про повернення позовної заяви
м. Вінниця
31 січня 2022 р. Справа № 120/936/22-а
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Дмитришена Руслана Миколаївна, розглянувши матеріали позовної заяви:
за позовом: Керівника Жмеринської окружної прокуратури в інтерсах держави
до: Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області
про: визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви Керівника Жмеринської окружної прокуратури в інтерсах держави до Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії.
Положеннями п. 3 ч. 1 ст. 171 КАС України передбачено, що суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 7 ст. 160 КАС України, у разі пред'явлення позову особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення.
Згідно з пунктом 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Частинами третьою - четвертою статті 53 КАС України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10. 2014 № 1697-VII (далі - Закон від 14.10. 2014 № 1697-VII) прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Аналіз частин третьої, четвертої статті 53 КАС України у взаємозв'язку з частиною третьою статті 23 Закону від 14.10.2014 № 1697-VII дає підстави вважати, що участь прокурора в судовому процесі в адміністративних судах стає можливою за умови, крім іншого, обґрунтування у позовній заяві підстав для звернення до суду, а саме нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтвердження відсутності такого органу. При цьому, відсутність у позовній заяві належного обґрунтування прокурором підстав для звернення до суду вказує на її невідповідність вимогам ч. 7 ст. 160 КАС України.
Щодо змісту такого обґрунтування, то слід звернути увагу, що згідно з ч. 3 ст. 23 Закону від 14.10. 2014 № 1697-VII прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
2) у разі відсутності такого органу.
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Не здійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Слід звернути увагу, що захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб'єкти владних повноважень які здійснюють публічно - владні управлінські функції у певній сфері, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Підсумовуючи наведене, чинним процесуальним законом (ст. 53, ч. 7 ст. 160 КАС України) до позовної заяви прокурора встановлені окрім загальних, ще й спеціальні вимоги. Такі вимоги стосуються обґрунтування передбачених ст. 23 Закону від 14.10. 2014 № 1697-VII підстав для представництва інтересів держави у суді.
Звертаючись до суду в інтересах держави, прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, та підстави для звернення прокурора до суду, а суд зобов'язаний їх перевірити.
Із тексту позовної заяви встановлено, що предметом позову у цій справі є вимога прокурора про:
Визнання протиправною бездіяльність Копайгороської селищної ради Жмеринського району щодо невжиття заходів, спрямованих на розроблення та затвердження історико-архітектурного опорного плану у складі генерального плану смт. Копайгород;
Зобов'язати Копайгородську селищну раду Жмеринського району вчинити дії відповідно до вимог законодавства, спрямовані на розроблення та затвердження історико-архітектурного опорного плану у складі генерального плану смт. Копайгород.
В обгрунтування позову зазначено, що не розроблення історико-архітектурного опорного плану протягом тривалого часу, в якому зазначається інформація про об'єкти культурної спадщини та не затвердження його в складі генерального плану населеного пункту не забезпечує реальний захист цих об'єктів, що однозначно порушує державний інтерес.
З метою обґрунтування підстав для представництва інтересів держави у суді і звернення до суду із позовом у цій справі прокурор зіслався на те, що орган, уповноважений державною, звертатися до суду з позовами відсутній.
Однак, суд критично оцінює наведений аргумент прокурора як встановлену законом підставу для представництва інтересів держави із таких мотивів.
Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 № 1805-III (далі - Закон № 1805-III).
Згідно ст. 1 Закону № 1805-III, охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону № 1805-III державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.
До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі - органи охорони культурної спадщини) належать, зокрема центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим; обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; виконавчий орган сільської, селищної, міської ради.
Згідно з п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 6 Закону № 1805-III до повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції належить: здійснення контролю за виконанням цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини; подання пропозицій центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини про занесення об'єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України та про внесення змін до нього.
Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону, виконавчий орган сільської, селищної, міської ради з питань, передбачених підпунктом 5 пункту "б" частини першої статті 31 і підпунктом 10 пункту "б" статті 32 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", підконтрольний відповідним органам виконавчої влади.
Орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації підзвітні і підконтрольні відповідним органам виконавчої влади та центральним органам виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини в межах, передбачених законом.
Статтею 5 Закону установлено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить, зокрема, визначення меж територій пам'яток національного значення та затвердження їх зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць (п. п.12).
Відповідно до Положення про Управління містобудування та архітектури Вінницької обласної державної адміністрації, Управління містобудування та архітектури Вінницької обласної державної адміністрації є структурним підрозділом обласної державної адміністрації, підпорядковується Голові обласної державної адміністрації, підзвітне і підконтрольне Міністерству розвитку громад і територій України, Міністерству культури та інформаційної політики України з питань, що належать до їх компетенції.
Управління є публічно-владним правонаступником майнових та немайнових прав й зобов'язань управління містобудування та архітектури Департаменту будівництва, містобудування та архітектури Вінницької обласної державної адміністрації у частині здійснення повноважень у сфері містобудування, архітектури та охорони пам'яток культурної спадщини - об'єктів архітектури і містобудування, які знаходяться на балансі Управління, а також Управління культури і мистецтв Вінницької обласної державної адміністрації у частині здійснення повноважень органу охорони культурної спадщини.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23.03.2020 № 238 перейменовано Міністерство культури, молоді та спорту на Міністерство культури та інформаційної політики.
Згідно з п. 1 Положення про Міністерство культури та інформаційної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2019 № 885, Міністерство культури та інформаційної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.
Відповідно до п.п. 4.3 І п. 4 ДБН України (Б.2.2-3-2008), історико-архітектурний опорний план, а також межі історичних ареалів погоджують з відповідним органом місцевого самоврядування, Мінкультури або уповноваженим ним органом охорони культурної спадщини.
Відповідно до Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, затверджених постановою КМУ від 13 березня 2002 р. №318, відповідальними за визначення меж і режимів використання історичних ареалів є Мінкультури та уповноважені ним органи охорони культурної спадщини.
Здійснивши системний аналіз норм чинного законодавства суд вважає, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини є Міністерство культури та інформаційної політики України, який і є компетентним та уповноваженим органом, що має передбачене чинним законодавством право звернення до суду із даним позовом.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11.12.2019 по справі № 805/4074/17-а, від 27.02.2020 по справі № 240/2400/19, від 19.08.2021 по справі № 807/2245/16.
З урахуванням вищенаведеного суд дійшов висновку, що підстави для звернення прокурора з даним позовом до суду в інтересах держави не доведені. Прокурором не надано доказів, що ним проведено перевірку компетентного органу з питань дотримання законодавства, а також, що встановлені факти неналежного виконання таким компетентним органом своїх функцій, що є підставою для представництва інтересів держави прокурором або звернення прокурора до суду, як позивача у справі.
Відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону від 14.10.2014 № 1697-VII наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.
Аналіз ч. 4 ст. 23 Закону від 14.10.2014 № 1697-VII дає підстави стверджувати, що прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.
Разом з тим, всупереч ч. 4 ст. 23 Закону від 14.10.2014 № 1697-VII доказів щодо звернення прокурора до Міністерства культури та інформаційної політики України до подання позову з метою повідомлення про порушення інтересів держави та надання можливості компетентному органу відреагувати на порушення інтересів держави, зокрема, шляхом подання позову, під час звернення до суду не надавалось.
Отже, прокурор не дотримався передбаченого ст. 53 КАС України та ст. 23 Закону від 14.10.2014 № 1697-VII порядку звернення до суду, належним чином не обґрунтував підстави для представництва ним у цій справі інтересів держави в особі Міністерства культури та інформаційної політики України; не надав належних і допустимих доказів неналежності здійснення повноважень та/або неспроможності державного органу самостійно звернутися до суду за захистом порушених інтересів, який наділений відповідними повноваженнями; доказів наявності у прокурора підстав для представництва відповідно до ст. 23 Закону від 14.10.2014 № 1697-VII.
Відповідно до п. 7 ч. 4 ст. 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави.
Оскільки прокурором не доведено наявність підстав для звернення до суду в інтересах держави з цим адміністративним позовом, суд дійшов висновку про наявність підстав для повернення адміністративного позову прокурору.
Керуючись ст.ст. 53, 169, 248, 256 КАС України,
1. Позовну заяву Керівника Жмеринської окружної прокуратури в інтерсах держави до Копайгородської селищної ради Жмеринського району Вінницької області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити дії разом з доданими до неї матеріалами повернути особі, яка її подала.
2. Копію ухвали невідкладно надіслати особі, яка подала позовну заяву.
Ухвала суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Суддя Дмитришена Руслана Миколаївна