11 січня 2022 р.Справа № 440/35/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Григорова А.М.,
Суддів: Подобайло З.Г. , Мінаєвої О.М. ,
за участю секретаря судового засідання Дуднєва М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19.04.2021, головуючий суддя І інстанції: О.О. Кукоба, м. Полтава, повний текст складено 19.04.21 року по справі № 440/35/21
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив суд першої інстанції:
- визнати протиправними дії (бездіяльність) Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати йому, ОСОБА_1 середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні (виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 - 2017 року), починаючи з моменту виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення (02 жовтня 2017 року) по день фактичного розрахунку (22 липня 2020 року);
- стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні (виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 - 2017 року), починаючи з моменту виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення (02 жовтня 2017 року) по день фактичного розрахунку (22 липня 2020 року) в розмірі 443317, 05 грн. (чотириста сорок три тисячі триста сімнадцять) гривень 05 копійок.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 19.04.2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі 7350,00 грн (сім тисяч триста п'ятдесят гривень).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Військова частина НОМЕР_1 , не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20 травня 2021 року по справі №440/35/21 в частині визнання протиправної бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні та стягненні з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі 7350, 00 грн. Прохала прийняти нову постанову, якою відмовити позивачу в задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування вимог скарги посилається на те, що заперечує проти позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі. Зазначає, що обґрунтовуючи свої позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки по виплаті грошової компенсації позивач посилається на статті 116, 117 КзПП. Однак, пленум Верховного Суду України у п. 2 постанови від 22.12.1999 р. №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" встановив, що передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо). Зазначає, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу, яка віднесена до публічної служби. Порядок проходження військової служби урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на осіб, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов'язки та відповідальність. На військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Сил України та інших військових формуваннях, КЗпП України не поширюється. Військова частина НОМЕР_1 вважає, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним. Вказує, що аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17. Крім того, посилається на те, що грошова компенсація за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, - не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, що підтверджується пунктом 2 Розділом І наказу Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам», а відтак не підпадає під дію статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та статей 116, 117 Кодексу законів про працю України. Також, зазначає, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 02.10.2017 року (по стройовій частині) №264 позивач погодив проведення з ним усіх необхідних розрахунків та відповідно не оскаржував своє звільнення та/або наказ про виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення. Звільнення позивача з військової служби відбулося законно - у повній відповідності до вимог чинного законодавства України. Наказ про своє звільнення позивачем не оскаржувався. Вважає, що в даному випадку відсутні підстави для стягнення з військової частини НОМЕР_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку. Крім того, зазначає, що при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум спору щодо їх розміру не було, а за наявності спірних правовідносин, які виникли вже після звільнення та проведення остаточного розрахунку та стосувались права на отримання належної звільненому позивачеві грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним. Зазначає, що вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, висловленою, зокрема, у постановах від 24.01.2018 у справі №807/1502/15 від 27.06.2018 у справі №810/1543/17 від 04.12.2019 у справі №825/742/16.
ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому посилаючись на те, що мотиви та підстави, зазначені в скарзі є безпідставними та незаконними, які необґрунтовані належними та допустимими доказами і не відповідають фактичним обставинам справи, просив скаргу відповідача залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін. Прохав суд апеляційної інстанції розглянути справу без його участі.
10.01.2022 представник відповідача за допомогою системи "Електронний суд" направив до суду апеляційної інстанції клопотання/заяву, в якій просив суд апеляційної інстанції розглянути справу без їх участі. Зазначив, що скаргу підтримує в повному обсязі.
Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ч.4 ст.229 КАС України.
Колегія суддів зазначає, що з огляду на ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , що не заперечується відповідачем.
Наказом командувача військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.10.2017 №264 підполковника ОСОБА_1 , звільненого з військової служби наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 02.08.2017 №257 у запас за пунктом "б" (за станом здоров'я) частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", з 02.10.2017 виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення (а.с. 75-76).
ОСОБА_1 має статус ветерана війни-учасника бойових дій, що підтверджено посвідченням серії НОМЕР_3 , виданим 06.02.2015, копія якого наявна у матеріалах справи (а.с. 17).
Довідкою військової частини НОМЕР_1 від 19.09.2017 вих.№494 підтверджено, що позивач у період з 13.07.2014 по 19.08.2014 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах проведення антитерористичної операції (а.с. 17 - зворот).
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 13.04.2020 у справі №440/926/20, що набрало законної сили 07.08.2020, зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на дату звільнення з військової служби 02.10.2017 (а.с. 24-26).
22.07.2020 позивачем одержано грошову компенсацію на виконання рішення суду у справі №440/926/20 у розмірі 11677,02 грн. (а.с. 19, 87).
Позивач листом від 05.11.2020 звертався до військової частини НОМЕР_1 з приводу нарахування та виплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку про звільнення, однак листом віл 16.11.2020 вих. №1546/32/15/952 відповідач повідомив ОСОБА_1 про відсутність підстав для здійснення таких нарахувань (а.с.20-21, 22-23).
Посилаючись на наявність підстав для виплати середнього заробітку за увесь час затримки сплати належних позивачу при звільненні сум (грошової компенсації за невикористану відпустку як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки) по день фактичного розрахунку, позивач звернувся до суду з позовом.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат буде стягнення з відповідача середнє грошове забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі 7350,00 грн.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно з ч.1 ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до ч.7 ст.43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Спеціальне законодавство, що регламентує порядок проходження військової служби, не містить норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв'язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними, тоді як норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Колегія суддів зауважує, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані КЗпП України.
Вищевказаний висновком узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 21.10.2021 року по справі №640/14764/20.
З огляду на неврегульованість спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України.
За статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу.
За правилами ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України обумовлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів зазначає, що чинне законодавство передбачає обов'язок виплатити військовослужбовцю, який звільняється зі служби всі належні до йому виплати суми, в т.ч. грошову компенсацію невикористаних відпусток на день виключення зі списків особового складу військової частини.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.08.2019 року у зразковій справі №620/4218/18 зазначила, що грошова компенсація виплачується за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Право на отримання таких виплат не обмежується жодним строком.
Отже, грошова компенсація невикористаних відпусток належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні ст.116 КЗпП України.
Таким чином, застосування передбаченої ст.117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини.
За змістом частини першої ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого у роботодавця є обов'язок сплатити передбачену ст.117 КЗпП України компенсацію.
Частина перша ст.117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга ст.117 КЗпП України стосується тих випадків, коли між роботодавцем та колишнім працівником існує спір про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст.117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, має бути виплачене за весь період такого невиконання.
Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 26.02.2020 року по справі 821/1083/17.
Як вбачається з матеріалів даної справи, позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командувача військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.10.2017 №264 підполковника ОСОБА_1 , звільненого з військової служби наказом командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 02.08.2017 №257 у запас за пунктом "б" (за станом здоров'я) частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", з 02.10.2017 виключено зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення.
Позивач, вважаючи, що відповідачем було допущено протиправну бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати йому грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, звернувся в лютому 2020 року до суду з позовом.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 13.04.2020 у справі №440/926/20 (набрало законної сили 07.08.2020) було визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за не використану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2015 - 2017 роки та зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на дату звільнення з військової служби 02.10.2017.
Так, з наявної в матеріалах даної справи довідки АТ КБ "Приватбанк" від 23.07.2020 р. на картковий рахунок позивача лише 22.07.2020 надійшла грошова компенсація на виконання вищевказаного рішення суду у розмірі 11677,02 грн. (а.с. 19).
Колегія суддів звертає увагу, що зазначеним рішенням суду підтверджується факт того, що відповідачем було порушено вимоги ст.116 КЗпП України, якою передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення, а саме в частині нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку учаснику бойових дій за 2015-2017 роки.
З огляду на те, що відповідачем по справі не було здійснено повного розрахунку із позивачем у визначені ст.116 КЗпП України строки з вини останнього, зазначене є правовою підставою для його відповідальності згідно зі ст.117 КЗпП України.
При цьому, щодо доводів апеляційної скарги про те, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Сил України та інших військових формуваннях, КЗпП України не поширюється, а тому у спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним, посилаючись при цьому на приписи п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1999 р. №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", а також на те, що аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, то колегія суддів відхиляє такі доводи, оскільки відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.06.2021 року по справі №480/2577/20, яка відповідно до ч.5 ст.242 КАС України є обов'язковою для врахуванням у спірних правовідносинах по даній справі, оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладено Верховним Судом, зокрема у постановах від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 20 січня 2021 року у справі № 200/4185/20-а, від 20 січня 2021 року у справі № 240/12238/19, від 05 березня 2021 року у справі № 120/3276/19-а, від 31 березня 2021 року у справі № 340/970/20. Стосовно посилання в апеляційній скарзі аналогічну правову позицію, викладена в постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 804/1782/16, від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17, то колегія суддів зазначає, що враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі №755/10947/17, відповідно до якої під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, врахуванню в межах даної справи підлягають наведені вище саме судом апеляційної інстанції правові позиції Верховного Суду.
Стосовно доводів апеляційної скарги про те, що грошова компенсація за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, - не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, а відтак не підпадає під дію статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та статей 116, 117 Кодексу законів про працю України, а також доводів скарги про те, що відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 02.10.2017 року (по стройовій частині) №264 позивач погодив проведення з ним усіх необхідних розрахунків та відповідно не оскаржував своє звільнення та/або наказ про виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, звільнення позивача з військової служби відбулося законно - у повній відповідності до вимог чинного законодавства України, а наказ про своє звільнення позивачем не оскаржувався, то колегія суддів вважає наведені доводи скарги необґрунтованими, оскільки, як вже зазначалося вище, рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 13.04.2020 у справі №440/926/20, яке набрало законної сили 07.08.2020, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за не використану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2015 - 2017 роки та у зв'язку з цим наявність правових підстав для зобов'язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на дату звільнення з військової служби 02.10.2017.
Стосовно доводів апеляційної скарги про те, що при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні суми спору щодо їх розміру не було, а за наявності спірних правовідносин, які виникли вже після звільнення та проведення остаточного розрахунку та стосувались права на отримання належної звільненому позивачеві грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у розумінні ч.1 ст.117 КЗпП України є безпідставними, посилаючись у зв'язку з цим на те, що такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 24.01.2018 у справі №807/1502/15; від 27.06.2018 у справі №810/1543/17 ; від 04.12.2019 у справі №825/742/16, то аналогічно, з урахуванням вже наведених вище висновків, та зазначених правових позицій Верховного Суду, колегія суддів вважає такі доводи необґрунтованими.
Відповідно, з огляду на наведене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.
Надаючи правову оцінку задоволення судом першої інстанції вимог позову в частині стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі 7350,00 грн (сім тисяч триста п'ятдесят гривень), колегія суддів зазначає наступне.
Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (п. 71 постанови від 26.06.2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 вказала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Також вказано, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
3. ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
З урахуванням приписів ч.5 ст.242 КАС України, колегія суддів вважає за необхідне врахувати наведені вище правові позиції Верховного Суду (Великої Палати Верховного Суду), які стосуються критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України.
При цьому, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на тому, що як вже зазначалося вище, позивача з 02.10.2017 року виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , з усіх видів забезпечення, проте останній з вимогами про протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за не використану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2015 - 2017 роки та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку учаснику бойових дій за 2015-2017 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на дату звільнення з військової служби звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з відповідним позовом лише в лютому 2020 р. (ухвала Полтавського окружного адміністративного суду від 25.02.2020 про відкриття провадження в адміністративній справі №440/926/20 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії), тобто більш ніж через два роки з моменту виключення зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , з усіх видів забезпечення.
Таким чином, враховуючи матеріали даної справи, розмір простроченої заборгованості відповідача щодо належних до виплати позивачу при звільненні сум, значного терміну не звернення позивача до суду щодо захисту своїх прав у зв'язку з неповним розрахунком з ним відповідачем, колегія суддів вважає справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача з військової служби виплат суму у розмірі 7350,00 грн., а тому погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність стягнення з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі 7350,00 грн. (сім тисяч триста п'ятдесят гривень).
Колегія суддів звертає увагу, що апелянтом не було наведено конкретних заперечень щодо помилок суду першої інстанції при розрахунку середнього грошового забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки учаснику бойових дій у розмірі 7350,00 грн.
При цьому, з урахуванням вимог ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідача. Позивачем не було оскаржено рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його вимог.
Відповідно до ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Частиною 1 ст.9 КАС визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Будь-яке рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Таким чином, враховуючи викладене вище, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та є таким, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Підстави для розподілу судових витрат у даній справі відсутні.
Оскільки дана справа розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, відповідно вказане рішення (постанова) суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19.04.2021 по справі № 440/35/21 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)А.М. Григоров
Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло О.М. Мінаєва
Повний текст постанови складено 17.01.2022 року