П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
07 лютого 2022 р.м.ОдесаСправа № 420/1158/19
Головуючий в 1 інстанції: Глуханчук О.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Джабурія О.В.
суддів - Кравченка К.В.
- Ступакової І.Г.
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 липня 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 14 лютого 2019 року № 31 та зобов'язання вчинити певні дії, -
26 лютого 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, в якому просив суд з урахуванням уточнюючих позовних вимог:
- визнати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №31 від 14 лютого 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним та скасувати його;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначав, що за зверненням ОСОБА_1 в порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 на підставі статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
21 лютого 2019 року позивач отримав повідомлення № 5/1-44 від 14 лютого 2019 року видане ГУ ДМС України в Одеській області, про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість заяви позивача та відсутність елементів загрози життю відповідно до інформації по країні походження.
Позивач вважає рішення ГУ ДМС України в Одеській області неправомірним, хибним та необґрунтованим, оскільки це рішення приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення, а тому звернувся до суду із зазначеним позовом.
У поясненнях, поданих під час нового судового розгляду справи, представник позивача акцентував увагу на ситуації, яка склалася в країні походження позивача, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни (Сирія), про що інформують численні засоби масової інформації і обговорюють міжнародні організації, отже, ці обставини доказуванню у цій справі не потребують.
Також представник позивача зазначив, що оскаржений наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 прийнятий за відсутності передумов, визначених ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».
Вказані доводи представник позивача мотивував тим, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, натомість, на його переконання, заява позивача була цілком обґрунтованою обставинами, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
Також представник вказав на те, що позивач не видає себе за іншу особу та йому не було раніше відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відтак заява ОСОБА_1 не носить характер зловживання.
З цих підстав представник позивача наполягав на тому, що підстави для прийняття відповідачем рішення про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, були відсутні, а отже оскаржений наказ ГУ ДМС України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 є протиправним.
Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, зазначаючи, що за результатами аналізу та перевірки відповідності підстав, викладених в заяві, анкеті та протоколах співбесід з позивачем, вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою також підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», в контексті надання позивачу додаткового захисту, через недоведеність фактів побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідач вказує, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Відповідач повідомив стосовно виїзду з країни постійного проживання, а саме позивач з Сирії вибув легально на весні 2011 року, автобусом м. Ракка (Сирія) - Стамбул (Туреччина), де проживав на квартирі у знайомих 1,5-2 місяці. Далі з Туреччини вибув влітку 2011 року авіарейсом Стамбул (Туреччина) - Сімферополь (Україна), на підставі паспортного документу та оформленої студентської візи. В Сімферополі проживав 2,5-3 роки нелегально (нічим не займався). В аспірантуру не поступив через брак коштів. Після захоплення Криму в 2014 році виїхав до м. Одеса, де мешкає його брат, який має громадянство України.
Відповідач звертає увагу, що позивач з 01.08.2011 до 31.01.2019 (більше 7 років) не звертався за міжнародним захистом до органів ДМС України, що, на переконання відповідача, свідчить про те, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування в Україні та подальшого документування.
Відповідач зазначає, що спроба легалізації на території України шляхом подання заяви про визнання біженцем при інших існуючих підставах для законного перебування іноземця в Україні вважається зловживанням процедурою.
Відповідач вважає, що ситуація в Сирії кардинально змінилась, а саме в країні походження позивача відбулося поліпшення політичного та соціального становища, відтак відповідач стверджує, що Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено обґрунтований висновок від 14 лютого 2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який підтриманий Наказом від 14 лютого 2019 року № 31, у зв'язку із чим, на думку відповідача, підстави для задоволення позову відсутні.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 липня 2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 14 лютого 2019 року № 31 та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено повністю.
Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На вказане рішення суду Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області подало апеляційну скаргу. Апелянт просить скасувати рішення та прийняте нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Апелянт в своїй апеляційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції при ухваленні рішення судом першої інстанції допущено невідповідність висновків обставинам справи, у зв'язку з чим неправильно застосовано норми матеріального та порушено норми процесуального права. У зв'язку з викладеним, на думку апелянта, рішення є незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Згідно до вимог ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є особою без громадянства, уродженцем міста Ракка (Сирія), за національністю араб, за віросповіданням мусульманин-суніт, за сімейним станом - неодружений.
На території Сирії позивач з 2008 року по 2011 рік працював фармацевтом.
Виїзд із Сирії позивача відбувся легально на весні 2011 року, автобусом м. Ракка (Сирія) - Стамбул (Туреччина), де проживав на квартирі у знайомих 1,5-2 місяці.
З Туреччини позивач вибув влітку 2011 року авіарейсом Стамбул (Туреччина) - Сімферополь (Україна), на підставі паспортного документу та оформленої студентської візи. У Сімферополі проживав 2,5-3 роки нелегально (нічим не займався). В аспірантуру не поступив через брак коштів. Після захоплення Криму в 2014 році виїхав до м. Одеса, де мешкає його брат, який має громадянство України.
Постановою від 31 січня 2019 року ПН МОД № 005126 на позивача накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 1700 грн. відповідно до частини 1 статті 203 Кодексу України про адміністративне правопорушення за проживання без документів на право проживання з 01 серпня 2011 року.
31 січня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування вказаної заяви ОСОБА_1 щодо причин не повернення до країни постійного проживання позивач вказав на те, що на території Сирії розпочався військовий конфлікт та його можуть арештувати, так як теперішня влада вважає, що через те, що він тривалий час знаходився за кордоном, то має відношення до опозиції.
14 лютого 2019 року, за результатами розгляду заяви позивача та його особової справи № 2019OD0023, управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області був складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.134-144, том 1).
У наведеному висновку зазначено, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причини виїзду особи з Сирії, небажання його повернення до регіону попереднього постійного проживання з позиції визнання заявника біженцем в Україні, оскільки, ані під час проживання в Сирії, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, у висновку управління вказано, що проведеним аналізом матеріалів особової справи заявника також можливо визначити відсутність підстав у контексті можливого визнання його особою, яка потребує додаткового захисту на території України через наявність ознак, передбачених пунктом 13 частини 1статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», з огляду на відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальногопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 підтримано вищевказаний висновок, та відмовлено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі п.п.4, 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 145, том 1).
Повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 14 лютого 2019 року №5/1-44 позивач отримав 21 лютого 2019 року, що засвідчив особистим підписом (а.с.146, том 1).
Не погоджуючись з Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року, залишеним без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07 квітня 2020 року, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2019 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2019 року скасовано, а справу № 420/1158/19 направлено на новий судовий розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.
У п. 59 постанови Верховного Суду від 07 квітня 2020 року зазначено, що суди попередніх інстанцій, так само як і відповідач при прийнятті спірного рішення, не встановили всіх обставин у справі та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні його походження, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни. Суди не обґрунтували недостатності наявних у позивача підстав для покладення на Головне управління ДМС України в Одеській області обов'язку визнати його особою, яка потребує додаткового захисту.
У п. 70 постанови від 07 квітня 2020 року Верховний Суд зазначив, що суду під час нового розгляду справи необхідно взяти до уваги викладене в мотивувальній частині цієї постанови, установити наведені в ній обставини, що входять до предмета доказування у цій справі, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України.
Відповідно до ч. 5, ч. 6 ст. 353 КАС України, висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.
Вирішуючи під час нового розгляду справи питання щодо правомірності Наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 14 лютого 2019 року № 31 про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд виходить з наступного.
Як вбачається з особової справи ОСОБА_1 , в основу спірного рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, покладено Висновок Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області від 14 лютого 2019 року.
Зі змісту зазначеного висновку вбачається, що посадові особи міграційної служби дійшли висновку про те, що зазначені заявником у матеріалах справи факти не дають підстав вважати, що він переслідувався в Сирії, як конвенційний біженець, оскільки ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи за межами країни свого громадянського походження заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками. Ситуація в Сирії є загальновідомим фактом, але військові дії заполонили не всі міста Сирії, залишились і ті які живуть та функціонують у звичайному ритмі.
Також співробітники міграційної служби дійшли висновку про можливість підтвердження відсутності умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
Окрім того, співробітники міграційної служби виходили із того, що позивач прибув в Україну у 2011 році, однак вперше із заявою про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту звернувся лише 31.01.2019 року, що вказує на необґрунтованість ймовірних побоювань позивача зазнати переслідування у Сирії, та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті.
З наведених підстав та відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідач вважав заяву ОСОБА_1 очевидно необґрунтованою внаслідок відсутності умов, зазначених у пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, що стало підставою прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вирішуючи дану справу в апеляційному провадженні, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Вимогами ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 наведеного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
В силу вимог ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною 1 ст.7 вищезазначеного Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, Женева, 1992, Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців, (далі Керівництво), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Під час вирішення питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара Організації Об'єднаних Націй передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти, в підтвердження заяв біженців, визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Крім того, порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з ч. 1 цієї статті оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Згідно з ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
У відповідності до ч.ч. 6, 7 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Згідно з ч. 8 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Відповідно до ч. 1, 2, 6 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
Частинами 8-12 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, направляє особу, яка подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на медичне обстеження, що проводиться в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
У відповідності до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.
Частина 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Як вбачається зі змісту наявної у матеріалах особової справи ОСОБА_1 заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що у ній шукач захисту (позивач) повідомляє, що не бажає повертатись до країни громадянської належності через те, що на території Сирії розпочався військовий конфлікт та його можуть арештувати, так як теперішня влада вважає, що через те, що він тривалий час знаходився за кордоном, то має відношення до опозиції.
З тексту оскаржуваного наказу №31 від 14 лютого 2019 року вбачається, що позивачу було відмовлено оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказаний наказ прийнято на підставі повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14 лютого 2019 року.
Так, колегія суддів зазначає, що прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є лише попередньою стадією розгляду заяви позивачів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не вирішенням питання про надання такого статусу по суті.
Отже, оцінка обґрунтованості та реальності наведених заявником побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності повинна здійснюватися міграційними органами після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 815/4355/17, від 24 квітня 2020 року у справі № 820/6354/16, від 17 грудня 2020 року у справі № 420/3258/19, від 31 березня 2021 року у справі №520/12239/19.
У той же час у висновку ГУ ДМС України в Одеській області за результатами розгляду заяви позивача, на підставі якої приймалось спірне рішення, робиться аналіз обґрунтованості тих побоювань, про які вказував позивач. Тобто відповідач фактично вирішив заяву по суті без оформлення документів для вирішення цього питання.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що прийняте відповідачем на стадії попереднього розгляду заяви позивачки рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підлягає скасуванню як таке, що прийняте усупереч положенням законодавства, які регламентують порядок і підстави прийняття таких рішень.
Крім того, колегія суддів зазначає, що при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, і незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Відповідно до частини третьої статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказуванню.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача шляхом зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд виходить з принципу верховенства права, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та з принципу ефективності юридичного захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Відповідно до ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права.
Отже, оскільки судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм матеріального права, вважати законним таке судове рішення не має правових підстав, а тому рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 липня 2021 року підлягає зміні в частині зобов'язання прийнятя рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захист.
Керуючись ст.ст. 308; 311; 315; 317; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - задовольнити частково, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 липня 2021 року - змінити в частині задоволення позовних вимог про зобов'язання Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VI, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В цій частині викласти судове рішення в іншій редакції:
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у порядку визначеному Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та за формою встановленою Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649 та з урахуванням висновків, викладених цій постанові.
В іншій частині судове рішення залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.
Головуючий суддя Джабурія О.В.
Судді Ступакова І.Г. Кравченко К.В.