Справа № 344/21175/19
Провадження № 22-ц/4808/199/22
Головуючий у 1 інстанції Ковалюк І. П.
Суддя-доповідач Василишин
02 лютого 2022 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Василишин Л.В.,
суддів: Фединяка В.Д., Бойчука І.В.
секретаря Петріва д.Б.
за участю представників апелянта адвоката Борсука Д.Я.
адвоката Соботника В.В.
представника відповідача адвоката Стецюк С.С.
представника відповідача Чежегової І.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07 жовтня 2021 року, ухвалене у складі судді Ковалюк І.П. в місті Івано-Франківську, повний текст якого виготовлено 18 жовтня 2021 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредо-ІФ», ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину,
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ТзОВ «Кредо-ІФ», ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину.
Позов мотивований тим, що 26 червня 2014 року між нею, ТзОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_3 укладено договір відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу нерухомого майна № 1/2011. Згідно із п. 1 вказаного договору до неї перейшли права і обов'язки по договору купівлі-продажу нерухомого майна, яке буде створено у майбутньому щодо набуття права власності на двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 площею 60,9 кв.м. на 5 поверсі в під'їзді АДРЕСА_2 .
Незважаючи на це, ТзОВ «Кредо-ІФ» повторно здійснило продаж вказаної квартири, що підтверджується укладеним між ТзОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 09.03.2015 попереднім договором купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому № 1/14.
Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25.07.2018 по справі № 344/8030/16-ц, зазначений договір визнано недійсним.
Однак, з метою невиконання рішення апеляційного суду, ТзОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 уклали між собою новий договір купівлі-продажу № 2/16 від 17.05.2016, предметом якого є ця ж спірна квартира АДРЕСА_3 .
Вказувала на те, що такий договір порушує її права, а його укладення не було спрямоване на настання реальних прав та обов'язків, які ним обумовлені.
Враховуючи викладене, просила визнати недійсним договір купівлі-продажу № 2/16 від 17.05.2016, укладений між ТзОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 , предметом якого є квартира АДРЕСА_3 . Судові витрати покласти на відповідачів.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07 жовтня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з'ясування судом фактичних обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.
Апелянтка вказує на те, що на момент укладення оспорюваного правочину № 2/16 від 17.05.2016 ТзОВ «Кредо-ІФ» не було власником спірної квартири, оскільки 26 червня 2014 року між нею, ТзОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_3 укладено договір відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу нерухомого майна № 1/2011, за яким вона набула право власності на квартиру АДРЕСА_3 . Звертає увагу також на те, що у матеріалах справи наявна інформація відділу поліції ГУ НП в Івано-Франківській області, згідно із якою кошти від продажу квартири ОСОБА_2 на рахунок ТзОВ «Кредо-ІФ» у 2013-2016 не поступали, що додатково вказує на порушення вимог частини 5 статті 203 ЦК України при укладенні договору між відповідачами.
Враховуючи викладене, апелянтка вважає, що відповідачі порушили загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Однак, суд першої інстанції наведеним нею фактам не надав належної оцінки, натомість в обґрунтування своєї позиції помилково зіслався на статтю 234 ЦК України, оскільки на вказану статтю вона не посилалася в позові.
Крім того, апелянтка посилається на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 08 грудня 2016 року, яким задоволено її позов до ТзОВ «Кредо-ІФ» та зобов'язано останнє видати їй завірену належним чином копію документу про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, технічний паспорт на спірну квартиру та комори та довідку (виписку) з переліку осіб, кошти яких залучалися на інвестування об'єкта будівництва за адресою: АДРЕСА_4 , а також на рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 липня 2017 року, яким визнано недійсним попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому № 1/14 між ТзОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 від 09.03.2015. Вважає, що зазначені рішення мають преюдиціальне значення, оскільки ними вирішувалося питання законності набуття ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру.
За таких обставин, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задоволити її позовні вимоги в повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 заперечує доводи апеляційної скарги, просить відмовити у її задоволенні, а оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Вказує на те, що вона є законною власницею двокімнатної квартири АДРЕСА_3 згідно договору купівлі-продажу нерухомого майна (квартири) № 2/16 від 17.05.2016. Так, 09.04.2014 між нею та ТзОВ «Кредо-ІФ» було укладено попередній договір купівлі-продажу об'єкта нерухомого майна, що буде створено в майбутньому № 01/14, а саме спірної квартири. 09.03.2015 між нею та ТзОВ «Кредо-ІФ» укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири) АДРЕСА_5 , за яким вона придбала двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 . Після цього вона неодноразово додатково здійснювала оплату за спірну квартиру, включаючи додаткові угоди, що підтверджується копіями з прибуткових касових ордерів № 10 від 09.03.2015 на суму 253 260 грн за договором від 09.03.2015, № 3 від 16.03.2016 на суму 3234 грн за додатковим договором від 16.03.2016, № 5 від 26.04.2016 на суму 43506 грн за актом виконаних робіт від 17.03.2015. У зв'язку із зміною предмету та істотних умов визначених попереднім договором купівлі-продажу нерухомого майна № 1/14 від 09.04.2014 між нею та ТзОВ «Кредо-ІФ» було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири) від 17.05.2016. Це був кінцевий договір, де були узагальнені додаткові роботи і проплати всіх сум, які вносились нею в касу товариства за всі додаткові роботи по данному об'єкту, узгоджені із забудівником.
Однак, при проведенні державної реєстрації права власності на спірну квартиру нею було пред'явлено лише попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна № 1/14 від 09.03.2015, а не остаточний договір № 2/16 від 17.05.2016, тому товариство за її згодою звернулося із заявою до державного реєстратора відносно внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майна в частині підстави реєстрації права власності.
Вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки нею не доведено відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки при укладенні оспорюваного договору.
Крім того, зазначає про те, що в апеляційній скарзі апелянткою не зазначено правових підстав, визначених статтею 376 ЦПК України для скасування оскаржуваного рішення, оскільки доводи апеляційної скарги є ідентичними із доводами позовної заяви.
У судовому засіданні представники апеллянтки вимоги скарги підтримали, просили її задоволити.
Представники відповідачів ОСОБА_4 - адвокат Стецюк С.С. та представник ТзОВ «Кредо-ІФ» - Чежегова І.П. скаргу не визнали в повному обсязі, просили її відхилити.
Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Судом встановлено, що 31 серпня 2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Радіоремсервіс» ЛТД та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу № 1/2011. Відповідно до умов зазначеного договору предметом продажу є двокімнатна квартира з проектним № 33, загальною площею 60,9 кв.м., на 5 поверсі, що розташована в житловому будинку, який знаходиться за будівельною адресою: АДРЕСА_4 . Загальна сума договору на момент його укладення становить 286230 грн (а.с. 7-9, том 1).
14 червня 2013 року проведено державну реєстрацію змін до установчих документів, відповідно до яких утворено ТОВ «Кредо-ІФ» шляхом зміни найменування ТОВ «Радіоремсервіс» та шляхом об'єднання майна і коштів для здійснення спільної діяльності з метою отримання прибутку.
26 червня 2014 року ТОВ «Кредо-ІФ», ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали договір відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу нерухомого майна № 1/2011, відповідно до якого до ОСОБА_1 перейшли права і обов'язки за договором купівлі-продажу нерухомого майна, яке буде створене у майбутньому № 1/2011 від 31 серпня 2011 року щодо набуття права власності на двокімнатну квартиру за будівельним АДРЕСА_6 , загальною площею 60,9 кв.м., на 5 поверсі, у під'їзді АДРЕСА_2 .
Згідно із п. 5 договору, у зв'язку з відступленням права вимоги за договором купівлі-продажу квартири ОСОБА_1 у присутності ТОВ «Кредо-ІФ» сплатила ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі вартості квартири, зазначеної в договорі купівлі-продажу нерухомого майна, яке буде створено у майбутньому № 1/2011 від 31.08.2011, а саме 286230 грн до підписання договору.
Пунктом 10 договору ОСОБА_3 та ТОВ «Кредо-ІФ» гарантували ОСОБА_1 , що до укладення договору про відступлення права вимоги, права на квартиру, яка є предметом договору нікому іншому не відчужені, не передані, не відступлені.
Пунктом 13 договору визначено, що такий договір є невід'ємною частиною договору купівлі-продажу нерухомого майна від 31 серпня 2011 року № 1/2011 (а.с. 6, том 1).
Заявою ТОВ «Кредо-ІФ», від імені якого діяв ОСОБА_6 , підтверджено факт виникнення у ОСОБА_1 майнових прав на двокімнатну квартиру за будівельним номером АДРЕСА_7 , на підставі договору купівлі-продажу від 31 серпня 2011 року № 1/2011 та договору відступлення права вимоги за договором купівлі-продажу від 26 червня 2014 року. Справжність підпису представника ТОВ «Кредо-ІФ» засвідчено на зазначеній заяві Дорошенко О.В., приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу, зареєстровано в реєстрі за № 1008 (а.с. 11, том 1).
Згідно із актом приймання-передачі від 14 березня 2016 року, ТОВ «Кредо-ІФ» передало ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_8 (а.с. 10, том 1).
09 квітня 2014 року ТОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 уклали попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна № 1/14. За цим договором сторони зобов'язалися в майбутньому, але у всякому разі не пізніше ніж квітень 2015 року укласти і належним чином оформити договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: квартири за номером АДРЕСА_9 .
09 березня 2015 року ТОВ «Кредо-ІФ» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) уклали договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому № 1/14, згідно з умовами якого продавець зобов'язався передати об'єкт нерухомого майна, який буде створений у майбутньому - квартиру АДРЕСА_9 , а покупець зобов'язався прийняти квартиру відповідно до умов договору та сплатити кошти за неї.
Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 червня 2018 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 22 травня 2019 року, вказаний договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому № 1/14 від 09 березня 2015 року визнано недійсним (а.с. 18-28, том 1).
Додатковою угодою до договору купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому № 1/14 від 16 березня 2016 року, ТОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 , у зв'язку із зміною нумерації квартир, погодили, що предметом договору, укладеного між ними є квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 61,1 кв.м.
17 травня 2016 року ТОВ «Кредо-ІФ» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) уклали договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), за яким продавець зобов'язався передати об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_10 АДРЕСА_4 , а покупець зобов'язався прийняти квартиру відповідно до умов договору та сплатити кошти за неї.
При цьому у договорі зазначено, що такий укладено у зв'язку із зміною предмету та істотних умов визначених попереднім договором купівлі-продажу нерухомого майна № 1/14 від 09 квітня 2014 року (а.с. 12-13, том 1).
12 липня 2019 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в частині підстав виникнення права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру внесено зміни, зокрема, видалено: договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено в майбутньому № 1/14 від 09.03.2015, акт здавання-приймання завершених будівництвом житлових приміщень № 1/14 від 16.03.2016, додаткову угоду до договору № 1/14 від 16.03.2016. Натомість додано: акт приймання-передачі нерухомого майна № 2/16 від 17.05.2016 та договір купівлі продажу № 2/16 від 17.05.2016 (а.с. 15-17, том 1).
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою заявлена вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу, однак не вказано підстави за якої необхідно визнати його недійсним та відсутнє посилання на відповідні норми матеріального права, що обумовлюють недійсність правочину та слугують підставою для задоволення позову.
Колегія суддів вважає вказаний висновок суду першої інстанції таким, що не відповідає вимогам закону.
Частиною першої статті 4 ЦПК України передбачено право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України, одним із яких згідно із частиною другою вказаної статті може бути визнання правочину недійсним.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 264 ЦПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (частина перша статті 214 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц зазначено, що при вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу «суд знає закони».
У той же час, незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тобто суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
При цьому, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку із цим суд, з'ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні сааме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Аналіз зазначеного свідчить про те, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначати, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Суд першої інстанції зазначених вимог закону не врахував та дійшов передчасного й формального висновку про відмову в задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правові норми, які підлягають застосуванню та не надавши належної оцінки доводам і доказам сторін, не забезпечивши позивачці право на справедливий суд.
Так, звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір купівлі-продажу № 2/16 від 17.05.2016, укладений між ТзОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 , предметом якого є квартира АДРЕСА_3 , оскільки такий порушує її права, так як саме вона є законною власницею вказаної квартири та набула право власності на неї на час укладення спірного правочину, що свідчить про підставність її позовних вимог.
Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За змістом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документа як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
Отже, за результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.
Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частинами першою, другою та третьою статті 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 658 ЦК України встановлено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Отже, вказані норми регламентують, що за договором купівлі-продажу продавець має право передавати або зобов'язуватися передавати виключно те майно, власником якого він є або ж майно, яке буде створено (набуто) ним у власність у майбутньому.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_2 тричі укладала з ТОВ «Кредо-ІФ» договори купівлі-продажу нерухомого майна - квартири АДРЕСА_10 АДРЕСА_4 .
Так, 09 квітня 2014 року ТОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 уклали попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна № 1/14. За цим договором сторони зобов'язалися в майбутньому, але у всякому разі не пізніше ніж квітень 2015 року укласти і належним чином оформити договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: квартири за номером АДРЕСА_9 .
09 березня 2015 року ТОВ «Кредо-ІФ» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) уклали договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому № 1/14, згідно з умовами якого продавець зобов'язався передати об'єкт нерухомого майна, який буде створений у майбутньому - квартиру АДРЕСА_9 , а покупець зобов'язався прийняти квартиру відповідно до умов договору та сплатити кошти за неї.
На підставі даного договору було зареєструвано право власності ОСОБА_2 на вказану квартиру.
Проте з приводу даної квартири було укладено ще один договір 17 травня 2016 року, за яким ТОВ «Кредо-ІФ» (продавець) зобов'язалося передати об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_10 АДРЕСА_4 , а ОСОБА_2 (покупець) зобов'язалася прийняти квартиру відповідно до умов договору та сплатити кошти за неї.
При цьому, у договорі зазначено, що такий укладено у зв'язку із зміною предмету та істотних умов визначених попереднім договором купівлі-продажу нерухомого майна № 1/14 від 09 квітня 2014 року (а.с. 12-13, том 1).
На запитання суду, представник відповідача ОСОБА_7 пояснила, що 09 квітня 2014 року укладався попередній договір, а уже 09 березня 2015 року та 17 травня 2016 року - основні договори.
Укладення 17 травня 2016 року спірного договору за її поясненням було обумовлено зміною предмета договору - змінено номер квартири та отримано нову Декларацію про готовність об'єкта до експлуатації, крім того, ОСОБА_2 було здійснено повну проплату за договором. Саме останній договір мав бути підставою виникнення права власності у ОСОБА_2 на спірну квартиру, однак для реєстрації права власності помилково було надано договір від 09.03.2015.
Частиною четвертою статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 червня 2018 року у справі № 344/8030/16-ц, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 22 травня 2019 року договір купівлі-продажу нерухомого майна (квартири), яке буде створено у майбутньому № 1/14, укладений . 09 березня 2015 року між ТОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 визнано недійсним.
Визнаючи зазначений договір недійсним, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, виходив із того, що на момент укладення цього договору, ТОВ «Кредо-ІФ» не було власником оспроюваної квартири та майнових прав на неї, а відтак вказаний правочин укладений із порушенням вимог законодавства, зокрема статті 658 ЦК України, а тому в силу приписів статей 203, 215 ЦК України є недійсним.
Зазначені обставини, встановлені рішеннями суддів мають преюдиційне значення для даної справи та не підлягають доказуванню.
Тому з огляду на встановлений факт наявності у ОСОБА_1 права на спірну квартиру, в тому числі і на дату укладення договору від 17.05.2016, слід вважати, що ТзОВ «Кредо-ІФ» не мало повноважень власника для відчуження квартири АДРЕСА_3 .
Крім того, суд критично оцінює пояснення відповідачів щодо підстав укладення договору від 17.05.2016, оскільки з долучених апеляційним судом доказів представлених товариством, вбачається, що самим відповідачем представлено Акт здавання-приймання завершених будівництвом житлових приміщень за № 1/14 від 16.03.16, укладений між ТОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 в якому вже змінено номер квартири з 33 на 37.
При цьому, в ньому зазначено, що квартира прийнята в повному обсязі робіт, що визначені в договорі купівлі-продажу нерухомого майна-квартири, яке буде створено в майбутньому від 09.03.15. Також у відзиві на апеляційну скаргу ТзОВ «Кредо-ІФ» вказувало, що у зв'язку із проплатою ОСОБА_2 між ними укладалися і інші договори: від 09.03.15 за № 10, від 16.03.16 за № 3, від 26.04.16 за № 5 по кожній проплаті та Акт виконаних робіт.
Декларація про готовність об'єкта до експлуатації від 01.03.2016 на думку суду, не стосується підстав укладення оспорюваного договору, тому доводи в цій частині не є спроможними.
Разом з тим, у названій справі № 344/8030/16-ц судами встановлено підстави набуття ОСОБА_1 майнових прав на квартиру в сукупності зібраних доказів, тому не зважаючи на будь-які дії ТзОВ «Кредо-ІФ» щодо зміни підстав набуття прав ОСОБА_2 на спірну квартиру такі не мають правового значення.
Також суд звертає увагу, що про існування зазначеного договору, як підстави для виникнення права власності на спірну квартиру, відповідачі не вказували під час розгляду інших цивільних справ, за участі тих самих сторін (№ 344/4663/17, № 344/8030/16-ц), що ставить під сумнів добросовісність використання ними своїх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.
На підставі зазначеного, колегія суддів приходить висновку про недійсність договору купівлі-продажу № 2/16 від 17.05.2016, укладеного між ТОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 щодо квартири АДРЕСА_3 , оскільки на час його укладення, так само як і на час укладення договору купівлі-продажу від 09 березня 2015 року, ТОВ «Кредо-ІФ» не було власником оспроюваної квартири та/або майнових прав на неї, а відтак не мало права укладати такий договір.
З огляду на встановлені обставини справи та з урахуванням норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , що свідчить про те, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Частиною першою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про задоволення позову ОСОБА_1 , то з відповідачів на користь останньої слід стягнути витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та за подання апеляційної скарги по 960,50 грн.
Керуючись статтями 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07 жовтня 2021 рокускасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину задоволити.
Визнати недійсним договір купівлі-продажу № 2/16 від 17.05.2016 року укладений між ТзОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 щодо продажу квартири АДРЕСА_3 .
Стягнути з ТзОВ «Кредо-ІФ» та ОСОБА_2 сплачений судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій по 960,340 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 14 лютого 2022 року.
Суддя-доповідач Л.В. Василишин
Судді: В.Д. Фединяк
І.В. Бойчук