Провадження № 22-ц/803/1371/22 Справа № 209/2129/20 Суддя у 1-й інстанції - Шендрик К. Л. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.
10 лютого 2022 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого судді - Свистунової О.В.
суддів - Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А.
за участю секретаря - Гулієва М.І.о.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 14 вересня 2021 року
по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю та поділ майна, що є об'єктом спільної сумісної власності , -
У липні 2020 року, позивач ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю та поділ майна, що є об'єктом спільної сумісної власності.
Позовна заява мотивована тим, що у період з 28.10.2008 року по 15.07.2011 року він проживав з відповідачкою однією сім'єю без реєстрації шлюбу: з 28 жовтня 2008 року по 05 серпня 2009 року на орендованій квартирі за адресою: АДРЕСА_1 ; з 05 серпня 2009 року до 15 липня 2011 року - у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . У цей час вони, крім спільного проживання, також вели спільне господарство, мали спільний бюджет, здійснювали спільні витрати, мали взаємні права та обов'язки, купували майно в інтересах сім'ї.
Так, 13.06.2009 року він разом з відповідачкою частково за їх спільні кошти та частково за його особисті кошти придбали квартиру загальною площею 86,9 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , право власності на яку було зареєстровано на відповідачку. Квартира була придбана за 128 947,00 грн., з яких 50 000,00 грн. (38% вартості квартири) - були його особистою власністю, які він зняв зі свого депозитного рахунку. Інші кошти у розмірі 78 947,00 грн. (62% вартості квартири) були його спільною власністю з відповідачкою, оскільки, були набуті у період проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 28.10.2008 року по 13.06.2009 року. Зазначив, що йому належить 69% квартири (69/100) (38% +31% (1/2 від спільної сумісної вартості коштів)=69%). На момент купівлі квартири вони проживали однією сім'єю, вели спільне господарство, але в зареєстрованому шлюбі не перебували.
З 15.07.2011 року по 28.11.2013 року вони перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
До травня 2020 року у них не було жодних конфліктів з приводу володіння та користування квартирою, але пізніше він дізнався, що відповідачка вирішила продати квартиру та розмістила оголошення про продаж квартири на сайті «ОЛХ».
Вказав, що такі дії відповідачки є втручанням у його право мирно володіти своїм майном, тому він звернувся до суду за захистом своїх прав з метою встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання спірної квартири об'єктом права спільної сумісної власності.
Просив суд встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу його- ОСОБА_1 з ОСОБА_2 в період з 01 листопада 2008 року по 15 липня 2011 року; визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 86,9 кв.м.; в порядку поділу спільного майна визнати за ОСОБА_1 право власності на 69/100 частин квартири за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 86,9 кв.м.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 14 вересня 2021 року відмовлено у задоволенні позову.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, ставить питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового про задоволення позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не доведені обставини, що мають значення для справи.
Також, скаржник зазначає, що судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційною скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 264 ЦПК України передбачено, що при прийнятті рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи є інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.
Судом першої інстанції установлено, що відповідач розірвала шлюб з ОСОБА_4 23.01.2009 року, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу (т. 1 а.с. 249).
13.06.2009 року ОСОБА_2 купила квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 у ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Вказана квартира належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу (т. 1 а.с. 29), копією витягу про реєстрацію права власності, копією витягу з державного реєстру правочинів, копією технічного паспорту на квартиру, Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (т. 1 а.с. 30, 31, 32-33, 34).
На купівлю спірної квартири ОСОБА_2 отримала у борг від ОСОБА_7 грошові кошти у розмірі 67 000.00 грн., від ОСОБА_8 - 25 000,00 грн., що підтверджується оригіналами боргових розписок, заявами на видачу готівки, довідками по рахунку (т.2 а.с. 25-30).
Проживати однією сім'єю сторони почали з грудня 2010 року, що в судовому засіданні визнала відповідач і не спростовано позивачем будь-якими доказами.
Сторони 15.07.2011 року зареєстрували шлюб, від якого мають сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_1 та копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (т. 1 а.с. 11, 12).
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2013 року шлюб між сторонами було розірвано.
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 листопада 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 березня 2013 року - залишено без змін (т. 1 а.с. 14, 13).
Стаття 3 СК України визначає, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Обов'язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 21 СК України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя є шлюб (частина перша статті 36 СК України).
Разом з тим, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Частиною 2 ст. 74 СК України передбачено, що на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу «Право спільної сумісної власності подружжя».
Згідно п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року за № 11 роз'яснено, що при застосуванні ст. 74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Постановою Верховного Суду від 10.06.2021 року у справі № 404/2332/15 (провадження № 61-6670св19) визначено, що «…до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім'єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя. Тобто при застосуванні статті 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що стаття 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї…»
Згідно правової позиції, викладеної в Постанові Верховного Суду від 14.02.2018 року, реєстр. № 72269217, для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу та визнання майна спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї. Покази свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення вказаного факту.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо неприйняття до уваги у якості доказу факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу копію договору оренди приміщення № б/н від 28.10.2008 року (т. 1 а.с. 21-24), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_9 та позивачем, оскільки договір укладався від імені позивача та не підтверджує факту проживання відповідача за вказаною адресою.
Також, суд першої інстанції правильно не прийняв надані позивачем у якості доказів спільного проживання копії договору підряду № 11/07 від 23.07.2009 року, договору № 178534 від 08.06.2011 року, (т. 1 а. с. 37, 39-41), оскільки з вказаних документів не вбачається відомостей щодо адреси, за якою здійснювались ремонтні роботи та установка пластикових вікон, Договір на встановлення вікон взагалі датований 08.06.2011 роком. В договорі підряду № 11/07 від 23.07.2009 року позивач вказує місце свого проживання: АДРЕСА_3 . У акті виконаних робіт по демонтажу системи центрального опалення та монтажу системи індивідуального опалення за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1 а.с. 38), який був наданий позивачем, не зазначено дати проведення таких робіт.
А також, надані позивачем квітанції про сплату коштів за утримання спірної квартири (т. 1 а.с. 47-142), оскільки вказані платежі були здійснення починаючи з 2015 року та ніяким чином не підтверджують факт спільного проживання сторін однією сім'єю у спірний період 2008-2011 роки та на момент придбання спірної квартири.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апелянта, щодо неврахування судом першої інстанції до наданої позивачем довідки № 12 від 08.07.2020 року, відповідно до якої було вказано, що він, будучи зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_3 , з 05.08.2009 року фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки, суду не надано належних доказів у підтвердження дійсної обізнаності голови об'єднання власників багатоквартирного дому «ПЕРЕМОГА 25» (т. 1 а.с. 43), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 про місце проживання особи за іншою адресою та на підставі чого було отримано такі відомості.
Щодо наданих позивачем фотографій (т. 1 а.с. 25-28) та копії заявки на відпочинок у Єгипті (т. 2 а.с. 41), колегія суддів зазначає, що не може прийняти їх у якості доказу фактичного проживання сторін без реєстрації шлюбу, оскільки фотографії спільного відпочинку та спільний відпочинок не свідчать про наявність між сторонами спільного побуту, взаємних прав та обов'язків сторін та факт спільного проживання сторін на момент покупки спірної квартири. Фотографії, надані позивачем, взагалі не мають дати фотографування.
Також, колегія суддів звертає увагу, що факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу не підтвердили і допитані у суді першої інстанції у якості свідків сусіди, а саме, свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , які зазначали, що вважали сторін однією сім'єю. В той же час останні пояснили, що до моменту придбання спірної квартири вони бачили сторін разом один або декілька разів при оформленні договору купівлі-продажу. Жоден з вказаних свідків не підтвердив факту того, що сторони дійсно проживали постійно разом, вели спільне господарство, спільний бюджет.
Для встановлення спільного проживання однією сім'єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім'ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо.
Покази свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження № 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року в справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року в справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18).
Крім того, суд першої інстанції правильно не взяв до уваги твердження позивача про спільне проживання з відповідачем у період з 01.11.2008 року по 15.07.2011 року, оскільки відповідач, відповідно до Свідоцтва про розірвання шлюбу, знаходилась у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 , який був розірваний 23.01.2009 року.
Також, відповідно до пояснень відповідача, які підтвердились показами свідків ОСОБА_12 та ОСОБА_8 , вона придбала спірну квартиру, взявши грошові кошти в борг, на підтвердження чого були надані боргові розписки та договір-купівлі продажу квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_5 . Відповідно до договору купівлі-продажу від 13.06.2009 року, спірна квартира була придбана ОСОБА_2 на своє ім'я до реєстрації шлюбу з позивачем, за кошти, які вона отримала у борг та за власні кошти.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційно скарги, що спірна квартира була придбана за спільні кошти, оскільки депозитні кошти у сумі 50 000 грн. було отримано ОСОБА_1 на початку березня, за 3 місяці до укладання договору купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 .
Позивачем не було надано належних та допустимих доказів ні суду першої, ні апеляційної інстанції, що спірна квартира була придбана саме за депозитні кошти позивача, оскільки зняття коштів з депозиту та укладанням договору купівлі-продажу минув значний проміжок часу.
Зважаючи на викладене, повно та всебічно з'ясувавши обставини, на які посилалися сторони та які були досліджені у судовому засіданні, вислухавши пояснення сторін, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем не було надано належних, достатніх та допустимих доказів на підтвердження факту проживання однією сім'єю з відповідачем без реєстрації шлюбу на момент придбання відповідачкою спірної квартири. Відповідач надала достатньо доказів, які містяться у матеріалах справи та були підтвердженні поясненнями свідків у суді першої інстанції, для доведення факту придбання спірної квартири за особисті кошти до реєстрації шлюбу з позивачем та до моменту їх фактичного спільного проживання однією сім'єю.
Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, підтверджені належними та допустимими доказами, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п'ята статті 263 ЦПК України).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права і тому, колегія апеляційного суду вважає, що правових підстав для його скасування немає, а тому доводи апеляційної скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.
Судові витрати понесені сторонами в зв'язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 14 вересня 2021 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Головуючий О.В. Свистунова
Судді: Т.П. Красвітна
І.А. Єлізаренко