Справа № 640/31361/20 Суддя (судді) першої інстанції: Каракашьян С.К.
03 лютого 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Коротких А.Ю.,
суддів Сорочка Є.О.,
Чаку Є.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Суд першої інстанції вийшов за меж позовних вимог. Визнано протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років. Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо призначення пенсії за вислугу років, з урахуванням висновків суду. В решті позову відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду першої інстанції, Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
В апеляційних скаргах апелянти посилаються на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення судом першої інстанції норм процесуального права.
У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Згідно зі ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи, дослідивши наявні докази, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою від 09.01.2020 року про призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Листом від 17.02.2020 року №2600-0314-8/15427 Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило позивача, що оскільки відсутній необхідний страховий стаж за вислугу років (26 років 6 місяці) у призначенні пенсії за вислугу років згідно заяви від 09.01.2020 року №120 відмовлено.
23 червня 2020 року позивач повторно звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з відповідною заявою про призначення пенсії за вислугу років.
Листом Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 23.07.2020 року №2600-0314-8/101272 повідомлено про відмову в призначенні пенсії за вислугу років.
Позивач, вважаючи дії відповідача неправомірними, звернулась з данним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат для догляду, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Умови і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які мають пільговий характер роботи, визначаються Законом України від 05.11.1991 року №1788-XIІ «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон №1788) та Законом України від 09.07.2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058).
Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» на час його прийняття самостійно не визначав порядку та підстав для призначення пенсії за вислугу років, проте його прикінцеві положення передбачали можливість призначення такого виду пенсії за нормами Закону Україну «Про пенсійне забезпечення».
Разом з тим, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», що набув чинності 11 жовтня 2017 року, Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» був доповнений новим розділом XIV «Пенсійне забезпечення окремих категорій громадян», яким визначено, зокрема, передбачені підстави для призначення пенсії за віком на пільгових умовах та за вислугу років для окремих категорій працівників.
Одночасно розділ XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» було доповнено п. 21, згідно з яким особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення», а також викладено абз. 2 п. 16 у новій редакції, яка передбачає, що положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.
Як зазначалось вище, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» набрав чинності 11 жовтня 2017 року.
Відтак, для вирішення питання про те, чи має позивач право на пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» необхідно з'ясувати наявність у неї станом на 11 жовтня 2017 року вислуги років та стажу, визначених такою нормою права.
Відповідно до п. «е» ст. 55 Закону №1788 у редакції, що діяла до 01 квітня 2015 року, право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
У подальшому Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», що набув чинності з 01 квітня 2015 року, п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» був викладений у новій редакції, згідно з якою право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років; з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців; з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років; з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців; з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років; з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців; з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років; з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців; з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», що набув чинності 01 січня 2016 року словосполучення «незалежно від віку» було виключено з п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та встановлено вимоги щодо віку у залежності від дати народження особи, яка звертається за пенсією.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року № 2-р/2019 положення ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року № 911-VIII були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Конституційний Суду України наголосив на тому, що збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної ст. 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення», а саме того, що вказана пенсія встановлюється окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Дія ст. 51 Закону України «Про пенсійне забезпечення» поширюється на громадян, зайнятих на всіх без винятку роботах, вказаних у ст.ст. 54, 55 цього ж Закону. Стан здоров'я усіх працівників, зайнятих на роботах, визначених пунктом «а» ст. 54, п.п. «а», «б», «в», «г», «д», «е», «є», «ж» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», через певний проміжок часу погіршується, у зв'язку з чим вони втрачають свою професійну працездатність або придатність до настання віку, що дає право на пенсію за віком. Тому положення щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.
Також Конституційний Суд України зазначив, що мета призначення пенсії за вислугу років - забезпечити потрібні умови життя особам, робота яких пов'язана зі швидкою втратою професійних навичок (працездатності), що може настати до досягнення цими особами віку, потрібного для набуття права на пенсію за віком. Призначення пенсії за вислугу років є додатковою соціальною гарантією для осіб, які в особливих умовах виконували певні професійні функції. Втрата професійної працездатності або придатності не пов'язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.
Згідно зі ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Відповідно до п. 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року № 2-р/2019 положення п. «а» ст. 54, ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Отже, з 04 червня 2019 року положення п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» слід застосовувати у редакції, що діяла до 01 квітня 2015 року.
Як раніше зазначалося, п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» у вказаній редакції передбачав, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Відповідний порядок був визначений постановою Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 року №909 «Про перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років».
Згідно з абз. 2 постановляючої частини вказаної постанови у редакції, що діяла станом на 01 квітня 2015 року, пенсії за вислугу років працівникам освіти, охорони здоров'я і соціального захисту призначаються при наявності спеціального стажу роботи не менше 25 років.
ОСОБА_1 повторно звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області із заявою про призначення пенсії 23 червня 2020 року, тобто після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 04 червня 2019 року № 2-р/2019.
Отже, згідно з п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», що діяв на час звернення за призначенням пенсії за вислугу років, позивачу як працівнику охорони здоров'я необхідно мати спеціальний стаж роботи 25 років.
Разом з тим, колегія суддів зауважує, що з огляду на положення п.п. 21, 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» ОСОБА_1 матиме право на призначення пенсії за вислугу років за наявності у неї вислуги років та стажу, передбачених п. «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» саме станом на 11 жовтня 2017 року.
Так, в листі від 23.07.2020 року №2600-0314-8/101272 Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві вказує, що відповідно до наданих документів про стаж (трудова книжка, диплом, ідентифікаційний код) загальний страховий стаж позивача складає 30 років 7 місяців 19 днів. Стаж роботи за вислугу років станом на 10.10.2017 року складає 15 років 6 місяців 9 днів, що недостатньо для призначення даного виду пенсії.
До спеціального стажу не зараховані періоди трудової діяльності з 02.09.1996 року по 31.12.1997 pоку, лікарем у приватного підприємця, оскільки постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року №909 передбачені заклади і установи освіти, охорони здоров'я та соціального захисту, а приватні підприємці не передбачені та з 01.01.1998 року по 31.12.2003 pоку, з 01.04.2004 року по 01.02.2004 pоку, лікарем виробничої фірми Агат-Сервіс, яка не є закладом охорони здоров'я.
За твердженням позивача стаж по вислузі років становить 21 рік, в тому числі по ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення», стаж зараховується у подвійному розмірі на становить 42 роки.
Згідно з матеріалами справи:
- з 22.08.1994 року по 28.07.1996 pоку позивач зарахована на посаду лікаря-інтерна з спеціальності «Дермотовенерологія» в КП «Обласний шкірно-венерологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради;
- з 02.09.1996 pоку по 30.01.2004 pоку позивач працювала лікарем дерматовенерологом в ТОВ «Агат-сервіс»;
- 02.02.2004 pоку по 31.05.2005 pоку позивач працювала на посаді лікаря дерматовенеролога в ДП «Український медичний центр сертифікації»;
- з 01.06.2005 pоку по 30.05.2008 pоку позивач працювала на посаді лікаря дерматовенеролога в ТОВ медичному центрі «УРО-ПРО Дніпро»;
- 03.06.2008 pоку по 02.02.2009 pоку позивач працювала лікарем дерматовенерологом в Київському міському шкіро-венерологічному диспансері;
- з 01.03.2009 pоку по 22.04.2016 pоку повний робочий день на посаді лікаря дерматовенеролога у приватному підприємстві «Ескулап-Плюс»;
- з 01.06.2016 pоку по 31.12.2019 pоку на посаді лікаря дерматовенеролога медичного центру ТОВ «Гармонія краси».
Суд погоджується з відповідачем щодо відсутності підстав для зарахування до стажу періодів роботи лікарем у приватного підприємця з огляду на приписи постанови Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 року №909, а також щодо незарахування до стажу позивача періоду роботи лікарем в ТОВ «Агат-сервіс», у зв'язку з відсутністю доказів акредитації вказаного підприємства як закладу охорони здоров'я.
Щодо зарахування стажу у подвійному розмірі відповідно до ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення», колегія суддів зазначає наступне.
Згідно статті 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» робота в лепрозорних і протичумних закладах охорони здоров'я, у закладах (відділеннях) з лікування осіб, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, інших інфекційних закладах (відділеннях) охорони здоров'я, у патологоанатомічних і реанімаційних відділеннях закладів охорони здоров'я, а також у психіатричних закладах охорони здоров'я зараховується до стажу роботи у подвійному розмірі.
Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 року №1645-III, інфекційні хвороби - розлади здоров'я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення.
Відповідно до ст.7 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» лікування хворих на інфекційні хвороби може проводитися в акредитованих у встановленому законодавством порядку державних і комунальних спеціалізованих закладах (відділеннях) охорони здоров'я та клініках наукових установ, а також в акредитованих закладах охорони здоров'я, заснованих у встановленому законодавством порядку на приватній формі власності. Лікуванням хворих на інфекційні хвороби можуть займатися особи, які мають, медичну освіту та відповідають кваліфікаційним вимогам, установленим центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я, у тому числі особи, які в установленому порядку займаються приватною медичною практикою.
Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб» від 19.07.1995 року №133 сифіліс, гонорея, трихофітія, мікроспорія, фавус відносяться до небезпечних інфекційних хвороб; короста та демодикоз - до групи акарози, паразитарних хвороб.
Так, згідно довідки КП «Обласний шкірно-венерологічний диспансер» Дніпропетровської обласної ради від 30.01.2020 року №62, з 22.08.1994 року ОСОБА_1 працювала на посаді інтерна по 28.07.1996 року, робота була пов'язана з безпосереднім обслуговуванням хворих на інфекційні хвороби, що передають статевим шляхом - сіфіліс, гонорею, на паразитарні хвороби коросту, тріхофітію, мікроспорію, зараховується до стажу роботи відповідно до ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Також довідкою від 22.04.2016 року №22/04 ПП «Ескулап-Плюс» підтверджено особливий характер роботи та умови праці, необхідні для призначення пенсії за вислугу років згідно ст. 60 Закону України «Про пенсійне забезпечення» за період роботи з 01.03.2009 року по 22.04.2016 року.
Отже, період роботи позивача лікарем дерматовенерологом з 22.08.1994 року по 28.07.1996 року та з 01.03.2009 року по 22.04.2016 року підлягає зарахуванню до стажу роботи у подвійному розмірі.
Щодо інших періодів позивачем не було надано належних та допустимих доказів того, що вона працювала саме з хворими на захворювання, віднесені до особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб, перелік яких затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб» від 19.07.1995 року №133.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що відмова відповідача у призначенні ОСОБА_1 пенсії прийнята протиправно, без врахування вказаних обставин, а тому позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 листопада 2021 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. В інших випадках постанова не підлягає касаційному оскарженню.
Головуючий суддя: Коротких А.Ю.
Судді: Сорочко Є.О.
Чаку Є.В.