Миколаївський районний суд Миколаївської області
Справа № 945/317/21
Провадження № 2/945/187/22
Рішення
Іменем України
02 лютого 2022 року Миколаївський районний суд Миколаївської області в складі головуючого судді Войнарівського М.М., за участю секретаря судового засідання Жиган А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» про стягнення невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,-
встановив:
05 березня 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Миколаївського районного суду Миколаїської області з позовом до Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» (далі - відповідач) про стягнення невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненніта витрат на професійну правничу допомогу.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 29 січня 2020 року відповідачем Державним підприємством «Племрепродуктор «Степове» видано Наказ з особового складу № 22-к "Про прийняття на роботу", за яким з 30 січня 2020 року позивача прийнято на роботу в Державне підприємство «Племрепродуктор «Степове» на посаду інспектора з кадрів. 03 серпня 2020 року позивач звернувся до відповідача з заявою про його звільнення з посади, за п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю, за згодою сторін і 31 серпня 2020 року його було звільнено з займаної посади з 03 серпня 2020 року, за згодою сторін. Позивач у позовній заяві посилається на те, що за весь період праці у Державному підприємстві «Племрепродуктор «Степове», а саме, з 30 січня 2020 року по 03 серпня 2020 року, їй не було виплачено заробітну плату, у зв'язку з цим, він просить суд задовольнити його позов у повному обсязі та стягнути з відповідача на свою користь невиплачену заробітну плату у сумі 30388,61грн., а також суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
23 квітня 2021 року відповідачем до суду подано відзив на позов, в якому відповідач заперечує проти заявлених позивачем вимог, вказуючи на те, що позивачем невірно визначено суму депонованої заробітної плати, без урахування сум, які відповідачем було утримано з заробітної плати позивача, а саме - податків та військового збору. Водночас, у відзиві відповідач вказує на те, що позивачем, у тому числі, не враховно сум, які ним отримано від відповідача за роботу на підприємстві в січні та в лютому 2020 року, а саме, позивачем не зазначено, що він отримав заробітну плату у січні у розмірі 304,16 грн. і в лютому - 3802,02грн., у зв'язку з чим, залишок заробітної плати, який підлягав видачі позивачу на момент його звільнення, складав 20356,66грн. При цьому, у зв'язку з неявкою позивача на підприємство, йому не було виплачено зазначену вище суму заробітної плати. Вказуючи у відзиві на те, що оскільки позивач не з'явився на підприємстві для отримання розрахунку у день звільнення та не пред'являв вимог про здійснення з ним розрахунку по заробітній платі, на думку відповідача, відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку. Крім цього, відповідач у відзиві вказував на те, що позивач працював на підприємстві за сумісництвом і фактично не знаходився на робочому місці. Посилаючись на викладене вище, представник відповідача просив відмовити у задоволені позову. Також у відзиві на позов відповідач заперечував проти зазначеного у позові розміру витрат, понесених позивачем на правову допомогу, вважаючи його неспівмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
11.05.2021 року від позивача на адресу суду надішла відповідь на відзив, у якій позивач заперечував проти доводів відповідача, викладених у відзиві та просив суд стягнути з відповідача на свою користь розмір невиплаченої заробітної плати, що складає 30388,61грн. Щодо заперечень відповідача проти розміру понесених позивачем витрат на правову допомогу, позивач посилалася на те, що між ним та його представником укладено Договір про надання правової допомоги; розрахована сума у розмірі 5000 грн., яку позивачем сплачено представнику за виконанну ним роботу, у зв'язку з чим, позивач просив, у тому числі, стягнути з відповідача на свою користь вказану суму витрат, понесених на правову допомогу.
25.05.2021року відповідач подав на адресу суду заперечення проти позову, у яких зазначив, що відповідач не заперечує факт неотримання позивачем заробітної плати, вказуючи на те, що факт неотримання позивачем заробітної плати стався саме з вини позивача. Також відповідач вказував на те, що за даними підприємства, позивач обліковувалася на підприємстві з 30 січня 2020 року до 03 серпня 2020 року, при цьому доказів того, що він постійно (в робочі дні) був присутній на роботі та виконувала свої трудові обов'язки, на підприємстві відсутні. Фактично позивач був присутній на підприємстві тричі. Зазначаючи у запереченнях про те, що невиплата позивачу заробтної плати сталася саме з вини позивача, заперечуючи проти позову, відповідач просив відмовити у задоволені позову.
Ухвалою Миколаївського районного суду Миколаївської області від 11 березня 2021 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, у цивільній справі відкрито провадження. Постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження, справу призначено до розгляду по суті у судовому засіданні.
У судове засідання позивач не з'явився, при цьому його представник - Черевков Михайло Юрійович подав суду заяву, в якій підтримав позов у повному обсязі та просив розглядати справу за їх із позивачем відсутності.
Представник відповідача Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове», належним чином повідомленого про дату, час і місце судового засідання, у судове засідання не з'явився без повідомлення причин.
Всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді справи, дослідивши докази у справі, керуючись законом, суд дійшов до наступного висновку.
Стаття 263 ЦПК України, регламентує, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених статтею 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.
Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.
Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом частини 1 статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У відповідності з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 (із змінами, внесеними постановами від 01 квітня 1994 року № 4, від 26 жовтня 1995 року № 18 та від 25 травня 1998 року № 15), діяльність судів по розгляду справ про трудові спори повинна спрямовуватись на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також на охорону прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, на зміцнення трудової та виробничої дисципліни, на виховання працівників у дусі свідомого й сумлінного ставлення до праці.
Згідно з копії Наказу з особового складу Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України "Про прийом на роботу працівників" від 29 січня 2020 проку № 22 - к, з 30 січня 2020 року позивача ОСОБА_1 прийнято на посаду інспектора з кадрів, без строку випробування,за сумісництвом, з оплатою праці згідно штатного розпису, підрозділ "Контора".
Відповідно до копії Наказу з особового складу Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» Фонду Державного майна України від 31 серпня 2020 року № 111 - к, з 03 серпня 2020 року ОСОБА_1 за угодою сторін, звільнено з посади інспектора з кадрів, згідно з п. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України.
Стаття ст.43 Конституції України передбачає, зокрема, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтею 5-1 КЗпП України визначено, що держава зокрема гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язуються виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 Закону України "Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 115 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Згідно з копією довідки про отриманий прибуток від 14 січня 2021 року № 5, доданої позивачем до позовної заяви, копії Бухгалтерської довідки Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» Фонду Державного майна України, доданої відповідачем до відзиву на позовну заяву, позивачу за період роботи на Державному підприємстві «Племрепродуктор «Степове» нараховано заробітну плату у розмірі 30388,61.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з положеннями ч. ч. 5 - 7 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з положеннями ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд не бере до уваги посилання відповідача на те, що заборгованість по заробітній платі перед позивачем виникла з вини самого позивача, оскільки обов'язок розрахунку з працівником при звільненні покладений саме на роботодавця.
Належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами відповідач не довів відсутності своєї вини у непроведенні з позивачем розрахунку при звільненні останнього.
Таким чином, вимога позивача про стягнення з відповідача на користь позивача невиплаченої заробітної плати підлягає задоволенню.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд дійшов такого.
Згідно з положеннями ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно статті 27 Закону України «Про оплату праці» та абзацу третього пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
Згідно з абзацом 4 пункту 2 Порядку № 100, якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
При цьому, згідно пункту 5 Порядку № 100 основною для визначення загальної суми заробітку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Згідно з пунктом 8 цього Порядку № 100 середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців роботи (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим із дотриманням вимог законодавства.
У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24 грудня 1999 року № 13 судам роз'яснено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Як слідує з довідки про отриманий прибуток від 19 січня 2021 року № 30, завіреної Державним підприємством «Племрепродуктор «Степове», заробітна плата позивача становила:- у січні 2020 року - 377,84 грн.;- у лютому 2020 року - 4723,00грн.;- у березні 2020 року - 4723,00грн.;- у квітні 2020 року - 4723,00 грн.;- у травні 2020 року - 4723,00грн.;- у червні 2020 року - 4723,00грн.;- у липні 2020 року - 4723,00грн.;- у серпні 2020 року - 1672,77 грн.
Отже, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу, вираховується таким чином: 9446 грн. 00 коп. заробітна плата за останні два місяці (за червень та липень місяці 2020 року), що передували звільненню: сорок три робочих дні (двадцять робочих днів у червні місяці 2020 року + двадцять три робочих дня у липні місяці) = 219,67 грн. (середній заробіток за один робочий день).
Позивача звільнено з посади інспектора кадрів Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» Фонду Державного майна України, за угодою сторін, з 03 серпня 2020 року, що підверджується копією Наказу з особового складу Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» Фонду Державного майна України від 31 серпня 2020 року № 111 - к.
Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 серпня 2020 року (день звільнення позивача з обійманої посади) до 02.02.2022року (день ухвалення судового рішення), з урахуванням податків та обов'язкових зборів, що мають відрахуватися відповідачем.
Таким чином, з відповідача на користь позивача слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 82376,25грн., який обчислюється:(загальна кількість робочих днів)375 * 219,67грн. (середній заробіток за один робочий день).
Згідно з положеннями ч. 1, п. 1) ч. 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат пов'язаних з розглядом справи, належать: витрати на професійну правничу допомогу.
Що стосується вимоги позивача про стягнення з відповідача судових витрат по справі, суд вважає, що дана вимога підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Як вказано в Постанові Верховного суду від 17.10.2018 року №301/1894/17, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має з'ясувати склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Згідно з положеннями ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать і консультації та роз'яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво в судах тощо.
Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.
В матеріалах справи міститься копія Акта виконаних робіт від 25 лютого 2021 року, з якого слідує, що адвокат Черевков Михайло Юрійович з однієї сторони та ОСОБА_3 , з другої сторони, склали цей Акт до Договору про надання правової допомоги від 24 лютого 2021 року про надання послуг. Загальна сума коштів за надання послуг, згідно з копією зазначеного Акта складає 5000 грн.
При цьому, оскільки розгляд справи відбувся за відсутності учасників судового процесу, у тому числі, за відсутності представника позивача, вимога позивача в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, а саме - відшкодування витрат, пов'язаних з авансуванням участі представника у судовому засіданні у справі задоволенню не підлягає.
З огляду на викладене, вимоги позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу, підлягають частковому задоволенню.
Відповідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з положеннями п. 2) ч. 1 ст. 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.
Керуючись ст. ст. 12, 13, ч. 1 ст. 76, ч. 2 ст. 78, ст. 80, ч. 1 ст. 81, ч. ч. 1, 2 ст. 89, ч. 1, п. 1) ч. 3 ст. 133, ч. 1, п. 1) ч. 2 ст. 141, ст. ст. 258, 259, 264, 265, п. 2) ч. 1 ст. 430 Цивільного процесуального кодексу України, -
вирішив:
Позов ОСОБА_1 до Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» про стягнення невиплаченої заробітної плати та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - задовольнити.
Стягнути з Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» (ЄДРПОУ - 00854995; місцезнаходження - 57107, Миколаївська область, Миколаївський район, с. Степове, вул. Козацька, 39) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ; паспорт № НОМЕР_2 ) невиплачену суму заробітної плати у розмірі 30388,61 грн., з урахуванням податків та обов'язкових зборів, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 82376,25грн.
Допустити негайне виконання рішення в частині присудження ОСОБА_1 виплати заробітної плати в розмірі 4723,00 грн.
Стягнути з Державного підприємства «Племрепродуктор «Степове» (ЄДРПОУ - 00854995; місцезнаходження - 57107, Миколаївська область, Миколаївський район, с. Степове, вул. Козацька, 39) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ; паспорт № НОМЕР_2 ) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4000 грн. 00 коп.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 273 ЦПК України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Згідно з положеннями ст. 355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції - Миколаївського апеляційного суду.
Суддя М.М.Войнарівський