ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
19.01.2022Справа № 910/8699/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Кучеренко А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/8699/21
За позовом Фізичної особи ОСОБА_1
до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву
до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України
до Фонду державного майна України
про визнання протиправними дій, скасування рішень та зобов'язання вчинення певних дій
Представники учасників справи:
від позивача: Кошик М.Й.;
від відповідача-1: Михайлов В.В., Артеменко П.М.;
від відповідача-2: Мелешко В.І.;
від відповідача-3: Малюк А.В.
Фізична особа ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву (далі - відповідач-1) та Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (далі - відповідач-2) про визнання протиправною та скасування відмови Регіонального відділення Фонду державного майна по місту Києву щодо включення Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації державної власності, що підлягають приватизації; визнання протиправними та незаконними дії Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України щодо відмови у наданні згоди про включення Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації; зобов'язання Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України надати згоду про включення Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації та зобов'язання Регіонального відділення Фонду державного майна по місту Києву включити Єдиний майновий комплекс Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації державної власності, що підлягають приватизації.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачами було допущено порушення його права на належний розгляд заяви про включення об'єкта права державної власності до переліку об'єктів малої приватизації та безпідставно відмовлено у включенні до переліку об'єктів, що підлягають приватизації, оскільки відмова уповноваженого органу управління державним майном, яка, до того ж, не була вмотивованою, надійшла поза строком, а відтак в силу приписів статті 11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» вважається наданою.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.06.2021 відкрито провадження у справі №910/8699/21 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
09.07.2021 через відділ діловодства суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач-2 заперечує проти позову з підстав того, що вимога позивача про зобов'язання Мінекономіки надати згоду про включення державного підприємства до переліку об'єктів малої приватизації є формою втручання в дискреційні повноваження. При цьому, зауважує на невірно обраному способі захисту права, оскільки нормами чинного господарського та цивільного законодавства не передбачено такого способу захисту як визнання протиправними дій органів державної влади.
12.07.2021 через відділ діловодства суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач-1 також заперечує проти позовних вимог, з підстав того, що доводи позивача не відповідають встановленому Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна" порядку приватизації таких об'єктів, так як пропозиція від Мінекономіки щодо включення державного підприємства до переліку об'єктів, що підлягають приватизації, не надходила. При цьому, зауважує на тому, що після надходження до нього заяви позивача щодо включення майна державного підприємства до переліку об'єктів приватизації, він звернувся до відповідача-2, як уповноваженого органу управління державним майном, про надання згоди на включення, втім останній приватизацію спірного майна не погодив, а тому відмова у включенні майна державного підприємства до переліку об'єктів приватизації є правомірною і відповідає визначеній законом процедурі приватизації.
23.07.2021 через відділ діловодства суду надійшли додаткові пояснення до відзиву на позовну заяву, в яких відповідач-1 зауважує на тому, що на момент подання відзиву діяла нова редакція Положення про Регіональне відділення, а тому ним помилково долучено попередню редакцію положення. При цьому, зауважує на тому, що згідно приписів нової редакції Положення, регіональне відділення уповноважене лише на надання Фонду пропозицій щодо включення об'єктів державної власності до переліку об'єктів малої приватизації, а тому вимога позивача щодо визнання протиправною та скасування відмови Регіонального відділення щодо включення майна державного підприємства до переліку об'єктів для приватизації не підлягає задоволенню.
26.07.2021 через відділ діловодства суду надійшли пояснення Мінекономіки щодо статутної діяльності ДП «Фінпром», в яких, до того ж, повідомляє, що підставою для відмови у наданні згоди на приватизацію був намір використовувати майно даного підприємства для власних потреб.
29.07.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач не погоджується з твердженнями відповідача-1 про те, що дії позивача не відповідають встановленому порядку приватизації, оскільки позивач діяв чітко до встановлених законом норм та алгоритму дій задля реалізації свого права щодо приватизації шляхом ініціювання приватизації об'єкта державної власності, а рішення відповідача-1 про включення об'єкту до відповідного переліку є одним з етапів процедури приватизації. Окрім того, зазначає, що між відповідачами налагоджений обмін електронними документами, і сам лист відповідача-1 було направлено відповідачу-2 засобами електронного зв'язку 30.12.2020, а відтак і розглянути по суті мав протягом 15 днів, тоді як фактично свою відмову у наданні згоди на включення об'єкта до переліку об'єкті малої приватизації надав лише через два місяці.
Окрім того, через відділ діловодства суду від позивача надійшла відповідь за відзив відповідача-2, в якому він наголошує на тому, що відмова відповідача-2 у наданні згоди на приватизацію, яка була надана через 2 місяця після звернення Регіонального відділення є нікчемною, не вмотивованою та незаконною, оскільки стаття 11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» визначає присічний строк для надання згоди або вмотивованої відмови (15 днів), а тому наголошує на тому, що в силу зазначеної статті згода є такою, що надана. Окрім того, зазначає, що Державне підприємство "Фінпром" не виконує покладені на нього функції, не веде господарської діяльності, має величезну заборгованість та відкриті виконавчі провадження, а відтак його приватизація буде економічно вигідною для держави.
Крім того, 29.07.2021 через відділ діловодства суду позивач подав заяву про зміну предмета позову відповідно до якої просить: визнати протиправною та скасувати відмову Регіонального відділення Фонду державного майна по місту Києву щодо включення Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації державної власності, що підлягають приватизації; визнати протиправною та скасувати відмову Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, у наданні згоди про включення Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації; зобов'язати Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України надати згоду про включення Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації та зобов'язати Регіональне відділення Фонду державного майна по місту Києву включити Єдиний майновий комплекс Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації державної власності, що підлягають приватизації.
10.08.2021 через відділ діловодства суду від відповідача-1 надійшла заява про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
В судовому засіданні 10.08.2021 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 ГПК України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про прийняття до розгляду заяви позивача про зміну предмета позову, залучення Фонду державного майна України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1, продовження строку підготовчого провадження на 30 днів, та відкладення підготовчого засідання.
Згідно приписів частини 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.
Судом встановлено, що позивачем дотримано вимоги частини 5 статті 46 Господарського процесуального кодексу України, в тому числі надані докази направлення копії такої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи, а тому така заява підлягає прийняттю судом до розгляду.
При цьому, відповідно до статті 50 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Слід зазначити, що метою участі третіх осіб у справі є обстоювання ними власних прав і законних інтересів, на які може справити вплив рішення чи ухвала суду. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою в неї існують певні правові відносини. Залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, до участі у справі вирішується господарським судом з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес до даної справи. Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з'ясовувати, чи буде у зв'язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або обов'язків у майбутньому.
Враховуючи предмет та підстави позову, а також те, що саме до повноважень Фонду державного майна України належить питання затвердження переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, а відтак рішення у даній справі може вплинути на його права та обов'язки, суд дійшов висновку, з метою повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи, про залучення до участі у справі вказаної особи у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1.
20.08.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про залучення Фонду державного майна України, як співвідповідача у справі.
25.08.2021 через відділ діловодства суду від відповідача-1 надійшли доповнення до раніше поданої ним заяви про закриття провадження у справі, в яких зазначено про те, що направлення Регіональним відділенням пропозиції щодо надання згоди на включення об'єктів до переліку об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, є адміністративним актом індивідуальної дії, прийняттю якого передує визначена законом адміністративна процедура - звернення до уповноваженого органу управління щодо надання ним згоди на включення об'єкта до переліку.
30.08.2021 через відділ діловодства суду від відповідача-1 надійшли заперечення на залучення Фонду державного майна України, як співвідповідача у даній справі, оскільки вказаний орган вже залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1.
31.08.2021 через відділ діловодства суду від відповідача-2 надійшли додаткові пояснення по справі, в яких зазначено про невірно обраний спосіб захисту, оскільки ані Цивільним кодексом України, ані Господарським кодексом України не визначено такого способу, як визнання протиправною та скасування відмови щодо включення майна державного підприємства до переліку об'єктів малої приватизації. Додатково зауважує на можливості оскарження лише актів органів приватизації, а не органу управління.
07.09.2021 через відділ діловодства суду надійшли додаткові пояснення до відзиву на позовну заяву, в яких відповідач-1 вказує на те, що включення майна державного підприємства до переліку об'єктів, що підлягають приватизації є дискреційними повноваженнями відповідачів та належать до їх виключних функцій.
Окрім того, 07.09.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшла заява про зміну предмета позову відповідно до якої просить:
- визнати протиправною та скасувати відмову Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України у наданні згоди про включення Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, викладену у формі листа вих. №2151-09/13433-06 від 01.03.2021 та вважати згоду наданою на підставі ч.7 ст.11 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна";
- визнати протиправною та скасувати відмову Регіонального відділення Фонду державного майна по місту Києву щодо включення Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації державної власності, що підлягають приватизації, викладену у формі листа вих. №30-03/2292 від 24.03.2021;
- зобов'язати Регіональне відділення Фонду державного майна по місту Києву прийняти рішення про включення до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" та направлення відповідного подання Фонду державного майна України;
- зобов'язати Фонд державного майна України, з урахуванням висновків суду, включити Єдиний майновий комплекс Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, затвердити його та оприлюднити відповідний змінений перелік об'єктів, що підлягають приватизації в офіційних друкованих виданнях державних органів приватизації, на офіційному веб-сайті Фонду державного майна України.
15.09.2021 через відділ діловодства суду надійшли пояснення Фонду державного майна України по суті спору, в яких наголошує на тому, що суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, що належать до компетенції такого суб'єкта повноважень, оскільки такі дії виходять за межі повноважень суду, визначених положеннями Конституції України та Господарського процесуального кодексу України.
Як вже було зазначено судом, в судовому засіданні 10.08.2021 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 ГПК України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про залучення Фонду державного майна України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1, зобов'язано сторін протягом 2 днів з дня судового засідання направити третій особі заяви по суті справи, а третій особі, в свою чергу, встановлено строк - протягом 7 днів з дня отримання копії позовної заяви для надання суду пояснень по суті спору.
За трек-номером №0314212462572, вбачається, що 12.08.2021 третій особі вручено поштове відправлення від позивача разом з копіями заяв по суті спору, що подані ним.
В той же час, пояснення третьою особою подані 13.09.2021, що вбачається з дати оформлення поштового відправлення, тобто з порушенням строку на їх подання, встановлених судом.
При цьому, у поданих поясненнях третя особа просить поновити строки для їх подання та прийняти до розгляду.
За приписами частини 1, 2 статті 119 Господарського процесуального кодексу України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, а процесуальний строк, який встановлений судом, може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Приписами частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, верховенство права та змагальність сторін (частина 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України).
Частиною 1 статті 11 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що при розгляді справи суд керується принципом верховенства права.
Відповідно до Копенгагенського документа (Документ Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру НБСЄ, 1990) «верховенство права не зводиться лише до формальної законності, яка забезпечує правильність та узгодженість процесу творення і впровадження в життя демократичного ладу, а означає також і справедливість, засновану на визнанні та повному сприйнятті людської особи як найвищої цінності та яку гарантовано інститутами, що забезпечують рамки для її якнайповнішого вираження».
Таким чином, дотримання принципу верховенства права перебуває у тісному взаємозв'язку з забезпеченням права на доступ до правосуддя, в тому числі з реалізацією принципу змагальності сторін, який означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (рішення у справі «Ruiz-Mateos проти Іспанії», п. 63).
Принцип змагальності сторін нерозривно пов'язаний і з принципом рівності сторін. Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що принцип рівності сторін у розумінні «справедливого балансу» між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно до другої сторони (рішення у справах «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands» від 27 жовтня 1993 р., п. 33, та «Ankerl v. Switzerland» від 23 жовтня 1996 р., п. 38).
З урахуванням принципу верховенства права, з метою забезпечення принципу змагальності (ст. 13 ГПК України) та всебічного, повного і об'єктивного визначення обставин справи, які підлягають встановленню, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення клопотання третьої особи та поновлення пропущеного процесуального строку для подання пояснень щодо позову.
У судовому засіданні 21.09.2021 представником відповідача-1 подано заперечення на заяву про зміну предмету позову, яка обґрунтована фактичним поданням позивачем окремого позову із іншими предметами та підставами, що виключає можливість її прийняттю до розгляду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.09.2021 в задоволенні заяви про закриття провадження у справі відмовлено; задоволено клопотання позивача про залучення співвідповідача та залучено Фонд державного майна України до участі у справі в якості відповідача-3, у зв'язку з чим змінено його статус у справі з третьої особи на відповідача-3 та відкладено підготовче засідання.
В судовому засіданні 26.10.2021 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 ГПК України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про прийняття до розгляду заяви позивача про зміну предмета позову, яка подана 07.09.2021, та відкладення підготовчого засідання.
Згідно приписів частини 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.
Разом з тим, не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15.
Предмет позову кореспондує із способами захисту права, які визначені, зокрема у статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України, а відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного/них способу/способів захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин. Зміна предмету позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред'явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.01.2021 у справі №910/10954/19.
Судом встановлено, що позивачем дотримано вимоги частини 5 статті 46 Господарського процесуального кодексу України, в тому числі надані докази направлення копії такої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи, а тому така заява підлягає прийняттю судом до розгляду.
05.11.2021 через відділ діловодства суду від відповідача-2 надійшли пояснення по справі, з урахуванням зміни позивачем предмета позову, в яких заперечує проти задоволення позову з підстав того, що позивачем не вірно обрано спосіб захисту, так як нормами чинного законодавства не передбачено такого способу захисту як визнання протиправним та скасування листа-відмови щодо включення об'єкта до переліку об'єктів малої приватизації та зауважує на тому, що належним способом захисту прав позивача може бути лише визнання недійсними відповідних актів органів приватизації. При цьому, повідомляє, що спірний об'єкт включений до Переліку об'єктів державної власності, які рекомендовано припинити шляхом реорганізації або ліквідації.
09.11.2021 через відділ діловодства суду надійшов додатковий відзив на позовну заяву, з урахуванням змінених вимог, від відповідача-1, в якому наголошує на тому, що лист, яким позивачу було відмовлено у включенні об'єкта до переліку не містить ознак акту індивідуальної дії, тому не може бути предметом оскарження, а обраний спосіб захисту не відповідає визначеним законом способам захисту. Крім цього, зауважує на тому, що визначені позивачем вимоги є втручанням в дискреційні повноваження органу приватизації, що протирічить вимогам закону та звертає увагу на те, що в частині вимог до Фонду державного майна України позивачем взагалі не наведено будь-яких доказів порушення даної особою прав позивача.
В судовому засіданні 09.11.2021, виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті.
10.11.2021 через відділ діловодства суду до початку розгляду справи по суті надійшов відзив на позовну заяву від відповідача-3, в якому заперечує проти позову та наголошує на тому, що саме орган управління має повноваження вирішувати питання щодо надання згоди на включення або відмову у включенні державного нерухомого майна до об'єктів, що підлягають приватизації та зауважує на тому, що вимога про зобов'язання вчинити дії, а саме включення ДП «Фінпром» до переліку об'єктів малої приватизації державної власності не відповідає встановленому законом порядку приватизації та є втручанням в дискреційні повноваження органів державної влади.
В судових засіданнях у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України оголошувались перерви, зокрема, до 19.01.2022.
Представник позивача у судовому засіданні 19.01.2022 позовні вимоги підтримав, просив задовольнити; представники відповідачів проти задоволення позову заперечили, просили відмовити в позові.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 19.01.2022 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Відповідно до ч. 7 ст. 11 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" та Порядку подання та розгляду заяв про включення об'єктів права державної власності до відповідного переліку об'єктів великої або малої приватизації, що підлягають приватизації, затвердженого наказом Фонду державного майна України № 675 від 22.05.2018, Кравченко Анатолій Васильович звернувся до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву із заявою від 29.12.2020 про включення об'єкта права державної власності - Єдиного майнового комплексу Державного підприємства «Фінпром» (04112, м. Київ, вул. Танкова (Авіаконструктора Ігоря Сікорського), 8, код 24097636) до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації.
30.12.2020 Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву на адресу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства було спрямовано запит № 30-03/11410 про надання згоди на приватизацію, в якому зазначало, що до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву надійшла заява потенційного покупця - фізичної особи ОСОБА_1 про включення об'єкта права державної власності до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації - Єдиного майнового комплексу Державного підприємства «Фінпром» (04112, м. Київ, вул. Танкова (Авіаконструктора Ігоря Сікорського), 8, код 24097636), яке перебуває у сфері управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства та враховуючи вимоги частини сьомої статті 11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» просило надати згоду на включення зазначеного об'єкта до Переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, у встановлений законодавством строк.
01.03.2021 Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства листом №2151-09/13433-06, який зареєстрований РВ ФДМ України по місту Києву 04.03.2021 за вх. №2240, за результатом розгляду листа Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву №30-03/11410 повідомило про відмову щодо включення до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, єдиного майнового комплексу Державного підприємства «Фінпром».
24.03.2021 Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву направило на адресу фізичної особи ОСОБА_1 лист №30-03/2292 про надання інформації, в якому повідомило, що у зв'язку з тим, що уповноваженим органом управління - Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства листом від 01.03.2021 №2151-09/13433-06 не погоджено приватизацію єдиного майнового комплексу державного підприємство «Фінпром», Регіональне відділення відмовляє у його включенні до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації.
Не погоджуючись з такою відмовою, позивач звернувся до суду з даним позовом, посилаючись на те, що відповідачами порушено право позивача на належний розгляд заяви про включення об'єкта права державної власності до переліку об'єктів малої приватизації, оскільки відмова уповноваженого органу управління державним майном не була мотивованою та надійшла поза строком встановленим законом, а відтак в силу приписів статті 11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» вважається наданою.
Відповідачі, в свою чергу, заперечили проти позову посилаючись на те, що вони діяли у відповідності до вимог чинного законодавства в сфері приватизації та зауважили на тому, що позивачем невірно обрано спосіб захисту свого права, а вимоги про зобов'язання прийняти рішення є втручанням в дискреційні повноваження відповідачів.
Отже, спір у справі виник у зв'язку з тим, що відповідачами, на думку позивача, було порушено право позивача на належний розгляд його заяви про включення об'єкта права державної власності до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, та, як наслідок, безпідставно відмовлено у включенні Державного підприємства «Фінпром» до переліку об'єктів, що підлягають приватизації.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна» (далі-Закон) регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного і комунального майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим.
Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону приватизація державного або комунального майна - платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до цього Закону можуть бути покупцями.
До об'єктів державної і комунальної власності, що підлягають приватизації, належать усі об'єкти права державної і комунальної власності, крім тих, приватизація яких прямо заборонена цим Законом та іншими законами України (ч. 1 ст. 4 Закону).
За приписами ч. 2 ст. 5 Закону визначено, що до об'єктів малої приватизації належать: 1) єдині майнові комплекси державних і комунальних підприємств, їх структурних підрозділів, у тому числі єдині майнові комплекси та їх структурні підрозділи, що передані в оренду, крім єдиних майнових комплексів державних і комунальних підприємств, що належать до об'єктів великої приватизації; 2) окреме майно. Окремим майном вважається рухоме та нерухоме майно державних або комунальних підприємств (у тому числі будівлі, споруди, нежитлові приміщення), майно, що залишилося після закінчення процедури ліквідації державних або комунальних підприємств, визнаних банкрутами; майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним або комунальним майном; майно державних або комунальних підприємств, що не були продані як єдині майнові комплекси; державне або комунальне майно, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств та перебуває на обліку господарських товариств, створених унаслідок приватизації або корпоратизації; 3) об'єкти незавершеного будівництва (будівлі, споруди, передавальні пристрої, які не введені в експлуатацію), законсервовані об'єкти; 4) об'єкти соціально-культурного призначення. До об'єктів соціально-культурного призначення належать об'єкти освіти, охорони здоров'я, культури, фізичної культури та спорту, туризму, мистецтва і преси, телебачення, радіомовлення, видавничої справи; санаторно-курортні заклади, будинки і табори відпочинку, профілакторії; інші об'єкти, призначені для задоволення соціальних та культурних потреб громадян незалежно від вартості майна; об'єкти соціально-культурного призначення, що не включені до статутного капіталу господарських товариств; 5) пакети акцій акціонерного товариства, утвореного у процесі приватизації або корпоратизації, акції (частки), що належать державі у статутному капіталі господарських товариств, інших господарських організацій і підприємств, заснованих на базі об'єднання майна різних форм власності та розташованих на території України або за її межами, крім пакетів акцій акціонерних товариств, що належать до об'єктів великої приватизації; 6) інші об'єкти, що не належать до об'єктів великої приватизації.
Згідно із статтею 7 Закону Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим становлять єдину систему державних органів приватизації. Державні органи приватизації здійснюють державну політику у сфері приватизації та діють на підставі Закону України «Про Фонд державного майна України", цього Закону, інших актів законодавства. Державні органи приватизації у межах своєї компетенції здійснюють такі основні повноваження: затверджують переліки об'єктів, що підлягають приватизації; класифікують об'єкти приватизації відповідно до цього Закону; приймають рішення про приватизацію об'єктів державної власності у випадках, установлених законодавством та інші.
Порядок приватизації державного і комунального майна передбачає, зокрема, формування та затвердження переліків об'єктів, що підлягають приватизації (ч. 1 ст. 10 Закону).
Відповідно до частин 1-3 статті 11 Закону ініціювати приватизацію об'єктів можуть органи приватизації, уповноважені органи управління, інші суб'єкти управління об'єктами державної і комунальної власності або покупці. Перелік об'єктів великої приватизації державної власності, що підлягають приватизації, затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням Фонду державного майна України. Переліки об'єктів малої приватизації державної власності, що підлягають приватизації, затверджуються Фондом державного майна України.
Частиною 7 статті 11 цього ж Закону передбачено, що заяви про включення об'єктів права державної власності до відповідного переліку об'єктів великої або малої приватизації, що підлягають приватизації, подаються потенційними покупцями до державних органів приватизації за місцезнаходженням об'єкта, що приватизується, у порядку, що встановлюється Фондом державного майна України. Заяви про включення об'єктів права комунальної власності до переліків об'єктів, що підлягають приватизації, подаються покупцями до органів приватизації територіальних громад і розглядаються ними в порядку, встановленому відповідними місцевими радами.
Державні органи приватизації протягом трьох днів після надходження заяви звертаються щодо надання згоди на включення такого об'єкта до переліку об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, до уповноважених органів управління державним майном, крім випадків, коли орган приватизації є уповноваженим органом управління державним майном або уповноважений орган управління самостійно ініціював включення такого об'єкта до переліку об'єктів державної власності, що підлягають приватизації.
Уповноважені органи управління державним майном надають згоду на приватизацію об'єкта державної власності або вмотивовану відмову протягом 15 днів з моменту надходження звернення від державних органів приватизації.
У разі якщо орган приватизації не одержав у встановлений строк дозвіл чи відмову від органу, уповноваженого управляти відповідним майном, згода на приватизацію вважається наданою.
Державні органи приватизації протягом 30 днів розглядають заяви та приймають рішення щодо включення до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, і в п'ятиденний строк письмово повідомляють про це заявника, підприємство, що приватизується (балансоутримувача об'єкта), а також відповідний уповноважений орган управління (ч. 8 ст. 11 Закону).
Згідно з ч. 9 ст. 11 Закону відмова державними органами приватизації у включенні до переліку об'єктів, що підлягають приватизації, можлива у разі: коли підприємство, що пропонується приватизувати, перебуває у процесі ліквідації; коли законодавством установлено обмеження щодо приватизації об'єкта; вмотивованої відмови органу, уповноваженого управляти державним майном, у погодженні щодо включення до переліку об'єктів, що підлягають приватизації; невключення Кабінетом Міністрів України за поданням Фонду державного майна України до переліку об'єктів великої приватизації, що підлягають приватизації.
22.05.2018 наказом Фонду державного майна України №675 відповідно до частини сьомої статті 11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» затверджено Порядок подання та розгляду заяв про включення об'єктів права державної власності до відповідного переліку об'єктів великої або малої приватизації, що підлягають приватизації (далі-Порядок №675).
Розділом IV Порядку №675 визначено, що до заяви про включення об'єктів права державної власності до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, додаються: для юридичних осіб - нерезидентів - документ про реєстрацію у державі її місцезнаходження (витяг із торговельного, банківського або судового реєстру тощо), засвідчений згідно із законодавством держави його видачі, перекладений українською мовою; для фізичних осіб - громадян України - копія паспорта громадянина України; для іноземних громадян - копія документа, що посвідчує особу. У разі якщо заяву підписано особою, уповноваженою керівником юридичної особи, або представником фізичної особи, до заяви також додається копія паспорта такої особи та довіреність. У разі якщо документом, що посвідчує особу, є паспорт з безконтактним електронним носієм, до заяви додається копія такого паспорта з відповідною підтвердною інформацією. Державний орган приватизації, до якого надійшла заява, протягом трьох днів після надходження заяви звертається щодо надання згоди на включення об'єкта до переліку об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, до уповноважених органів управління державним майном, крім випадків, коли орган приватизації є уповноваженим органом управління державним майном або уповноважений орган управління самостійно ініціював включення такого об'єкта до переліку об'єктів державної власності, що підлягають приватизації. Державний орган приватизації, до якого надійшла заява, одночасно із зверненням до уповноважених органів управління державним майном надсилає до Фонду копії відповідного звернення, зареєстрованої заяви та доданих до неї документів. У разі якщо державний орган приватизації, до якого надійшла заява, є уповноваженим органом управління об'єкта державної власності, копії зареєстрованої заяви та доданих до неї документів надсилаються тільки до Фонду. Уповноважені органи управління державним майном надають до Фонду та державного органу приватизації, до якого надійшла заява, згоду на приватизацію об'єкта державної власності або вмотивовану відмову протягом 15 днів з дати надходження звернення від державних органів приватизації. У разі якщо державний орган приватизації не одержав у встановлений строк дозволу чи відмови від органу, уповноваженого управляти відповідним майном, згода на приватизацію вважається наданою. У разі надходження від органу, уповноваженого управляти державним майном, вмотивованої відмови погодити включення об'єкта до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, результати розгляду заяви доводить до заявника державний орган приватизації, до якого надійшла заява, у письмовій формі або за проханням заявника - засобами електронного зв'язку. Державний орган приватизації протягом 30 днів розглядає подану заяву і додані до неї документи та приймає рішення щодо включення об'єкта до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, і в п'ятиденний строк письмово повідомляє про прийняте рішення заявника, підприємство, що приватизується (балансоутримувача об'єкта), а також відповідний уповноважений орган управління. Державний орган приватизації, який прийняв рішення про включення об'єкта до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, не пізніше наступного дня інформує Фонд про прийняте рішення. Фонд за поданням державних органів приватизації, які прийняли рішення про включення об'єкта до переліку об'єктів малої приватизації, у разі відсутності підстав для відмови затверджує переліки об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації. Об'єкт вважається включеним до переліку об'єктів малої приватизації з дати затвердження такого переліку Фондом.
Розділом V Порядку №675 передбачено, що відмова державними органами приватизації у включенні об'єктів до відповідного переліку об'єктів великої або малої приватизації, що підлягають приватизації, можлива у разі: коли підприємство, що пропонується приватизувати, перебуває у процесі ліквідації; коли законодавством установлено обмеження щодо приватизації об'єкта; вмотивованої відмови органу, уповноваженого управляти державним майном, у погодженні щодо включення до переліку об'єктів, що підлягають приватизації; невключення Кабінетом Міністрів України за поданням Фонду державного майна України до переліку об'єктів великої приватизації, що підлягають приватизації. У разі наявності підстав для відмови у включенні об'єктів до відповідного переліку об'єктів великої або малої приватизації, що підлягають приватизації, державний орган приватизації, до якого надійшла заява, повідомляє заявника про причини відмови у письмовій формі або за проханням заявника - засобами електронного зв'язку.
З наведеного вище вбачається, що у разі надходження до органу приватизації заяви про включення до переліку об'єктів, що підлягають приватизації, останній зобов'язаний розглянути її та включити об'єкт до відповідного переліку, або за наявності підстав для відмови - обґрунтовано відмовити у задоволенні заяви, зазначивши передбачені законом підстави, про що повідомити заявника.
Судом встановлено, що позивач, як потенційний покупець, звернувся до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву із заявою від 29.12.2020 про включення об'єкта права державної власності - Єдиного майнового комплексу Державного підприємства «Фінпром» до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації.
30.12.2020 Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву на адресу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства було спрямовано запит № 30-03/11410 про надання згоди на приватизацію Єдиного майнового комплексу Державного підприємства «Фінпром», що перебуває у сфері управління Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства.
У п. 70 рішення у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування» передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).
Відповідно до абзаців 4, 5 частини 7 статті 11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» уповноважені органи управління державним майном надають згоду на приватизацію об'єкта державної власності або вмотивовану відмову протягом 15 днів з моменту надходження звернення від державних органів приватизації. У разі якщо орган приватизації не одержав у встановлений строк дозвіл чи відмову від органу, уповноваженого управляти відповідним майном, згода на приватизацію вважається наданою.
Наведена правова норма є імперативною, абсолютно-визначеною і розширеному тлумаченню не підлягає. Відтак, неодержання органом приватизації дозволу чи відмови у приватизації об'єкта державної власності від органу, уповноваженого управляти відповідним майном, є достатньою підставою вважати, що така згода надана.
Аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду від 04.06.2020 у справі №910/6319/19, яка містить саме правову позицію щодо змісту ч. 7 та 9 ст. 11 Закону.
При цьому, як зазначив Верховний Суд в постанові від 04.06.2020 у справі №910/6319/19 вмотивована відмова органу, уповноваженого управляти державним майном, у погодженні щодо включення до переліку об'єктів, які підлягають приватизації, повинна містити підстави такої відмови, визначені чинним законодавством України.
Приписами ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вбачається з матеріалів справи, Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства отримало запит Регіонального відділення щодо приватизації ДП «Фінпром» 31.12.2020 за вх. №06/121080-20, а відтак мало надати відповідь у строк не пізніше 15.01.2021 року.
Втім, як встановлено судом, Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства відмову щодо включення до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, Єдиного майнового комплексу Державного підприємства «Фінпром» надало лише 01.03.2021 та без наведення будь-яких мотивів такої відмови, що є порушенням частини 7 статті 11 Закону.
В свою чергу, абзацом 1 частини 8 статті 11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» встановлено, що державні органи приватизації протягом 30 днів розглядають заяви та приймають рішення щодо включення до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, і в п'ятиденний строк письмово повідомляють про це заявника, підприємство, що приватизується (балансоутримувача об'єкта), а також відповідний уповноважений орган управління.
Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву отримало заяву про включення об'єкта права державної власності - Єдиного майнового комплексу Державного підприємства «Фінпром» до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації 29.12.2020, а отже мало розглянути вказану заяву в строк 30 днів, зважаючи на імперативні приписи абзацу 5 частини 7 статті 11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», втім допустило порушення строків та порядку розгляду заяви.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушення.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 Цивільного кодексу України).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Оскільки, відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, тому суд при вирішенні спору має надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, що встановлено чинним законодавством, чи відповідає правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права чи інтересу.
Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Як способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року у справі №916/3156/17 та від 14 грудня 2021 у справі №643/21744/19.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права чи інтересу позивача, у спірних правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.
В даному випадку, з огляду на спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що вимога визнати протиправною та скасувати відмову Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України у наданні згоди про включення Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації та вважати згоду наданою на підставі ч.7 ст.11 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" не відповідає способам захисту прав, установленим чинним законодавством, і, як наслідок, не призводить до поновлення порушеного права позивача та за своїм змістом фактично є вимогою про встановлення юридичних фактів.
Така вимога не може бути окремим предметом позову у спірних правовідносинах, оскільки лист-відмова Міністерства, як органу уповноваженого управляти державним майном, є підтвердженням наявності чи відсутності однієї із підстав, визначених ч. 9 ст. 11 Закону, для прийняття державним органом приватизації рішення про відмову у включенні об'єкта до переліку об'єктів, що підлягають приватизації. Тобто такий лист-відмова органу управління у спірних правовідносинах є лише доказом дотримання чи ні державним органом приватизації процедури формування та затвердження переліків об'єктів, що підлягають приватизації, до повноважень якого і належить прийняття рішень у спірних правовідносинах, які можуть бути оскаржені в суді.
За таких обставин, враховуючи, що вимога про встановлення певних фактів не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до його повноважень не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення, так як господарські суди відкривають провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає із матеріальних правовідносин, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні вказаної позовної вимоги.
Відповідно до частин другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно із частиною другою статті 20 ГК України права та законні інтереси суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
Отже, у разі порушення цивільних прав чи інтересу особи рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб належним способом захисту є визнання таких рішень, дій чи бездіяльності незаконними (недійсними) в судовому порядку, а не визнання протиправною та скасування відмови у наданні дозволу, як визначив позивач, виходячи із способів захисту, визначених у статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, яка не підлягає застосуванню у даному спорі.
При цьому, Конституція України у частині другій статті 19 закріплює правило, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.
Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 у справі "Волохи проти України" (заява №23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є "передбачуваною", якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. "…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання".
Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.
Зміст компетенції органу державної влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.
Отже, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може". У такому випадку суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним за умови дотримання визначених для прийняття такого рішення підстав.
Суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб'єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам.
Суб'єкти владних повноважень застосовують надані їм в межах закону повноваження на власний розсуд, без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб'єктами (дискреційні повноваження). Втручання в дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень виходить за межі завдань судочинства.
Завдання господарського судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням судочинства завжди є контроль легальності.
Перевірка доцільності переступає компетенцію суду і виходить за межі судочинства. З огляду на положення Господарського процесуального кодексу України щодо компетенції суду останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.
З системного аналізу вищенаведених приписів Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» та Порядку №675 вбачається, що законом передбачено певний алгоритм та поетапність процесу приватизації державного майна, який розпочинається з ініціювання приватизації об'єктів органами приватизації, уповноваженими органами управління або покупцями і завершується укладенням договору купівлі-продажу за результатом проведеного аукціону чи викупу.
Згідно із статтею 7 Закону Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим становлять єдину систему державних органів приватизації. Державні органи приватизації здійснюють державну політику у сфері приватизації та діють на підставі Закону України "Про Фонд державного майна України", цього Закону, інших актів законодавства. Державні органи приватизації у межах своєї компетенції здійснюють такі основні повноваження: затверджують переліки об'єктів, що підлягають приватизації; класифікують об'єкти приватизації відповідно до цього Закону; приймають рішення про приватизацію об'єктів державної власності у випадках, установлених законодавством; змінюють у процесі приватизації організаційну форму підприємств, що перебувають у державній власності; здійснюють повноваження власника державного майна, у тому числі корпоративних прав, у процесі приватизації; здійснюють управління об'єктами державної власності; продають майно, що перебуває у державній власності, у процесі його приватизації, а також акції (частки), що належать державі у майні господарських товариств; укладають договори на проведення оцінки об'єктів приватизації у випадках, передбачених законодавством; укладають з потенційними покупцями єдиних майнових комплексів державних підприємств та пакетів акцій договори про конфіденційність інформації про об'єкт приватизації та інші повноваження, передбачені цим Законом, іншими актами законодавства.
При цьому, за змістом частини 8 та 9 статті 11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» державні органи приватизації протягом тридцяти днів розглядають заяви та приймають рішення щодо включення до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації або ж відмови у включенні до переліку об'єктів, що підлягають приватизації, з підстав визначених ч.9 ст. 11 Закону. Відмова державними органами приватизації у включенні до переліку об'єктів, що підлягають приватизації, можлива у разі: коли підприємство, що пропонується приватизувати, перебуває у процесі ліквідації; коли законодавством установлено обмеження щодо приватизації об'єкта; вмотивованої відмови органу, уповноваженого управляти державним майном, у погодженні щодо включення до переліку об'єктів, що підлягають приватизації; не включення Кабінетом Міністрів України за поданням Фонду державного майна України до переліку об'єктів великої приватизації, що підлягають приватизації.
Викладене свідчить, що питання включення об'єкта державної власності до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації є компетенцією органів державної приватизації, які наділені у спірних правовідносинах певним правом діяти на власний розсуд, обираючи будь-який правомірний варіант дій, зокрема, прийняти рішення про включення об'єкта в перелік чи про відмову у включенні у разі наявності, визначених законом підстав для цього, які, з огляду на приписи ч. 9 ст. 11 Закону, не обмежуються лише наявністю чи відсутністю згоди уповноваженого органу управління на це, що спростовує доводи позивача про відсутність у даному випадку дискреційних повноважень органу.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що вимоги позивача в частині зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретно визначене рішення у спірних правовідносинах є втручанням у його повноваження, оскільки для того, аби задовольнити вимогу про зобов'язання відповідача-1 прийняти рішення про включення до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" та направити відповідне подання Фонду державного майна України суд має розглянути заяву позивача для встановлення наявності чи відсутності, інших визначених Законом та Порядком підстав для включення визначеного об'єкта до переліку.
Тоді як, суд не вправі підміняти компетентні національні органи.
В той же час, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Під час розгляду справи встановлено, що позивачу не належить власне (переважне) право викупу щодо ДП «Фінпром», відповідне право виступити покупцем зазначеного майна позивач набуде у разі включення його до переліку майна, що підлягає приватизації, на рівні із будь-якими іншими особами (юридичними та фізичними), які виявлять бажання прийняти участь у відповідній процедурі на конкурентних засадах.
Жодних обставин, що виокремлювали б позивача від інших юридичних та фізичних осіб невизначеного кола, що за загальним правилом можуть виступати покупцями, судом не встановлено, про наявність будь-яких переважних прав щодо зазначеного об'єкту позивач не зазначав ані в позові, ані в інших заявах по суті справи.
Отже, в даному випадку, позивач звернувся до суду не з метою захисту вже наявного власного суб'єктивного права на спірний об'єкт, а з метою захисту охоронюваного законом інтересу спонукання відповідних органів до пришвидшення проведення приватизації державного майна, як спосіб зміни неефективного власника держави, на приватного власника та відновлення права позивача на належний розгляд поданої ним заяви.
Враховуючи викладене, з урахуванням обставин даної справи, суд дійшов висновку, що належним та ефективним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача, у спірних правовідносинах, зважаючи на його інтерес, за захистом якого він звернувся до суду з даним позовом, є саме зобов'язання Регіонального відділення Фонду державного майна по місту Києву повторно розглянути заяву фізичної особи ОСОБА_1 про включення Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, з урахуванням встановлених судом обставин щодо порушення порядку розгляду заяви позивача.
Водночас судом враховано, що як зазначала Велика Палата Верховного Суду, рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (п. 39), від 15.10.2019 у справі №911/3749/17 (п. 6.27), від 22.01.2020 у справі №910/1809/18 (п. 35), від 01.02.2020 у справі №922/614/19 (п. 52) та від 23 листопада 2021 у справі №359/3373/16-ц (п. 109).
Тобто навіть скасування рішення (викладеного у листі від 24.03.2021 №30-03/2292) РВ ФДМУ по м. Києву про відмову у включенні Єдиного майнового комплексу Державного підприємства "Фінпром" до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, не призведе до поновлення прав позивача, оскільки такі вимоги не є самостійним ефективним способом захисту права позивача. У цьому разі для відновлення прав останнього необхідним буде вжиття додаткових способів захисту, якими, за обставин цієї справи, є звернення до суду з позовом про зобов'язання повторно розглянути у межах визначених законом заяву позивача про включення об'єкту до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації. Саме таким шляхом можна поновити право позивача у спірних правовідносинах.
При цьому, слід зауважити, що із системного тлумачення положень статті 11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», статті 9 Закону України «Про Фонд державного майна України» та Положення про Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києві вбачається, що відмова Регіонального відділення у включенні об'єкта до переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, є рішенням Регіонального відділення, оформленим не наказом, а листом-повідомленням, а відтак таке рішення може бути оскаржено в суді, що спростовує доводи відповідачів про неможливість оскарження рішень, викладених у листі.
Отже за спірних правовідносин та встановлених судом обставин, позивач з метою належного та ефективного способу судового захисту мав би звернутися до суду з позовом про визнання недійсним рішення відповідача-1 щодо відмови у включенні об'єкта до переліку об'єктів малої приватизації, яке викладено у формі листі та зобов'язання відповідача-1 повторно розглянути подану ним заяву в межах та порядку встановлених законом. Натомість позивач визначив позовні вимоги шляхом зобов'язання в судовому порядку суб'єктів владних повноважень прийняти конкретно визначені рішення, що передують початку процедури приватизації державного майна шляхом його продажу на аукціоні, що, за висновком суду, є втручанням в їх повноваження та не відповідає вимогам чинного законодавства у спірних правовідносинах, так як з огляду на положення Господарського процесуального кодексу України щодо компетенції суду останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу, у зв'язку з чим в задоволенні позовних вимог до відповідача 1 та 3 слід відмовити.
Разом з цим, статтею 2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відтак, до обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги входять, зокрема, факти, з яких вбачається, що відповідач вчинив дії, спрямовані на порушення інтересу позивача, на захист якого подано позов, або утверджує за собою право, яке належить позивачу тощо, тобто ті, які свідчать про те, що інтерес (право) позивача порушене або оспорюється. Зазначені обставини входять до підстав позову і підлягають дослідженню, оскільки суд, приймаючи рішення, встановлює чи мають місце факти порушення чи оспорення суб'єктивного матеріального права чи інтересу, на захист якого подано позов.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Позаяк, в даному випадку, будь-які фактичні обставини та докази на підтвердження порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача Фондом державного майна України, суду не повідомлено і матеріали справи не містять, в той час як відсутність порушеного права чи інтересу позивача зумовлює відмову в задоволенні позовних вимог незалежно від встановлених судом обставин.
Статтею 14 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Нормативне визначення принципу диспозитивності надає право учаснику справи вільно розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд ч. 2 ст. 14 Господарського процесуального кодексу України.
При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (ч.2 ст. 237 ГПК України).
Приймаючи до уваги вищевикладене в сукупності, враховуючи, що обраний позивачем спосіб захисту є неналежним та неефективним для захисту порушеного інтересу позивача у спірних правовідносинах, а суд не може виходити за межі позовних вимог при ухваленні рішення та підміняти інший орган державної влади і перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі за встановлених вище обставин.
При цьому, суд не приймає до уваги посилання відповідача на правову позицію у подібних правовідносинах Верховного Суду, викладену у постанові від 09.10.2020 у справі №1840/3664/18, оскільки дана справа не є ревалентною до справи, що розглядається.
Так, подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи
У постанові Верховного Суду від 09.10.2020 у справі №1840/3664/18 розглядався спір щодо публічно-правових правовідносин про визнання протиправною та скасування відмови ГУ Держгеокадастру у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зобов'язання вказаної особи надати такий дозвіл. Отже, суб'єктний склад, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання у справі №1840/3664/18 є відмінними з даною справою.
Водночас, суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, враховуючи положення статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача у зв'язку з відмовою в позові.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 232, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позовних вимог Фізичної особи ОСОБА_1 відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 07.02.2022.
Суддя Т.В. Васильченко