обов'язкового) відселення; зона гарантованого (добровільного) відселення; зона посиленого радіоекологічного контролю.
Відповідно до частин другої, третьої статті 2 Закону № 791а-ХІІ повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України.
Перелік населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року №106, за якою смт Володимирець Рівненської області, де проживає позивач, віднесено до зони посиленого радіоекологічного контролю (4 зона).
Пунктом 2 розділу І Закону № 76-VІІІ у статтю 2 Закону № 791а-ХІІ внесено зміни, якими абзац п'ятий частини другоїстатті 2 цього Закону виключено. Зазначені зміни набрали законної сили з 1 січня 2015 року.
Отже, з 1 січня 2015 рокустаття 2 Закону № 791а-ХІІ визначає такі категорії зон радіоактивного забруднення територій:
1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році;
2) зона безумовного (обов'язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі /кв.км та вище, або стронцію від 3,0Кі/кв.км та вище, або плутонію від 0,1Кі/кв.км та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;
3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення ґрунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км2, або стронцію від 0,15 до 3,0Кі/кв.км, або плутонію від 0,01 до 0,1Кі/кв.км, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
Таким чином, з 1 січня 2015 року зона посиленого радіоекологічного контролю виключена з переліку зон радіоактивного забруднення територій, визначених Законом №791а-ХІІ.
Рішенням Конституційного Суду України від 17 липня 2018 року № 6-р/2018, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 2, абзаци перший, другий підпункту 3, підпункт 4, абзаци перший, другий підпункту 5, абзаци перший - четвертий підпункту 6, підпункт 7 пункту 4 розділу I Закону № 76-VIII.
Водночас зміни, внесені Законом № 76-VIII до Закону № 791а-ХІІ, неконституційними не визнавались. Отже, чинна на час виникнення спірних правовідносин редакціястатті 2 Закону № 791а-ХІІ не змінювалась, не виключалась іншими законами та не визнавалась неконституційною.
До Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року №106, зміни щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю не вносилися.
Відтак станом на час звернення до суду із зазначеним позовом смт Володимирець Володимирецького району Рівненської області згідно з указаним Переліком відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, яка, передусім, виключена із визначених Законом № 791а-ХІІ зон радіоактивного забруднення територій.
Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 03 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше».
У разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами, застосовується акт, прийнятий вищим органом, як такий, що має більшу юридичну силу. Тому Закон № 791а-ХІІ має вищу юридичну силу порівняно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 23 липня 1991 року №106 і, незважаючи на відсутність змін у цій постанові щодо виключення зони посиленого радіоекологічного контролю із зон радіоактивного забруднення, застосуванню підлягає саме Закон № 791а-ХІІ в редакції зі змінами, внесеними Законом № 76-VIII.
Зі змісту частин другої та третьої статті 2 Закону № 791а-ХІІ вбачається, що повноваження щодо установлення меж цих зон, визначення переліку населених пунктів, які відносяться до конкретної зони радіоактивного забруднення, делеговані Кабінету Міністрів України, однак при цьому уряд не наділений повноваженнями визначати додаткові зони радіоактивного забруднення інші, ніж ті, що визначені Законом № 791а-ХІІ.
Таким чином, відновлення дії статті 39 Закону № 796-ХІІ у редакції чинній до 01 січня 2015 року, не надає права на отримання підвищення пенсії у розмірі однієї мінімальної заробітної плати непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території, що відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, однак за законом не відноситься до зони радіоактивного забруднення.
Отже, підвищення пенсії, передбачене статтею 39 Закону № 796-ХІІ, є доплатою, яка встановлена за проживання на території радіоактивного забруднення, водночас станом на день звернення до суду із цим позовом, смт Володимирець Володимирецького району Рівненської області не відноситься до території радіоактивного забруднення, а позивач, відповідно, не є особою, яка проживає на такій території.
Конституційний Суд України у Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 наголосив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства.
Надання правової оцінки факту визнання неконституційними положень Закону № 76-VІІІ, якими з 1 січня 2015 року виключено, зокрема, статтю 39 Закону № 796-ХІІ, у контексті права на виплату підвищення до пенсії громадянам, які проживають на території, що відноситься до зони посиленого радіоекологічного контролю, нерозривно пов'язане з тим, що скасування законодавчого визначення відповідної зони як території радіоактивного забруднення неконституційним не визнано і така норма є чинною.
Таким чином позовні вимоги ОСОБА_1 в цій частині є безпідставними та необгрунтованими, що має наслідком відмову у їх задоволенні.
Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність деяких законодавчих актів України» № 76 VIII від 28.12.2014 внесено зміни, зокрема, і до статей 50 та 54 Закону №796- XII. Закон набрав чинності 01.01.2015.
Згідно із статтею 50 Закону №796-ХІІ особам, віднесеним до категорії 1, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 54 Закону № 796-ХІІ пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи можуть призначатися за бажанням громадянина із заробітку, одержаного за роботу в зоні відчуження в 1986-1990 роках, у розмірі відшкодування фактичних збитків, який визначається згідно із законодавством. В усіх випадках розмір середньомісячної заробітної плати для обчислення пенсії за роботу у зоні відчуження у 1986-1990 роках не може перевищувати 3,0 тис. карбованців. Умови, порядок призначення та мінімальні розміри пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи визначаються актами Кабінету Міністрів України з відповідних питань.
Станом на момент виникнення спірних правовідносин (2017 рік) положення частини третьої статті 54 Закону №796-XII, у редакції Закону № 76-VIII, неконституційними в установленому порядку не визнавалися.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 №1210 затверджений Порядок обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Згідно із пунктом 11 Порядку № 1210 мінімальний розмір пенсії для учасників ліквідації наслідків аварії на АЕС: I групи інвалідності - 180 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; II групи інвалідності - 160 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; III групи інвалідності - 145 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Пунктом 13 Порядку № 1210 встановлено, що щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» виплачується у таких розмірах: особам, що належать до категорії 1 з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС: інвалідам I групи - 474,5 гривні; інвалідам II групи - 379,6 гривні; інвалідам III групи - 284,7 гривні.
Пунктом 3 статті 116 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України забезпечує, зокрема, проведення політики у сфері соціального захисту. Згідно із бюджетними призначеннями Кабінет Міністрів України встановлює розмір окремих видів компенсацій і допомог.
Рішеннями Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 та від 25 січня 2012 № 3-рп/2012 підтверджена конституційність повноважень Кабінету Міністрів України щодо реалізації політики у сфері соціального захисту, в тому числі, регулювання порядку та розмірів соціальних виплат і допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, виходячи з фінансових можливостей держави.
За наведеного правового регулювання та встановлених у справі обставин, суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність з боку пенсійного органу протиправної поведінки в частині розрахунку позивачу державної пенсії по інвалідності та додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, у розмірі, встановленому постановою Уряду №1210.
Аналогічна правова позиція щодо застосування норм права у спірних правовідносинах викладена у постановах Верховного Суду від 08.08.2019 у справі №375/1346/16-а, від 16.07.2020 у справі №385/679/16-а (2-а/385/28/16) та від 15.04.2021 у справі № 373/1978/18.
Одночасно суд апеляційної інстанції враховує, що 07.04.2021 Конституційним Судом України було ухвалено Рішення №1-р(ІІ)/2021, яким визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) частину третю статті 54 Закону №796-XII, у редакції Закону № 76-VIII.
У частині другій Рішення №1-р(ІІ)/2021 Конституційний Суд України встановив, що частина третя статті 54 Закону №796-XII, у редакції Закону № 76-VIII, втрачає чинність через три місяці з дня ухвалення цього Рішення.
Відтак, з огляду на відсутність ретроспективної дії рішення Конституційного Суду України, суд апеляційної інстанції не вбачає правових підстав для виплати позивачу у квітні 2020 року (відмова пенсійного органу у здійсненні перерахунку пенсіїних виплат на заявлених позивачем умовах) державної пенсії по інвалідності та додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров'ю, у розмірі, встановленому Законом №796-XII.
Інших належних та об'єктивно обумовлених доводів, які б спростовували наведені висновки суду першої інстанції апеляційні скарги позивача не містять.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законних судових рішень, які скасуванню не підлягають.
Судові витрати розподілу не підлягають з огляду результат вирішення апеляційної скарги, характер спірних правовідносин та виходячи з вимог ст. 139 КАС України.
Відповідно до п.3 ч.1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційну скаргу розглянуто судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) в строки, встановлені статтею 309 КАС України.
Керуючись статтями 240, 242, 308, 309, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року про залишення позовної заяви в частині позовних вимог без розгляду та рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 29 вересня 2021 року у справі № 460/3897/20 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в частині апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції про залишення частини позовних вимог без розгляду. В решті постанова суду апеляційної інстанції оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний