28 січня 2022 рокуЛьвівСправа № 140/7474/21 пров. № А/857/19504/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Гуляка В.В.
суддів: Ільчишин Н.В., Коваля Р.Й..
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ),
на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2021 року (суддя - Смокович В.І., час ухвалення - не зазначено, місце ухвалення - м.Луцьк, дата складання повного тексту - 27.09.2021р.),
в адміністративній справі №140/7474/21 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ),
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
У липні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), в якому просив: 1) визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, встановленої частиною 2 статті 15 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”; 2) зобов'язати відповідача нарахувати і виплатити позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, встановленої частиною 2 статті 15 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.
Відповідач позовних вимог не визнав, вважаючи їх безпідставними та необґрунтованими і такими, що не підлягають до задоволення, в суді першої інстанції подав відзив на позовну заяву. Просив відмовити повністю у задоволенні адміністративного позову.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 27.09.2021 року позов задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, встановленої частиною другою статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, встановленої частиною другою статті 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
З цим рішенням суду першої інстанції відповідач не погодився та оскаржив його в апеляційному порядку. Апелянт вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи.
В обґрунтування апеляційних вимог апелянт покликається на твердження, що до вислуги років, яка включається до 10 річного терміну перебування військовослужбовця на військовій службі, зараховуються тільки періоди служби в календарному обчисленні. Зазначає, що діяв у відповідності до вимог Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року №558. Вважає апелянт, що визначення вислуги років (як у загальному, так і у пільговому обчисленні) відноситься до компетенції та дискреційних повноважень ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) і зазначене не враховано судом першої інстанції при вирішенні спору. Вказує також апелянт, що позивачем пропущено строк звернення до адміністративного суду на 91 календарний день.
За результатами апеляційного розгляду апелянт (відповідач) просить рішення Волинського окружного адміністративного суду від 27.09.2021 року скасувати, а позовну заяву залишити без розгляду (у зв'язку із пропущенням строку позовної давності).
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з врахуванням наступного.
Судом апеляційної інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що наказом в.о. начальника 6 прикордонного загону від 19 січня 2021 року №36-ОС «По особовому складу» ОСОБА_1 був звільнений з військової служби в запас за підпунктом «а» пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (у зв'язку із закінченням строку контракту), без права носіння військової форми одягу (а.с. 26).
Відповідно до витягу з наказу начальника 6 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 05 лютого 2021 року №68-ос прапорщик ОСОБА_1 був виключений із списків особового складу та всіх видів забезпечення з 07 лютого 2021 року. Вислуга років станом на 07 лютого 2021 року становить: календарна: - 09 років 04 місяці 25 днів; пільгова: - 04 роки 03 місяці 27 днів; загальна: - 13 років 08 місяців 22 днів (а.с. 27).
Позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується посвідченням від 04 червня 2015 року серії НОМЕР_2 (а.с. 11).
У відповідь на запит ОСОБА_1 , відповідач листом від 27 травня 2021 року №11/4767 повідомив, що відповідно до пункту 9 розділу V Інструкції №558 військовослужбовцям, які звільняються зі служби виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше, однак станом на 07 лютого 2021 року його календарна вислуга років становить 09 років 04 місяці 25 днів (а.с. 10).
Позивач, вважаючи, що відповідач протиправно не виплатив йому одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що в частині другій статті 15 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ (далі - Закон України №2011-ХІІ) відсутня пряма вказівка на те, що право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги виникає за наявності 10 і більше календарних років вислуги та приписи вказаної статті містять чіткі умови, за наявності яких особа має право на отримання одноразової грошової допомоги, а саме, зокрема, звільнення з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту та наявність при цьому вислуги 10 років і більше, а поняття «календарна вислуга років» застосовується не при визначенні необхідної для призначення допомоги вислуги років, а для визначення розміру грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. Положення ж підпункту 5 пункту 9 розділу V Інструкції №558 змінюють умови, за наявності яких позивач має право на отримання одноразової грошової допомоги, зокрема, в частині вислуги років, встановлюючи нову умову, а саме наявність вислуги 10 років і більше, яка має бути календарною вислугою років. Тобто норма, встановлена зазначеною інструкцією суперечить нормі, встановленій законом, та звужує право позивача, визначене саме законом.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог, з врахуванням наступного.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлення єдиної системи їх соціального та правового захисту, гарантування військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливих умов для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулювання відносин у цій галузі визначено Законом №2011-ХІІ.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (див. рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).
Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (див. рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року №5-рп/2002).
За визначенням абзацу 1 частини другої статті 15 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Водночас порядок, умови та розміри виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, які проходять військову службу в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону (Адміністрації Державної прикордонної служби України), територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону (регіональних управліннях Державної прикордонної служби України), Морській охороні, яка складається із загонів морської охорони, органах охорони державного кордону (прикордонних загонах, окремих контрольно-пропускних пунктах, авіаційних частинах), розвідувальному органі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, навчальних закладах, підрозділах спеціального призначення та органах забезпечення Державної прикордонної служби України (далі - органи Держприкордонслужби) визначено відповідно до приписів Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, яку розроблено відповідно до Законів України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про Державну прикордонну службу України», постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року №393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їх сімей».
Згідно з підпунктом 1 пункту 9 розділу V Інструкції №558 військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу жінкою-військовослужбовцем, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше (у цьому та інших пунктах цієї глави мається на увазі наявність календарної вислуги років).
Отже, на відміну від абзацу 1 частини другої статті 15 Закону №2011-ХІІ Інструкція №558 містить застереження про те, що вимога щодо наявності вислуги 10 і більше років стосується календарної вислуги років. Вказане застереження призводить до зміни змісту ч.2 ст.15 Закону №2011-ХІІ, тому пп.1 п.9 глави V Інструкції не відповідає Закону №2011-ХІІ.
Апелянт у своїй апеляційній скарзі та відзиві в суді першої інстанції, неодноразово зазначаючи положення підпункту 1 пункту 9 розділу V Інструкції №558 вказує, що саме законодавець визначив основоположним елементом набуття права на одноразову грошову допомогу календарну вислугу років, однак єдиний орган законодавчої влади в Україні в Законі №2011-ХІІ не встановив вказівки на те, що право на призначення та виплату одноразової грошової допомоги виникає за наявності 10 і більше саме календарних років вислуги.
Поняття «календарна вислуга років» застосовується не для позначення необхідної для призначення допомоги вислуги років, а для визначення розміру грошової допомоги, а саме: «в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби». При цьому умовою набуття права на призначення та виплату одноразової грошової допомоги відповідно до частини другої статті 15 «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» є наявність вислуги 10 років і більше.
Твердження відповідача про обов'язкову умову - наявність вислуги років понад 10 років, саме у календарному обчисленні такої вислуги, суд вважає необґрунтованими, оскільки такі доводи ґрунтуються на хибному тлумаченні відповідачем норм матеріального права.
Зазначена позиція апеляційного суду, узгоджується із висновком у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 року в справі №806/2104/17, 24.11.2020 року в справі №822/3008/17 та від 21.04.2021 року в справі №380/2427/20, яка в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” враховується апеляційним судом під час вирішення наведеного спору.
Також згідно з п.9 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 р. №878 (далі - Положення), МВС в межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України та постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України видає накази, здійснює організацію і контроль за їх виконанням.
Накази МВС, прийняті в межах повноважень, передбачених законом, обов'язкові для виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими державними адміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами.
Відповідно до ч.ч.1-2 ст.7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
Таким чином, суд застосовує підзаконий акт виключно у разі його відповідності законам, на підставі яких такий акт прийнято.
Частиною 3 статті 7 КАС України передбачено, що у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Встановлення підзаконним нормативно-правовим актом порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги при звільненні не може звужувати чи заперечувати права на отримання такої винагороди, встановленого актом вищої юридичної сили.
Ієрархічні колізії нормативно-правових актів долаються шляхом застосування норми, яка закріплена в нормативно-правовому акті, що має вищу юридичну силу. З урахуванням наведеного пп.1 п.9 глави V Інструкції не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Доводи апелянта щодо посилання на Інструкцію про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року №558 є спростованим, з огляду на те, що це питання вирішувалося Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №380/2427/20, де Судом наголошено, що застосовуючи інструкції як спеціальні нормативно-правові акти, що визначають структуру та склад грошового забезпечення при нарахуванні та виплаті одноразової допомоги при звільненні, слід враховувати пріоритетність законів над підзаконними актами та дискреції держави щодо визначення порядку та розміру гарантій особам, які проходять військову службу. Верховний Суд зауважив, що частиною четвертою статті 9 Закону №2011-XII Міністру оборони України надано повноваження визначати лише порядок виплати грошового забезпечення. Водночас, питання права військовослужбовців на отримання грошового забезпечення чи різного виду допомог можуть бути визначені лише законодавцем.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи під час апеляційного розгляду, загальна вислуга років на час виключення зі списків військової частини (звільнення) ОСОБА_1 становила 13 років 01 місяців 22 днів, тобто умова про наявність 10 і більше років вислуги дотримана.
Оскільки інші підстави відмови, крім недостатності років вислуги, у призначенні грошової допомоги, відсутні, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, який задовольняючи позов, дійшов правильного висновку, що позивач має право на таку виплату.
Щодо питання дискреційних повноважень відповідача варто зазначити наступне. Нарахування та виплата виплата грошового забезпечення є компетенцією відповідача як органу, в якому позивач проходив службу. Саме на відповідача, за наявності законних підстав, покладається обов'язок нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення.
Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами.
Зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 у справі «Волохи проти України» (заява №23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
У рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідалозакону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
Під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.
Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.
Тобто, дискреційним є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації можливу поведінку (дії, бездіяльність) між альтернативами варіантами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».
Водночас, суб'єкт владних повноважень за даних, конкретних фактичних обставин не наділений повноваженнями діяти не за законом, а на власний розсуд.
Крім цього, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Як вбачається з рішення суду першої інстанції, з урахуванням наведеного вище, суд не встановив для відповідача методик, методів чи будь-яких інших правил визначення механізму обрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні, а лише зобов'язав її нарахувати і виплатити, що є ефективним на належним способом захисту прав позивача у даному випадку.
Щодо питання застосування строків звернення до адміністративного суду колегія суддів зазначає наступне.
Згідно висновків, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 №8-рп/2013 у справі №1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
З урахуванням зазначеного вище, що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні, а вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами, в день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і одноразової грошової допомоги при звільненні.
Виходячи з наведеного, позаяк відповідачем було порушено законодавство про оплату праці, право на звернення до суду з позовом про стягнення недоплачених сум не обмежується будь-яким строком.
Статтею 316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції всебічно з'ясовано обставини справи, рішення суду першої інстанції винесено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому немає підстав для його скасування.
Суд апеляційної інстанції також зазначає, що відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження).
Проаналізувавши характер спірних правовідносин, предмет доказування, склад учасників справи, та враховуючи, що дану адміністративну справу було розглянуто судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження, суд апеляційної інстанції зазначає, що дана адміністративна справа є справою незначної складності, а тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд -
постановив:
Апеляційну скаргу 6 прикордонного ІНФОРМАЦІЯ_3 (військова частина НОМЕР_1 ) - залишити без задоволення.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 27 вересня 2021 року в адміністративній справі №140/7474/21 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя В. В. Гуляк
судді Н. В. Ільчишин
Р. Й. Коваль