18 січня 2022 р.Справа № 440/8957/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Жигилія С.П.,
Суддів: Перцової Т.С. , Русанової В.Б. ,
за участю секретаря судового засідання Севастьянової А.Ю.
представника позивача Сидоренко І.О.
представника відповідача Акатової А.Г.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Шевченківської районної у місті Полтаві ради на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.10.2021 (суддя: К.І. Клочко, м. Полтава, повний текст складено 11.10.21) по справі № 440/8957/21
за позовом ОСОБА_1
до Шевченківської районної у місті Полтаві рада
про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
06 серпня 2021 року ОСОБА_1 (надалі також - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Шевченківської районної у м. Полтаві ради (надалі також - відповідач) в якому просила суд:
- визнати протиправним та скасувати розпорядження голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради від 08 липня 2021 року №106-ОС "Про дострокове припинення повноважень заступника голови ради";
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника голови ради з 8 липня 2021 року;
- стягнути з Шевченківської районної у м. Полтаві ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 8 липня 2021 року по день ухвалення рішення (станом на день подачі позову - 44952,20 грн) без урахування податку на доходи фізичних осіб та інших обов'язкових платежів;
- стягнути з Шевченківської районної у м. Полтаві ради на користь ОСОБА_1 завдану моральну шкоду в сумі 20000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що розпорядження голови Шевченківської районної у місті Полтаві ради від 08.07.2021 року № 106-ОС є протиправним та таким, що підлягає скасуванню з огляду на те, що у разі порушення особою частини 2 статті 57 Закону, а саме ненадання особою згоди на проведення спеціальної перевірки, протягом трьох робочих днів з дня відповідного обрання, питання щодо організації спеціальної перевірки не розглядається, в той час як спеціальна перевірка відносно позивачки була організована відповідно до ч. 2 ст. 56 Закону та п. 3 Порядку, та успішно нею пройдена, про що була складена відповідна довідка, і позивачка шість місяців сумлінно виконувала покладені на неї обов'язки заступника голови ради. Питання ж причин несвоєчасного подання нею заяви про проходження спеціальної перевірки в межах проведеного щодо позивачки службового розслідування взагалі не розглядалося, відтак, комісією не надано належної правової оцінки обставинам, які об'єктивно перешкодили ОСОБА_1 подати заяву про проходження спеціальної перевірки впродовж трьох днів з моменту обрання її на посаду. Крім того, позивач посилається на низку процедурних порушень звільнення, а саме: звільнення під час перебування на лікарняному, незазначення в розпорядженні про звільнення норм трудового законодавства, відсутність правових підстав для проведення службового розслідування.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради від 08 липня 2021 року № 106-ОС "Про дострокове припинення повноважень заступника голови ради".
Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради з 9 липня 2021 року.
Стягнуто з Шевченківської районної у м. Полтаві ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09.07.2021 року по 06.10.2021 у розмірі 94 394,79 грн. з відрахуванням обов'язкових платежів.
Стягнуто з Шевченківської районної у м. Полтаві ради на користь ОСОБА_1 судові витрати з оплати правничої допомоги у розмірі 6000,00 грн.
Стягнуто з Шевченківської районної у м. Полтаві ради на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 3000,00 грн.
Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради з 9 липня 2021 року та стягнення з Шевченківської районної в м. Полтаві ради середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць з відрахуванням обов'язкових платежів.
В решті позовних вимог відмовлено.
Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на його прийняття при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, неправильній оцінці доказів, неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2021 року та постановити нове судове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги відповідач зазначає, що судом першої інстанції не було взято до уваги роз'яснення НАЗК, яке було отримане під час службового розслідування, відповідно до висновків якого ОСОБА_1 має бути звільнена із займаної посади, оскільки нею було порушено ч. 2 ст. 57 Закону, а саме не надано згоди на проведення спеціальної перевірки протягом трьох днів. Вказує, що спірне розпорядження винесено на підставі висновку НАЗК, який був виданий в межах повноважень цього органу. Водночас, вказаний висновок НАЗК предметом оскарження не був. Також відповідач посилається на безпідставне врахування судом довідок про хворобу, як поважної підстави для порушення строку для надання згоди на проходження спеціальної перевірки. Зазначає, що чинним законодавством не передбачено можливості для поновлення пропущеного строку у спірних правовідносинах. Використання інших правових норм за аналогією також не передбачено. При цьому порушення строку надання згоди на проведення спеціальної перевірки має імперативний наслідок - дострокове припинення повноважень та звільнення з займаної посади без припинення повноважень депутата ради. До того ж сама ОСОБА_1 питання щодо поновлення строку на надання згоди на проведення спеціальної перевірки не ставила, тому не може посилатися на цю обставину в суді. Разом з цим відповідач наголошує на тому, що ОСОБА_1 не була позбавлена можливості надати відповідну згоду і інший спосіб, зокрема з використання поштового зв'язку, електронної пошти, в тому числі з використанням кваліфікованого електронного підпису. Вважає, що доказів наявності виключних та непереборних обставин виконати свій обов'язок зі своєчасного надання згоди на проведення спеціальної перевірки саме таким способом матеріали справи не містять. Крім того, відповідач вважає помилковими висновки суду першої інстанції про те, що проведення спеціальної перевірки позбавило відповідача права перевіряти дотримання процедури призначення ОСОБА_1 на посаду та наявності в її діях порушень антикорупційного законодавства. Вказує, що предметом проведеного службового розслідування, висновки якого стали підставою для звільнення ОСОБА_2 , було дотримання ОСОБА_1 вимог антикорупційного законодавства під час її призначення на посаду заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради, що відповідає п. 1 Порядку № 950, яким визначено, що службове розслідування може бути проведено у разі недодержання посадовими особами місцевого самоврядування законодавства про службу в органах місцевого самоврядування, антикорупційного законодавства. Під час проведення службового розслідування такі порушення були встановлені та підтверджені, зокрема, висновком НАЗК. Таким чином, внаслідок порушень ОСОБА_1 вимог антикорупційного законодавства в частині своєчасного надання згоди на проведення спеціальної перевірки було порушено належну правову процедуру її призначення, що і було підставою для проведення службового розслідування та прийняття спірного розпорядження. Стосовно доводів позивача про незаконність її звільнення під час перебування на лікарняному відповідач зазначає, що зазначена обставина не створює жодних правових наслідків, оскільки спірні правовідносини врегульовані не КЗпП, а спеціальними нормами Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування».
Позивач подала відзив на апеляційну скаргу в якому, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача та представника відповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Судом встановлено, що 08 липня 2021 року головою Шевченківської районної у місті Полтаві ради Сергієм Хавренковим було прийнято розпорядження № 106-ОС «Про дострокове припинення повноважень заступника голови ради», яким достроково припинено повноваження заступника голови ради ОСОБА_1 без прийняття рішення ради, як такої, що не надала у встановлений Законом України «Про запобігання корупції» строк згоди на проведення спеціальної перевірки 08 липня 2021 року.
Підставою винесення даного розпорядження вказано акт службового розслідування від 07 липня 2021 року.
Відповідно до акту службового розслідування від 07.07.2021 року, розпорядженням голови ради «Про проведення службового розслідування та відсторонення від здійснення повноважень» № 93-ОС від 08 червня 2021 року визначено предметом службового розслідування встановлення причин щодо можливого порушення антикорупційного законодавства, в частині порушення строків надання згоди на проведення спеціальної перевірки ОСОБА_1 передбачених ч. 2 ст. 57 Закону України «Про запобігання корупції».
Під час службового розслідування установлено таке.
Рішенням другого пленарного засідання першої сесії восьмого скликання Шевченківської районної у м. Полтаві ради від 20.01.2021 року «Про обрання заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради» затверджено результати таємного голосування про обрання заступником голови ради ОСОБА_1 .
Згода на проведення спеціальної перевірки заступника голови ради ОСОБА_1 надана 05 лютого 2021 року.
09 червня 2021 року на адресу Національного агентства з питань запобігання корупції направлено звернення про надання роз'яснення щодо того чи є в діях заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради ОСОБА_1 порушення вимог Закону, в частині порушення строку надання згоди на проведення спеціальної перевірки, встановлених частиною другою статті 57 Закону України «Про запобігання корупції».
06 липня 2021 року на адресу виконавчого комітету Шевченківської районної у м. Полтаві ради надійшов лист Національного агентства з питань запобігання корупції № 23-04/47964/21 від 25.06.2021, яким Національне агентство з питань запобігання корупції повідомило, зокрема, про те, що відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» стосовно осіб, які обрані (затверджені) відповідною радою на посади, зазначені в абзаці 3 статті 3 цього Закону за їх письмовою згодою проводиться спеціальна перевірка в порядку, встановленому Законом.
Позивачка не погодилася із розпорядженням про звільнення її з посади та звернулася до суду з цим позовом.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ненадання згоди ОСОБА_1 на проведення спеціальної перевірки у визначений законом строк було зумовлено об'єктивною неможливістю надати таку згоду внаслідок хвороби та дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_1 з посади заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради відбулося з порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.
Загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування регулює Закон України від 7 червня 2001 року №2493-III «Про службу в органах місцевого самоврядування» (далі - Закон №2493-III).
Відповідно до ст. 1 Закону № 2493-ІІІ служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.
Згідно зі статтею 2 Закону № 2493-ІІІ посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.
Статтею 3 Закону №2493-ІІІ передбачено, що посадами в органах місцевого самоврядування є: виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою: виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.
Відповідно до частини 3 статті 5 Закону № 2493-ІІІ стосовно осіб, які обрані (затверджені) відповідною радою на посади, зазначені в абзаці третьому статті 3 цього Закону, а також стосовно осіб, які претендують на зайняття зазначених в абзаці четвертому статті 3 цього Закону посад в органах місцевого самоврядування, за їх письмовою згодою проводиться спеціальна перевірка в порядку, встановленому Законом України "Про запобігання корупції".
Згідно зі ст.7 Закону № 2493-III правовий статус посадових осіб місцевого самоврядування визначається Конституцією України, законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про статус депутатів місцевих рад», «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», цим та іншими законами України.
Посадові особи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією України і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, актами органів місцевого самоврядування, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
На посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
Згідно з абзацом 3 ст.10 Закону №2493-III прийняття на службу в органи місцевого самоврядування на посаду голови та заступників голови районної, районної у місті, обласної ради, заступника міського голови - секретаря Київської міської ради, секретаря сільської, селищної, міської ради, голови постійної комісії з питань бюджету обласної, Київської та Севастопольської міських рад здійснюється шляхом обрання відповідною радою.
Згідно ст.12 вказаного Закону на службу в органи місцевого самоврядування не можуть бути прийняті особи: 1) визнані судом недієздатними; 2) які мають судимість за вчинення умисного кримінального правопорушення, якщо ця судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку; 3) які за рішенням суду позбавлені права займати посади в органах державної влади та їх апараті або в органах місцевого самоврядування протягом установленого строку; 5) які у разі прийняття на службу в органи місцевого самоврядування будуть безпосередньо підпорядковані близьким особам.
На посадових осіб місцевого самоврядування поширюються вимоги та обмеження, встановлені Законом України «Про запобігання корупції» (далі - Закон №1700 -VII).
Згідно зі ст. 3 Закону № 1700-VII суб'єктами, на яких поширюються дія цього Закону, є, зокрема, державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування.
Згідно з частиною 1 статті 56 Закону № 1700-VII стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, а також посад з підвищеним корупційним ризиком, перелік яких затверджується Національним агентством, проводиться спеціальна перевірка, у тому числі щодо відомостей, поданих особисто. У разі якщо призначення, обрання чи затвердження на посади здійснюється місцевою радою, спеціальна перевірка проводиться у встановленому цим Законом порядку стосовно призначених, обраних чи затверджених на відповідні посади осіб.
Відповідно до підпункту 2 пункту 6 Переліку посад з високим та підвищеним рівнем корупційних ризиків, який затверджено Національним агентством з питань запобігання корупції від 17.06.2016 № 2, до такого переліку відносяться посади в органах місцевого самоврядування, зокрема, посади заступників голів районних, районних в містах рад.
Отже, посада позивача, на яку її обрано радою, підпадає під визначення посади з високим та підвищеним рівнем корупційних ризиків та відповідно до закону щодо неї повинна проводиться спеціальна перевірка.
Відповідно до ч. 1 ст. 57 Закону №1700-VII спеціальна перевірка проводиться за письмовою згодою особи, яка претендує на зайняття посади, у строк, що не перевищує двадцяти п'яти календарних днів з дня надання згоди на проведення спеціальної перевірки.
Згідно з абзацом 2 частини 1 статті 57 Закону №1700 -VII порядок проведення спеціальної перевірки та форма згоди на проведення спеціальної перевірки затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Частина 2 вказаної статті визначає, що для проведення спеціальної перевірки особа, яка претендує на зайняття посади, подає до відповідного органу: 1) письмову згоду на проведення спеціальної перевірки; 2) автобіографію; 3) копію паспорта громадянина України; 4) копії документів про освіту, вчені звання та наукові ступені; 5) медичну довідку про стан здоров'я за формою, затвердженою Міністерством охорони здоров'я України щодо перебування особи на обліку в психоневрологічних або наркологічних закладах охорони здоров'я; 6) копію військового квитка або посвідчення особи військовослужбовця (для військовослужбовців або військовозобов'язаних); 7) довідку про допуск до державної таємниці (у разі його наявності).
Особи, зазначені в абзаці сьомому частини першої статті 56 цього Закону, подають передбачені цією частиною статті документи для проведення спеціальної перевірки протягом трьох робочих днів з дня відповідного обрання або затвердження.
На підставі ч.3 ст.57 Закону №1700-VII після одержання письмової згоди особи, яка претендує на зайняття посади, на проведення спеціальної перевірки орган, на посаду в якому претендує особа, не пізніше наступного дня надсилає до відповідних державних органів, до компетенції яких належить проведення спеціальної перевірки відомостей, передбачених у частині третій статті 56, або до їх територіальних органів (за наявності) запит про перевірку відомостей щодо особи, яка претендує на зайняття відповідної посади, за формою, яку затверджує Кабінет Міністрів України.
Запит підписує керівник органу, на посаду в якому претендує особа, а в разі його відсутності - особа, яка виконує обов'язки керівника, або один з його заступників відповідно до розподілу функціональних обов'язків.
До запиту додаються копії документів, зазначених у частині другій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 пункту 21 Порядку проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, та посад з підвищеним корупційним ризиком, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №171 (далі - Порядок № 171), спеціальна перевірка стосовно претендентів на посади в органах місцевого самоврядування, призначення (обрання) чи затвердження на які здійснюється місцевою радою, проводиться відповідно до цього Порядку після їх призначення (обрання) чи затвердження на відповідні посади.
Згідно з абзацом 2 пункту Порядку № 171 для проведення спеціальної перевірки такі особи протягом трьох робочих днів з дня призначення (обрання) чи затвердження подають до органу місцевого самоврядування документи, зазначені у пункті 8 цього Порядку.
Пункт 8 Порядку № 171 передбачено, що для проведення спеціальної перевірки претендент на посаду подає до відповідного органу: 1) письмову згоду на проведення спеціальної перевірки; 2) автобіографію; 3) копію паспорта громадянина України; 4) копії документів про освіту, вчені звання та наукові ступені; 5) медичну довідку про стан здоров'я за формою, затвердженою МОЗ, щодо перебування на обліку в психоневрологічних або наркологічних закладах охорони здоров'я; 6) копію військово-облікового документа: для призовника - посвідчення про приписку до призовної дільниці; для військовозобов'язаного - військового квитка або тимчасового посвідчення військовозобов'язаного; для військовослужбовця - посвідчення особи військовослужбовця; 7) довідку про допуск до державної таємниці (у разі його наявності); 8) заяву, передбачену частиною першою статті 6 Закону України "Про очищення влади".
Відповідно до абзацу 6 частини 2 статті 58 Закону №1700 -VII повноваження особи, зазначеної в абзаці восьмому частини першої статті 56 цього Закону, достроково припиняються без припинення повноважень депутата ради, а відповідна особа звільняється з відповідної посади без прийняття рішення відповідної ради у випадку, якщо вона не пройшла спеціальну перевірку або не надала у встановлений цим Законом строк згоди на проведення спеціальної перевірки.
Спірні правовідносини між сторонами виникли внаслідок не надання, за твердженням відповідача, позивачем у встановлений законом строк згоди на проведення щодо неї спеціальної перевірки.
Як встановлено судом, з 21 січня 2021 року по 02 лютого 2021 року включно ОСОБА_1 хворіла гострою респіраторною хворобою - коронавірусна хвороба COVID-19, що підтверджується копією листка непрацездатності серії АЛД № 249817 /а.с. 14/ та листом ТОВ «Центр медико-санітарної допомоги» № 16 від 05.08.2021 р., наданим на адвокатський запит стосовно перебування на лікарняному ОСОБА_1 з 21.01.2021 по 03.02.2021, згідно якого діагноз хвороби: гостра респіраторна хвороба COVID-19, тривалість самоізоляції в даному випадку співпадала з тривалістю перебування на листку непрацездатності /а.с. 15/.
Отже, з наступного дня після обрання на посаду ОСОБА_1 перебувала на лікарняному, після виходу з якого 03.02.2021, тобто протягом трьох робочих днів надала згоду на проведення спеціальної перевірки.
Надаючи оцінку правомірності застосування до ОСОБА_1 норми абзацу 6 частини 2 статті 58 Закону №1700 -VII суд зважає на таке.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі по тексту також ЄСПЛ).
Згідно з частинами першою та другою статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" №1906-IV від 29.06.2004 (із змінами та доповненнями), чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу №1 та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
ЄСПЛ визнає звільнення працівника з роботи, у тому числі з посад публічної служби однозначним втручанням у право на повагу до приватного життя.
За сталою практикою Європейського Суду, приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 "C. проти Бельгії" від 07.08.1996 (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. п. 61 рішення Суду у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа №2346/02, ECHR 2002)). Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі "Niemietz проти Німеччини" від 16.12.1992). Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (див. п. 47 рішення Суду у справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи №55480/00 та №59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі "Bigaeva проти Греції" від 28.05.2009 (справа №26713/05)). Крім того, зазначалося, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі "Ozpinar проти Туреччини" від 19.10.2010 (справа №20999/04)).
Отже, виходячи з викладеного, розпорядження про звільнення позивача з посади становить втручання у її приватне життя і оцінюється судом крізь призму дотримання ним наступних критеріїв: 1) чи здійснювалося таке втручання на підставі закону, тобто чи мало втручання правове підґрунтя у національному законодавстві; 2) чи мало втручання у здійснення права легітимну мету; 3) чи є таке втручання необхідним у демократичному суспільстві.
Як вже було зазначено судом, звільнення ОСОБА_1 з посади здійснювалося на підставі норм абзацу 6 частини 2 статті 58 Закону №1700 -VII, абзацу 3 частини 1 статті 20 Закону № 2493-ІІІ, тобто, втручання у приватне життя позивачки мало правове підґрунтя у національному законодавстві.
Мало таке втручання і легітимну мету - недопущення на посаду заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради особи, яка не відповідає вимогам антикорупційного законодавства України.
За усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. Хоча саме національні органи влади здійснюють початкову оцінку необхідності втручання, остаточна оцінка щодо відповідності та достатності наведених підстав для втручання, залишається предметом вивчення Суду на відповідність вимогам Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" [ВП] (Chapman v. the United Kingdom) [GC], заява №27238/95, пункт 90, ЄСПЛ 2001).
Враховуючи встановлені судом обставини справи, а саме те, що ненадання згоди ОСОБА_1 на проведення спеціальної перевірки у визначений законом строк було зумовлено об'єктивною неможливістю надати таку згоду внаслідок хвороби, суд не може визнати втручання держави у приватне життя ОСОБА_1 таким, що є "необхідним у демократичному суспільстві", відповідає "нагальній суспільній необхідності" та є пропорційним переслідуваній законній меті.
За встановлених судом обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що звільнення ОСОБА_1 з посади заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради відбулося з порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Варто зазначити, що відповідачем при звільненні ОСОБА_1 з посади не враховано об'єктивні обставини, які позбавили можливості позивачку своєчасно подати заяву на проведення спеціальної перевірки.
Так, пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 09.12.2020 року № 1236 відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 з 19 грудня 2020 р. до 31 грудня 2021 р. на території України установлено карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211, від 20 травня 2020 р. № 392 та від 22 липня 2020 р. № 641.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 затверджено Порядок проведення протиепідемічних заходів, пов'язаних із самоізоляцією осіб, згідно пункту 2 якого самоізоляція здійснюється з метою запобігання поширенню на території України COVID-19 та зменшення кількості хворих з тяжким перебігом COVID-19.
Згідно підпункту 2 пункту 3 цього Порядку особами, які потребують самоізоляції, зокрема, є особи, щодо яких є підозра на інфікування, або особи, які хворіють на COVID-19 в легкій формі та не потребують госпіталізації.
Згідно пункту 11 зазначеного Порядку, особи, які потребують самоізоляції, зобов'язані постійно перебувати у визначеному ними місці самоізоляції, утримуватися від контакту з іншими особами, крім тих, з якими спільно проживають.
Отже, оскаржене розпорядження винесено без урахування вищенаведених обставин, що підлягали врахуванню.
Відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується і колегія суддів, що оскаржене у цій справі розпорядження голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради від 08 липня 2021 року №106-ОС "Про дострокове припинення повноважень заступника голови ради" є протиправним та підлягає скасуванню.
Крім того, судом враховано, що проведеною спеціальною перевіркою встановлено, що інформації, що перешкоджає зайняттю ОСОБА_1 посади, яка передбачає зайняття відповідального або особливо відповідального становища, або посади з підвищеним корупційним ризиком не виявлено, що підтверджується довідкою, підписаною головою Шевченківської районної у м. Полтаві ради /а.с. 19/.
За приписами частини 1 статті 57 Закону №1700 -VII спеціальна перевірка проводиться за письмовою згодою особи, яка претендує на зайняття посади, у строк, що не перевищує двадцяти п'яти календарних днів з дня надання згоди на проведення спеціальної перевірки. У разі ненадання особою такої згоди питання щодо призначення її на посаду не розглядається.
Згідно пункту 6 Порядку проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, та посад з підвищеним корупційним ризиком, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 № 171, у разі ненадання згоди претендента на посаду спеціальна перевірка не проводиться і питання про призначення на відповідну посаду не розглядається.
Під час судового розгляду справи відповідачем не заперечувалось, що ним допущено порушення зазначених норм, адже, вважаючи згоду ОСОБА_1 на проведення спеціальної перевірки, поданою з пропущенням встановленого строку, питання про призначення її на посаду та про проведення перевірки не повинні були розглядатися взагалі.
Втім, призначивши ОСОБА_1 на посаду заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради та успішно провівши спеціальну перевірку, а згодом звільнивши її з посади за несвоєчасне надання згоди на проведення перевірки, відповідач діяв не у відповідності до принципів "належного врядування" та "юридичної визначеності", сформульованих у практиці Європейського суду з прав людини.
Згідно пункту 70 рішення Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків.
Прозорість адміністративних процедур є ефективним запобіжником державному свавіллю. Вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень.
Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
В контексті вищенаведеного суд враховує, що з 05.02.2021 по 08.07.2021 ОСОБА_1 працювала на посаді заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради.
Водночас, доказів неналежного виконання своїх посадових обов'язків чи вчинення інших дій, які б перешкоджали перебуванню ОСОБА_1 на цій посаді відповідачем не надано та судом не встановлено.
За приписами ч.1 та ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 КАС України. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зважаючи на встановлені у справі обставини, колегія суддів вважає правильними та обґрунтованими висновки суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування розпорядження голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради від 08 липня 2021 року № 106-ОС "Про дострокове припинення повноважень заступника голови ради" та поновлення позивача на посаді заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради з 9 липня 2021 року.
Доводи апеляційної скарги стосовно неврахування судом першої інстанції висновку НАЗК, який слугував підставою для прийняття розпорядження про дострокове припинення повноважень позивача, колегія суддів відхиляє, оскільки як вбачається зі змісту оскарженого розпорядження, в якості підстави для його винесення відповідачем визначено акт службового розслідування від 07.07.2021. Зазначена підстава була досліджена судом та їй надано належну оцінку в мотивувальній частині судового рішення. При цьому колегія суддів зазначає, що роз'яснення НАЗК, викладене в листі від 25.06.2021 № 23-04/47964/21, що було враховане комісією під час проведення службового розслідування і покладено в основу висновків, не є нормативно-правовим актом і носить виключно роз'яснювальний, інформаційний та рекомендаційний характер та не створює жодних правових наслідків для учасників цього спору.
Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці від 24.12.1999 №13" зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів.
Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з довідкою Шевченківської у м. Полтаві ради середньоденна заробітна плата позивача за останні два перед звільненням місяці складала 1498,33 грн.
Відповідно до кількості робочих днів, що минули за час вимушеного прогулу позивача, стягненню на її користь підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09.07.2021 по 06.10.2021 в розмірі 94394,79 грн (1498,33 грн. х 63 робочі дні) без урахування обов'язкових відрахувань.
Переглянувши рішення суду першої інстанції в частині стягнення на користь позивача моральної шкоди, колегія суддів зазначає таке.
Статтею 56 Конституції України закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно з положеннями статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
У відповідності до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
У постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року (справа № 560/798/16-а) та від 27 листопада 2019 року (справа № 750/6330/17) зазначено що загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України).
У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89; від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).
Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб'єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (стаття 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
Як вже зазначалося судом, у спірних правовідносинах відповідачем порушено права позивача, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також "принцип належного урядування" та принцип "юридичної визначеності".
Сама лише констатація у судовому рішенні порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.
Аналогічні висновки висловлені Верховним Судом у постанові 21.04.2021 у справі № 160/1744/19 (реєстраційний № 96441580).
У цій справі позивачка стверджувала, що її звільнення мало наслідком завдання шкоди її діловій репутації, спричинило душевні страждання ти викликало гіпертонічне захворювання.
На підтвердження факту заподіяння моральних страждань позивачем надано роздруківки публікацій у засобах масової інформації (випуск газети "Вечірня Полтава" № 28 від 14.07.2021 та статтю в інтернет - виданні "Полтавщина", а.с. 25-26), в яких повідомлялося про звільнення позивачки з посади заступника голови Шевченківської районної у м. Полтаві ради.
На підтвердження хворобливого стану, що був спричинений звільненням з посади, позивачкою надано листки непрацездатності від 08.07.2021 серії АЛА № 904490 та від 23.07.2021 серії АЛБ № 232336. /а.с. 27-28/, а також лист ТОВ "Центр медико - соціальної допомоги" № 103 від 25.08.2021 за змістом якого ОСОБА_1 в період з 08.07.2021 по 01.08.2021 перебувала на лікарняному внаслідок гіпертонічної хвороби ІІ ст. кризу (08.07.2021), ускладненого носовою кровотечею, ст. ІІ, ризик 3. ІХС: дифузний кардіосклероз СНІ. Дисциркуляторна енцефалопатія ІІ, вегетативні судинні кризи (16.07.2021, 21.07.2021), з цефалічним, вестибуло-атактичним синдромом ОХЗ попереково-крижового відділу хребта з больовим та м'язево-тонічним синдромом /а.с. 84/.
Отже, завдання позивачці моральної шкоди протиправним звільненням з посади є документально підтвердженим.
Визначаючи адекватний розмір відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди суд першої інстанції, враховуючи характер спірних правовідносин та обставини справи, дійшов висновку про необхідність стягнення з Шевченківської районної у м. Полтаві ради на користь позивача моральної шкоди у розмірі 3000,00 грн. Доводів щодо незгоди із визначеним судом розміром відшкодування апеляційна скарга відповідача не містить, у зв'язку з чим колегія суддів не вбачає підстав для зміни або скасування рішення суду першої інстанції в цій частині.
Щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає наступне.
За змістом статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Крім того, як визначено частиною дев'ятою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Системно проаналізувавши наведені вище норми Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає, що документально підтверджені судові витрати належить компенсувати стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі №815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі №814/698/16, від 18 жовтня 2018 року у справі №813/4989/17.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 26 червня 2019 року у справі №200/14113/18-а.
У цій справі представник позивача просить відшкодувати за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати позивача на правничу допомогу у розмірі 6000, 00 грн.
На підтвердження розміру витрат адвокатом надані копії: договору від 14 липня 2021 року про надання правової допомоги, акт приймання - передачі наданих юридичних послуг № 1 від 04.10.2021, копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, копію ордеру, копію квитанцій від 14 липня 2021 року № 10, від 28.07.2021 № 12, від 14.09.2021 № 19, від 30.09.2021 № 22.
Суд зауважує, що особа має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2019 року у справі №545/2432/16-а зазначив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Дослідивши зміст поданих позивачем документів, оцінивши усі необхідні аспекти цієї справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що заявлений обсяг витрат позивача на правничу допомогу є обґрунтованим та співмірним, внаслідок чого підлягає відшкодуванню у повному обсязі.
Також суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Суд, у цій справі, також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (п. 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване судове рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст.ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Шевченківської районної у місті Полтаві ради залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 06.10.2021 по справі № 440/8957/21 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя С.П. Жигилій
Судді Т.С. Перцова В.Б. Русанова
Повний текст постанови складено 26.01.2022 року