Справа № 357/8107/21
2/357/238/22
Категорія 30
08 лютого 2022 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого - судді Бондаренко О. В., при секретарі - Вангородській О.С., розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: державний нотаріус Першої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Кравець Антоніна Василівна, ОСОБА_4 , про визнання договору дарування удаваним, застосування до договору правил купівлі - продажу, визнання права власності на частку у спільній сумісній власності подружжя та визнання права власності на майно,
Позивач звернувся до суду з вказаним позовом, шляхом направлення засобами поштового зв'язку, який зареєстрований судом 19.07.2021 року, мотивуючи тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його дружина ОСОБА_5 , після смерті якої залишилося нерухоме спадкове майно, а саме: житловий будинок, що розташований в АДРЕСА_1 , та квартира в АДРЕСА_2 . 04 травня 2021 року він подав заяву про вступ у спадщину, що підтверджується витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі №64581786 спадкової справи №67594714, місце заведення: Київська область, Білоцерківський міський округ, приватний нотаріус Дерун Анатолій Андрійович. У нотаріуса він дізнався, що спадкове майно - квартира в АДРЕСА_2 , оформлена договором дарування квартири від 17.12.2003, реєстровий номер №6-4330, повністю належить померлій ОСОБА_5 на праві приватної власності, та відповідно до норм ЦК України буде успадковуватись по 1/3 на трьох спадкоємців: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (донька), ОСОБА_3 (мати померлої ОСОБА_5 ), що стало для нього несподіванкою, оскільки, вважав, що квартира була спільною сумісною власністю подружжя, та куплена за спільні кошти подружжя і оформлена на обох. Вважає, що договір дарування квартири за адресою АДРЕСА_2 , реєстровий номер №6-4330, вчинений державним нотаріусом Першої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Кравець А.В. є удаваним, та в дійсності був укладений договір купівлі-продажу даної квартири, яка є спільною сумісною власністю подружжя. З 25.12.1999 по 11.04.2021 він перебув у шлюбі з померлою ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 вони придбали 24 (двадцять чотири) сотих житлового будинку з частиною господарських та побутових будівель та споруд, що знаходились за адресою в АДРЕСА_5 та 17.12.2003 вони відчужили зазначене вище нерухоме майно за договором дарування частини житлового будинку реєстровий номер №6-4326, та цього ж дня, за кошти, одержані від відчуження частини житлового будинку придбали квартиру в АДРЕСА_2 , реєстровий номер №6-4330. На той час, по сформованій діловій практиці, договори купівлі-продажу житлових приміщень (квартир, будинків тощо) оформлювались договорами дарування, відповідно це було зроблено і в їх випадку. Після оформлення правочинів, він документи не перевіряв, а лише після смерті дружини та відкриття спадкової справи йому стало відомо, що по домовленості з продавцем, квартиру було оформлено договором дарування від 17.12.2003, хоча, фактично, відбувався продаж квартири, передавалися кошти, які були вилучені від відчуження спільної власності подружжя - частини житлового будинку з господарськими та побутовими спорудами. Він вважає, що укладений ОСОБА_5 , нотаріально посвідчений договір дарування квартири від 17.12.2003 є удаваною угодою (правочином), який померла вчинила з метою приховання дійсного договору купівлі-продажу квартири, чим було порушено його права, як співвласника спільного майна подружжя на належну йому частину цього майна. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь - яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Таким чином, він вважає, що договір дарування квартири від 17.12.20003, який було посвідчено державним нотаріусом Першої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Кравець А.В., та який укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_4 , необхідно визнати удаваним правочином, та визнати, що насправді був укладений договір купівлі - продажу спірної квартири, ця квартира входить до обсягу спільної сумісної власності подружжя і відповідно підлягає визнанню права власності по 1/2 частки відмерлій ОСОБА_5 та ОСОБА_1 . Державна реєстрація договору дарування частини житлового будинку по АДРЕСА_5 (спільного майна подружжя) була проведена 17.12.2003, реєстровий номер 6-4326, а оспорюваний договір дарування квартири був укладений того ж дня, і посвідчений тим самим державним нотаріусом Першої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Кравець А.В., за реєстровим номером 6-4330, дата державної реєстрації 17.12.2003, тобто з інтервалом у три реєстрові записи. Даритель квартири - ОСОБА_4 , чужа для їх сім'ї особа, яка продавала своє житло, і подружжя вирішило купити квартиру за кошти, що були вилучені від дарування «продажу» їхньої спільної власності - частини житлового будинку по провулку Водопійному. Оформлення покупки відбувалося в один день та в одній нотаріальній конторі, але йому невідомо чому було оформлено купівлю-продаж квартири договором дарування. З дарителем ОСОБА_4 він не був знайомий, родинних чи дружніх відносин не мав, та відумерла ОСОБА_5 також її не знала. Враховуючи, вищевикладені обставини, укладений правочин (договір дарування) є удаваним, воля сторін в удаваному правочині була направлена на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, а саме укладення договору купівлі-продажу, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин, а також настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Відповідно до приписів СК України йому належить право власності на 1/2 частину квартири, за адресою: АДРЕСА_2 . Оскільки у добровільному порядку вирішити спір неможливо, просив у судовому порядку визнати договір дарування квартири від 17.12.2003 за адресою: АДРЕСА_2 , реєстровий номер №6-4330 удаваним та визнати, що в дійсності був укладений договір купівлі-продажу квартири; визнати квартиру АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 та визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .
25.08.2021, після усунення позивачем недоліків позову, судом прийнято до розгляду позовну заяву, відкрито провадження у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
28.09.2021 відповідач - ОСОБА_2 подала до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що вона визнає позов у повному обсязі.
11.10.2021 відповідач - ОСОБА_3 подала до суду відзив на позовну заяву, в якому просила відмовити у задоволенні позову застосувавши до позовних вимог строк позовної давності, мотивуючи тим, що в своїй позовній заяві ОСОБА_1 зазначає, що в період часу з 25.12.1999 по 11.04.2021 він перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 та під час шлюбу, а саме 29.06.2000 ними було придбано 24/100 частин житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_5 , на підставі договору «дарування». 17.12.2003 позивач та його дружина ОСОБА_5 , згідно нотаріально посвідченого договору «дарування» (реєстровий номер № 6- 4326) подарували належні їм 24/100 частин будинку громадянці ОСОБА_6 . Під час укладення правочину позивач ОСОБА_1 був особисто присутній у нотаріуса Кравець А.В. і посвідчив договір своїм підписом. Як вбачається із змісту п.7 договору, позивачу ОСОБА_1 було роз'яснено зміст ст.58 ЦК УРСР, ст.22 і 31 КпШС УРСР. 17.12.2003 нотаріус Кравець А.В. посвідчила договір дарування квартири (реєстровий номер №6-4330), згідно якого громадянка ОСОБА_4 подарувала належну їй 3-х кімнатну квартиру АДРЕСА_2 громадянці ОСОБА_5 . Той факт, що позивач був присутній під час укладення правочину і був обізнаний із формою та змістом договору «дарування квартири» АДРЕСА_2 підтверджується його письмовим твердженням у позовній заяві: «Хочу зазначити, що на той час, по сформованій діловій практиці, договори купівлі-продажу житлових приміщень (квартир, будинків тощо) оформлювались договорами дарування, відповідно це було зроблено і в нашому випадку». Таким чином, позивач був обізнаний із змістом договору «дарування» квартири АДРЕСА_2 з моменту його вчинення, тобто з 17.12.2003 і по даний час (протягом 18 років). Правочин «дарування» квартири АДРЕСА_2 було укладено 17 грудня 2003 року. На той час ще діяв Цивільний кодекс УРСР (в ред. 1963 року), а також Кодекс про шлюб та сім'ю України (в ред. 1969 року). Відповідно до чинної на той час ст.24 КпШС УРСР, майно яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (роздільне майно подружжя). Правовідносини щодо визнання угоди удаваною регулювались на той час ст.58 ЦК УРСР. Тому, застосування при вирішенні спірних відносин норм Цивільного кодексу України, що набрав чинності з 01 січня 2004 року є недопустимим. Відповідно до ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, разом з тим, у позовній заяві відсутнє посилання на належні та допустимі докази, які б переконливо свідчили, що обидві сторони угоди «дарування квартири» свідомо, з певною метою, документально оформлюють договір, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.
11.10.2021 судом зарито підготовче провадження у справі та призначено страву до розгляду по суті.
Позивач - ОСОБА_1 у судовому засіданні позов підтримав у повному обсязі, просив його вимоги задовольнити та пояснив, що він з ОСОБА_5 перебував у зареєстрованому шлюбі з 1999 року, від спільного проживання у них народилася дочка - ОСОБА_2 та вони сім'єю проживали у квартирі АДРЕСА_2 . На початку подружнього життя вони з дружиною купили 24/100 частин житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_5 за 2000,00 доларів США, за спільні кошти від їх праці, він працював водієм на заводі, а дружина в Торговому центрі, почали його добудовувати, певний час проживали у ньому, але в подальшому вирішили його продати. В листопаді 2003 року вони продали вказаний будинок за 15000,00 доларів США, а потім знайшли квартиру АДРЕСА_2 за 9500,00 доларів США. Про договір дарування квартири він дізнався у квітні 2021 року, коли передивлявся дома документи, потім пішов до нотаріуса і йому надали роз'яснення щодо укладеного договору. Коли оформляли квартиру АДРЕСА_2 , продавець, яка їм з дружиною була сторонньою особою, сказала внести кошти на її рахунок у банку, що вони і зробили, потім він поїхав на роботу, а дружина залишилася із продавцем оформляти документи на квартиру. Від продажу 24/100 частин житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою АДРЕСА_5 вони з дружиною отримали кошти, він був присутній при оформленні документів, вони уклали договір дарування і нотаріус роз'яснила норми законодавства щодо укладеного договору дарування частини будинку на ОСОБА_6 . В їх сім'ї документами займалася дружина, яка його і зареєструвала у квартирі за його відсутності. Письмових документів про внесення коштів у Банк на рахунок продавця квартири у нього немає.
Представник позивача, адвокат Коваль Олександр Петрович, у судовому засіданні позов підтримав у повному обсязі, подав до суду письмові пояснення, в яких зазначив, що відповідач неправильно трактує текст позовної заяви та перекручує її зміст, оскільки, спочатку позивач зазначав, що «пряма мова»: «04.05.2021 року я подав заяву про вступ у спадщину, що підтверджується витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі №64581786 спадкова справа №67594714, місце заведення: Київська область, Білоцерківський міський округ, приватний нотаріус Дерун Анатолій Андрійович. У нотаріуса я дізнався, що спадкове майно - квартира в АДРЕСА_2 , оформлена договором дарування квартири від 17.12.2003, реєстровий номер №6- 4330, повністю належить померлій ОСОБА_5 на праві приватної власності», частини 3, 4 позовної заяви. Далі в ч. 7 позову звучить відповідне обґрунтування, на яке посилається відповідач, та яке позивач також дізнався від нотаріуса в травні 2021 року та від адвоката в 2021 році, і яке було зазначено ним в тексті позовної заяви. З моменту вчинення 17.12.2003 договору дарування квартири, за адресою: АДРЕСА_2 , реєстровий номер №6-4330, позивач ні разу його не бачив, думав, що він з покійною дружиною ОСОБА_5 купили дану квартиру, оскільки, як він зазначав, відбулася передача коштів, в один день укладалися дві угоди, продаж частини житлового будинку з частиною господарських та побутових будівель і споруд та надалі відповідно купівля квартири. За весь період з моменту укладання оспорюваного договору дарування квартири позивач не цікавився ним, він знаходився у покійної дружини, оскільки вона вела всю домашню, господарську роботу по дому, слідкувала за рахунками та таке інше. Щодо посилання відповідача про застосування норм кодексів при вирішенні справи, що діяли на той час, зокрема Цивільний кодекс УРСР, та Кодекс про шлюб та сім'ю України, слід зазначити, що відповідно до ч. 4 абз. 2 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16.01.2003 - «Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.» За таких підстав, позивач вважає, що йому належить право власності на 1/2 частину квартири, за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідач - ОСОБА_2 у судовому засіданні позов визнала та пояснила, що батьки купили спірну квартиру у 2003 році, вони сім'єю прожили у ній усе життя, робили ремонт, сплачували комунальні послуги. Після смерті мами вони з батьком поїхали до бабусі і сестра мами сказала, що спадкове майно (будинок і квартира) буде ділитися, а квартира оформлена договором дарування. Потім батько виявив дома оспорюваний договір дарування. Вони разом із батьком подали заяви про прийняття спадщини і нотаріус їм повідомив, що таку ж заяву вже подала бабуся. При спілкуванні з бабусею, остання нічого про квартиру не знала, говорила лише про будинок, другого разу вони з бабусею ще спокійно спілкувалися, а на день народження бабуся, коли був присутній чоловік тітки, бабуся чомусь почала її виганяти. Усе життя мама допомагала по господарству бабусі, відносини з останньою завжди були добрі, а чому змінилося ставлення бабусі до неї невідомо. В нотаріальні конторі вона помітила, що документи подані від імені бабусі підписані не її рукою, враховуючи, що у бабусі катаракта.
Представник відповідача - ОСОБА_3 , адвокат Шевчук Юрій Іванович, у судовому засіданні позов не визнав, підтримав відзив на позовну заяву, та зазначив, що позовна заява та додані до неї документи не містять доказів того, що сторони правочину ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладаючи договір дарування мали на меті приховати інший договір, а саме договір купівлі - продажу квартири. Також, відсутні докази, що за вказану квартиру були сплачені кошти. З моменту укладення договору дарування пройшло 18 років та ОСОБА_5 не оспорювала даний договір. Відзив на позов від імені ОСОБА_3 складав він, як її адвокат, передав його через дочку відповідача для підписання останньою, та в подальшому відзив був поданий до суду. Він особисто відповідача не бачив, документи передавав через дочку відповідача, оскільки відповідач за станом здоров'я не має змоги з'явитися і до нього і до суду.
Третя особа - державний нотаріус Першої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Кравець Антоніна Василівна, у судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце засідання повідомлена належним чином, подала заяву про розгляд справи за її відсутності на розсуд суду.
Третя особа - ОСОБА_4 у судове засідання не з'явилася, про дату, час та місце засідання повідомлялася належним чином, причини неявки суд не повідомила.
Суд, заслухавши думку учасників справи, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).
Відповідно до змісту ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно із ч.2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 79, ч. ст. 78 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ч.1 ч. 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 21 березня 2006 року зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , з 25 грудня 1999 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка ІНФОРМАЦІЯ_1 померла у віці 50 років в селі Озерна Білоцерківського району Київської області, що підтверджено матеріалами справи (а.с.8,9,17).
З Договору дарування частини жилого будинку, посвідченого державним нотаріусом Першої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Кравець А.В., зареєстрованого у реєстрі за № 6-4326 (а.с.11) вбачається, що 17 грудня 2003 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 (дарителі) та ОСОБА_6 (обдарована), попередньо ознайомлені з вимогами чинного законодавства щодо недійсності угод і розуміючи значення своїх дій, було укладено договір, згідно якого дарителі подарували, а обдарована прийняла у дар належні дарителям на праві власності 24/100 частини жилого будинку з частиною господарських та побутових будівель і споруд, що знаходяться в АДРЕСА_5 , дар сторони оцінили в сумі - 13449,00 грн. та сторонам роз'яснено зміст ст. 58 ЦК України, ст. 22,31 Кодексу про шлюб та сім'ю України.
З Договору дарування квартири, посвідченого державним нотаріусом Першої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Кравець А.В., зареєстрованого у реєстрі за № 6-4330 (а.с.12) вбачається, що 17 грудня 2003 року між ОСОБА_4 (даритель) та ОСОБА_5 (обдарована), попередньо ознайомлені з вимогами чинного законодавства щодо недійсності угод і розуміючи значення своїх дій, було укладено договір, згідно якого даритель подарувала, а обдарована прийняла у дар належну дарителю на праві власності квартиру під АДРЕСА_2 , дар сторони оцінили в сумі - 10069,00 грн. та сторонам роз'яснено, зокрема, зміст ст. 22,31 Кодексу про шлюб та сім'ю України, ст. 58 ЦК України.
Згідно Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 12.01.2004 (а.с.13), Білоцерківським міжміським бюро технічної інвентаризації за ОСОБА_5 було зареєстровано право приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , дата прийняття рішення про реєстрацію права власності: 12.01.2004, номер запису: 12359 в книзі: 103.
Зі стислого звіту про орієнтовну вартість об'єкта оцінки від 01 липня 2021, складеного ПП «М.С.Консалтінг» здійсненого для визначення судового збору (а.с.14-16), орієнтовна ринкова вартість квартири АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_5 за договором дарування № 6-4330 від 17.12.2003, становить 681530,00 грн.
При вирішені спору суд виходить з наступного.
Враховуючи, що оспорюваний договір було укладено у 2003 році, до спірних правовідносин підлягає застосуванню Кодекс про шлюб та сім'ю від 20.06.1969 № 2006-VII та Цивільний Кодекс від 18.07.1963 № 1540-VI.
Відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Згідно із ст. 23 Кодексу про шлюб та сім'ю, майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. ( ст.24 Кодексу про шлюб та сім'ю).
Як встановлено судом, ОСОБА_1 та ОСОБА_5 на момент укладення Договору дарування квартири АДРЕСА_2 , посвідченого державним нотаріусом Першої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Кравець А.В., зареєстрованого у реєстрі за № 6-4330, перебували у зареєстрованому шлюбі та згідно норм діючого на той час законодавства вважається, що при укладенні вказаної угоди ОСОБА_5 діяла за згодою ОСОБА_1 .
Позивач обґрунтовуючи вимоги вказує на те, що даритель квартири - ОСОБА_4 чужа для їх сім'ї особа та він з дружиною сплатив їй кошти за вказане майно, які були отримані від продажу будинку, що належав їм з дружиною.
Так, з договору дарування частини жилого будинку, посвідченого державним нотаріусом Першої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Кравець А.В., зареєстрованого у реєстрі за № 6-4326 вбачається, що 24/100 частини жилого будинку з частиною господарських та побутових будівель і споруд, що знаходяться в АДРЕСА_5 належали ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , разом з тим, вказане майно було відчужено також за договором дарування, а сторони попередньо були ознайомлені з вимогами чинного законодавства щодо недійсності угод і розуміли значення своїх дій, як і при укладенні договору дарування квартири.
Крім того, договір дарування частини житлового будинку по АДРЕСА_5 та оспорюваний договір дарування квартири АДРЕСА_2 були укладені в один день, посвідчені тим самим державним нотаріусом Першої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Кравець А.В. та зареєстровані у державному реєстрі 17.12.2003 з інтервалом у три реєстрові записи.
Позивач стверджував, що за відчуження частини будинку вони з дружиною отримали 15000,00 доларів США, а потім придбали квартиру вартістю 9500,00 доларів США, однак, з договору дарування частини будинку вбачається, що його вартість оцінена сторонами в сумі - 13449,00 грн., а згідно договору дарування квартири вартість майна оцінена сторонами в сумі 10069,00 грн. Крім того, на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним. Проте, до суду не надано належних та допустимих доказів того, що сторони вказаних договорів отримали грошові кошти в рахунок продажу будинку та квартири, які б узгоджувались з поясненнями позивача.
Відповідно до статті 58 ЦК УРСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
Як роз'яснено у пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», при вирішенні питання про визнання угоди недійсною суду необхідно враховувати, що недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими з передбачених процесуальним законом засобами доказування, якщо інше не передбачено законом. Однак ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності можуть застосовуватися лише у разі, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, сторона має довести: 1) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним, 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин, 4) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
До того ж для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
Згідно із статтями 243, 244 ЦК УРСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Договір дарування на суму понад 500 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу, відповідно до якої договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору. Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Відповідно до статті 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів. ( ст. 227 ЦК УРСР).
Відповідно до ст.41,42 ЦК УРСР, угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду. Мовчання визнається виявом волі укласти угоду у випадках, передбачених законодавством.
Судом встановлено, що оспорюваний договір дарування квартири укладено у письмові формі та нотаріально посвідчено, тобто він відповідає вимогам щодо форми та змісту договору дарування нерухомого майна, укладеного між фізичними особами, між сторонами не настали інші права та обов'язки, ніж передбачені договором дарування, а позивач не надав суду доказів того, що сторони договору дарування - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 діяли свідомо з метою приховати інший правочин та мали на меті укладення саме договору купівлі-продажу квартири, а не договору дарування, їх дії при цьому були направлені на приховання справжньої волі, досягнення інших правових наслідків та отримання якоїсь особистої користі, зокрема, не надав доказів оплатності цього договору, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги щодо визнання договору дарування квартири від 17.12.2003 за адресою: АДРЕСА_2 , реєстровий номер №6-4330 удаваним та визнання, що в дійсності був укладений договір купівлі-продажу квартири є недоведеними.
Також, слід зазначити, що ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, яких позивач заявляв допитати у судовому засіданні, тому їх явка, за відсутністю інших належних, допустимих та достатніх доказів, не має суттєвого значення для вирішення спору, адже в силу вимог ч.2 ст. 78 ЦПК України показання свідків в даній ситуації є недопустимими доказами, оскільки договір купівлі-продажу нерухомого майна потребує письмової форми, а відповідно до положень ст. 46 ЦК УРСР рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків.
Вказані висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, які викладено у постанові від 24 червня 2021 року у справі № 404/5851/18, провадження № 61-17620св20.
Крім того, як встановлено судом ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла та за її життя ні вона ні позивач не оспорювали укладений договір дарування, а встановлення обставин укладеного правочину лише на поясненнях позивача та відповідача - ОСОБА_2 , яка є його дочкою та їй на момент укладення договору було лише три роки, ґрунтуватись не може.
Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності слід зазначити наступне.
Відповідно до статті 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 ЦК УРСР.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Схожі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51)).
Отже, дійшовши висновку про недоведеність позовних вимог, підстави для застосування строку позовної давності відсутні.
Щодо позовних вимог про визнання квартири АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 та визнання за позивачем право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 слід зазначити наступне.
Відповідно до ч.3 ст. 13 ЦПК України, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ч.1 ст. 188 ЦПК України, в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
З позовної заяви вбачається, що вимоги щодо визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права на частину майна обґрунтовані позивачем, як похідні вимоги, які залежні від позовної вимоги щодо визнання договору дарування квартири удаваним, тому оскільки основна вимога не підлягає до задоволення, похідні вимоги також залишаються без задоволення.
Разом з тим, слід зазначити, що відповідно до ч. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-VI, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Відповідно до ч.1,ч.2 Прикінцевих положень Сімейного Кодексу України, цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, а Кодекс про шлюб та сім'ю України визнаний таким, що втратив чинність з вступом у дію Сімейного кодексу України.
Відповідно до ст. 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Однак, позивачем не заявлялися вказані вимоги, відповідно до ст. 62 СК України, не зазначалися обставини та не додавалися належні, допустимі та достатні докази на підставу вимог, щодо збільшення у своїй вартості майна (квартири АДРЕСА_2 ) внаслідок спільних трудових чи грошових затрат подружжя або його особистих затрат.
Даючи оцінку встановленим обставинам та доказам в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення у повному обсязі.
Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Даючи оцінку встановленим обставинам та доказам в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення в повному обсязі.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що у задоволенні позову відмовлено, судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст. 22,23,24 Кодексу про шлюб та сім'ю від 20.06.1969 № 2006-VII, ст. 58,71,224,243,244 Цивільного Кодексу від 18.07.1963 № 1540-VI, ст. 4, 12, 13, 76 - 81, 141,188, 223, 258, 259, 263-265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_2 (дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП: НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_3 (дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП: НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ), треті особи: державний нотаріус Першої Білоцерківської міської державної нотаріальної контори Кравець Антоніна Василівна (місцезнаходження: 09100, Київська область, м. Біла Церква, вул. Банкова,5), ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_9 ), про визнання договору дарування удаваним, застосування до договору правил купівлі - продажу, визнання права власності на частку у спільній сумісній власності подружжя та визнання права власності на майно, відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 10.02.2022.
СуддяО. В. Бондаренко