08 лютого 2022 року
м. Рівне
Справа № 569/7901/16-ц
Провадження № 22-ц/4815/24/22
Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Ковальчук Н. М.,
суддів: Хилевича С. В., Шимківа С. С.
секретар судового засідання - Москалик Т. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2017 року у складі судді Бердія М. А., ухвалене в м. Рівне о 09 годині 04 хвилин, відомості про дату складання повного тексту рішення відсутні,
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого житла. Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона з 26 травня 2006 року перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірваний на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 23 вересня 2015 року. Від шлюбу мають трьох неповнолітніх доньок. Крім того, вона має неповнолітнього сина від першого шлюбу, який проживає разом із ними. У лютому 2008 року на склад сім'ї із шести осіб їм була надана трикімнатна квартира за адресою: АДРЕСА_1 , основним наймачем якої є ОСОБА_1 . Посилаючись на те, що відповідач зловживає спиртними напоями, влаштовує сварки і скандали, систематично порушує правила співжиття, чим робить неможливим для неї та неповнолітніх дітей проживання з ним в одному житловому приміщенні, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, просила суд виселити ОСОБА_2 із спірної квартири без надання іншого житла.
Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2017 року вказаний позов задоволено. Виселено ОСОБА_2 із квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житла. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 551,20 грн. судових витрат.
Рішення суду першої інстанції вмотивоване положеннями статті 116 ЖК України та обґрунтоване належними і достовірними доказами, які підтверджуються обставини систематичного порушення правил співжиття відповідачем та унеможливлення проживання з ним в одній квартирі інших членів сім'ї.
Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. Попереджено ОСОБА_2 про дотримання належних правил співжиття з іншими членами сім'ї у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що позивач не довела обставин систематичного порушення відповідачем правил співжиття, які роблять неможливим проживання з ним в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу щодо нього виявились безрезультатними.
Постановою Верховного Суду від 20 серпня 2018 року касаційну скаргу позивачки залишено без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.
Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду, що позивачка не надала належних та допустимих доказів, які б доводили факт існування обставин, за наявності яких стаття 116 ЖК УРСР пов'язує можливість виселення без надання іншого жилого приміщення.
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Європейського суду з прав людини із заявою № 17496/19, у якій скаржилась переважно за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод на відхилення судами її позову про виселення її колишнього чоловіка та співмешканця ОСОБА_2 відповідно до статті 116 ЖК УРСР, що залишало її та її дітей під загрозою подальшого насильства.
03 вересня 2020 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «Левчук проти України», яким постановив, що: Було порушення статті 8 Конвенції; Немає потреби окремо розглядати скаргу за статтями 6 та 13 Конвенції; Суд постановив стягнути із держави-відповідача на користь заявниці 5650 євро компенсації судових та інших витрат.
Указане рішення набуло статусу остаточного 03 грудня 2020 року.
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 27 квітня 2021 року заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2017 року і постанови Верховного Суду від 20 серпня 2018 року задоволено та їх скасовано із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В поданій на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2017 року апеляційній скарзі ОСОБА_2 вважає його незаконним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи. Зазначає, що судом не враховано, що подані позивачем докази щодо порушення ним правил співжиття свідчать лише про проведення інспекторами поліції профілактичних бесід виховного характеру як з ним безпосередньо, так і ОСОБА_1 .. Стверджує, що місцевим судом залишено поза увагою показання свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , а також характеристику з ОСББ «Волинь», якими стверджується, що скарг від сусідів на дії відповідача за весь період його проживання не надходило, а проживання батька окремо від дітей суперечитиме інтересам сім'ї. Вказує, що конфліктні випадки в сім'ї трапляються рідко, а тому судом безпідставно до спірних відносин застосовано норми ч. 1 ст. 116 ЖК України, оскільки необхідною умовою для виселення є систематичність порушення правил співжиття та безрезультатність заходів попередження. З наведених міркувань просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову задоволенні позову.
Відзиву на апеляційну скаргу не подано.
Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі з 26.05.2006 року.
Від шлюбу мають трьох малолітніх дочок: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Рівненського міського суду від 23.09.2015 року шлюб між сторонами розірвано, дітей залишено проживати з матір'ю.
В лютому 2008 року сторонам на сім'ю із шести осіб було надано трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , в якій сторони проживають і на даний час.
Окрім сторін у справі та їхніх трьох дочок в зазначеній квартирі проживає неповнолітній син позивачки від першого шлюбу - ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідач ОСОБА_2 є основним наймачем квартири, що стверджується довідкою ОСББ «Волинь» від 13.05.2016 року №06/16, а також має право власності на частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 .
Спірні віл новини між сторонами виникли у зв'язку із неможливістю проживання сторін у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , яка зумовлена негативною поведінкою відповідача щодо позивачки та дітей.
Як встановлено судом, ОСОБА_2 зловживає спиртними напоями, постійно влаштовує скандали та конфлікти, поводиться агресивно, погрожує позивачу фізичною розправою, принижує ОСОБА_1 , свідками чого стають діти. Більш того, такі дії відповідача призводять до того, що позивачка з малолітніми дітьми змушена іноді ночувати у знайомих, оскільки вони побоюються залишитися вдома з відповідачем. У зв'язку з такими обставинами позивачка неодноразово зверталася до правоохоронних органів за захистом своїх прав та прав малолітніх дітей. До відповідача ОСОБА_2 вживалися заходи реагування у вигляді профілактичних бесід та попереджень про недопустимість здійснення насильства в сім'ї.
Постановою Рівненського міського суду Рівненської області від 05.07.2016 року ОСОБА_2 визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП.
Окрім цього відносно відповідача порушено кримінальну справу за нанесення позивачці легких тілесних ушкоджень за ст. 125 КК України.
Вжиті заходи впливу на відповідача не дали належного результату, адже він продовжує зловживати спиртними напоями, влаштовувати сварки, створювати конфліктні ситуації в сім'ї, тим самим систематично порушуючи правила співжиття, що, в свою чергу, унеможливлює спільне з ним проживання позивачки та малолітніх дітей в одній квартирі.
Судом першої інстанції були допитані свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , які показали, що відповідач постійно зловживає спиртними напоями, внаслідок чого виникають постійні сварки та бійки, які провокує відповідач, при чому, відповідач б'є позивачку на очах у дітей, а також в присутності друзів сім'ї; діти бояться свого батька у нетверезому стані, він не піклується про них та їх інтереси та не бере участі у їх вихованні.
Свідки ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 також підтвердили ті факти, що між сторонами мають місце сварки, конфлікти і бійки, однак зазначили, що ініціатором їх є позивачка, яка провокує відповідача на агресію, маючи на меті виселити його зі спірної квартири. Зазначені свідки показали, що відповідач піклується про дітей, є хорошим батьком, який під час роботи за кордоном постійно передавав кошти на потреби дітей, привозив подарунки.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.1-3 ст. 89 ЦПК України).
Апеляційний суд, оцінюючи встановлені обставини у справі приходить до переконання, що з боку відповідача щодо позивачки та дітей має місце порушення правил співжиття, випадки фізичного та психологічного насильства щодо позивачки, створення небезпечних для фізичного здоров'я та психоемоційного стану умов для малолітніх дітей, що в сукупності унеможливлює їхнє проживання в одному помешканні. З наведених міркувань судом відхиляються покликання апелянта на те, що суд першої інстанції не дав належної оцінки показанням свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які вказали, що ініціатором сварок є позивачка. А він є гарним батьком для своїх дітей. Зазначені свідки також підтвердили, що конфлікти, суперечки, сварки та бійки мали місце, і в контексті збереження інтересів неповнолітніх дітей, їх здоров'я та життя, психологічної стабільності, а також здоров'я та життя позивачки, не є вирішальним встановлення того, хто зі сторін є ініціатором конфлікту, а визначальним є сам факт застосування відповідачем фізичного насильства.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до ч.3 ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Даному конституційному праву кореспондує обов'язок держави створювати умови для його захисту та реалізації. Основною гарантією реалізації права на житло є те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як за рішенням суду.
Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом.
Відповідно до вимог частини першої статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Як встановлено частиною четвертою статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Згідно частини другої статті 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Статтею 157 ЖК України передбачено, що членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Відповідно до положень ч.1 ст.116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
У п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» розтлумачено, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).
Покликання апеляційної скарги на те, що окреме проживання відповідача внаслідок виселення суперечитиме інтересам дітей, апеляційний судом відхиляються. Здобуті у справі докази безспірно вказують на те, що поведінка відповідача в сім'ї є деструктивною, він зловживає алкоголем, перебуває в спільному помешканні в нетверезому стані, застосовує до матері дітей фізичне насильство, образи, лайку, що в цілому створює як фізичну загрозу її життю та здоров'ю, так і згубно впливає на формування у дітей моделі адекватної поведінки особи в сім'ї та завдає суттєвого психологічного впливу на особистість дітей.
Більш того, як встановлено судом, після розірвання шлюбу між сторонами діти залишені під опікою матері і їхнє місце проживання визначено з матір'ю. Відповідач, зі свого боку, неодноразово ухилявся від сплати аліментів на дітей, а шкільні та соціальні працівники зазначали, що він був емоційно відсторонений від їх виховання.
При цьому, суд враховує, що окреме проживання батька і його дітей жодним чином не перешкоджає його участі у їх вихованні, спілкуванні з ними, не позбавляє можливості їх утримувати та про них піклуватися, вибудовуючи конструктивні відносини, притаманні стосункам між батьками та дітьми.
Посилання ОСОБА_2 на те, що такий обов'язковий складник для виселення особи як систематичне порушення правил співжиття в даному випадку відсутній спростовуються встановленими обставинами справи та наявними доказами. Так, систематичність порушення правил співжиття з боку відповідача підтверджуються неодноразовими зверненнями позивачки та їхніх сусідів на службу 102 Рівненського відділу поліції з повідомленнями про сімейні конфлікти, дебоші, нанесення тілесних ушкоджень ОСОБА_2 ОСОБА_1 , притягненням його до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.173-2 КУпАП, а також показаннями свідків, які вказали, що вжиті до відповідача заходи попередження та громадського впливу не дали результатів.
Відхиляючи апеляційну скаргу, апеляційний суд також враховує ризики майбутнього психологічного й фізичного насильства з боку відповідача, з яким стикалися позивачка та її діти, у разі їх спільного проживання в одному помешканні, а також бере до уваги обов'язок держави забезпечити ефективний захист позивачки від домашнього насильства з боку відповідача.
На думку суду, виселення відповідача із спірної квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка була виділена сторонам як соціальна у зв'язку з народженням трьох дітей одночасно, забезпечить справедливий баланс між усіма протилежними особистими інтересами.
Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з'ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов'язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано. Доводи апеляційної скарги апеляційним судом оцінюються критично, оскільки фактично дублюють обґрунтування позовної заяви, зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.
Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв'язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 04 квітня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 11 лютого 2022 року.
Головуючий Ковальчук Н. М.
Судді: Хилевич С. В.
Шимків С. С.