вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,
e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua
"25" січня 2022 р. м. Рівне Справа № 918/916/21
Господарський суд Рівненської області у складі судді Горплюка А.М., розглянувши матеріали справи
за позовом виконувача обов'язків керівника Рівненської окружної прокуратури
в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України
та Державної установи "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України"
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівнегаз Збут"
про стягнення коштів в сумі 134 032 грн 47 коп.
Секретар судового засідання Рижий Б.А.
Представники сторін:
Від органу прокуратури: Немкович І.І.
Від позивача - 1: не з'явився
Від позивача - 2: не з'явився
Від відповідача: Якимчук О.М.
Виконувач обов'язків керівника Рівненської окружної прокуратури (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України, Державної установи "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України" звернувся до Господарського суду Рівненської області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівнегаз Збут" (далі - відповідач) про стягнення коштів в сумі 134 032 грн 47 коп.
Обґрунтовуючи позовну заяву, виконувач обов'язків керівника Рівненської окружної прокуратури посилається на те, що відповідно до ст. 37 Закону України "Про публічні закупівлі", ч.2 ст.215 ЦК України додаткові угоди №2 від 23.10.2018, №3 від 29.10.2018, №4 від 02.11.2018, №5 від 07.11.2018, №6 від 09.11.2018, №7 від 12.11.2018, №8 від 14.11.2018 до договору на постачання природного газу для потреб непобутових споживачів №41АВRvz461-18 від 12.07.2018 є нікчемними, а отже, недійсними, оскільки укладені в порушення вимог ч. 4 ст. 36 Закону України "Про публічні закупівлі", а тому вважає, що кошти, які отримані на підставі нікчемних угод отримані безпідставно.
Ухвалою суду від 26.10.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, судове засідання призначено на 25.11.2021.
16.11.2021 на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву від 15.11.2021, в якому останній просить відмовити у задоволенні позову (а.с. 116-168).
19.11.2021 до суду від представника Державної установи "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України" надійшла заява, в якій останній просить розглянути спір без участі їх представника за наявними в матеріалах справи документами (а.с. 169 - 172).
Розпорядженням керівника апарату від 22.11.2021 №01-04/60/2021 в зв'язку з тим, що суддя Політика Н.А. з 22.11.2021 перебуває у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами, та не зможе продовжувати розгляд справи більше чотирнадцяти днів, що може перешкодити розгляду справи у строки, встановлені ГПК України, з метою недопущення порушення строків розгляду вищевказаної справи відповідно до пунктів 2.3.25, 2.3.49, 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду призначено повторний автоматизований розподіл справи №918/916/21.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.11.2021 справу №918/916/21 передано судді Горплюку А.М.
Ухвалою суду від 23.11.2021 матеріали справи №918/916/21 прийнято до свого провадження, розгляд справи розпочато спочатку на стадії підготовчого провадження.
23.11.2021 на офіційну електронну пошту суду від представника Міністерства охорони здоров'я України надійшла заява, в якій останній просить задоволити позовні вимоги та розглянути спір без їхньої участі (а.с. 184 -187).
25.11.2021 на адресу суду від виконуючого обов'язків керівника Рівненської окружної прокуратури надійшла відповідь на відзив від 24.11.2021, в якому останній просить позовні вимоги задоволити в повному обсязі (а.с. 188 - 195).
Ухвалою суду від 25.11.2021 підготовче засідання відкладено на 21.12.2021.
16.12.2021 до суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив (а.с 207-221).
Ухвалою суду від 21.12.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 25.01.2022.
25.01.2022 на адресу суду від відповідача надійшла заява з процесуальних питань (а.с.231-267).
Прокурор в судовому засіданні 25.01.2022 позов підтримав та просить суд задоволити позовні вимоги.
Представник відповідача в судовому засіданні 25.01.2022 просив відмовити в задоволенні позову з підстав викладених у відзиві на позовну заяву та заперечення на відповідь на відзив.
Представники Міністерства охорони здоров'я України та Державної установи "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України" в призначене судове засідання 25.01.2022 не з'явилися, просили розгляд справи здійснювати за їх відсутності.
У судовому засіданні 25.01.2022, відповідно до ст. 240 ГПК України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
За результатами опрацювання інформації, оприлюдненої на веб-порталі електронної системи публічних закупівель "Рrozorro" Рівненською окружною прокуратурою встановлено, що Державною установою "Рівненський обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров'я України" (на даний час - Державна установа "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України") здійснено процедуру закупівлі UА-2018-06-08-000677-с, за предметом: "Природний газ" (а.с. 20).
За результатом проведення торгів переможцем вказаного аукціону визначено Товариство з обмеженою відповідальністю "Рівнегаз Збут" з ціновою пропозицією 434 500 грн.
В подальшому, 12.07.2018 Державною установою "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України" (Споживач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Рівнегаз Збут" (Постачальник) укладено договір на постачання природного газу для потреб непобутових споживачів №41АВRvz461-18 від 12.07.2018 (далі - Договір) (а.с. 21 - 27).
Згідно п. 1.1 Договору, Постачальник зобов'язується передати у власність Споживачу у 2018 році природний газ, а Споживач зобов'язується прийняти та оплатити вартість газу, що визначені Договором.
Відповідно до п. 1.2 Договору, річний плановий обсяг постачання газу - 55 000 куб.м.
Пунктами 3.2 - 3.3 Договору узгоджено, що ціна газу становить - 6 583, 33 грн. за 1000 куб.м., крім того ПДВ - 1 316, 67грн., всього з ПДВ - 7900, 00 грн. Ціна, зазначена в п. 3.2 договору, може змінюватися протягом дії Договору. Зміна ціни за одиницю товару може бути не більше ніж на 10 відсотків у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що зазначена зміна не призведе до збільшення суми визначеної в договорі. Збільшення ціни за одиницю товару, можливе щляхом укладення додаткової угоди один раз на півріччя, але у будь-якому випадку не раніше ніж через 4 місяці з моменту підписання договору, та поставки постачальником 50 % від загального річного планового обсягу природного газу зазначеного в п. 1.2. цього Договору.
Згідно до п. 3.6 Договору, загальна сума Договору складається із місячних платежів сум вартості газу поставленого Споживачеві за даним Договором та на дату його укладення становить 434 500, 00 грн з ПДВ.
Надалі, сторонами даного Договору укладено додаткову угоду №2 від 19.10.2018 (а.с.28), згідно якої викладено у новій редакції п. 3.2. Договору та визначено, що ціна за 1000 куб. м. газу становить 8 525 грн. з ПДВ.
В подальшому, додатковою угодою №3 від 29.10.2018 збільшено ціну газу за 1 000 куб. м. газу до 9 375 грн. з ПДВ (а.с. 29).
Аналогічні додаткові угоди в частині збільшення ціни газу сторонами укладено:
- додаткова угода №4 від 02.11.2018 - збільшено ціну за 1 000 куб. м. газу до 10 310 грн. з ПДВ (а.с.30);
- додаткова угода №5 від 07.11.2018 - 11 340 грн. з ПДВ (а.с. 31);
- додаткова угода №6 від 09.11.2018 - 12 470 грн. з ПДВ (а.с. 32);
- додаткова угода №7 від 12.11.2018 - 13 709, 04 грн. з ПДВ (а.с. 33);
- додаткова угода №8 від 14.11.2018 - 14 958, 84 грн. з ПДВ (а.с. 34).
В подальшому, додатковою угодою №9 від 28.12.2018 внесено зміни до п. 3.2. Договору, згідно якого ціну зменшено до 13 719, 44 грн з ПДВ (а.с. 35).
Тобто, до Договору у період його виконання 7 разів вносились зміни вартості одиниці газового палива в сторону збільшення та 1 раз в сторону зменшення.
За вказаних обставин, прокурор в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України, Державної установи "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України" звернувся до Господарського суду Рівненської області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівнегаз Збут" про стягнення коштів в сумі 134 032 грн 47 коп.
В силу ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України, водночас, визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань і це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч.5 ст.55 Конституції України).
Конституція України визначає Україну як правову державу, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є юридична визначеність (legal certainty). Юридичні норми мають бути чіткими, ясними і недвозначними, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування.
За змістом п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997р. №475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №.№2, 4, 7 та 11 до Конвенції" кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Отже, висловлювання "судом, встановленим законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" від 12.07.2001р. зазначено, що право на доступ до суду, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
У відповідності до ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України. кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.
Таким чином, конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Згідно ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
У відповідності до п.1 ст.12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Як встановлено ст. 67 Господарського кодексу України, відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
У статтях 3 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Згідно ст.174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Загальні умови укладання договорів, що породжують господарські зобов'язання, наведені в ст.179 ГК України, згідно з якою майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Кабінет Міністрів України, уповноважені ним або законом органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів (примірні договори), а у визначених законом випадках - затверджувати типові договори. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Зміст договору, що укладається на підставі державного замовлення, повинен відповідати цьому замовленню.
Відповідно до ч. 2 ст. 180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
В силу ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.
За приписами частин 1, 2 ст.714 ЦК України, за договором постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.
За змістом ч. 1 ст. 265 ГК України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін, а тому обов'язок покупця сплатити продавцеві повну ціну переданого товару складає зміст основних його зобов'язань відповідно до ст.692 ЦК України.
За змістом ст.655 ЦК України, передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг, для забезпечення потреб держави та територіальної громади, визначено Законом України "Про публічні закупівлі", метою якого є забезпечення ефективного та прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції.
Відповідно до ч.1 ст. 36 Закону України "Про публічні закупівлі", договір про закупівлю укладається відповідно до норм Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Згідно ч. ч. 2, 3 ст.180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Частиною 5 ст.180 ГК України встановлено, що ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін, у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.
Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом (ч.1, 2 ст.632 ЦК України).
У наведеному приписі закріплено принцип стабільності (або відносної неможливості зміни) встановленої сторонами ціни, що є проявом обов'язковості виконання умов договору, встановленої ст.629 ЦК України.
В умовах ринкової економіки ціна в договорі визначається попитом і пропозицією, конкуренцією та іншими економічними чинниками, тому при укладенні договору та визначенні його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, за яких він буде виконуватись, зокрема враховувати тенденції зростання (падіння) цін на ринку товарів та послуг тощо. Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 14.06.2018р. у справі №904/8354/16.
Згідно ч.4 ст. 36 Закону України "Про публічні закупівлі", умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції за результатами аукціону (у тому числі ціни за одиницю товару) переможця процедури закупівлі або ціни пропозиції учасника у разі застосування переговорної процедури.
Істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов'язань сторонами в повному обсязі, крім випадку, зокрема, зміни ціни за одиницю товару не більше ніж на 10 відсотків у разі коливання ціни такого товару на ринку, за умови, що зазначена зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі (п.2 ч.4 ст.36 Закону України "Про публічні закупівлі").
Водночас, аналізуючи вказані положення Закону України "Про публічні закупівлі" слід дійти висновку, що вони є спеціальними нормами, які визначають правові підстави внесення змін та доповнень до договорів, укладених за наслідком публічних закупівель, та повинні застосовуватися переважно щодо норм Цивільного кодексу України (ст. 651) та Господарського кодексу України (ст.188), які визначають загальну процедуру внесення змін до договору. Якщо спеціальною нормою права (ч.4 ст.36 Закону України "Про публічні закупівлі") заборонено укладення умов договору про публічні закупівлі, які відрізняються від умов тендерної пропозиції, та заборонено вносити зміни до договору, окрім певного законодавчо визначеного переліку випадків, то внесення змін до такого договору поза межами переліку, передбаченого зазначеним приписом закону, означатиме незаконність внесення цих змін.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30.01.2018р. у справі №916/1491/17.
Відповідно до роз'яснень Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 27.10.2016р. №3302-06/34307-06 щодо зміни істотних умов договору про закупівлю визначено, що згідно з п.2 ч.4 ст.36 Закону України "Про публічні закупівлі", істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов'язань сторонами у повному обсязі, крім випадку зміни ціни за одиницю товару не більше ніж на 10 відсотків, у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що зазначена зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі. При цьому, норма п.2 ч.4 ст.36 Закону поширюється на договори про закупівлю, у разі якщо предметом закупівлі є товар.
З огляду на викладене, сторони у випадку коливання ціни на ринку наділені правом вносити зміни до ціни товару декілька разів, але не більше ніж на 10% від ціни за одиницю товару, і такі зміни сторони вносять з урахуванням вже внесених попередніх змін. Тобто, кожного разу сторони мають право збільшити ціну за одиницю товару не більше ніж на 10%, з урахуванням попередніх змін. Однак, у випадку коливання цін, тобто з урахуванням показників коливання цін, що стали підставою для здійснення попередніх змін до договору. Кожна зміна до договору має містити окреме документальне підтвердження.
Як вбачається з матеріалів справи, Договір було укладено 12.07.2018, а додаткові угоди №2 від 23.10.2018, №3 від 29.10.2018, №4 від 02.11.2018, №5 від 07.11.2018, №6 від 09.11.2018, №7 від 12.11.2018, №8 від 14.11.2018 було укладено до нього.
Судом встановлено, що укладення додаткових угод в частині збільшення ціни за одиницю товару обгрунтована відповідними листами ТОВ "Рівнегаз Збут" від 14.09.2018, 28.09.2018, 30.11.2018. До вказаних листів постачальником долучено інформаціі Рівнеської торгово- промислової палати відносно прейскуранта цін природного газу з офіційного сайту НАК "Нафтогаз України"та цін природного газу, що реалізується різними суб'єктами господарювання.
Також, стосовно укладення додаткових угод №2-8, суд зазначає, що укладення таких угод прямо суперечить вимогам Закону України "Про публічні закупівлі", оскільки додержання вимоги про збільшення ціни за одиницю товару не більше ніж на 10 відсотків не дотримано.
При цьому, для прийняття рішення про збільшення ціни товару у замовника повинні бути обґрунтовані підстави, зокрема, надані постачальником підтвердження (довідка, експертний висновок) компетентних органів (установ, організацій) про підвищення цін на ринку відповідної продукції.
Відповідно до пункту 11.5 Договору, усі зміни та доповнення до Договору оформлюються письмово, підписуються уповноваженими представниками Сторін та скріплюються їх печатками (за наявності).
Відповідно до роз'ясненням Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 27.10.2016р. №3302-06/34307-06 внесення таких змін до договору про закупівлю повинно бути обґрунтованим та документально підтвердженим. Перелік органів, установ, організацій, які уповноважені надавати відповідну інформацію щодо коливання ціни товару на ринку, не є вичерпним.
У той же час, відповідно до розміщеного на сайті прейскуранта на природний газ із ресурсів Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" з 01.07.2018, на час укладення Договору від 12.07.2018, ціни на ринку природного газу становили 10 893, 60 грн з ПДВ за 1000 куб. м.
Отже, на момент укладення Договору від 12.07.2018 за результатами процедури закупівлі, відповідачу було відомо про економічну невигідність його укладення згідно змісту поданої тендерної пропозиції.
Як вбачається із додаткових угод №2 від 23.10.2018, №3 від 29.10.2018, №4 від 02.11.2018, №5 від 07.11.2018, №6 від 09.11.2018, №7 від 12.11.2018, №8 від 14.11.2018, вони укладені з проміжком часу декілька днів.
Крім того, додаткові угоди №2-8 укладено на підставі інформації Рівненської торгово-промислової палати, яка не встановлює наявність факту коливання ціни на газ в період підписання сторонами додаткових угод.
Таким чином, вищевказані листи Рівненської торгово-промислової палати, а також листи відповідача щодо необхідності укладення додаткових угод не містять відомостей щодо динаміки ціни на природний газ, відсутній аналіз вартості ціни газу на конкретну дату у порівнянні з попередніми періодами чи будь-які інші дані, які б підтверджували коливання природного газу на ринку, у зв'язку з чим не містять належного обгрунтування для зміни істотних умов Договору на підставі п. 2 ч. 4 ст. 36 Закону України "Про публічні закупівлі".
Так, відповідачем на підтвердження обгрунтування внесення змін в договір надані довідки торгово-промислових палат, проте, вони лише констатують рівень цін згідно з прейскурантом НАК "Нафтогаз України" та рівень загальних ринкових цін на газове паливо та не є доказом на підтвердження коливання ціни та товар на ринку.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 15.07.2019 у справі №907/788/18 про визнання недійсними додаткових угод, залишеним в силі постановою Верховного суду від 23.01.2020 без змін, позовні вимоги задоволено. Як вбачається з тексту відповідних судових рішень у вказаній справі, відповідачем на підтвердження обґрунтування внесення змін в договір також були надані довідки торгово-промислових палат, проте, як слушно зауважив суд, вони лише констатують рівень цін згідно з прейскурантом НАК "Нафтогаз України" та рівень загальних ринкових цін на газове паливо та не є доказом на підтвердження коливання ціни на товар на ринку.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.04.2019р. у справі №915/346/18, від 12.02.2020р. у справі №913/166/19, а також у постановах від 21.03.2019р. у справі №912/898/18, від 25.06.2019р. у справі №913/308/18 та від 12.09.2019р. у справі №915/1868/18.
Можливість зміни ціни договору внаслідок недобросовісних дій сторін договору робить результат закупівлі невизначеним та тягне за собою неефективне використання бюджетних коштів, що є прямим порушенням принципів процедури закупівлі, визначених преамбулою та статтею 3 Закону України "Про публічні закупівлі".
Стаття 37 Закону України "Про публічні закупівлі" визначає випадки недійсності договору про закупівлю, та передбачає, що договір про закупівлю є нікчемним у разі, зокрема, його укладення з порушенням вимог ч. 4 ст. 36 цього Закону.
Стаття 203 ЦК України передбачає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У відповідності до ч. 1 ст.236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а згідно ч. 1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Враховуючи вище викладене в сукупності, а також з огляду на те, що додаткові угоди №2-8 до договору укладені всупереч вимогам ч. 4 ст. 36 Закону України "Про публічні закупівлі", дані правочини є нікчемними, а тому, не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Висновок щодо нікчемності додаткових угод викладений в аналогічній справі у постанові Великої Палати Верховного Суду України від 04.06.2019р. №916/3156/17, від 03.12.2020р. у справі №909/703/19, від 21.05.2020р. у справі №920/551/19, від 09.07.2019р. у справі №910/17258/17, зокрема, визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.
Аналогічні висновки викладені також у постанові об'єднаної палати касаційного господарського суду від 18.06.2021 у справі №927/491/19.
Загальні підстави для виникнення зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.
За приписами ст.1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Відповідно до п.1 ч.3 ст.1212 ЦК України, положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.
Як свідчать матеріали справи та встановлено судом, оскільки, вищезазначені додаткові угоди є нікчемними, то розрахунок за поставлений природний газ повинен здійснюватися за ціною, вказаною в основному Договорі про постачання природного газу для потреб непобутових споживачів від 12.07.2018, а саме 7 900 грн. за 1 тис.м.куб. природного газу.
Так, згідно акту приймання - передачі природного газу №3РВ00013792 у листопаді 2018 року споживач - ДУ "Рівненський ОЦКПХ МОЗ України" прийняв природний газ обсягом 1, 323 куб. м. на загальну суму 19 790, 54 по ціні 12 465, 70 грн без ПДВ (ціна з ПДВ - 14 958, 84 грн. за 1000 куб.м), що підтверджується платіжним дорученням №925 від 04.12.2018.
Тому, сума коштів, яку переплатив споживач згідно вищевказаного акту приймання - предачі природного газу №3РВ00013792 становить 9 338, 84 грн.= 19 790, 54 - 10 41, 70, де :
19 790, 54 - вартість за додатковою угодою №8 від 14.11.2018;
10 451, 70 - вартість у разі закупівлі по 7 900 * 1, 323= 10 451, 70.
Також, згідно актів приймання - передачі природного газу №3РВ00014149, №3РВ00013836, №3РВ00014479, №3РВ00013578, №3РВ00013725 у листопаді 2018 року споживач - ДУ "Рівненський ОЦКПХ МОЗ України" прийняв природний газ загальним обсягом 4, 154 куб. м. по ціні 12 465, 70 грн. без ПДВ (ціна з ПДВ - 14 958, 84 грн. за 1000 куб. м. ) на загальну суму 62 139, 02 грн, що підтверджується платіжними дорученнями №928 від 05.12.2018 та №№932, 933, 1393, 1393, 1396 від 06.12.2018.
Тому сума коштів, яку переплатив споживач згідно вищевказаних актів приймання передачі природного газу становить 37 814, 92 грн. = 62139, 02-24324, 10, де: 62 139, 02 - вартість за додатковою угодою №8 від 14.11.2018; 32 816, 60 - вартість у разі закупівлі по 7 900*4, 154.
Також, згідно актів приймання - передачі природного газу №3РВ00015263, №3РВ00015212, №3РВ00015313, №3РВ00015231, №3РВ00015360 у грудні 2018 року споживач ДУ "Рівненський ОЦКПХ МОЗ України" прийняв природний газ загальним обсягом 11, 822 куб. м. по ціні 11 432,87 грн. без ПДВ (ціна з ПДВ - 13 719, 44 грн. за 1000 куб. м.) на загальну суму 162 191,26 грн, що підтверджується платіжними дорученнями №1483 від 19.12.2018 та №№1502, 985, 1492 від 19.12.2018, №№1504, 1505 від 21.12.2018 та №№993, 1528 від 26.12.2018.
Тому сума коштів, яку переплатив споживач згідно вищевказаних актів приймання передачі природного газу становить 64 797, 46 грн. = 162 191, 26 - 93 393, 80, де: 162 191, 26 - вартість за додатковою угодою №9 від 28.12.2018; 93 393, 80 - вартість у разі закупівлі по 7 900 * 11, 822.
Згідно актів приймання - передачі природного газу №3РВ89000342, №3РВ89000281 у січні 2019 року споживач ДУ "Рівненський ОЦКПХ МОЗ України" прийняв природний газ загальним обсягом 3,923 куб. м. по ціні 10 424,20 грн. без ПДВ (ціна з ПДВ - 12 7509, 04 грн. за 1000 куб. м.) на загальну суму 49 072, 95 грн, що підтверджується платіжними дорученнями №121 та №122 від 27.02.2019.
Тому сума коштів, яку переплатив споживач згідно вищевказаних актів приймання передачі природного газу становить 18 081, 25 грн. = 49 072,95 - 30 991, 70, де: 49 072, 95 - вартість, сплачена споживачем; 30 991, 70 - вартість у закупівлі по 7 900*3, 923.
Таким чином, за результатами виконання вказаного правочину відповідач внаслідок укладення додаткових угод безпідставно отримав 134 032, 47 грн. = (9 338, 84 +37 814, 92 +68 797,46 + 18 081, 25), що свідчить про неналежне виконання умов договору та безпідставне отримання вказаних коштів за нікчемними угодами.
Стосовно доводів відповідача про відсутність підстав звернення Виконувача обов'язків керівника Рівненської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України, Державної установи "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України", оскільки вони можуть самостійно здійснювати захист своїх інтересів у суді, слід зазначити, що вони є безпідставними, оскільки вирішення судом питання наявності у прокурора повноважень для звернення до господарського суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України, Державної установи "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України" у цій справі не суперечить правовому висновку у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц, від 15.10.2019р. у справі №903/129/18 (провадження №12-72гс-19), згідно з яким сам факт не звернення до суду Міністерства охорони здоров'я України, Державної установи "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України" з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що вказані позивачі неналежно виконують свої повноваження щодо повернення безпідставно виплачених грошових бюджетних коштів, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (рішення від 15.01.2009 у справі "Менчинська проти Росії", заява №42454/02, п.35).
Згідно з ч.3ст.23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст.23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст.23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду №912/2385/118 від 26.05.2020.
Як встановлено судом, Державна установа "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України" є державною бюджетною неприбутковою установою, уповноваженим органом управління якої є Міністерство охорони здоров'я України.
Майно установи є державною власністю та закріплюється за нею на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, Установа користується та розпоряджаєься майном відповідно до законодавства. Контроль за ефективністю використання збереження та обліком закріпленого за установою майна здійснюється Уповноважений орган управління.
Належне та нераціональне, з порушенням Закону використання бюджетних коштів є порушенням інтересів держави щодо забезпечення фінансування закладів охорони здоров'я.
Міністерство охорони здоров'я України та ДУ "Рівненський ОЦКПХ МОЗ України" з часу укладення нікчемних додаткових угод з вересня 2018 року по даний момент не звернулись до суду про стягнення вказаної суми коштів.
Рівненською окружною прокуратурою на адресу Міністерства охорони здоров'я України ДУ "Рівненський ОЦКПХ МОЗ України" скеровано листи від 08.09.2021 №50-4703 вих-21 та №50-4704 вих-21 щодо необхідності судового захисту інтересів держави.
Відтак, маючи відповідні правомочності для звернення до суду прокурор звернувся з цим позовом.
З огляду на викладене, суд вважає, що прокурором обґрунтовано та в межах розумного строку подано позов, що узгоджується з позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові №912/2385/18.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.
Слід також зазначити, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010р. у справі "Серявін та інші проти України" Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994р., серія A, №303-A, п.29).
Звернення прокурора до суду з вказаною позовною заявою має важливе значення для зміцнення правопорядку в сфері здійснення публічних закупівель і захисту економічної конкуренції та додержання всіма учасниками цих суспільних відносин принципу законності (ст. 68 Конституції України). Таким чином, у зазначеному випадку наявний як державний так і суспільний інтерес.
Згідно з ч. 2-3 ст. 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 4 статті 13 ГПК України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За таких обставин, позовні вимоги судом визнаються обґрунтованими та підлягають до задоволення.
Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати за позовом покладаються на відповідача в розмірі 2 270, 00 грн судового збору.
Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-79, 91, 120, 129, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позовні вимоги задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "РІВНЕГАЗ ЗБУТ" (33023, м. Рівне, вул. Грушевського академіка, 24, код ЄДРПОУ 39589441) на користь Державної установи "Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України" (33028, Рівненська обл., м. Рівне, вул. Котляревського, буд. 3, код ЄДРПОУ 38503358) кошти в сумі 134 032 (сто тридцять чотири тисячі тридцять два) грн 47 коп.
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "РІВНЕГАЗ ЗБУТ" (33023, м. Рівне, вул. Грушевського академіка, 24, код ЄДРПОУ 39589441) на користь Рівненської обласної прокуратури судовий збір в сумі 2 270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн 00 коп. (одержувач: р/р UA228201720343130001000015371, МФО 820172, ЗКПО 02910077, банк: Державна казначейська служба, м. Київ, код класифікації видатків бюджету 2800).
Накази видати після набрання судовим рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 04 лютого 2022 року.
Суддя А.М. Горплюк