26 січня 2022 р.Справа № 520/11938/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Бегунца А.О.,
Суддів: Рєзнікової С.С. , Курило Л.В. ,
за участю секретаря судового засідання Машури Г.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.09.2021, головуючий суддя І інстанції: Бадюков Ю.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 28.09.21 року по справі № 520/11938/21
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
Громадянин В'єтнаму ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного Управління Державної міграційної служби в Харківській області №332954 від 16.06.2021 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 07.05.2008 року громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- вирішити питання щодо стягнення з Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області на користь громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 судових витрат;
- вирішити питання щодо стягнення з Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області на користь громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 витрат на професійну правничу допомогу адвоката.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 332954 від 16 червня 2021 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 та про скасування посвідки на постійне проживання серія НОМЕР_1 від 07.05.2008 року, на думку позивача, є протиправним та підлягає скасуванню.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 28.09.21 адміністративний позов громадянина В'єтнаму ОСОБА_1 задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного Управління Державної міграційної служби в Харківській області №332954 від 16.06.2021 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 07.05.2008 року громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Стягнуто з Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (код ЄДРПОУ 37764460, 61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2 ) сплачений судовий збір в сумі 908 (дев'ятсот вісім) грн. 00 коп.
Не погодившись з вказаним рішенням, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм права та невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.09.2021 скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги відповідач зазначає, що дозвіл на імміграцію громадянці СРВ ОСОБА_1 , як матері громадянина України, надано рішенням ГУ МВС України в Харківській області від 07.05.2008 №332954 на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України "Про імміграцію". Під час вивчення матеріалів справи щодо надання дозволу на імміграцію громадянці СРВ ОСОБА_1 виявлено відсутність запису прізвища дитини, матері та батька у відповідній графі свідоцтва про народження ОСОБА_2 серії НОМЕР_3 , виданого відділом РАЦС Комінтернівського районного управління юстиції міста Харкова. Так, встанволено, що свідоцтво про народження ОСОБА_2 , яке є підтвердженням родинних зв'язків дитини та позивача, що слугує підставою для надання дозволу на імміграцію ОСОБА_1 містить розбіжності, відтак не може бути ідентифікований як правова підстава для отримання дозволу на імміграцію в Україну. Отже, рішення Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області від 16.06.2021 №332954 про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 07.05.2008 року громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 прийнято на підставі норм та відповідно до вимог законодавства, що регулює правовідносини у сфері іммміграції іноземців та осіб без громадянства в Україну.
Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що рішення суду першої інстанції є законним, прийнятим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому скасуванню не підлягає.
Відповідно до положень ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено наявними в матеріалах справи доказами, що громадянка СРВ ОСОБА_1 звернулася до Управління у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України в Харківській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, як матері громадянина України.
07 травня 2008 року за № 332954 Управлінням у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України в Харківській області надано дозвіл на імміграцію в Україну та документовано громадянку СРВ ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 безстроково.
Головним управлінням ДМС України в Харківській області складено висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , яким запропоновано скасувати рішення УГІРФО УМВС України в Харківській області від 07.05.2008 про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , скасувати, визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, видану на підставі цього дозволу посвідку на постійне проживання в Україну серії НОМЕР_1 від 07.05.2008.
Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 332954 від 16 червня 2021 року скасовано дозвіл на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 та посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 07.05.2008.
Вважаючи оскаржуване рішення відповідача протиправним, позивач звернулася до суду.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з їх обгрунтованості.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.
У відповідності до вимог статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовідносини між позивачем та міграційними органами України на момент звернення позивача за отриманням дозволу на імміграцію та надання компетентним органом такого дозволу з видачею посвідки на проживання в Україні регулювалися Законом України "Про правовий статус іноземців" №3929-ХІІ від 04.12.1994, а також Законом України "Про імміграцію" №2491-ІІІ від 07.06.2001.
Згідно статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею 3 зазначеного Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України №2491-ІІІ від 07 червня 2001 року "Про імміграцію".
Відповідно до частини 1 абзаців першого і четвертого статті 1 Закону №2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.
Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Статтею 6 Закону №2491-ІІІ визначено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядкованих йому органів.
За приписами частини 1 пунктів два і три цієї норми спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні та організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.
Стаття 9 Закону №2491-ІІІ встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем їх проживання.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
Для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж не надання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та, як слідство, дозвіл на імміграцію та посвідка на проживання в Україні не видаються.
Статтями 10, 11 зазначеного Закону передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою КМУ від 26.12.2002 № 1983.
У відповідності до пп.2 п.2 цього Порядку, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи Департаменту в головних управліннях, управліннях МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає Департамент), а саме: висококваліфікованих спеціалістів і робітників, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; осіб, які раніше перебували в громадянстві України; батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей; осіб, які безперервно прожили на території України протягом трьох років від дня надання їм статусу біженця чи притулку в Україні, а також їх батьків, чоловіків (дружин) та неповнолітніх дітей, які проживають разом з ними.
Згідно п.12 Порядку, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:
- формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;
- надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції Департаменту чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;
- здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
Системно аналізуючи вказані норми права, колегія суддів доходить висновку, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Отже, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні суб'єкт владних повноважень проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача та керуючись Законом України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачу, не було виявлено.
Головним управлінням ДМС України в Харківській області на підставі висновку скасовано дозвіл на імміграцію в Україну позивачу та посвідку на постійне проживання, відповідно до вимог п. 6 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію", а саме в інших випадках, передбачених законами України.
Зі змісту вищезазначеного висновку судом встановлено, що підставою для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну є те, що у свідоцтві про народження дитини заявниці, в графі "мати" замість прізвища зазначено "---", тоді як згідно з офіційним перекладом на українську мову національного паспорта заявниці вона має прізвище " ОСОБА_1 ".
Таким чином, враховуючи розбіжності у написанні прізвища заявниці в документах, дозвіл на імміграцію в Україну надано громадянці СРВ ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , з порушенням та підлягає скасуванню, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію".
Відповідно до вимог ст. 4 Закону України "Про імміграцію", дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів, зокрема, батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.
Положеннями статті 12 Закону України "Про імміграцію" визначено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Таким чином, Законом України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.
Мотивуючи оскаржуване рішення, яким скасовано позивачу дозвіл на імміграцію відповідач послався на п.6 ч. 1 ст. 12 Закону України " Про імміграцію".
При цьому відповідачем до суду не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність обставин, передбачених п.6 ч. 1 ст.12 Закону України "Про імміграцію" та були б підставою для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання.
При наданні позивачу дозволу на імміграцію в Україну та видачі посвідки на постійне проживання в Україні у 2008 році, орган, який на той час виконував функції щодо прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання йому дозволу на імміграцію в Україну, внаслідок чого вона законно перебувала на території України весь час з моменту отримання такого дозволу.
Проте, відповідач за наявності тих самих обставин, що слугували підставою для надання позивачу дозволу на імміграцію, без встановлення будь-яких винних дій з боку останньої, прийняв рішення про скасування такого дозволу.
Частина 2 статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У пунктах 70, 71 рішення від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" (заява №29979/04) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому навіть за умови неправомірного надання позивачу дозволу на імміграцію та документування її посвідкою на постійне проживання в Україні ці обставини не можуть бути виправлені за рахунок позивача та мати для неї негативні наслідки у вигляді скасування дозволу на імміграцію.
Що стосується посилання відповідача на те, що під час подання заяви та підтверджуючих документів для отримання дозволу на імміграцію в Україну у позивача не було на те законних підстав, які передбачені статтею 4 Закону України "Про імміграцію", оскільки існують певні неточності щодо зазначення прізвища матері " ОСОБА_1 ", апеляційний суд зазначає, що невірне зазначення посадовими особами органу, що видав свідоцтво про народження серії НОМЕР_3 будь - яких даних щодо батька або матері дитини, не може бути підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну позивача на підставі ст.12 Закону України "Про імміграцію".
Відповідачем також не надано належних доказів у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України на підтвердження факту подання позивачем свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, таких як вирок суду за статтею 358 Кримінального кодексу України.
Отже, оскільки факт підробки свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 не встановлено належними органами, коелгія суддів доходить висновку, що відповідач скасував рішення УГІРФО УМВС України в Харківській області від 07.05.2008 №332954 про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну за відсутності правових підстав, визначених ст.12 Закону України "Про імміграцію".
Колегія суддів зазначає, що до компетенції відповідача не віднесено вирішення питань щодо визнання незаконними рішень інших органів державної влади та місцевого самоврядування.
Водночас, відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію".
Вказана позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду у постанові від 25 листопада 2020 року у справі №810/916/16, що враховується апеляційним судом при розгляді даної справи відповідно до приписів ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Разом із тим, порушене право позивача на законне проживання в Україні охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини в пункті 43 рішення у справі "Курочкін проти України" (Kurochkin v. Ukraine) від 20 травня 2010 року (заява № 42276/08) зазначив, що втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не "згідно із законом", не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі "Йогансен проти Норвегії" (Johansen v. Norway), Reports 1996-III, с. 1001- 1002, п. 52). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтями 8-10 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом.
Натомість, матеріали справи свідчать, що спірне рішення №332954 від 16.06.2021 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 прийнято за відсутності визначеної Законом України "Про імміграцію" підстави для його прийняття, що свідчить про необґрунтоване втручання держави у право позивача, гарантоване йому статтею 8 Конвенції.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області №332954 від 16.06.2021 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 07.05.2008 року громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Крім того, позивачем надано заяву про відшкодувати судових витрат на користь позивача, пов'язаних з правничою допомогою в суді апеляційної інстанції у розмірі 2000,00 грн.
Відповідачем ГУ ДМС України в Харківській області надано заперечення на заяву з питань відшкодування судових витрат, відповідно до якої зазначено, що вартість послуг у розмірі 2000,00 грн. за правничу допомогу у даній справі є завищеною та такою, що не відповідає складності справи і об'єму наданих послуг.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно із ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
В той же час, положеннями ч. 1 ст. 132 КАС України передбачено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до положень ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Згідно із положеннями ст. 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Відповідно до ст.1 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Як визначено приписами ч.3 ст.27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" передбачено, що до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
Згідно зі положеннями ст. 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З аналізу вищевикладеного слід дійти висновку, що адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
При цьому, адвокатський гонорар (ціна договору про надання правової допомоги) зазначається сторонами як одна із умов договору при його укладенні. Зазначене передбачено як приписами цивільного права, так і Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
На підтверження розміру витрат на професійну правничу допомогу, адвокат Вітер Н.В. надала до суду копію договору про надання правничої допомоги №Д-14/21 від 05.04.2021, додаткову угоду №2 від 05.04.2021 до договору про надання правничої допомоги №Д-14/21 від 05.04.2021, акт №3 виконаних робіт (наданих послуг) від 23.12.2021 до договору про надання правової допомоги №Д-14/21 від 05.04.2021, квитанцію №0.0.2384440623.1 від 17.12.2021 на суму 2000,00 грн.
З копії акту виконаних робіт, адвокатом Вітер Н.В., надавалися позивачу послуги щодо складення та подання відзиву на апеляційну скаргу.
Таким чином, враховуючи співмірність витрат позивача на правову допомогу із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, значенням справи для сторони та наданими запереченнями відповідача на заяву позивача про відшкодування витрат на правничу допомогу, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00 грн.
Таким чином, колегія суддів, переглянувши рішення суду першої інстанції, дійшла висновку, що при прийнятті рішення, суд першої інстанції дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального права.
Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Згідно із ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процессуального права..
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.09.2021 по справі № 520/11938/21 залишити без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (код ЄДРПОУ 37764460, 61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) на користь ОСОБА_1 (рнокпп НОМЕР_2 ) судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000 (дві тисячі) гривень 00 копійок.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя А.О. Бегунц
Судді С.С. Рєзнікова Л.В. Курило
Повний текст постанови складено 28.01.2022 року