27 січня 2022 року справа № 580/11206/21
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гаращенка В.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області, в якій просить:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області щодо відмови у проведенні перерахунку пенсії ОСОБА_1 ;
- зобов'язати відповідача здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 за віком за списком №1.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач всупереч вимог законодавства України не здійснив перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 за віком за списком №1.
Ухвалою судді Черкаського окружного адміністративного суду від 28.12.2021 з врахуванням вимог ст. 122 КАС України прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
Відповідачем до суду подано відзив на позовну заяву, в якому останній просить відмовити в задоволенні позову, оскільки позовна заява ОСОБА_1 містить лише вимоги матеріального характеру, без зазначення її порушення прав Головним управлінням Пенсійного фонду України в Черкаській області. Також позивачка не зверталась до відповідача щодо перерахунку її пенсії за віком за списком №1, відповідно відповідачем не було їй відмовлено у такому перерахунку, тобто не порушено права позивача.
Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що 16.01.1987 ОСОБА_1 призначено пенсію за віком на пільгових умовах за списком №1 відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Із 18.09.2002 відповідно до заяви позивачки від 18.09.2002 її переведено з пенсії за віком на пенсію по інвалідності.
18.04.2005 позивачкою подано до відповідача заяву щодо переведення її з пенсії по інвалідності на пенсію за віком на пільгових умовах за списком №1, до якої позивачкою було додано довідку про заробітну плату від 15.04.2005 №2001, видану ВАТ «Черкаське хімволокно» за період роботи з 01.01.1982 до 31.12.1986 та довідку від 22.04.2005 №17, видану НВПП «Діатоніка» за період роботи з 01.03.2000 до 31.03.2000.
У подальшому, розмір пенсії ОСОБА_1 призначеної за віком на пільгових умовах за списком №1 перераховувався у зв'язку із змінами законодавства та збільшенням прожиткового мінімуму.
Не погоджуючись із розміром пенсії, позивачка звернулась до суду з даним позовом.
Вирішуючи спір по суті, суд враховує, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Умови призначення пенсії за віком встановлено статтею 26 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058).
Згідно зі ст. 24 Закону №1058 страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 114 Закону №1058 право на пенсію за віком на пільгових умовах незалежно від місця останньої роботи мають особи, які працювали на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком №1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на роботах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, зазначених у частинах другій і третій цієї статті.
Стаття 62 Закону №1788-XII визначає, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Із матеріалів справи судом встановлено, що 16.01.1987 ОСОБА_1 призначено пенсію за віком на пільгових умовах за списком №1 відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення», а починаючи із 18.09.2002 відповідно до заяви позивачки від 18.09.2002 її переведено з пенсії за віком на пенсію по інвалідності.
У подальшому, 18.04.2005 позивачкою подано до відповідача заяву щодо переведення її з пенсії по інвалідності на пенсію за віком на пільгових умовах за списком №1, до якої позивачкою було додано довідку про заробітну плату від 15.04.2005 №2001, видану ВАТ «Черкаське хімволокно» за період роботи з 01.01.1982 до 31.12.1986 та довідку від 22.04.2005 №17, видану НВПП «Діатоніка» за період роботи з 01.03.2000 до 31.03.2000, після чого розмір пенсії позивача перераховувався у зв'язку із змінами законодавства та збільшенням прожиткового мінімуму.
Судом встановлено, що підставою для звернення до суду ОСОБА_1 є її незгода із розміром отриманої нею пенсії за віком на пільгових умовах за списком №1, однак матеріали справи не містять доказів того, що вона дійсно зверталась до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області із заявою саме про перерахунок та виплату їй пенсії за віком на пільгових умовах за списком №1 та отримала з цього приводу відмову відповідача.
Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Завданням адміністративного судочинства є вирішення спорів з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів осіб від порушень з боку суб'єкта владних повноважень (ст.2 ч. 1 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно із ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС Україна) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Отже, передумовою для захисту адміністративним судом прав особи, є порушення саме її прав.
Як передбачено п. 9 ч. 5 ст. 160 КАС України у позовній заяві повинно бути обґрунтовано порушення оскаржуваним рішенням, прав, свобод або інтересів саме позивача.
Суд зазначає, що ОСОБА_1 у позовній заяві не зазначаються обставини щодо порушення його безпосередніх прав Головним управлінням ПФУ в Черкаській області, нею лише наводяться факти непогодження із розміром отриманої пенсії.
Верховний Суд України у своїй постанові від 11.11.2015 у справі №2а-2885/12/1470 висловив правову позицію, що право оскаржити індивідуальний акт має особа, якої він стосується. Такі правові акти породжують права й обов'язки тільки для тих суб'єктів (чи визначеного цим актом певного кола суб'єктів), яким його адресовано. Право на захист це самостійне суб'єктивне право, яке з'являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оскарження останнього. Таким чином, відсутність у будь-кого, в тому числі і позивачів, прав чи обов'язків у зв'язку із оскаржуваним рішенням не породжує для останніх і права на захист, тобто права на звернення із адміністративним позовом. Посилання позивачів на їхнє право звернення до суду з цим позовом є безпідставними, оскільки зазначене рішення не стосується їх безпосередньо.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Крім того, відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певні положення норм законодавства впливають на його правове становище.
Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо, позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.
Вищевказане повністю узгоджується із правовою позицією Верховного Суду у постанові від 11.05.2018 у справі №766/7172/17.
Оскільки матеріали адміністративної справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 дійсно зверталась до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області із заявою саме про перерахунок та виплату їй пенсії за віком на пільгових умовах за списком №1 та отримала з цього приводу відмову відповідача, тому відсутність порушеного права, встановленого при розгляді справи по суті, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в задоволенні позові.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України приходить до висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст. 2, 5, 6, 14, 77, 134, 241-246, 255, 263, 295, 370 КАС України суд, -
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня підписання рішення суду.
Суддя Валентин ГАРАЩЕНКО