Головуючий І інстанції: Волошин Д.А.
11 лютого 2022 р. Справа № 520/12439/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Ральченка І.М.,
Суддів: Бершова Г.Є. , Чалого І.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.09.2021, по справі № 520/12439/21
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м.Києві та Київській області
про визнання протиправним та скасування наказу,
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України від 04.06.2021 № 93, в частині що стосується громадянина СР В'єтнам ОСОБА_1 .
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27.09.2021 позовні вимоги задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ Державної міграційної служби України № 93 від 04.06.2021 про визнання недійсними деяких посвідок щодо скасування посвідки на постійне проживання громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 .
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції відповідач подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду, прийняти нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги заявник посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті постанови норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. При цьому, апелянт зазначає, що позивачу із заявою про отримання дозволу на імміграцію необхідно було звернутись до 07 лютого 2002 року, оскільки з 08 лютого 2002 року абзац 4 пункту 4 Прикінцевих положень Закону України Про імміграцію не міг бути застосованим. Однак, позивач звернувся з такою заявою лише 27.06.2003, тобто після закінчення строку, вказаного у Законі, а тому він не набув в силу приписів абз. 4 пункту 4 розділу V Прикінцеві положення Закону України Про імміграцію права на отримання дозволу на імміграцію, оскільки не дотримався однієї з визначальних умов для цього, встановлених законом, а саме порушив строк звернення із заявою про надання посвідки.
З урахуванням ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу в межах доводів апеляційної скарги.
На підставі положень п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судовим розглядом, позивач у 1989 році прибув до України на професійне навчання відповідно до Міжурядової Угоди "Про відправлення та прийом в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР".
27.05.2004 позивача документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 відповідно до п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".
Висновком головного спеціаліста відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання УПТППІ та ОБГ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 14.04.2021 про перевірку матеріалів справи щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 зазначено, що рішення про видачу посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 прийняте з порушенням вимог Закону України "Про імміграцію" та підлягає скасуванню відповідно до вимог п.73 Порядку оформлення, наказом Голови ДМС України. Згідно п.п.8 п.72 Порядку оформлення, посвідка, оформлена з порушення вимог законодавства, вилучається, визнається недійсною та знищується.
На підставі вказаного висновку, Державною міграційною службою України винесено наказ № 93 від 04.06.2021 про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання, в якому зазначено, що на підставі висновку ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області від 14.04.2021 стосовно громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , яким визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню посвідку на постійне проживання, видану ВГІРФО ГУМВС України в Київській області 27.05.2004.
Не погодившись із скасуванням посвідки на постійне проживання позивач звернувся до суду із даним позовом.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що з моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого визнання таких посвідок недійсними.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про імміграцію» іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.
Частиною 4 статті 11 Закону України «Про імміграцію» встановлено, що особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
Відповідно до абз. 4 п. 4 Прикінцевих Положень Закону України «Про імміграцію» вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
Статтею 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI визначено, що посвідка на постійне проживання - це документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, зазначені у ч. 1, 16 ст. 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання.
Згідно зі ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
За твердженням апелянта на момент звернення позивача із заявою про надання посвідки, норма п. 4 розділу V Закону України "Про імміграцію", яка надавала право на оформлення посвідки без оформлення дозволу на імміграцію, втратила чинність. Отже, законодавством, чинним на час оформлення позивачеві посвідки на постійне проживання у 2005 році, не було передбачено оформлення такої посвідки без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України "Про імміграцію". Оскільки позивач звернулася після передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію", права на оформлення посвідки вона не мала.
Вказане твердження колегія суддів вважає помилковим, з урахуванням наступного.
В абзаці четвертому пункту 4 розділу V Закону України "Про імміграцію" зазначено: "Вважати такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні".
Відповідно до абзацу шостого пункту 4 Розділу V Закону України "Про імміграцію" особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12 - 15 цього Закону.
З аналізу вказаних вище норм вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію.
Таким чином, позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України в 1989 році з метою навчання та роботи на Металургійному комбінату «Запоріжсталь», після чого залишився проживати в Україні, а Закон України "Про імміграцію", прийнятий 07 червня 2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень.
Отже, позивачу у відповідності до положень Закону України "Про імміграцію", правомірно була надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.
Такий висновок суду першої інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 29.03.2018 по справі № 820/1881/17, від 13.03.2018 по справі № 820/3610/17, від 27.02.2018 по справі № 810/1709/17.
Статтею 12 Закону № 2491 передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції) визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі по тексту - Порядок № 1983).
Відповідно до п. 21 Порядку № 1983 (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених ст. 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (п. 22 Порядку № 1983).
За приписами п. 23 Порядку № 1983 ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.
Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі (п.24 Порядку № 1983).
З наведених вище вимог Закону України "Про імміграцію" та положення Порядку № 1983 вбачається, що перевірка з питання скасування дозволу на імміграцію проводиться за поданням органу внутрішніх справ, іншого органу виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Вказаними нормами на органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, як на суб'єктів владних повноважень, покладено обов'язок проведення всебічної перевірки на підставі відповідного подання.
Колегія суддів зазначає, що при наданні позивачу посвідки на постійне проживання в Україні на підставі п. 4 Розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", проводилась перевірка підстав залишення на постійне проживання в Україні позивача, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну не виявлено та надано позивачу посвідку на постійне проживання в Україні.
Разом з тим, посиланням на вказану ж норму Закону відповідач обґрунтовує і прийняття наказу про скасування посвідки на постійне проживання в Україні позивача.
При цьому, ані судом першої, ані судом апеляційної інстанції не встановлено, що з дати видання посвідки виникли обставини, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію", які б тягли за собою скасування дозволу на імміграцію (посвідки на постійне проживання в Україні) позивача.
Згідно з пунктом 18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року № 251, посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію".
При цьому, ані статтею 12 Закону України "Про імміграцію", ані жодною іншою нормою законодавства України не передбачено підставою для прийняття органом міграційної служби рішення про визнання недійсною посвідки на постійне проживання чи скасування дозволу на імміграцію, пропуск заінтересованою особою шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні.
Як зазначалось вище, пунктом 6 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію" передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано в інших випадках, передбачених законами України.
Разом з тим, "інших випадків", зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством передбачено не було.
Крім того, з приводу доводів апелянта про пропущення позивачем строку звернення за отриманням посвідки, слід відмітити, що пунктом 2 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" було зобов'язано Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.
Пунктом 3 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" рекомендовано Президенту України визначити центральний орган виконавчої влади, на який буде покладено виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції, та привести свої акти у відповідність з цим Законом.
З метою забезпечення виконання Закону України "Про імміграцію" Президентом України видано Указ № 596 від 07.08.2001, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов'язано Кабінету міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію".
Таким підзаконним актом стала постанова КМУ "Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання" від 26.12.2002 №1983. Відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України "Про імміграцію", тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" (з простроченням на 1 рік 2 місяці).
Таким чином, документування посвідками на постійне місце проживання в'єтнамських громадян на підставі Закону України "Про імміграцію" відповідними міграційними органами фактично було розпочато після 26.12.2002 у порядку, передбаченому постановою КМУ від 26.12.2002 № 1983 вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого "Прикінцевими положеннями" Закону України "Про імміграцію".
Відповідно до вищенаведеного, жоден громадянин В'єтнаму не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін до 07.02.2002, оскільки порядок видачі таких посвідок було затверджено Кабінетом Міністрів України, всупереч п.2 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" та Указу Президента України № 596 від 07.08.2001.
Крім цього, доводи відповідача про те, що з 08 лютого 2002 року, тобто після спливу законодавчо встановленого шестимісячного терміну для звернення із заявами про видачу посвідок на постійне проживання, норма абзацу шостого пункту 4 Розділу V "Прикінцеві положення" Закону України "Про імміграцію" втратила чинність, є необґрунтованими, оскільки жодним законом ця норма скасована не була, що свідчить про відсутність підстав вважати протилежне.
Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 27.02.2018 по справі № 810/1709/17, від 20.03.2019 по справі № 820/391/19.
Отже, колегія суддів зазначає, що на момент звернення позивача із заявою про надання посвідки було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України "Про імміграцію", разом з тим, недотримання позивачем передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну не є підставою для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання.
Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.08.2018 по справі № 820/1608/17, відповідно до якої посвідка на постійне проживання може бути скасована суб'єктом владних повноважень лише у випадку скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію". Інших підстав для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання діюче законодавство не передбачає.
Доказів того, що посвідки на постійне проживання позивача отримані у не передбаченому законом порядку, апелянтом не надано.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Колегія суддів зазначає, що відповідачем як суб'єктом владних повноважень не надано доказів правомірності оскаржуваного наказу в частині, що стосується позивача.
З огляду на встановлені у справі обставини та досліджені докази, колегія суддів вважає, що оскаржуваний наказ прийнятий не на підставі та не у спосіб, що передбачені Законом України "Про імміграцію" та Порядком № 1983.
На підставі викладених обставин, суд приходить до висновку, що дії та рішення відповідача порушує права позивача на постійне проживання в Україні та його права і законні інтереси як іноземця та породжують негативні наслідки для нього.
Відповідно до ч.1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення-без змін.
Статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів, переглянувши постанову суду першої інстанції, дійшла висновку, що при прийнятті рішення суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Стосовно розподілу судових витрат колегія суддів виходить з наступного.
Згідно з ч. 1 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Положеннями п. 1 ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч. 3 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно з ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При визначенні суми відшкодування суд враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи.
Таким чином, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо, - є неспівмірним.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано: договір про надання правничої допомоги № Д-45/20 від 07.10.2020, складений з адвокатом Вітер Н.В., додаткову угоду № 2 від 07.10.2020 до договору № Д-45/20 від 07.10.2020, квитанцію про оплату послуг від 13.01.2022, акт виконаних робіт № 4 від 13.01.2022 до договору № Д-45/20 від 07.10.2020.
Згідно з актом виконаних робіт від 13.01.2022 адвокатом надано наступні послуги:
- складання та подання відзиву на апеляційну скаргу Державної міграційної служби України від 13.01.2022 - 3 год, - 3000 грн.
Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У той же час, суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
26.01.2022 до суду надійшло заперечення Державної міграційної служби України проти заяви з питань відшкодування судових витрат, у якій відповідач зазначав, що заявлений представником позивача розмір витрат є неспівмірним із складністю даної справи, складення процесуальних документів не потребувало значного часу, у зв'язку з чим просив відмовити у задоволенні заяви у повному обсязі.
Відповідно до ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Колегія суддів зазначає, що вирішуючи питання про визначення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, суд враховує складність справи, час витрачений адвокатом на виконання робіт, обсяг наданих послуг та ціну позову.
Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Дослідивши матеріали справи колегія суддів вважає заявлений позивачем розмір витрат на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції завищеним та неспівмірним зі складністю даної справи.
Так, обсяг наданої правової допомоги (послуг) пов'язаний виключно з написанням відзиву на апеляційну скаргу, який за своїм змістом у більшій частині відтворює текст позовної заяви та відповіді на відзив, що наявні у матеріалах справи.
Відзив на апеляційну скаргу фактично є відворенням змісту сталої судової практики у даній категорії справ, сформованої Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду, що з урахуванням віднесення зазначеної категорії справ до справ незначної складності не потребує витрат значного часу та зусиль для викладення аналогічної правової позиції.
На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 1000,00 грн.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 316, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.09.2021 по справі № 520/12439/21 залишити без змін.
Стягнути на користь Фам Він Хі (ІНПП: 2169521959) витрати на професійну правничу допомогу в Другому апеляційному адміністративному суді в сумі 1000 (тисяча) грн. за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України (ЄДРПОУ 42552598, 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9).
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя І.М. Ральченко
Судді Г.Є. Бершов І.С. Чалий