Справа № 640/11720/19 Суддя (судді) першої інстанції: Федорчук А.Б.
31 січня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Єгорової Н.М.,
суддів - Коротких А.Ю., Федотова І.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 липня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції України у м. Києві, третя особа - Дарницьке управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Національної поліції України у м. Києві яким просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ від 03 червня 2019 року №357 о/с начальника Головного управління Національної поліції у місті Києві про звільнення позивача зі служби;
- поновити позивача на роботі на посаді дільничного офіцера поліції сектору дільничних офіцерів поліції відділу превенції Дарницького управління поліції;
- стягнути з Головного управління Національної поліції у місті Києві середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 липня 2021 року відмовлено у задоволенні позову.
Не погодившись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначив, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, оскільки вироком Брусилівського районного суду Житомирської області позивача не було притягнуто до кримінальної відповідальності, а лише визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення та звільнено від відбування покарання, а тому останнього звільнено протиправно.
Позивач наголосив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про незастосування норм КЗпП України, в частині звільнення його в період перебування на лікарняному.
Головне управління Національної поліції України у м. Києві подало до суду відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскільки позивача звільнено на підставі п. 10 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" у зв'язку з набранням законної сили вироку Брусилівського районного суду Житомирської області від 24 травня 2018 року у справі №275/592/17.
Також представник відповідача зазначив, що доводи апеляційної скарги є аналогічними з позовною заявою, яким надано оцінку судом першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції, згідно з копією трудової книжки від 16 квітня 2010 року серія НОМЕР_1 ОСОБА_1 13 березня 2014 року прийнятий на службу в органи внутрішніх справ; з 07 листопада 2015 року прийнятий на службу в поліцію.
Вироком Брусилівського районного суду Житомирської області від 24 квітня 2018 року в справі №275/592/17 (набрав законної сили 01 листопада 2018 року) ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 1 ст. 343, ч. 2 ст. 345, ч. 1 ст. 347, ч. 1 ст. 357 КК України, і призначено йому покарання: за ч. 2 ст. 342 КК України у вигляді штрафу в розмірі 150 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на суму 2550 грн. 00 коп.; за ч. 1 ст. 343 КК України у вигляді штрафу в розмірі 80 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на суму 1360 грн. 00 коп.; за ч. 2 ст. 345 КК України у вигляді 3 років обмеження волі; за ч. 1 ст. 347 КК України у вигляді штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на суму 1700 грн. 00 коп.; за ч. 1 ст. 357 КК України у вигляді штраф у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на суму 850 грн. 00 коп. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим остаточно ОСОБА_1 призначено покарання у вигляді обмеження волі строком на 3 (три) роки. Звільнено ОСОБА_1 від відбування призначеного за ч. 2 ст. 342, ч. 1 ст. 343, ч. 2 ст. 345, ч. 1 ст. 347, ч. 1 ст. 357 КК України покарання у вигляді обмеження волі строком на 3 (три) роки на підставі п. д ст. 1 Закону України "Про амністію у 2016 році" від 22 грудня 2016 року.
Відповідно до витягу з Головного управління Національної поліції у місті Києві від 03 червня 2019 року №357 о/с старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 відповідно до Закону України "Про Національну поліцію" звільнено зі служби в поліції згідно з п. 10 ч. 1 ст.77, на підставі вироку Брусилівського районного суду Житомирської області від 24 квітня 2018 року в справі №275/592/17, ухвали Житомирського апеляційного суду у справі №275/592/17 від 01 листопада 2018 року та доповідної записка начальника Дарницького управління поліції полковника поліції Чернишева С.В. від 08 травня 2019 року "Про звільнення зі служби в поліції ОСОБА_1 ".
Вважаючи протиправним наказ про звільнення, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції дійшов висновку, що між сторонами виник спір із приводу припинення служби в поліції з підстав, передбачених п. 10 ч. 1 с. 77 Закону № 580-VIII, а не у зв'язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, приписи ч. 3 ст.40 КЗпП України на ці правовідносини не поширюються.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначено Законом України "Про Національну поліцію" від 02 липня 2015 року № 580-VIII (в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Статтею 3 Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про Національну поліцію", поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.
Частиною 1 ст. 18 Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що поліцейський зобов'язаний зокрема: 1) неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; 2) професійно виконувати свої службові обов'язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов'язків, наказів керівництва; 3) поважати і не порушувати прав і свобод людини;
Відповідно до п. 1 Розділу ІІ Правил етичної поведінки поліцейських, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 09 листопада 2016 року № 1179, під час виконання службових обов'язків поліцейський повинен, серед іншого, неухильно дотримуватися положень Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; професійно виконувати свої службові обов'язки, діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що визначені Конституцією, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, міжнародними договорами України, а також цими Правилами; неухильно дотримуватись антикорупційного законодавства України, обмежень, пов'язаних зі службою в Національній поліції України, визначених Законами України "Про Національну поліцію", "Про запобігання корупції" та іншими актами законодавства України.
Вищезазначені вимоги щодо етичної поведінки поліцейських кореспондуються також з нормами ст. ст. 37, 38 Закону України "Про запобігання корупції" № 1700-VII від 14 жовтня 2014 року, зокрема, ч. 1 ст. 38 вказаного законодавчого акту передбачено, що особи, зазначені у пункті 1, підпункті "а" пункту 2 частини першої статті 3 цього Закону, під час виконання своїх службових повноважень зобов'язані неухильно додержуватися вимог закону та загальновизнаних етичних норм поведінки, бути ввічливими у стосунках з громадянами, керівниками, колегами і підлеглими.
Відповідно до ст. 19 Закону України "Про Національну поліцію" у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність відповідно до закону (ч. 1).
Як встановлено судом позивача звільнено зі служби в поліції згідно з п. 10 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" на підставі вироку Брусилівського районного суду Житомирської області від 24 квітня 2018 року в справі №275/592/17, ухвали Житомирського апеляційного суду у справі №275/592/17 від 01 листопада 2018 року та доповідної записка начальника Дарницького управління поліції полковника поліції Чернишева С.В. від 08 травня 2019 року "Про звільнення зі служби в поліції ОСОБА_1 "
Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється: у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, або кримінального правопорушення.
Як зазначено вище, вироком Брусилівського районного суду Житомирської області від 24 травня 2018 року (набрав законної сили 01 листопада 2018 року) в справі №275/592/17 позивача визнано винним у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 1 ст. 343, ч. 2 ст. 345, ч. 1 ст. 347, ч. 1 ст. 357 КК України.
Водночас доводи апелянта проте що його не було притягнуто до кримінальної відповідальності, а лише визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення та звільнено від відбування покарання колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки прийняття судом рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності є актом, що свідчить про вчинення особою кримінально-караного діяння, водночас звільнення від кримінальної відповідальності не свідчить про виправдування особи.
Колегія суддів також звертає увагу, що Законом України "Про Національну поліцію" визначено спеціальну підставу для припинення служби в поліції, а саме у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, або кримінального правопорушення.
Частиною 2 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про порушення роботодавцем під час його звільнення вимог ч. 3 ст. 40 Кодексу законів про працю України, а саме звільнення в період тимчасової непрацездатності.
На підтвердження зазначених обставин до матеріалів справи надано копію довідки Територіального медичного об'єднання МВС про тимчасову непрацездатність поліцейського, військовослужбовця Національної гвардії України від 31 травня 2019 року №030944, відповідно до якої ОСОБА_1 з 31 травня 2019 року по 07 червня 2019 року перебував на амбулаторному лікуванні.
Як встановлено судом оскаржуваний наказ прийнято 03 червня 2019 року.
Згідно з ч. 3 с. 40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Отже, Кодекс законів про працю України містить гарантії заборони звільнення, у випадку звільнення саме з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.
У пункті 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз'яснено, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч.3 ст.40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні, а також інші відпустки, що надаються працівникам як із збереженням, так і без збереження заробітку.
Разом із тим зміст поняття "розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу" розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну "розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу" будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в ст. ст. 40, 41 КЗпП України, або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Водночас припинення служби позивача в поліції відбулось з підстав, передбачених п. 10 ч.1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію", а не у зв'язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, що є спеціальною нормою, отже суд першої інстанції дійшов правильного висновку про незастосування приписів ч.3 ст.40 КЗпП України до відповідних правовідносин.
Також під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що про факт перебування позивача на лікарняному відповідач дізнався в день ознайомлення ОСОБА_1 з наказом про звільнення, а саме - 10 червня 2019 року.
У зв'язку з отриманою інформацією, відповідно до ст. 18, ч. 2 статті 22 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" для виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності, до оскаржуваного наказу внесено зміни на підставі наказу Головного управління Національної поліції у місті Києві від 15 серпня 2019 року №887 о/с, відповідно до якого днем звільнення ОСОБА_1 вважати 08 червня 2019 року.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, докази оскарження наказу від 15 серпня 2019 року №887 о/с та/або скасування його в судовому порядку в матеріалах справи відсутні.
З урахуванням викладено колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання протиправним та скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 .
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 липня 2021 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Н.М. Єгорова
Судді А.Ю. Коротких
І.В. Федотов