м. Вінниця
31 січня 2022 р. Справа № 120/17092/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дончика Віталія Володимировича, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
30.11.2021 року ОСОБА_1 звернулась в суд з адміністративним позовом до Головного управління ПФУ у Вінницькій області про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначила, що звернулась до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком згідно ст. 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Рішенням Головного управління ПФУ у Вінницькій області від 31.08.2021 року їй відмовлено у призначенні пенсії, оскільки згідно поданих документів та індивідуальних відомостей про застраховану особу, страховий стаж складає 21 рік 6 місяців 10 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за віком. Також, відповідач зазначив, що до загального трудового стажу не зараховано період роботи позивача:
- з 24.05.1984 року по 04.04.1985 року у зв'язку із наявним виправленням в даті звільнення, яке не завірено належним чином;
- з 16.04.1985 року по 14.09.1992 року у зв'язку із наявним виправленням в даті наказу про звільнення, яке не завірено належним чином;
- з 14.12.1993 року по 05.04.1994 року у зв'язку із наявним виправленням в номері наказу про прийом, яке не завірено належним чином.
На переконання позивача, рішення від 31.08.2021 року про відмову у призначенні пенсії за віком є протиправним та підлягає скасуванню, у зв'язку із чим, вона звернулась з цим позовом до суду.
Ухвалою суду від 06.12.2021 року відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
31.12.2021 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник відповідача заперечує щодо задоволення позовних вимог. Зокрема вказала, що страховий стаж позивача, згідно наданих нею документів, складає 21 рік 6 місяців 10 днів.
Відповідно до ст. 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з 01.01.2018 право на призначення пенсії за віком після досягнення 60 років, мають особи за наявності страхового стажу: з 01.01.2021 року по 31.12.2021 року не менше 28 років.
Враховуючи, відсутність необхідного страхового стажу, Головне управління ПФУ у Вінницькій області рішенням відмовило позивачу в призначенні пенсії за віком.
Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив, що 10.08.2021 року позивач звернулась до відповідача із заявою про призначення пенсії за віком згідно ст. 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Листом Головного управління ПФУ у Вінницькій області від 31.08.2021 року позивача повідомлено, що по її заяві про призначення пенсії за віком прийнято рішення про відмову в призначенні пенсії, оскільки згідно поданих документів та індивідуальних відомостей про застраховану особу, страховий стаж складає 21 рік 6 місяців 10 днів, що є недостатнім для призначення пенсії за віком. Також, відповідач зазначив, що до загального трудового стажу не зараховано період роботи позивача:
- з 24.05.1984 року по 04.04.1985 року у зв'язку із наявним виправленням в даті звільнення, яке не завірено належним чином;
- з 16.04.1985 року по 14.09.1992 року у зв'язку із наявним виправленням в даті наказу про звільнення, яке не завірено належним чином;
- з 14.12.1993 року по 05.04.1994 року у зв'язку із наявним виправленням в номері наказу про прийом, яке не завірено належним чином.
Не погоджуючись із рішенням відповідача, позивач звернулась до суду з цим позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.
Відповідно до ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел передбачено Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV).
Відповідно до ст. 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок (ч. 1 ст. 24 Закону № 1058-IV).
Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом (ч. 2 ст. 24 Закону № 1058-IV).
Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом (ч. 4 ст. 24 Закону № 1058-IV).
Статтею 26 Закону № 1058-IV передбачено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років.
Отже, з вище зазначеного вбачається, що страховий стаж отриманий до впровадження системи персоніфікованого обліку обчислюється на підставі документів згідно законодавства, що діяло до набрання чинності Закону № 1058-IV.
Згідно вимог ст. 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII (далі Закон № 1788-ХІІ) основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до "Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсії за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній", що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 (далі Порядок № 637), основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.
Аналіз зазначених нормативно-правових актів свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка працівника.
Вказаний висновок узгоджується із правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.12.2019 по справі № 235/805/17, від 06.12.2019 по справі № 663/686/16-а, від 06.12.2019 по справі № 500/1561/17, від 05.12.2019 по справі № 242/2536/16-а.
Як вже встановлено судом, період трудової діяльності позивача з 24.05.1984 року по 04.04.1985 року, з 16.04.1985 року по 14.09.1992 року, з 14.12.1993 по 05.04.1994 року не зараховано до загального стажу, у зв'язку із наявним виправленням в даті звільнення, в даті наказу про звільнення та номері наказу про прийом на роботу.
Надаючи оцінку наведеним вище твердженням відповідача, суд зазначає наступне.
Порядок ведення (внесення записів) до трудових книжок врегульовано Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України від 29.07.1993 № 58 (далі - Інструкція № 58).
Відповідно до п.2.4 Інструкції № 58, усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Записи виконуються акуратно, ручкою кульковою або з пером, чорнилами чорного, синього або фіолетового кольорів, і завіряються печаткою запис про звільнення, а також відомості про нагородження та заохочення.
Відповідно до п.2.6 Інструкції, у разі виявлення неправильного або неточного запису відомостей про роботу, переведення, а також про нагородження та заохочення тощо, виправлення виконується власником або уповноваженим ним органом, де було зроблено відповідний запис. Власник або уповноважений ним орган за новим місцем роботи зобов'язаний надати працівнику в цьому необхідну допомогу.
У разі звільнення працівника всі записи про роботу і нагороди, що внесені у трудову книжку за час роботи на цьому підприємстві, засвідчуються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженою ним особою та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів (п. 4.1 Інструкції № 58).
Системний аналіз вищезазначених положень, дає підстави дійти обґрунтованого висновку, що законодавцем покладено обов'язок ведення трудових книжок на адміністрацію підприємств, тому її не належне ведення не може позбавити позивача права на включення спірного періоду роботи до його страхового стажу і на отримання пенсії з його врахуванням.
Більше того, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 "Про трудові книжки працівників" № 301 відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації.
За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність.
Тому недотримання правил ведення трудової книжки може мати негативні наслідки саме для особи, яка допустила такі порушення, а не для робітника, а отже, й не може впливати на його особисті права.
Таким чином, доводи відповідача, щодо не зарахування до загального трудового стажу позивача спірних періодів роботи з таких підстав, як наявні виправленням в даті звільнення, в даті наказу про звільнення та номері наказу про прийом на роботу, є безпідставними, оскільки відповідальність за правильність ведення трудових книжок покладена на власника підприємства, установи чи організації або уповноважений ним орган, а не на працівника.
Крім того, згідно з правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.05.2018 у справі № 490/12392/16-а, працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та іншої документації з вини підприємства не може бути підставою для позбавлення особи конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань нарахування/призначення пенсії.
Суд наголошує, що трудова книжка позивача містить всі необхідні записи про роботу у спірний період, ці запис є належними та допустимим доказом підтвердження трудового стажу позивача. Разом з тим, доказів які б спростовували спірні періоди трудової діяльності позивача відповідач не надав.
Також, суд звертає увагу, що підставою для призначення пенсії є відповідний стаж роботи, а не дотримання усіх формальних вимог при заповненні трудової книжки.
Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області не врахувало, що не усі недоліки записів у трудовій книжці можуть бути підставою для неврахування відповідного стажу, оскільки визначальним є підтвердження факту зайнятості особи на відповідних роботах, а не правильність записів у трудовій книжці.
Аналогічну позицію викладено в постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 754/14898/15-а.
Крім цього, відповідачу слід врахувати, що у випадку якщо поданих документів про призначення пенсії було не достатньо, то орган пенсійного фонду мав всі правові підстави для того, щоб самостійно витребувати документи, необхідні для перевірки трудового стажу позивача, провести перевірку, зустрічну перевірку для з'ясування спірних обставини, запропонувати позивачеві надати інформації щодо двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника.
Така позиція суду узгоджується також із висновками Верховного Суду в постанові від 21.02.2018 року у справі № 687/975/17, відповідно до яких, на особу не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці.
Відповідно до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України 25.11.2005 № 22-1, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 р. за № 1566/11846 (далі Порядок №22-1) органом, що приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії є відповідні управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, а також у місті та районі.
Порядком № 22-1 встановлено, що орган, який призначає пенсію, надає допомогу особам, щодо одержання відсутніх документів для призначення пенсії шляхом: доведення до відому заявника переліку відсутніх документів які йому слід подати; або шляхом витребування від підприємств, установ та організацій в тому рахунку і від (архівних установ, контролюючих органів) подання додаткових документів, яких не вистачає.
Такий підхід узгоджується із нормою ч. 1 ст. 3 Конституції України, відповідно до якої саме людина, визнається в Україні найвищою соціальною цінністю. Відповідно до цієї Конституційної норми, діяльність органів державної влади, зокрема Пенсійного фонду України, повинна бути спрямована на сприяння у реалізації прав людини, а не на обмеження таких прав із формальних підстав.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують, як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Згідно з пунктом 71 вказаного рішення державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Водночас суд наголошує, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Лише у випадку якщо записи у трудовій книжці не відповідають вимогам чинного на момент їх внесення законодавства, то орган пенсійного фонду повинен вживати заходи з метою перевірки відповідних відомостей, а не покладати тягар негативних наслідків із необґрунтованих підстав на позивача.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідачем протиправно не зараховано до стажу роботи позивача, що дає право на призначення пенсії за віком, періоди роботи з 24.05.1984 року по 04.04.1985 року, з 16.04.1985 року по 14.09.1992 року, з 14.12.1993 по 05.04.1994 року, а відтак, рішення ГУ ПФУ у Вінницькій області про відмову у призначенні пенсії за віком слід визнати протиправним та скасувати.
Водночас, визначаючись щодо способу захисту порушених прав позивача, суд зазначає наступне.
За правилами ст.2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ця мета узгоджується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64).
Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі "Джорджевич проти Хорватії", п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі "Ван Остервійк проти Бельгії", п.п. 36-40).
Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
При цьому, за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Верховний Суд у своїй практиці неодноразово вказував на те, що "ефективний засіб правового захисту" у розумінні ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Частиною 1 та 2 ст.245 КАС України передбачено, що при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про можливість задоволення позовних вимог позивача шляхом зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області призначити позивачу пенсію за віком відповідно статті 26 Закону України №1058, зарахувавши до її стажу період роботи з 24.05.1984 року по 04.04.1985 року, з 16.04.1985 року по 14.09.1992 року, з 14.12.1993 по 05.04.1994 року.
Визначаючись щодо дати з якої слід призначити позивачу пенсії, суд зауважує, що відповідно до п.1 ч. 1 ст. 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку:
- пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
Оскільки, позивач досягнула пенсійного віку 15.06.2021 року, а звернення до відповідача відбулось в межах строку визначеного п.1 ч. 1 статті 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", пенсія має бути призначене з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, тобто з 16.06.2021 року.
Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст.77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні (ч.1 ст.90 КАС України).
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовній вимоги підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про відмову в призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком, відповідно до статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", починаючи з 16.06.2021 року, зарахувавши до стажу роботи період з 24.05.1984 року по 04.04.1985 року, з 16.04.1985 року по 14.09.1992 року, з 14.12.1993 по 05.04.1994 року.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору в сумі 908 грн. (дев'ятсот вісім гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 13322403).
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );
Відповідач: Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 13322403).
Суддя Дончик Віталій Володимирович