про залишення позовної заяви без руху
02.02.2022 р. Справа № 914/242/22
Суддя Мороз Н. В.,
розглянувши матеріали позовної заяви: АТ ГРУП АГАЧ ІТХАЛАТ ІХРАДЖАТ САНАЙІ ВЕТІДЖАРЕТ А.Ш., м. Київ
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Грін Груп -М», с. Пісочна, Миколаївський район
про стягнення 138461,63 грн
Встановив:
Позовну заяву подано АТ ГРУП АГАЧ ІТХАЛАТ ІХРАДЖАТ САНАЙІ ВЕТІДЖАРЕТ А.Ш. до Товариства з обмеженою відповідальністю «Грін Груп -М» про стягнення 138461,63 грн.
Розглянувши позовну заяву та додані до неї документи, господарський суд дійшов висновку про необхідність залишення її без руху, з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів позовної заяви, позивачем є Турецьке підприємство АТ ГРУП АГАЧ ІТХАЛАТ ІХРАДЖАТ САНАЙІ ВЕТІДЖАРЕТ А.Ш., місцезнаходженням якого вказано м. Київ.
Однак, доказів на підтвердження зазначеної обставини- місцезнаходження позивача у м. Києві, позивач не подав.
Частиною 1 ст. 73 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлено, що іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 365 ГПК України, іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
В силу ч. 1 ст. 4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим кодексом порядку гарантується. Отже, процесуальний закон гарантує кожному право на звернення до суду, проте таке право може бути реалізовано лише в порядку, визначеному цим кодексом.
Так, положеннями ст. 162, 164 ГПК України встановлено вимоги до позовної заяви та додатків до неї.
Зокрема, згідно ч. 2 ст. 164 ГПК України, позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази, позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
В силу п. 2 ч. 3 ст. 162 ГПК України, позовна заява повинна містити, серед іншого, повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб); поштовий індекс; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості відомі позивачу), вказівку на статус фізичної особи - підприємця (для фізичних осіб - підприємців); відомі номери засобів зв'язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти.
Згідно з ч. 2 ст. 161 ГПК України, позовна заява належить до заяв по суті справи.
У відповідності до ч. 1 ст. 170 ГПК України, вимога вказати в заяві по суті справи, скарзі, заяві, клопотанні або запереченні ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України стосується лише юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України. Іноземна юридична особа подає документ, що є доказом її правосуб'єктності за відповідним іноземним законом (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).
Таким чином, виходячи з положення ч. 1 ст. 170 ГПК України, іноземна юридична особа при поданні позовної заяви (заяви по суті справи) має надати суду документ, що є доказом її правосуб'єктності за відповідним іноземним законом (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).
При цьому, за приписами ч. 8 ст. 91 ГПК України, іноземний офіційний документ, що підлягає дипломатичній або консульській легалізації, може бути письмовим доказом, якщо він легалізований у встановленому порядку. Іноземні офіційні документи визнаються письмовими доказами без їх легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Водночас провадження у справах за участю іноземних осіб врегульовано розділом XI Закону України "Про міжнародне приватне право".
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Закону України "Про міжнародне приватне право", процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб (іноземних юридичних осіб) в Україні визначаються відповідно до права України.
Згідно з ч. 2 ст. 74 Закону України "Про міжнародне приватне право", на вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений з урахуванням ст. 13 цього закону документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).
Так, статтею 13 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.
Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (далі Конвенція), була підписана 05.10.1961 року в м. Гаага та з 22.12.2003 набула чинності для України.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Конвенції, ця конвенція поширюється на офіційні документи, які були складені на території однієї з Договірних держав і мають бути представлені на території іншої Договірної держави. Для цілей цієї Конвенції офіційними документами вважаються: a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця; b) адміністративні документи; c) нотаріальні акти; d) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні і нотаріальні засвідчення підписів.
Статтею 2 Конвенції передбачено, що кожна з Договірних держав звільняє від легалізації документи, на які поширюється ця Конвенція і які мають бути представлені на її території. Для цілей цієї Конвенції під легалізацією розуміється тільки формальна процедура, що застосовується дипломатичними або консульськими агентами країни, на території якої документ має бути представлений, для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплено документ.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Конвенції, єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення передбаченого статтею 4 апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений.
Частиною 1 ст. 4 Конвенції передбачений в ч. 1 ст. 3 Конвенції, апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріпляється з документом; він повинен відповідати зразку, що додається до цієї Конвенції.
Статтею 5 Конвенції визначено, що апостиль проставляється на вимогу особи, яка підписала документ, або будь-якого пред'явника документа. Заповнений належним чином апостиль засвідчує справжність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичність відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ.
Таким чином, при зверненні до суду з вказаним позовом, позивач повинен подати суду належним чином засвідчені письмові докази на підтвердження його правосуб'єктності як юридичної особи відповідно до вимог Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, та ст. 91 ГПК України.
Проте, матеріали позовної заяви не містять засвідчених письмових доказів на підтвердження правосуб'єктності позивача, як юридичної особи, відповідно до вимог законодавства.
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 162 ГПК України, позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.
За приписами ч. 5 ст. 164 ГПК України, до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.
В силу ч. 3 ст. 60 ГПК України, довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами.
Як вбачається з матеріалів справи, позовна заява підписана представником на території України АТ ГРУП АГАЧ ІТХАЛАТ ІХРАДЖАТ САНАЙІ ВЕТІДЖАРЕТ А.Ш. Захаровим Фархадіном Захаровичем. До позовної заяви долучено копію лише першого аркушу довіреності від 07.05.2021, виданої від імені АТ ГРУП АГАЧ ІТХАЛАТ ІХРАДЖАТ САНАЙІ ВЕТІДЖАРЕТ А.Ш. та сторінки, якою засвідчується здійснення перекладу з турецької на українську мову перекладачем Малкоч Анастасією Євгенієвною та засвідчено справжність підпису перекладача приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Майдибурою О.В.
Однак, зі змісту ксерокопії довіреності не вбачається делегованих повноважень Захарову Фархадіну Захаровичу на підписання позовної заяви в інтересах АТ ГРУП АГАЧ ІТХАЛАТ ІХРАДЖАТ САНАЙІ ВЕТІДЖАРЕТ А.Ш. Також, з поданих документів неможливо встановити, що засвідчувався нотаріально здійснений перекладачем Малкоч А.Є переклад саме довіреності від 07.05.2021.
Окрім того, внаслідок відсутності належним чином засвідчених доказів на підтвердження правосуб'єктності юридичної особи позивача, у суду відсутні дані, що вказана особа уповноважена на підписання довіреності на представництво юридичної особи позивача.
Згідно з п.8 ч.3 ст.162 ГПК України, позовна заява повинна містити перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви.
Однак, судом встановлено, що позивачем не зазначено жодних відомостей щодо наявності у нього або іншої особи оригіналів письмових доказів, копії яких додано до заяви, відтак останнім не дотримано вимог п.8 ч.3 ст.162 ГПК України.
Як вбачається з матеріалів, поданих на розгляд суду, заявником долучено контракт № 1 TR від 25.11.2019 з перекладом з турецької на російську мову, без перекладу на українську мову, посвідчену нотаріусом.
Крім цього, позивачем долучено до позовної заяви низку доказів на яких ґрунтуються його позовні вимоги. Судом встановлено, що такі складені на іноземній мові.
Однак, суд зазначає, що ст. 10 Конституції України встановлено, що державною мовою в Україні є українська мова.
Приписами ч. 1, ч. 2 ст. 12 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" передбачено, що судочинство і діловодство в судах України проводяться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою.
Згідно ч. 3 ст. 12 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 10 ГПК України, господарське судочинство в судах здійснюється державною мовою. Суди забезпечують рівність прав учасників судового процесу за мовною ознакою.
Так, ч. 3, ч. 4 ст. 10 ГПК України передбачено, що суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право учасникам судового процесу на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. Учасники судового процесу, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, надавати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.
Частиною 1 ст. 1 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", що набрав чинності 16.07.2019, встановлено, що єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова.
Згідно з ч. 2, ч. 3 ст. 1 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", статус української мови як єдиної державної мови зумовлений державотворчим самовизначенням української нації. Державний статус української мови є невіддільним елементом конституційного ладу України як унітарної держави.
Відповідно до ч. 4, 5 ст. 1 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", статус української мови як єдиної державної мови в Україні визначається виключно Конституцією України. Порядок функціонування і застосування державної мови визначається виключно законом.
Відтак, ч. 8 ст.1 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" передбачено, що українська мова як єдина державна мова виконує функції мови міжетнічного спілкування, є гарантією захисту прав людини для кожного українського громадянина незалежно від його етнічного походження, а також є фактором єдності і національної безпеки України.
Частиною 1, частиною 6 ст. 13 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" визначено, що мовою нормативно-правових актів і актів індивідуальної дії, діловодства і документообігу органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування є державна мова. Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації державної і комунальної форм власності беруть до розгляду документи, складені державною мовою, крім випадків, визначених законом.
Згідно з ч. 1 ст. 14 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" у судах України судочинство провадиться, а діловодство здійснюється державною мовою.
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 14 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", у судовому процесі може застосовуватися інша мова, ніж державна, у порядку, визначеному процесуальними кодексами України та Законом України "Про судоустрій і статус суддів". Суди ухвалюють рішення та оприлюднюють їх державною мовою у порядку, встановленому законом. Текст судового рішення складається з урахуванням стандартів державної мови.
Згідно з ст. 79 Закону України "Про нотаріат" від 02 вересня 1993 року, нотаріус засвідчує вірність перекладу документа з однієї мови на іншу, якщо він знає відповідні мови. Якщо нотаріус не знає відповідних мов, переклад документа може бути зроблено перекладачем, справжність підпису якого засвідчує нотаріус.
Відповідно до пункту 7 глави 8 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, у разі якщо документи, що посвідчуються, видаються або засвідчуються, викладені на двох і більше окремих аркушах, вони повинні бути з'єднані у спосіб, що унеможливлює їх роз'єднання без порушення їх цілісності, із зазначенням кількості прошитих (прошнурованих), пронумерованих і скріплених аркушів, з проставлянням підпису та печатки нотаріуса.
Отже, заявник мав подати до суду прошиту та засвідчену нотаріально копію контракту № 1TR від 25.11.2019 та долучені до позовної заяви докази на яких ґрунтуються його позовні вимоги (складені на іноземній мові) з офіційним перекладом на українську мову.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 174 ГПК України, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 162, 164, 172 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про залишення позовної заяви без руху у відповідності до положень ст. 174 ГПК України та надання позивачу строку для усунення вищеперелічених недоліків.
Суд зазначає, що відповідно до приписів ч. 3 ст. 174 ГПК України, якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, вона вважається поданою у день первинного її подання до господарського суду та приймається до розгляду, про що суд постановляє ухвалу в порядку, встановленому статтею 176 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст.91, 162, 164, ч. 1ст. 170, 172, 174, 234 ГПК України, суд,
1. Позовну заяву АТ ГРУП АГАЧ ІТХАЛАТ ІХРАДЖАТ САНАЙІ ВЕТІДЖАРЕТ А.Ш. до Товариства з обмеженою відповідальністю «Грін Груп -М» про стягнення 138461,63 грн - залишити без руху, надавши позивачу строк 10 днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху для усунення виявлених недоліків.
2. У разі невиконання цієї ухвали у встановлений судом строк, позовна заява вважається неподаною і підлягає поверненню позивачу зі всіма доданими до неї документами.
Ухвала набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.235 ГПК України.
Суддя Мороз Н.В.