09 лютого 2022 року справа №320/7060/21
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Терлецької О.О., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Броварської міської ради Київської області про визнання протиправним та скасування рішення,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Броварської міської ради Київської області в якому просить суд:
- визнати протиправним п. 12.43 рішення Броварської міської ради Броварського району Київської області № 216-07-08 від 27.05.2021, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,1 гектара на території села Княжичі;
- зобов'язати Броварську міську раду Броварського району Київської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,1 гектара на території села Княжичі, згідно заяви (клопотання) від 20.04.2021 року.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.06.2021 відкрито загальне провадження в даній адміністративній справі
Позов обґрунтовано протиправністю відмови відповідача в наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,1 гектара з мотивів, не передбачених статтею 118 Земельного кодексу України, яка містить вичерпний перелік підстав відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою.
Відповідач, не погоджуючись з позовними вимогами, надав відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що за результатами перевірки клопотання позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки було отримано лист від 06.05.2021 №11-3/374 начальника управління-головного архітектора міста щодо неможливості відведення земельної ділянки у власність, оскільки зазначена земельна ділянка згідно з проектом змін до Генерального плану, поєднаного з Детальним планом території села Княжичі Броварського району Київської області, знаходиться частина земельної ділянки на території садибної житлової забудови, частина - в межах охоронних зон ЛЕП - 110 кВ, ЛЕП - 10 кВ, газопроводу середнього тиску та газопроводу високого тиску.
Клопотання ОСОБА_1 було розглянуто на черговій сесії Броварської міської ради та п.12.43 Броварської міської ради Броварського району Київської області від 27.05.2021 №216-07-08 було відмовлено позивачу у наданні дозволу через не відповідність бажаного місця розташування земельної ділянки ст. 118 ЗК України. А тому вказана позивачем у клопотанні земельна ділянка не може бути використана під зазначені цілі.
Протокольною ухвалою від 09.12.2021 суд вирішив подальший розгляд справи проводити у порядку письмового провадження.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з'ясувавши обставини справи, суд вважає, що даний адміністративний позов слід задовольнити, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 20.04.2021 в інтересах позивача адвокат Дубовий О.В. на підставі ст. 118 Земельного кодексу України звернувся до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,1 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на території села Княжичі.
До заяви були додані графічні матеріали, копія паспорта позивача; ордер та копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Рішенням Броварської міської ради Броварського району Київської області від 27.05.2021 №216-07-08 відмовлено позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у зв'язку з тим, що бажане місце розташування земельної ділянки, зазначене на графічному матеріалі, доданому до клопотання перебуває на території садибної житлової забудови в межах охоронної зони ЛЕП - 110 кВ, ЛЕП - 10 кВ газопроводу середнього тиску та газопроводу високого тиску.
Вважаючи протиправною відмову відповідача в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на підставі поданого позивачем відповідного клопотання, позивач звернувся з позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Основним нормативним актом, який регулює земельні відносини, є Земельний кодекс України від 25.10.2001 №2768-ІІІ (з наступними змінами і доповненнями, в чинній на момент виникнення спірних відносин редакції, далі - ЗК України).
Відповідно до частини першої статті 3 ЗК України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно статті 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (абзац перший частини першої). Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга). Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (частина третя). Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання (частина четверта).
Статтею 118 ЗК України встановлено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею (частина шоста). Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (абзац перший частини сьомої). Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін (абзац другий частини сьомої). У разі якщо у місячний строк з дня реєстрації клопотання Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову у його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки (абзац третій частини сьомої). Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу (частина восьма). Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (частина дев'ята). Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду (частина десята). У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку (частина одинадцята).
Відповідно до частини 1 статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Системний аналіз наведених правових положень дає підстави для висновку, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Судом встановлено, що позивач звернувся до Броварської міської ради Броварського району Київської області з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,1 гектара на території села Княжичі, з долученням до клопотання передбачених статтею 118 ЗК України додатків у вигляді графічних матеріалів з бажаним місцем розташування земельної ділянки.
В силу положень статті 118 ЗК України, відповідач був зобов'язаний розглянути зазначене клопотання у місячний строк і надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні з підстав невідповідності місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Згідно рішення, прийнятого відповідачем у місячний строк з моменту подання позивачем клопотання, позивачу відмовлено в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. При цьому, як вбачається зі спірного рішення, мотивом відмови у наданні позивачеві земельної ділянки, бажане місце розташування якої заявником зазначене в графічних матеріалах, доданому до клопотання перебуває на території садибної житлової забудови в межах охоронної зони ЛЕП - 110 кВ, ЛЕП - 10 кВ газопроводу середнього тиску та газопроводу високого тиску.
Відповідно до пункту “б” частини першої, частини другої статті 112 ЗК України охоронні зони створюються: уздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспорту, навколо промислових об'єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти. Правовий режим земель охоронних зон визначається законодавством України.
Згідно з частинами першою та другою статті 22 Закону України "Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів" охоронні зони об'єктів енергетики встановлюються вздовж повітряних та кабельних ліній електропередачі та навколо електростанцій, електропідстанцій, струмопроводів і пристроїв, для забезпечення нормальних умов експлуатації об'єктів енергетики, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти.
Охоронні зони уздовж повітряних ліній електропередачі встановлюються у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидва боки ліній від крайніх проводів за умови невідхиленого їх положення на певній відстані залежно від напруги ліній електропередачі.
Пунктом 1 Правил охорони електричних мереж, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.1997 № 209 передбачено, що Правила охорони електричних мереж запроваджуються з метою забезпечення збереження електричних мереж, створення належних умов їх експлуатації та запобігання нещасним випадкам від впливу електричного струму і використовуються у разі проектування, будівництва та експлуатації електричних мереж, а також під час виконання робіт або провадження іншої діяльності поблизу електричних мереж. Електричними мережами, які підлягають охороні згідно з Правилами, вважаються трансформаторні підстанції, розподільні пункти і пристрої, струмопроводи, повітряні лінії електропередачі, підземні і підводні кабельні лінії електропередачі та споруди, які до них належать.
Як передбачено пунктом 2 Правил № 209, для створення нормальних умов експлуатації електричних мереж, забезпечення їх збереження та дотримання вимог техніки безпеки здійснюються такі заходи: відводяться земельні ділянки; встановлюються охоронні зони; визначаються мінімально допустимі відстані; прокладаються просіки у лісових, садових, паркових та інших багаторічних насадженнях.
Відповідно до п. 5 Правил охорони електричних мереж, охоронні зони електричних мереж встановлюються: уздовж повітряних ліній електропередачі - у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів за умови невідхиленого їх положення на відстань: 10 метрів - для повітряних ліній напругою до 20 кВ, 20 метрів - для 110 кВ, 25 метрів - для повітряних ліній напругою 150, 220 кВ.
Відповідно до пункту 8 Правил № 209 забороняється в охоронних зонах повітряних і кабельних ліній, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв виконувати будь-які дії, що можуть порушити нормальну роботу електричних мереж, спричинити їх пошкодження або нещасні випадки, а саме, серед іншого: будувати житлові, громадські та дачні будинки.
На підтвердження правомірності викладеного у спірному рішенні висновку про знаходження запитуваної позивачем до відведення земельної ділянки в охоронній зоні ЛЕП відповідач надав суду викопіювання з Детального плану території с. Княжичі.
Наведені обставини, спростовують викладену вище підставу для відмови у наданні позивачеві дозволу на розробку землевпорядної документації через неможливість визначення бажаного місця розташування земельної ділянки.
При цьому суд зауважує, що позначене відповідачем на викопіюванні зі Схеми бажане місце розташування земельної ділянки охоплює, у тому числі, територію інших земельних ділянок житлової забудови - садибна (перша черга), що свідчить про можливість надання позивачці дозволу на розробку проекту землеустрою з відведення земельної ділянки за рахунок цих територій.
Крім того, суд звертає увагу на те, що виходячи з норм земельного законодавства, які встановлюють механізм та процедуру звернення осіб до органів місцевого самоврядування з питань надання у власність земельних ділянок слідує, що надання відповідного дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність є одним з етапів погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянами земель у власність. Саме по собі отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.
Водночас, статтею 50 Закону України "Про землеустрій" визначено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок включають, серед іншого, перелік обмежень у використанні земельних ділянок та кадастровий план земельної ділянки.
У свою чергу, статтею 1 цього Закону закріплено, що план земельної ділянки - графічне зображення, що відображає місцезнаходження, зовнішні межі земельної ділянки та межі земель, обмежених у використанні і обмежених (обтяжених) правами інших осіб (земельних сервітутів), а також розміщення об'єктів нерухомого майна, природних ресурсів на земельній ділянці.
Таким чином, на етапі розроблення проекту землеустрою з відведення земельної ділянки можуть бути визначені у разі потреби обмеження у використанні земельної ділянки з урахуванням норм, визначених пунктом 5 Правил № 209, у зв'язку з чим факт розміщення на території, за рахунок якої планується відведення земельної ділянки, ліній електропередач сам по собі не є безумовною підставою для відмови у наданні дозволу на розробку землевпорядної документації.
Аналогічного висновку дійшов Шостий апеляційний адміністративний суд у своїй постанові від 19.05.2021 у справі №320/2474/20.
Так, відповідно до положень частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем під час розгляду справи не було надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт існування тих обставин, які були покладені ним в якості підстави для прийняття оскаржуваного рішення, у зв'язку з чим, враховуючи викладені факти, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування п.12.43 оскаржуваного рішення Броварської міської ради від 27.05.2021 №216-07-08.
Щодо вимог позивача про зобов'язання відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,1 гектара на території села Княжичі, згідно заяви (клопотання) від 20.04.2021 року, суд зазначає наступне.
Частиною 3 ст. 245 КАС України передбачено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Відповідно до ч. 4 цієї ж статті, у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Отже, повноваження суду щодо покладення на відповідача обов'язку прийняти конкретне рішення у першу чергу залежить від встановлення наявності у відповідача у межах спірних правовідносин повноважень діяти на власний розсуд (дискреційних повноважень).
Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Згідно з п. 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
Відтак, дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Водночас, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд зазначає, що дискреційні повноваження відповідача, як суб'єкта владних повноважень, що на підставі ст. 118 ЗК України здійснює від імені територіальної громади розпорядження належними їй землями, є обмеженими.
Так, на етапі, коли особа у порядку, визначеному ст. 118 ЗК України, звернулась до органу місцевого самоврядування із заявою, у якій вказала бажане місце розташування земельної ділянки і додала до заяви відповідні графічні матеріали, єдиним можливим законним варіантом поведінки суб'єкта владних повноважень є прийняття рішення про надання дозволу на розроблення технічної документації, або ж, у разі наявності вичерпних підстав, встановлених цією ж статтею, - прийняття рішення про відмову у наданні запитуваного дозволу.
Беручи до уваги, що для надання дозволу розроблення проекту землеустрою позивачем виконано усі умови, визначені законом, а викладені в оспорюваному рішенні підстави для відмови у наданні такого не були підтвердженні належними доказами, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про зобов'язання відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,1 гектара на території села Княжичі, згідно заяви (клопотання) від 20.04.2021 року є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
При цьому, суд враховує, що відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
У постанові Верхового Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 у справі №804/14800/14 зазначено, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Також, Верховний Суд у своїй постанові від 31.07.2020 у справі №810/2474/18 зазначив, що втручанням у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, втручання у дискреційні повноваження суб'єктів владних повноважень має місце лише тоді, коли суд приймає рішення замість відповідача, а не коли виносить рішення, яким зобов'язує його прийняти таке рішення. Тобто підміна органів влади відбувається тоді, коли певний дозвіл чи рішення суб'єкта владних повноважень наявні в рішенні суду. Разом із тим присутність слова «зобов'язати» в судовому рішенні відносить його до ефективного способу захисту і не може розцінюватись як втручання у дискреційні повноваження суб'єктів владних повноважень.
Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, викладені ним у рішенні "Олссон проти Швеції" від 24.03.1988, відповідно до яких запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг цих повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування, рішення органу має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дій) суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень (у тому числі колегіальний орган) прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
Також позивач просить суд встановити судовий контроль за виконанням судового рішення. З даного приводу суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Частиною 2 ст. 14 КАС України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Суд зазначає, що Пленум Вищого адміністративного суду України у своїй постанові №3 від 13.03.2017 наголошував, що КАС України встановлено право, а не обов'язок суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов'язати суб'єкта владних повноважень, проти якого ухвалено судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Отже, з аналізу вищевикладеного слідує, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов'язком.
Крім того, позивачем не наведено підстав та не зазначено безспірних обставин, які б свідчили про загрозу невиконання рішення Київського окружного адміністративного суду.
З огляду на викладене, а також приймаючи до уваги обставини даної справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю щодо виконання рішення в даній справі, оскільки позивачем не наведено доводів та не надано доказів, які свідчать про те, що відповідач ухилятиметься від виконання рішення суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 908,00 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією про сплату від 11.06.2021 №12453.
Отже, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору підлягають присудженню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Броварської міської ради Броварського району Київської області.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити.
2. Визнати протиправним п. 12.43 рішення Броварської міської ради Броварського району Київської області № 216-07-08 від 27.05.2021, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,1 гектара на території села Княжичі;
3. Зобов'язати Броварську міську раду Броварського району Київської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,1 гектара на території села Княжичі, згідно заяви (клопотання) від 20.04.2021 року.
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору в сумі 908 (дев'ятсот вісім) грн. 00 коп. за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Броварської міської ради Броварського району Київської області (код ЄДРПОУ 26376375).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Терлецька О.О.