19 січня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/5176/21 пров. № А/857/13505/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Іщук Л. П.,
суддів - Обрізка І. М., Сеника Р. П.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 травня 2021 року, ухвалене головуючим суддею Сасевичем О. М. у м. Львові, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
05.04.2021 ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення повного розрахунку при звільненні, зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.09.2019 по день фактичного розрахунку 25.03.2021, а також зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому компенсацію втрати частини доходів у зв'язку із затримкою виплати індексації грошового забезпечення за період з 21.09.2019 по 25.03.2021.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що має право на виплату середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, оскільки при виключенні зі списків особового складу військової частини відповідач не провів з ним повного розрахунку. Зазначив, що виплата належних при звільненні сум грошового забезпечення в повному обсязі здійснена 25.03.2021, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 Кодексу законів про працю України. Зазначає, що у зв'язку з несвоєчасною виплатою на підставі рішення суду індексації грошового забезпечення також йому підлягає виплаті компенсація втрати частини доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26.05.2021 позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні; зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільнені за період з 21.09.2019 (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 25.03.2021 (день, що передував остаточному розрахунку при звільненні) з урахуванням принципу співмірності в сумі 82136, 97 грн; зобов'язано відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку із затримкою виплати індексації грошового забезпечення за період з 21.09.2019 по 25.03.2021. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну (правничу) допомогу в сумі 1500 грн.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, з покликанням на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судове рішення в частині задоволення позову та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не враховано пропуск позивачем строку звернення до суду, оскільки позивач був виключений зі списків особового складу частини 20.09.2019, а звернувся з позовом лише в квітні 2021 року, в той час як застосування строку звернення до адміністративного суду передує вирішенню спору по суті. Зазначає, що судом першої інстанції зроблено помилковий висновок щодо поширення на спірні правовідносини положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України через неврегульованість питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби положеннями спеціального законодавства, оскільки військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини, що і виключає підстави для встановлення особливого виду відповідальності за несвоєчасне проведення розрахунків з військовослужбовцями. Зазначає, що стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, що мало місце у межах спірних правовідносин.
Позивач подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому покликається на законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін.
Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, апеляційний суд відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, проаналізувавши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 20.09.2019 №196 полковника ОСОБА_1 , звільненого наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 06.09.2019 №450 у запас за підпунктом «б» (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) ВЛК про непридатність до військової служби в мирний час або обмежену придатність у воєнний час) відповідно до пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», визнано таким, що справи та посаду здав і направлено для зарахування на військовий облік до Сихівського РВК м. Львова.
Вважаючи, що при звільненні з військової служби та виключенні із списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 21.09.2019 з ним не проведено розрахунків, а саме, не було нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення, позивач звернувся до суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 02.09.2020 у справі № 1.380.2019.006765, яке набрало законної сили 20.01.2021, позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування і невиплати йому індексації грошового забезпечення в повному обсязі за період з 01.01.2014 по 20.09.2019; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2014 по 28.02.2018 із врахуванням базового місяця - січень 2008 року та за період з 01.03.2018 по 20.09.2019 із врахуванням базового місяця - березень 2018.
26.03.2021 на виконання вказаного вище рішення суду Військовою частиною НОМЕР_1 позивачу виплачено індексацію грошового забезпечення в сумі 82370,85 грн.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем було проведено фактичний розрахунок з позивачем в частині виплати індексації грошового забезпечення не у строк, встановлений положеннями статті 116 Кодексу законів про працю України, а тому з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, розмір відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат визначив в розмірі 82136,97 грн. Зазначив, що наявність факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення, встановленої рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18.06.2020 у справі №1.380.2019.004606, яке набрало законної сили, свідчить про наявність у позивача права на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.
Апеляційний суд, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права в межах доводів та вимог апеляційних скарг відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 20.03.2002 № 5-рп/2002, посилаючись на своє ж Рішення від 06.07.1999 № 8-рп/99, зауважив, що «служба в міліції, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Частина п'ята статті 17 Конституції України покладає на державу обов'язки щодо соціального захисту не тільки таких громадян, а й членів їхніх сімей. Конституційний Суд України вважає, що ці положення поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини другої статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Частиною першою статті 9 Закону № 2011-ХІІ установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до частини другої статті 9 Закону № 2011-XII до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частина третя статті 9 Закону № 2011-XII).
Отже, чинним законодавством України гарантована індексація грошового забезпечення військовослужбовців та передбачено її виплату. При цьому, граничним строком її виплати, як і проведення усіх інших виплат, які здійснюються військовослужбовцям під час їхнього звільнення зі служби, є день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.
Водночас, питання відповідальності Військової частини НОМЕР_1 в разі несвоєчасного проведення розрахунку з військовослужбовцем при звільненні не врегульоване спеціальним законодавством у сфері соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей.
У зв'язку з цим суд першої інстанції правильно вважав за можливе застосувати норми трудового законодавства при вирішенні спірної ситуації.
За статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Стаття 117 Кодексу законів про працю України передбачає, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Проаналізувавши вищенаведені норми, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що умовами застосування частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення тощо) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані Кодексом адміністративного судочинства України.
З огляду на неврегульованість спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З огляду на викладене, судом апеляційної інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідно до статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України, ОСОБА_1 має право на виплату середнього заробітку за період затримки повного розрахунку, оскільки такий розрахунок з позивачем проведено 26.03.2021.
Також, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу закопів про працю України і статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Крім цього, закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат у день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно з наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 20.09.2019 № 196 ОСОБА_1 виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення 20.09.2019, тобто 20.09.2019 є датою закінчення військової служби позивача, тобто останній робочий день, а 26.03.2021 - дата повного розрахунку.
Отже, час затримки повного розрахунку з позивачем становить з 21.09.2019 по 25.03.2021.
З огляду на викладене, судом апеляційної інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України позивач має право на виплату середнього заробітку за період затримки повного розрахунку, оскільки такий розрахунок з позивачем проведено - 26.03.2021.
Враховуючи вищенаведені правові норми та фактичні обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Військова частина НОМЕР_1 допустила протиправну бездіяльність щодо непроведення повного розрахунку при звільненні, зокрема індексації грошового забезпечення, що у свою чергу, є підставою для застосування відповідальності передбаченої статтею 117 Кодексом законів про працю України, оскільки такий розрахунок проведено відповідачем лише 26.03.2021, тобто дає право позивачу на стягнення компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Стаття 2 вказаного Закону визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі-компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Згідно з статтею 3 цього Закону визначено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Відповідно до статті 4 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати не ставлять у залежність від порядку виплати доходу - у добровільному чи судовому порядку.
Компенсація за порушення строків виплати проводиться тоді, коли грошовий дохід особи з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат.
При цьому, слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи та пов'язані з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Аналогічний підхід до розуміння зазначених норм права Верховний Суд України висловив раніше у постановах від 19.12.2011 (справа №6-58цс11), від 11.07.2017 (справа №21-2003а16). Такий підхід підтримано і Верховним Судом, зокрема, у постанові від 03.07.2018 (справа №521/940/17), від 11.02.2021 у справі № 1540/3742/18.
За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід; чи виплачений, і коли, цей платіж; чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Крім того, у постанові від 05.03.2020 у справі № 140/1547/19, Верховний Суд зазначив, що згідно з положеннями статті 4 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Як встановлено з матеріалів справи, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02.09.2020 у справі №1.380.2019.006765, яка набрала законної сили 20.01.2021, Військовою частиною НОМЕР_1 здійснено фактичну виплату індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2014 по 20.09.2019 у розмірі 82370,85 грн - 26.03.2021.
Однак у березні 2021 року до складу виплаченої суми відповідачем не було включено компенсації за порушення строків виплати індексації грошового забезпечення у відповідності до приписів Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».
Враховуючи викладене, а також те, що несвоєчасне нарахування ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення здійснено з вини відповідача, який нараховує і виплачує відповідні виплати, позивач має право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за період з 21.09.2019 по 25.03.2021.
Отже, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позову ОСОБА_1 в частині задоволених позовних вимог.
За наведених обставин, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, що відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін.
Керуючись статтями 311, 315, 316, 321, 322, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 травня 2021 року у справі № 380/5176/21 без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Л. П. Іщук
судді І. М. Обрізко
Р. П. Сеник
Повне судове рішення складено 19.01.2022