Справа № 522/23623/21
Провадження № 2/522/1824/22
(ЗАОЧНЕ)
31 січня 2022 року Приморський районний суд м. Одеси у складі головуючого - судді Косіциної В.В., розглянувши в письмовому провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Приморського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,-
До суду надійшов позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Приморського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що вона є власником частини квартири, де зареєстрованим також значиться відповідач. При цьому, відповідач ще з 2011 року поїхав проживати в іншу країну, де наразі й проживає. Реєстрація відповідача у будинку перешкоджає здійсненню права користування та розпорядження позивачем своїм майном.
В судове засідання позивач не з'явився, 27.01.2022 року та 12.01.2022 року подав заяву про розгляд справи за її відсутністю.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про час, дату і місце судового засідання повідомлені у встановленому законом порядку.
Відповідно до ч.4 ст.223 ЦПК Україна, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у нього даних чи доказів (постановляє заочне рішення).
В даній справі відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; двічі не з'явився в судове засідання без повідомлення причин, не подав відзив. Позивач в свою чергу не заперечував проти винесення заочного рішення, а тому суд, на підставі ст. 281 ЦПК України, вирішив розглянути справу заочно.
Згідно ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання. У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Відповідно до ч. 4 ст.268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Суд, у зв'язку з ненаданням відповідачем відзиву на позов, зі згоди позивача, викладеній в його заяві, ухвалив слухати справу у відсутності відповідача, згідно ст.ст.280-281 ЦПК України, при заочному розгляді в порядку письмового провадження на підставі наявних у справі доказів.
У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
Відповідно до ст.268 ЦПК України, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складання повного судового рішення.
Оскільки справа розглядається в порядку спрощеного провадження, а отже на виготовлення повного тексту в суду є п'ять днів, а тому керуючись положеннями ст. 268 ЦПК датою даного рішення є дата складання його повного тексту 31.01.2022 року.
Судом на підставі доказів наданих позивачем встановлені наступні обставини.
ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 є власниками в рівних частинах 625/5000 частин квартири під АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності, видане Управлінням житлово-комунального господарства міськвиконкому Одеської міської ради народних депутатів 27.03.1997 року №ІІ-9090 та свідоцтва про право на спадщину за законом видане Другою одеською державною нотаріальною конторою 10.04.2008 року за реєстровим .№3-1412 (а.с. 6, 8).
Вищезазначене також підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 18804487 від 14.05.2008 та технічним паспортом Комунального підприємства «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» від 06.03.2008 року (а.с. 7, 10-11).
З Відомостей № М1-311374-ф/л про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні/будинку від 23.11.2021 року наданих Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської Ради виданих ОСОБА_1 вбачається, що вона постійно проживає та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , а також зареєстровані такі особи: ОСОБА_6 ; ОСОБА_7 ; ОСОБА_8 ; ОСОБА_9 ; ОСОБА_2 .
Так, за твердженням позивача та як слідує з акту про непроживання за місцем реєстрації від 30.11.2021 р., ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не проживає в житловому приміщенні, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , з 2011 року, що було засвідчено особистими підписами ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та начальником Виробничої дільниці № 3 Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс» Порто-Франківський» (а.с. 14).
Разом з тим, оскільки відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, відповідно до приписів ч. 6 ст. 187 ЦПК України, на адресу відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області було направлено запит щодо його зареєстрованого місця проживання (перебування).
21.12.2021 року на адресу суду надійшла відповідь відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Одеській області, з якої вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрований в АДРЕСА_2 .
Таким чином, судом встановлено, що ОСОБА_2 за адресою реєстрації: АДРЕСА_2 фактично не проживає, не сплачує комунальні послуги, фактично проживає за іншою адресою.
Зазначені обставини, не заперечуються стороною та підтверджуються дослідженими в судовому засіданні доказами.
Між тим, як вже зазначалось, відповідач ОСОБА_2 є співвласником вказаної квартири за адресою: АДРЕСА_2 , що також вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до ч. 1 ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися розпоряджатися своєю власністю.
Згідно із ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за свою волею, незалежно від волі інших осіб.
Положення статті 317 Цивільного кодексу України передбачають, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном; на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь які дії, які не суперечать закону.
Частиною другої статті 405 ЦК України встановлено, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до ст. 391 Цивільного кодексу України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або квартири, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2020 року у справі № 336/1773/17, в якій вирішувався спір між фізичними особами - співвласниками жилого приміщення про зняття з реєстрації місця проживання, зазначено, що згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. Водночас відповідно до статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Таким чином, як випливає із указаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою. Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. У зв'язку із цим, відповідно до статті 16 ЦК України вимоги про зняття особи з реєстрації за місцем проживання можливе лише при вирішенні спору про житлові права.
Суд встановив, що відповідач є сином позивача, тобто членом сім'ї ОСОБА_1 та згідно свідоцтва про право власності на житло є рівноправним співвласником 625/1000 частини квартири АДРЕСА_1 .
Проте, виходячи з положень ч. 2 ст.405 ЦК України, ОСОБА_2 , в даному випадку, має правовий статус співвласника квартири, а не тільки члена сім'ї власника. Тому він не може бути визнаний таким, що втратив право користування житловим приміщенням у зв'язку з не проживанням у ньому понад один рік.
При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.11 своєї постанови «Про судове рішення у цивільних справах», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч.ч.1, 2ст. 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Окрім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 13.05.1980 року в справі «Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30.05. 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем.
Статті 316, 317, 319 та 328 Цивільного кодексу гарантують: що право власності це право особи на річ (майно), яке особа здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб; що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном; що право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Таким чином, порушень прав позивача як співвласника квартири, судом не вбачається, навіть якщо інший співвласник не проживає тривалий час в квартирі, оскільки він розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а тому він не може бути визнаний таким, що втратив право користування належним йому на праві спільної сумісної власності житлом.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Із роз'яснень, які містяться у п.34 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 7 лютого 2014 року видно, що оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України,статті 316 - 319 ЦК), то власник на підставі статті 391 ЦК не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном, зокрема жилим приміщенням або виселений із нього, оскільки це не відповідає характеру спірних правовідносин, й такі вимоги регулюються, зокрема, статтями 71, 72, 109, 110, 116 Житлового кодексу Української РСР.
Як слідує з аналізу вищевказаних норм чинного законодавства України, відповідач ОСОБА_2 , який є співвласником квартири та тривалий час не проживає в даній квартирі, не може бути позбавлений права користування квартирою за позовом іншого співвласника квартири, оскільки право приватної власності є непорушним та ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, а тому будь-які правові підстави для визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, відсутні. Право на користування квартирою АДРЕСА_3 , гарантовано відповідачу ст.ст. 317, 369, 383 ЦК України.
За таких обставин, з огляду на викладене, дослідивши докази в їх сукупності та надавши їм правову оцінку, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, слід відмовити, адже відповідач як власник частки квартири не може бути визнаний таким, що втратив право користування квартирою, оскільки таке суперечить змісту права власності.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 29, 316, 317, 319, 383, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 263-265, 282-283 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Приморського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту
Заочне рішення суду набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Повний текст рішення складено та підписано 31 січня 2022 року.
Суддя Косіцина В.В.
31.01.2022