ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01 лютого 2022 року м. ОдесаСправа № 923/731/21
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Ярош А.І.,
суддів Діброви Г.І., Принцевської Н.М.,
секретар судового засідання Молодов В.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Херсонського національного технічного університету
на рішення господарського суду Херсонської області від 31.08.2021 року
у справі № 923/731/21
за позовом Херсонського національного технічного університету
до Спільної виробничо-комерційної фірми "Діпаріс"
про визнання договору недійсним,
за участю представників сторін:
від позивача - Петрова О.О., за ордером,
від відповідача - не з'явився,
28 травня 2021 року до суду надійшла позовна заява Херсонського національного технічного університету (позивач) до Спільної виробничо-комерційної фірми "Діпаріс" (відповідач) про визнання недійсним договору № 1 від 10.03.1995 про дольову участь в будівництві багатоквартирного 3-х під'їзного житлового будинку.
Позовні вимоги обґрунтовані приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України, договір фактично не виконується сторонами, позивач не є власником земельної ділянки та об'єкту незавершеного будівництва і не може самостійно виконати зобов'язання по розпорядженню майном та земельною ділянкою. Отже позивач не має наміру виконувати спірний договір, який має неправомірний характер та не відповідає статутній діяльності університету.
Рішенням господарського суду Херсонської області від 31.08.2021 року у справі №923/731/21 (суддя Литвинова В.В.) відмовлено в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, з підстав того, що позивач не довів порушення свого права та охоронюваного законом інтересу, підстави для визнання Договору №1 від 10.03.1995 р. про дольову участь у будівництві багатоквартирного 3-х під'їзного житлового будинку, укладеного між Спільною виробничо-комерційною фірмою «ДІПАРІС» та Херсонським індустріальним інститутом, відсутні. Позивачем не доведено відповідними доказами, що зміст правочину не відповідає вимогам закону, - позовні вимоги не є обґрунтованими та доведеними. Саме тільки посилання на те, що договір укладено минулим керівництвом, а також на те, що позивач не має наміру виконувати зобов'язання, яке, на його думку, має неправомірний характер та не відповідає його статутній діяльності - не є підставою визнання договору недійсним.
Не погодившись з вказаним рішенням, Херсонський національний технічний університет звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Херсонської області від 31.08.2021 року скасувати, винести нове рішення, яким у задовольнити вимоги позовної заяви Херсонського національного технічного університету у повному обсязі. Визнати Договір №1 від 10.03.1995 р. про дольову участь у будівництві багатоквартирного 3-х під'їзного житлового будинку, укладений між Індустріальним інститутом та Спільно виробничо-комерційною фірмою «ДІПАРІС» - недійсним. Стягнути з Спільно виробничо-комерційної фірми «ДІПАРІС» судові витрати.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, апелянт посилається на те, що судом першої інстанції було неправильно встановлено фактичні обставини справи, а також грубо порушено норми матеріального права, що потягнуло за собою постановлення незаконного рішення.
Апелянт зазначає, що не є власником земельної ділянки та об'єкту незавершеного будівництва і не може самостійно виконати зобов'язання за цим договором.
Відповідно до пункту другого постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно¬правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
На підставі наведеного Позивач вважає, що Договір №1 від 10.03.1995 р. про дольову участь у будівництві багатоквартирного 3-х під'їзного житлового будинку суперечить вимогам ч.ч. 1, 2 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ч.ч.1,2,3ст. 92 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.12.2021 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд апеляційної скарги по справі №923/731/21 на 01 лютого 2022 року об 11:00 годині. Встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, пояснень по справі, подання до суду заяв чи клопотань стосовно призначення експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення у справі спеціаліста, перекладача, вжиття заходів забезпечення позову, відводів, затвердження мирових угод тощо, із доказами направлення копій таких заяв іншим учасникам справи.
Ухвалою суду від 31.01.2022 року за заявою Херсонського національного технічного університету призначено судове засідання у справі №923/731/21 на 01 лютого 2022 року об 11:00 год. в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та системи відеоконференцзв'язку EASYCON
В судове засідання 01.02.2022 року не з'явився представник Спільної виробничо-комерційної фірми "Діпаріс", повідомлений належним чином про час, дату та місце судового засідання телефонограмою, а також на електронну адресу сторони. При цьому, 01.02.2022 року до суду надійшла заява про розгляд справи без участі представника відповідача.
Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком сторін, враховуючи заяву відповідача про розгляд справи без його участі, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника відповідача.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Відповідно до вимог ст. ст. 240, 283 ГПК України в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину постанови.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, вислухавши представника апелянта, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів доходить наступних висновків.
Як вбачається з матеріалів справи, 10 березня 1995 року між Спільною виробничо-комерційною фірмою “ДІПАРІС” (Відповідач) та Херсонським індустріальним інститутом (код ЄДРПОУ 05480298, на сьогодні Херсонський національний технічний університет, Позивач) був укладений Договір №1 від 10.03.1995 р. про дольову участь у будівництві багатоквартирного 3-х під'їзного житлового будинку.
Відповідно до п.1.1 договору, його предметом є об'єднання матеріальних, фінансових, трудових ресурсів та права на користування земельною ділянкою для будівництва/завершення будівництва/багатоквартирного 3х під'їзного житлового будинку для забезпечення житлом викладацького складу та аспірантів інституту, в місті Херсоні по вулиці Бериславське шосе.
Пунктом 1.2 договору визначено, що вартість будівництва визначається узгодженим сторонами кошторисом і в процесі виконання договору може корегуватись у разі зміни цін на будівельні матеріали обладнання та розцінок на роботи та послуги.
Згідно п.п. 2.1. Договору позивач зобов'язаний надати для будівництва земельну ділянку в місті Херсоні по вулиці Бериславське шосе, яка виділена Замовнику на підставі рішення Херсонської міської ради народних депутатів №174/6 від 19 березня 1985 р.
За умовами п.п. 2.2. п.2, відповідач зобов'язаний:
- самостійно знайти виконавця та укласти договір про виготовлення проектно-кошторисної документації, за рахунок особистих коштів здійснити оплату праці, виконані відповідною проектною організацією;
- забезпечити поетапне фінансування будівництва об'єкту за рахунок власних коштів і коштів дольовиків, залучених з частки Підрядника;
- виконати весь комплекс будівельних робіт на об'єкті, що будується. Для виконання окремих видів будівельних і монтажних робіт самостійно залучати інші будівельні організації, шляхом укладання з ними відповідних угод.
Звертаючись до суду з позовом, позивач стверджує, що 21 серпня 2020 року на його адресу надійшов лист від Спільної виробничо-комерційної фірми “ДІПАРІС”, із тексту якого йому стало відомо про існування договору. Крім того, у листі повідомлялось, що Відповідач вже виконав деякий перелік робіт, а саме: інженерно-геологічно, інженерно-геодезичне вишукування, виконано технічне обстеження об'єкту незавершеного будівництва, виконано технічний паспорт об'єкту незавершеного будівництва, виконано містобудівний розрахунок, розроблено проектно-кошторисну документацію, підібрано виконавців будівельних робіт та субпідрядні організації, а також акумульовано необхідні фінансові ресурси та висловлено прохання Відповідача до Позивача виконати свою частину зобов'язань, оскільки відповідно до п.п.2.1 договору позивач зобов'язаний надати для будівництва земельну ділянку в місті Херсоні по вул.Бериславське шосе, яка виділена на підставі рішення Херсонської міської ради народних депутатів №174/6 від 19.03.1985 р.
Вказаний лист в матеріалах справи відсутній.
Позивач стверджує, що саме під час перевірки дізнався про укладення договору минулим керівництвом. При зміні керівництва навчального закладу ніяких документів про договір або його реалізацію передано не було. Позивач не є власником земельної ділянки та об'єкту незавершеного будівництва і не може самостійно виконати зобов'язання за цим договором. Укладений між сторонами правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
На думку позивача, з огляду на викладене, договір суперечить вимогам ч.ч.1, 2 ст.203 та ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання його недійсним.
Згідно чинного законодавства, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчиняться у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.ч. 1-5 ст. 203 ЦК України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України). При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству (ч. 4 ст. 179 ГК України).
Відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Загальні підстави визнання недійсним правочину і настання відповідних наслідків визначені ст.ст. 215, 216 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою, шостою ст. 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, ? відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ч. 1 ст. 216 ЦК України).
Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє (ч.ч. 1, 3 ст. 207 ГК України).
Статтею 204 ЦК України встановлюється презумпція правомірності правочину, яка означає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Згідно з частиною 1 статті 15 і частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Схожі висновки зроблені Верховним Судом у постанові від 08.09.2021 у справі №910/13609/20 та враховуються колегією суддів відповідно до частини 4 статті 300 ГПК України.
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини 2 статті 16 ЦК України).
Наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Оскільки, відповідно до статті 16 ЦК порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, тому суд при вирішенні спору має надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, що встановлено чинним законодавством, чи відповідає правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Визнання правочину недійсним є одним із передбачених частиною 2 статті 16 ЦК способом захисту прав та інтересів особи.
Відповідно до статей 16, 203, 215 цього ж Кодексу для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, у постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13 та від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16.
Дослідивши умови укладеного між сторонами договору та його відповідність приписам чинного законодавства, колегія суддів доходить наступних висновків.
Пунктами 1, 2, 4 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України встановлено, що цей Кодекс набирає чинності з 01.01.2004. Визнано такими, що втратили чинність з 01.01.2004: Цивільний кодекс Української PCP від 18.07.1963, із змінами, внесеними до нього. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Оскільки предметом спору є питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання договору недійсним, який був укладений сторонами 10.03.1995 р., тобто до набрання чинності Цивільним кодексом України, то для встановлення цих обставин (підстав), суд першої інстанції правомірно зазначив, що до спірного договору слід застосовувати чинне на момент укладання спірного договору законодавство, а саме Цивільний кодекс Української PCP від 18.07.1963 із відповідними змінами та доповненнями.
Приписами частини 1 статті 41 Цивільного кодексу УРСР передбачено, що угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Статтею 48 Цивільного кодексу УРСР унормовано, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Відповідно до статті 50 Цивільного кодексу УРСР недійсною є угода, укладена юридичною особою в суперечності з встановленими цілями її діяльності. До таких угод відповідно застосовуються наслідки, передбачені статтею 48 або 49 цього Кодексу.
Згідно з приписами частини 1 статті 59 Цивільного кодексу УРСР угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.
Відповідно до ч. 1 ст. 153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Угода визнається недійсною з моменту її підписання, а отже при визнанні її недійсною вона не породжує для сторін прав та обов'язків на майбутнє, та вона не є підставою для виникнення, зміни чи припинення правовідносин. Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.
У постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.01.2020 року у справі №761/26815/17 викладений висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
За висновком суду першої інстанції, позивач не довів порушення свого права та охоронюваного законом інтересу, тому підстави для визнання Договору №1 від 10.03.1995 р. про дольову участь у будівництві багатоквартирного 3-х під'їзного житлового будинку, укладеного між Спільною виробничо-комерційною фірмою «ДІПАРІС» та Херсонським індустріальним інститутом, відсутні.
Колегія суддів вважає даний висновок помилковим, оскільки позивач є стороною договору, а саме є правонаступником Херсонського індустріального інституту та має той самий код ЄДРПОУ 05480298, тому має і право і охоронюваний законом інтерес на заявлення такого позову про визнання недійсним договору як сторона по договору (замовник) та не повинен додатково доводити наявність порушеного права.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі № 905/1227/17).
Частини 1, 3, 4 статті 13 ГПК регламентують, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 73 ГПК встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У частині 1 статті 74 ГПК встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно із частиною 2 статті 76 ГПК України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що позовна заява не містить належного обґрунтування підстав недійсності оскаржуваного договору, яким саме нормам ЦК УРСР не відповідає договір №1 від 10.03.1995 р.
Позовна заява містить посилання на невідповідність договору положенням ч.ч. 1, 2 ст.203 та ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України, проте, як зазначено вище, для встановлення підстав для визнання договору недійсним застосовується чинне на момент укладення спірного договору законодавство, а саме Цивільний кодекс Української PCP від 18.07.1963 року. Натомість, позивачем не зазначено, якій саме нормі ЦК УРСР суперечить оспорюваний договір №1 від 10.03.1995 р.
Таким чином, позивачем у позовній заяві викладено невірне правове обґрунтування позовних вимог.
Доводи позивача про те, що укладений між сторонами правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, не є підставою для визнання правочину недійсним.
Колегія суддів зауважує, що матеріали справи не містять доказів того, на якій підставі належить позивачу земельна ділянка та доказів наявності повноважень у позивача на розпорядження земельною ділянкою в місті Херсоні по вулиці Бериславське шосе, відсутнє рішення Херсонської міської ради народних депутатів №174/6 від 19 березня 1985 р., згідно якого виділено земельну ділянку позивачу.
Посилання скаржника на те, що він не має наміру виконувати зобов'язання, яке, на його думку, має неправомірний характер та не відповідає його статутній діяльності, також не відноситься до законодавчо визначених підстав визнання договору недійсним.
Щодо заяви відповідача про застосування позовної давності до позовних вимог, колегія суддів зазначає, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених поважних причин її пропущення.
Оскільки у даній справі судова колегія встановила недоведеність позовних вимог та відсутність належних підстав в обґрунтування позову, позовна давність не застосовується.
За таких обставин, підсумовуючи викладене, судова колегія за наслідками розгляду справи дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на недоведеність заявлених позовних вимог належними та допустимими доказами. Разом з тим, колегія суддів встановила, що судом першої інстанції помилково зазначено про відсутність порушеного права позивача, тому судова колегія доходить висновку про зміну мотивувальної частини рішення Господарського суду Херсонської області від 31.08.2021 року у справі №923/731/21 в редакції даної постанови. В іншій частині рішення залишається без змін.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати, пов'язані з апеляційним переглядом підлягають віднесенню на скаржника.
Керуючись статтями 270,п.2 ч.1 ст.275, ч.4 ст.277, 282-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
Апеляційну скаргу Херсонського національного технічного університету задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Херсонської області від 31.08.2021 року у справі №923/731/21 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції постанови суду апеляційної інстанції.
В іншій частині рішення Господарського суду Херсонської області від 31.08.2021 року у справі №923/731/21 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 07.02.2022 року
Головуючий суддя А.І. Ярош
Суддя Г.І Діброва
Суддя Н.М. Принцевська