справа №380/4102/21
31 січня 2022 року зал судових засідань №3
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Гулика А. Г.,
за участю:
секретаря судового засідання Лєбєдєва Д.Ю.,
представника позивача Мельник О.П.,
представників відповідачів Павлій І.Б., Отроди Т.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові у порядку спрощеного позовного провадження у режимі відеоконференції справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області, Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії
І.Стислий виклад позицій учасників справи
до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до Головного управління Національної поліції у Львівській області код ЄДРПОУ 40108833, місцезнаходження: 79000, м. Львів, пл.Генерала Григоренка, 3 (далі - відповідач-1), Міністерства внутрішніх справ України код ЄДРПОУ 00032684, місцезнаходження: 01024, м.Київ, вул.Богомольця, 10 (далі - відповідач-2), в якій позивач просить:
- визнати протиправними дії (бездіяльність) відповідачів щодо ненарахування та невиплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 15 календарних років служби;
- зобов'язати відповідачів нарахувати і виплатити позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за 15 календарних років служби.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачі протиправно не виплатили позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні.
26.07.2021 до суду від відповідача-1 надійшов відзив, у якому він проти позову заперечив повністю. Відзив обґрунтований тим, що Головне управління Національної поліції у Львівській області не є належним відповідачем у справі, яка розглядається. Вказує на те, що позивач у трудових відносинах з відповідачем-1 не перебувала, тому проведення відповідних розрахунків та виплата одноразової грошової допомоги покладається відповідача-2.
26.10.2021 до суду від представника позивача надійшли додаткові пояснення, у яких вона наполягає на тому, що Головне управління Національної поліції у Львівській області є належним відповідачем, оскільки ліквідація Управління МВС України на Львівській залізниці з одночасним створенням органу, який буде виконувати його функції, свідчить про наявність публічного правонаступництва.
26.10.2021 до суду від відповідача-1 надійшли додаткові пояснення, у яких він проти позову заперечив. Пояснення обґрунтовані тим, що Управління МВС на Львівській залізниці підпорядковувалося лише МВС України та не входило до структури Головного управління МВС України у Львівській області. Також представник відповідача-1 заперечує проти права позивача на отримання одноразової грошової допомоги.
02.11.2021 та 13.12.2021 до суду від відповідача-2 надійшли відзиви, у яких він проти позову заперечив. Відзиви обґрунтовані тим, що МВС України не є належним відповідачем у справі та не має обов'язку проводити жодних виплат на користь позивача.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала, просила суд позов задовольнити повністю.
У судовому засіданні представники відповідачів проти позову заперечили, просили суд у задоволенні позову відмовити повністю.
ІІ. Рух справи
Ухвалою від 29.03.2020 суддя прийняв позовну заяву до розгляду й відкрив провадження у справі.
Ухвалою від 23.04.2021 суд перейшов від розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.
Ухвалою від 26.07.2021 суд залучив до участі у справі другим відповідачем Міністерство внутрішніх справ України.
Ухвалою від 31.01.2021 суд відмовив у задоволенні клопотань відповідачів про залишення позову без розгляду.
Заходи забезпечення позову та доказів, у тому числі шляхом їх витребування, не вживались.
ІІІ. Фактичні обставини справи
Заслухавши пояснення представника позивача та заперечення представників відповідачів, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Позивач проходила службу в органах внутрішніх справ.
Наказом Управління МВС України на Львівській залізниці №25 о/с від 08.05.2015 позивачу надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку з 05.05.2015 до 07.02.2018.
Наказом Управління МВС України на Львівській залізниці №86 о/с від 16.10.2015 позивача звільнено з органів внутрішніх справ з постановкою на військовий облік.
Згідно із вказаним наказом вислуга позивача на день звільнення становить 14 років 1 місяць 2 дні в календарному обчисленні та 15 років 4 місяці 3 дні у пільговому вирахуванні.
Управління МВС України на Львівській залізниці надіслало позивачу лист від 30.10.2015 №10/2252, у якому вказало про відсутність підстав для виплати одноразової грошової допомоги при звільненні.
04.03.2021 позивач, виходячи з наявності підстав для отримання одноразової грошової допомоги при звільненні, звернулася до суду з відповідним позовом.
ІV. Позиція суду
Вирішуючи спір по суті, суд виходив з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України від 28.06.1991 №254к/96-ВР визначено обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Указана норма основного закону означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
«На підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень: повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
Суд зазначає, що спірними у справі, яка розглядається є:
1) наявність у позивача права на отримання одноразової грошової допомоги (далі - ОГД) при звільненні;
2) належність відповідача.
За таких обставин суд вбачає за доцільне надати оцінку вказаним ообставинам.
i. Щодо наявності у позивача права на ОГД при звільненні
Пунктом 3 наказу МВС України №499 від 31.12.2007 «Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ» в редакції від 29.05.2015 встановлено, що грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
З метою визначення єдиного порядку застосування нормативно-правових актів, що регламентують умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та заробітної плати працівників, які не мають спеціальних звань рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України наказом Міністра внутрішніх справ України №501 від 30.06.2005 затверджено Методичні рекомендації про порядок застосування нормативно-правових актів з питань грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та умов оплати праці працівників, які не мають спеціальних звань рядового і начальницького складу (далі - Методичні рекомендації).
Відповідно до пункту 106 вказаних рекомендацій особам рядового і начальницького складу, які звільняються з органів внутрішніх справ, у встановлених випадках виплачується грошова допомога у відповідному відсотку місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. При цьому в розрахунок включається посадовий оклад, оклад за спеціальним званням, відсоткова надбавка за вислугу років та додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, премії тощо) у розмірах, що були їм встановлені наказами керівників органу на день звільнення зі служби.
У свою чергу, Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» №2262-ХІІ від 01.01.1992 визначено умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Національному антикорупційному бюро України, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції, Бюро економічної безпеки України чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за згаданим Законом (далі - Закон №2262).
Між тим, суд додатково наголошує на тому, що позивач звільнена з 03.09.2015, тому, на переконання суду, застосуванню підлягають приписи Закону №2262 в редакції від 01.04.2015, яка діяла на момент звільнення позивача зі служби.
Так, відповідно до частини першої статті 9 Закону №2262 особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за вказаним Законом та звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення зі служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 16 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.
Аналіз цитованої норми дозволяє стверджувати про те, що наявність у позивача права на отримання ОГД зумовлена єдністю таких обставин:
1) належність особи до переліку тих, які мають право на пенсію за Законом №2262;
2) факт звільнення зі служби;
3) наявність вислуги понад 10 років.
У свою чергу, осіб, які мають право на пенсійне забезпечення на умовах Закону №2262 детерміновано статтею 1-2.
За змістом частини першої названої норми право на пенсійне забезпечення на умовах згаданого Закону мають звільнені зі служби:
а) особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом;
б) особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України, особи начальницького складу податкової міліції, особи начальницького і рядового складу Державної кримінально-виконавчої служби України, особи начальницького і рядового складу органів і підрозділів цивільного захисту;
в) особи із числа військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань, органів державної безпеки і внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, Національної гвардії України, Прикордонних військ України, військ цивільної оборони України;
г) особи начальницького і рядового складу державної пожежної охорони, особи начальницького і рядового складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України;
д) громадяни інших держав із числа військовослужбовців збройних сил та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства цих держав, які постійно проживають в Україні, і відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, їх пенсійне забезпечення здійснюється згідно із законодавством держави, на території якої вони проживають;
е) особи, зазначені у статтях 3 і 4 зазначеного Закону;
є) особи із числа військовослужбовців строкової служби та члени сімей осіб офіцерського складу, прапорщиків і мічманів, військовослужбовців надстрокової служби і військової служби за контрактом та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, у передбачених згаданим Законом випадках.
Отже, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ України мають право на пенсійне забезпечення на умовах аналізованого Закону.
Постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 №114 «Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ» затверджено положення, яке визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки (далі - Положення №114).
Слід зазначити, що застосуванню підлягає саме редакція згаданого Положення від 21.08.2015, оскільки така діяла на момент звільнення позивача з органів внутрішніх справ.
Звання, присвоєння яких здійснюється особам, котрі проходять службу в органах внутрішніх справ, встановлено частиною 2 Розділу І, за змістом якої звання капітана міліції відповідає особам середнього начальницького складу.
Таким чином, позивач, будучи особою начальницького складу, має право на пенсійне забезпечення на умовах Закону №2262. Як встановив суд, позивач звільнена зі служби через скорочення штату, що відповідає приписам підпункту «г» пункту 64 Положення №114.
З приводу наявності у позивача необхідної вислуги для виплати ОГД суд зазначає, що у відповідності до наказу Управління МВС України на Львівській залізниці №86 о/с від 16.10.2015 вислуга позивача на день звільнення становить 14 років 1 місяць 2 дні в календарному обчисленні та 15 років 4 місяці 3 дні у пільговому вирахуванні, тобто перевищує 10 років, які є мінімально необхідними для набуття права на ОГД.
Логіка викладу та міркувань дозволяє суду стверджувати про те, що позивач має право на отримання ОГД, зважаючи на наявність усіх законодавчо обумовлених обставин для її виплати.
За таких обставин суд відхиляє посилання представника відповідача-1 на те, що позивача звільнено з підстав, що не пов'язані з набранням чинності Законом України «Про Національну поліцію» №580-VIII від 02.07.2015, оскільки законодавство, яке було чинне на момент звільнення позивача з органів внутрішніх справ не встановлювало залежності між правом на отримання ОГД та підставою звільнення особи. Натомість вказана представником відповідача-1 обставина слугує для визначення розміру виплати, а не для з'ясування наявності права на її отримання.
ii. Щодо належності відповідача
Зазначене питання розглядав Восьмий апеляційний адміністративний суд у постанові від 02.11.2021 за результатами перегляду в апеляційному порядку ухвали суду від 26.07.2021 з питань заміни сторони.
У згаданій постанові вказано, що приписами частини 1 статті 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) встановлено, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Частиною 2 статті 81 ЦК юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (частина 3 статті 81 ЦК).
Відповідно до положень частини 1 статті 104 ЦК юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 110 ЦК юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
Приписами частини 5 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Згідно із частиною 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Частиною 5 статті 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Порядок утворення, реорганізації або ліквідації юридичних осіб публічного права врегульовано спеціальним законодавством, а саме: Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 №3166-VI (далі - Закон №3166-VI) та постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади» від 20.10.2011 № 1074 (далі - Порядок №1074).
Частиною першою статті 1 Закону №3166-VI передбачено, що систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.
Згідно з частиною 1 статті 4 Закону №3166-VI міністерства та інші центральні органи виконавчої влади є юридичними особами публічного права.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізовуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за погодженням із Прем'єр-Міністром України (частина 1 статті 5 Закону №3166-VI).
Відповідно до пункту першого частини першої статті 13 Закону №3166-VI, територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України.
У відповідності до пункту 1 Порядку № 1074, цей Порядок визначає механізм здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів.
Пунктом 5 Порядку № 1074 передбачено, що орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.Пунктом 6 Порядку № 1074 визначено, що права та обов'язки органів виконавчої влади переходять:
- у разі злиття органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, утвореного внаслідок такого злиття;
- у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади;
- у разі поділу органу виконавчої влади - до органів виконавчої влади, утворених внаслідок такого поділу;
- у разі перетворення органу виконавчої влади - до утвореного органу виконавчої влади;
- у разі ліквідації органу виконавчої влади і передачі його завдань і функцій іншим органам виконавчої влади - до органів виконавчої влади, визначених відповідним актом Кабінету Міністрів України.
Таким чином, законодавством передбачено правонаступництво територіальних органів міністерства-юридичних осіб публічного права. Виключення становить лише випадок, коли держава відмовляється від виконання функцій та завдань, які виконував орган виконавчої влади, що ліквідовується.
Пунктом 1 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України 28.10.2015 №878 передбачено, що Міністерство внутрішніх справ України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах, зокрема, забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг.
За змістом відомостей, які вказані у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Управління Міністерства внутрішніх справ України на залізничному транспорті, його засновником являється Міністерство внутрішніх справ України; основний вид діяльності - діяльність з охорони громадського порядку та безпеки; рішення про створення та припинення вказаної юридичної особи публічного права приймались Міністерством внутрішніх справ України.
З огляду на викладені обставини, суд вважає, що держава не відмовилась від виконання завдань і функцій по діяльності з охорони громадського порядку та безпеки, які виконувались Управлінням МВС України на залізничному транспорті, вказані завдання і функції згідно постанови Кабінету Міністрів України № 878 від 28.10.2015 закріплені за Міністерством внутрішніх справ України.
Таким чином, вказане міністерство є процесуальним правонаступником Управління МВС України на Львівській залізниці.
За таких обставин суд висновує про те, що належним відповідачем у справі є саме відповідач-2 як правонаступник Управління МВС України на Львівській залізниці.
У зв'язку з цим позовні вимоги, заявлені до відповідача-1 не підлягають задоволенню.
iii. Висновки за результатами розгляду
Підсумовуючи викладене у сукупності, суд дійшов висновку про те, що позивач має право на отримання ОГД. При цьому суб'єктом, який повинен здійснити нарахування та виплату є саме відповідач-2 як правонаступник Управління МВС України на Львівській залізниці.
Утім, суд зауважує, що предметом судового дослідження є відмова Управління МВС України на Львівській залізниці, оформлена листом від 30.10.2015 №10/2252. На переконання суду, надсилання зазначеного листа є активною формою реагування Управління МВС України на Львівській залізниці, правонаступником якого є відповідач-2, у якому викладена позиція органу, а тому необхідно визнати протиправними дії щодо відмови нарахувати та виплатити позивачу ОГД. У свою чергу, у задоволенні позовних вимог про визнання бездіяльності щодо нарахування та виплати ОГД слід залишити без задоволення.
Суд також акцентує увагу на тому, що частина перша статті 9 Закону №2262 встановлює право особи, яка має календарну вислугу 10 років, на отримання ОГД. При цьому розмір ОГД становить 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Як вбачається із наказу про звільнення позивача від 16.10.2015 №86 о/с вислуга років позивача в календарному обчисленні становить 14 років 1 місяць 2 днів, а в пільговому - 15 років 4 місяці 3 дні.
Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач просить провести нарахування та виплату ОГД за 15 календарних років служби. Разом з тим, суд вказує на те, що Управління МВС України на Львівській залізниці, правонаступником якого є відповідач-2, заперечувало проти наявності у позивача права на отримання ОГД як такого, а не проти вислуги та відповідно розміру ОГД, тобто згадане управління, відмовляючи у нарахуванні та виплаті ОГД, не надавало оцінку щодо кількості років вислуги, які підлягають врахуванню для обчислення підсумкового розміру виплати. Тобто у цій частині права позивача не порушені. У зв'язку з цим, суд вважає, що позовні вимоги в частині зобов'язання провести нарахування та виплату ОГД, виходячи з 15-річної календарної вислуги, є передчасними та не підлягають задоволенню.
З метою ефективного захисту порушених прав позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача -2 як правонаступника Управління МВС України на Львівській залізниці нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити частково.
V. Судові витрати
Відповідно до положень статті 139 КАС України за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача необхідно стягнути судовий збір у розмірі 908 грн.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Стаття 132 КАС України встановлює, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Витрати на професійну правничу допомогу належать до витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п'ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з частиною сьомою статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Зазначені вимоги кореспондуються з положеннями частини третьої статті 143 КАС України, якими передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Таким чином, необхідною умовою для відшкодування витрат на правничу допомогу є подання стороною детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.
Відповідно до частини дев'ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Згідно з положеннями статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов'язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України", від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України", від 30.03.2004 у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Отже, при визначенні суми відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, слід виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з огляду на конкретні обставини справи.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Суд при вирішенні вказаного питання враховує висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 22.11.2019 у справі №810/1502/18.
Суд також зазначає, що в пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23-рп/2009передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Суд встановив, що між позивачем (клієнт) та ОСОБА_2 (адвокат) укладено договір про надання правової допомоги б/н від 17.09.2020, згідно з умовами якого виконавець зобов'язується надати клієнту правову допомогу на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно з актом виконаних робіт №1 від 01.03.2021 виконавець в інтересах клієнта виконав такі зобов'язання:
- підготовка та подання до суду позовної заяви у справі №380/4102/21 (у тому числі подання адвокатських запитів для підготовки позову, опрацювання законодавчої бази) - 8год.
Розрахунок вартості наданих послуг здійснено у сумі 4000 грн.
Згідно з квитанцією №18 від 07.05.2021 вбачається, що позивач здійснив оплату за договором про надання професійної правничої допомоги в розмірі 4000 грн.
У частині 6 статті 134 КАС України встановлено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої зазначеної статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Суд вказує на те, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, слід керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
На підставі системного аналізу матеріалів справи та долучених представником позивача доказів на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, а також виходячи з усталеної правової позиції у таких справах, суд вважає, що заявлені у договорі про надання правничої допомоги зобов'язання не відповідають критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності).
Суд також бере до уваги те, що позов задоволений частково. Більше того, на переконання суду на суму відшкодування адвокатських витрат впливає те, що представником позивача неправильно визначено суб'єктний склад учасників.
З приводу підготовки позовної суд зауважує про те, що останню умовно можна поділити на блоки щодо:
- фактичних підстав позову;
- нормативного регулювання спірних правовідносин;
- обґрунтування належності відповідача;
- аналізу строку звернення до суду;
- процесуальних зауваг.
При цьому викладення фактичних обставин позову зводиться до 3 абзаців тексту позову. Нормативне регулювання спірних правовідносин не викликає проблем його розуміння, є чітким та недвозначним. Обґрунтування представником позивача строків звернення до суду та належності відповідача у ході судового розгляду спростовано. Процесуальні зауваження не стосуються позовних вимог та носять технічний характер, а тому їх дотримання не свідчить про якість наданих послуг.
Суд також зазначає, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду за результатами розгляду справи №200/14113/18-а ухвалив постанову від 26.06.2019, в якій сформував правову позицію, згідно з якою, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої було ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір витрат, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору.
Вказаний висновок Верховного Суду у відповідності до приписів частини п'ятої статті 242 КАС України та частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд враховує під час вирішення такого питання.
Враховуючи практику Європейського суду з прав людини щодо присудження судових витрат, суд при розподілі судових витрат має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "East/WestAllianceLimited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що сума судових витрат на правничу допомогу, яку позивач просить стягнути за рахунок відповідача, підлягає зменшенню на підставі заперечень відповідача та у зв'язку з відсутністю ознак співмірності, визначених частиною п'ятою статті 134 КАС України.
Таким чином, заявлені позивачем до відшкодування 4000 грн. витрат на професійну правничу допомогу є необґрунтованими, не відповідають реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а їх стягнення з відповідача-2 становить надмірний тягар для останнього, що суперечить принципу розподілу таких витрат. Заявлений розмір витрат не є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), із реальним часом витраченим адвокатом та із обсягом наданих адвокатом послуг (виконаних робіт).
Відтак, з огляду на незначну складність справи, недоведеність її значення для позивача та обсяг наданих послуг, суд, виходячи з критерію пропорційності вважає, що розмір витрат на правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідача-2, повинен становити 2500,00 грн.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що на користь позивача необхідно стягнути витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2500,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 6, 9, 73-76, 242, 243, 244, 245 КАС України, суд
1. позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправними дії Управління МВС України на Львівській залізниці щодо відмови у нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби, оформлені листом від 30.10.2015 №10/2252.
3. Зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.
4. У задоволенні решти позовних вимог відмовити повністю.
5. Стягнути з Міністерства внутрішніх справ України код ЄДРПОУ 00032684, місцезнаходження: 01024, м.Київ, вул.Богомольця, 10 за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 судовий збір у розмірі 908 (дев'ятсот вісім)грн. 00 коп.
6. Стягнути з Міністерства внутрішніх справ України код ЄДРПОУ 00032684, місцезнаходження: 01024, м.Київ, вул.Богомольця, 10 за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2500 (дві тисячі п'ятсот) грн.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.
Повне рішення суду складене 7 лютого 2022 року.
Суддя А.Г. Гулик