Провадження № 22-ц/803/1991/22 Справа № 201/7242/17 Суддя у 1-й інстанції - Федоріщев С. С. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В.
19 січня 2022 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого Лаченкової О.В.
суддів Городничої В.С., Петешенкової М.Ю.
при секретарі Кравченко Р.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі
апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2
на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2019 року
по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , Приватного акціонерного товариства Науково-виробниче об'єднання «Созидатель», третя особа: ОСОБА_1 про визнання угоди недійсною, зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Приватного акціонерного товариства Науково-виробниче об'єднання «Созидатель», третя особа: ОСОБА_1 про визнання угоди удаваним правочином та визнання права власності та за заявою ОСОБА_1 , як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги про визнання угоди недійсною та про визнання права власності, -
В травні 2017 року до Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська надійшов позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , Приватного акціонерного товариства Науково-виробниче об'єднання «Созидатель», третя особа: ОСОБА_1 про визнання угоди недійсною.
В обґрунтування позову ОСОБА_3 зазначала, що 10.01.2006р. вона уклала з АТЗТ НВО «Созидатель» договір №ПН4-2-5-17 про інвестування житлового будівництва, на підставі якого зобов'язалася взяти участь в інвестуванні на суму 758 419,20 грн. будівництва багатоквартирного житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а забудовник зобов'язався організувати будівництво і передати їй у власність трикімнатну квартиру, загальною площею 85,12 кв.м, розташовану на 5-му поверсі будинку. На виконання умов договору вона сплатила АТЗТ «НВО «Созидатель» кошти в сумі 758 419,20 грн. 25.12.2009р. нею було укладено з АТЗТ «НВО «Созидатель» і ОСОБА_2 тристоронню угоду про відступлення прав та обов'язків за договором про інвестування житлового будинку, на підставі якої, ОСОБА_2 став новим інвестором будівництва. За умовами угоди вона, як первісний інвестор, мала передати ОСОБА_2 (новому інвестору) всі права і обов'язки за договором про інвестування житлового будівництва. АТЗТ «НВО «Созидетель» (забудовник) підтвердило свою згоду на уступку прав та обов'язків до нового Інвестора. За умовами угоди первісний інвестор повинен був передати новому інвестору всю документацію, необхідну для реалізації прав і обов'язків, одержаних в результаті підписання цієї угоди. Позивачка вважає, що ОСОБА_2 мав сплатити їй кошти за набуття майнових прав, хоч це угодою не передбачалось, але, за звичаєм і загальними правилами ділового обігу, такий договір є договором купівлі-продажу майнових прав, тому має бути оплатним. У 2017 році вона дізналася про те, що ОСОБА_2 на підставі договору про інвестування житлового будівництва від 10.01.2006р. №ПН4-2-5-17, угоди від 25.12.2009р. про відступлення прав та обов'язків, відповідної дозвільної та технічної документації, на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради №212 від 14.03.2012р. оформив право власності на трикімнатну квартиру, загальною площею 85,12 кв.м, розташовану на 5-тому поверсі у буд. АДРЕСА_2 . 07.07.2012р. виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради відповідачу видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно. Обґрунтовуючи недійсність правочину позивачка посилалась на те, що саме вона мала право зареєструвати за собою право власності на квартиру у будь-який час. Коли ж вирішила це зробити, дізналась, що реєстрація здійснена за ОСОБА_2 . Вважає дії відповідача неправомірними, такими, що створюють їй перешкоди у реалізації права власності, обумовлених договором інвестування житлового будівництва. На її думку, угода про відступлення прав та обов'язків за договором, укладена 25.12.2009р. не була виконана сторонами і не відповідає вимогам закону, а тому, не могла бути документом, на підставі якого здійснено реєстрацію прав власності за ОСОБА_2 . Зазначала, що в угоді від 25.12.2009р. мова йшла про відступлення прав і обов'язків за договором про інвестування житлового будівництва, внаслідок чого до відповідача переходять майнові права. Отже цій угоді притаманні ознаки договору купівлі-продажу майнових прав, тому при визначені основних вимог до її форми й істотних умов слід керуватись нормами ст.ст. 655, 691 ЦК України, які регулюють правовідносини в сфері укладання договорів купівлі-продажу. Тому ОСОБА_2 мав сплатити їй кошти за передані майнові права, а вона мала передати йому всі документи, необхідні для реєстрації права власності. Проте, як вказує позивачка, ОСОБА_2 не має належного підтвердження виконання ним умов договору, підтвердження передачі нею як первісним кредитором всіх доказів переходу до нього прав вимоги. Тому передача відповідачеві об'єкта нерухомого майна відбулася безпідставно. Просила визнати недійсною угоду від 25.12.2009р. про відступлення прав та обов'язків по договору про інвестування житлового будівництва від 10.01.2006р. №ПН4-2-5-17, укладену між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 і АТЗТ «НВО «Созидатель», визнати за нею право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 .
В липні 2017 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшов зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Приватного акціонерного товариства Науково-виробниче об'єднання «Созидатель», третя особа: ОСОБА_1 про визнання угоди удаваним правочином та визнання права власності.
В обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначав, що на виконання умов договору інвестування №ПН4-2-5-17 від 10.01.2006р. ОСОБА_3 було повністю сплачені на користь АТЗТ «НВО «Созидатель» обумовлені договором кошти в сумі 758 419,20 грн., тобто інвестування було здійснено на 100 %. 25.12.2009р. між ними і АТЗТ «НВО «Созидатель» укладена угода про відступлення прав та обов'язків за договором №ПН4-2-5-17, за умовами якої ОСОБА_3 (первісний інвестор) передала йому як новому інвестору права та обов'язки за договором про інвестування житлового будівництва. 14.03.2012р. на підставі дозвільної і технічної документації, договору №ПН4-2-5-17 від 10.01.2006р., угоди від 25.12.2009р., рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради №212, він оформив на себе право власності на квартиру. 07.07.2012р. виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради йому видано свідоцтво про право приватної власності на квартиру (1/1 частку). Зазначав, що угода про відступлення прав та обов'язків за договором №ПН4-2-5-17 від 25.12.2009р. містила всі необхідні умови для такого виду договорів, її укладення відповідало внутрішній волі сторін та була укладена з метою дарування майнового права на безоплатній основі, за формою відповідала вимога закону (проста письмова), що регулюється нормами, які стосуються договорів дарування (ст.717 ЦК), а тому фактично угода є договором дарування. Але з огляду на те, що викладення назви угоди і її зміст створюють правову невизначеність у правовідносинах, створюють загрозу порушенню його прав, він звернувся до суду з цим позовом та просив визнати угоду про відступлення прав та обов'язків за договором №ПН4-2-5-17 від 25.12.2009р. удаваним правочином та визнати право власності на квартиру, розташовану на п'ятому поверсі будинку АДРЕСА_2 .
В квітні 2018року до Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська надійшов позов ОСОБА_1 , як третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ПрАТ НВО «Созидатель» про визнання угоди недійсною, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 визнання права власності на Ѕ частини квартири.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначала, що оспорювана угода від 25.12.2009р. укладена під час перебування ОСОБА_2 у шлюбі з нею ( ОСОБА_1 ), отже квартира була набута ОСОБА_2 під час шлюбу. Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20.07.2016р. шлюб, зареєстрований 11.06.2005року, розірвано. Квартира була придбана за спільні кошти подружжя і батьків ОСОБА_1 з метою поліпшення умов проживання їх сина ОСОБА_4 . Зокрема, 30 000 доларів США були надані матір'ю ОСОБА_5 . Вона з чоловіком працювали і оплачували інвестиції. ОСОБА_3 мала незначний дохід у вигляді пенсії, проживала з чоловіком і сином у іншій квартирі, не мала наміру придбавати спірну квартиру. У вимогах в редакції від 29.10.2018р. ОСОБА_1 зазначила інше - що квартира придбана виключно за її особисті кошти і кошти її матері, а тому за приписами ч.3 ст.57 СК України квартира є її особистою власністю та не була придбана за кошти ОСОБА_3 , хоч договір про інвестування житлового будівництва від 10.01.2006р. №ПН4-2-5-17 був оформлений на неї на проханням ОСОБА_2 , оскільки той не бажав декларувати кошти на придбання квартири. У зв'язку з цим і була потім укладена угода від 25.12.2009р., за якою ОСОБА_3 відступила ОСОБА_2 права та обов'язки за договором про інвестування житлового будівництва щоб останній оформив право власності на себе. При цьому, вони утрьох ( ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_1 ) попередньо домовились не укладати договір дарування, а укласти саме угоду про відступлення прав та обов'язків до договору про інвестування житлового будівництва, оскільки за договором дарування, вона б не могла претендувати на частку в спільному сумісному майні подружжя. Таким чином квартира не є особистою приватною власністю ОСОБА_2 у розумінні ст.57 СК України, а є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, як майно, набуте у період шлюбу за сумісні кошти подружжя в інтересах сім'ї. Також, ОСОБА_1 зазначала, що угода від 25.12.2009р. не відповідає вимогам закону. Спірній угоді притаманні всі ознаки договору купівлі-продажу майнових прав, тому ОСОБА_2 мав сплатити кошти за передані йому майнові права. Крім того, він не має належних підтверджень переходу до нього прав вимоги, тому передача ОСОБА_2 об'єкта нерухомого майна в рахунок реалізації майнових прав за договором інвестування житлового будівництва є безпідставною. Просила визнати недійсною угоду від 25.12.2009р., визнати за нею право власності на квартиру, яка розташована за адресою АДРЕСА_3 , виселити ОСОБА_2 як такого, що самовільно вселився у квартиру.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , Приватного акціонерного товариства Науково-виробниче об'єднання «Созидатель», третя особа ОСОБА_1 про визнання угоди недійсною - відмовлено.
В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Приватного акціонерного товариства Науково-виробниче об'єднання «Созидатель», третя особа ОСОБА_1 про визнання угоди удаваним правочином та визнання права власності - відмовлено.
Позов ОСОБА_1 , як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, про визнання угоди недійсною та про визнання права власності задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частини квартири загальною площею 85,9 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 810,00грн. в рахунок відшкодування її витрат по сплаті судового збору.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 22 січня 2019 року просить рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 22 січня 2019 року по цивільній справ №201/7242/17 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , Приватного акціонерного товариства Науково-виробниче об'єднання «Созидатель», третя особа: ОСОБА_1 про визнання угоди недійсною і про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Приватного акціонерного товариства Науково-виробниче об'єднання «Созидатель», третя особа: ОСОБА_1 про визнання угоди про відступлення - договором дарування майнових прав, удаваним правочином та визнання права власності та за заявою ОСОБА_1 , як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги про визнання угоди недійсною та про визнання права власності скасувати в частині нерозглянутої позовної вимоги, справу направити до суду першої інстанції для розгляду по суті нерозглянутої позовної вимоги.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 22 січня 2019 року просить рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 22 січня 2019 року по справі №201/7242/17 скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити та визнати укладену 25 грудня 2009 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , Приватним акціонерним товариством Науково-виробниче об'єднання «Созидатель» угоду про відступлення права та обов'язків за договором П4-2-5-17 від 10.01.2006р. про інвестування житлового будівництва удаваним правочином; визнати відносини за угодою від 25 грудня 2009 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , Приватним акціонерним товариством Науково-виробниче об'єднання «Созидатель» регулюються правилами щодо правочину дарування майнових прав на об'єкт інвестування житлового будівництва; визнати за ОСОБА_2 право власності на квартиру розташовану на п'ятому поверсі будинку АДРЕСА_2 як набуте на підставі договору дарування майнових прав; в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити; в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
В заяві АТ "НВО "Созидатель" №0362-2019 від 19.03.19 просило рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 22 січня 2019 року у справі №201/7242/17 залишити в силі, проводити апеляційний розгляд справи №201/7242/17 без участі відповідача АТ "НВО "Созидатель" за наявними матеріалами долученими до справи.
У відзиві ОСОБА_1 на апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 22 січня 2019 року просить апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 22 січня 2019 року залишити без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 22 січня 2019 року в розумінні наведених ОСОБА_2 доводів залишити без змін.
Відзиви на апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 22 січня 2019 року від інших учасників до апеляційного суду не надходили.
Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 10.01.2006р. уклала з АТЗТ НВО «Созидатель» (правонаступником якого є ПрАТ «НВО «Созидатель») договір №ПН4-2-5-17 про інвестування житлового будівництва, на підставі якого вона як інвестор зобов'язалася взяти участь в інвестуванні на загальну суму 758 419,20 грн. будівництва багатоквартирного житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а забудовник зобов'язався організувати будівництво і передати їх у власність трикімнатну квартиру (будівельній №17, секція №2 за проектом) загальною площею 85,12 кв.м, розташовану на 5-му поверсі будинку (а.с.№ 84 - 92 т.1).
Відповідно до графіка інвестування, платежі здійснювалися з 16.03.2009р. по 31.12.2009р. (а.с. № 93 т.1).
13.07.2009р. сторони уклали додаткову угоду №1, якою врегулювали остаточний обсяг зобов'язань забудовника і розмір інвестицій (а.с. № 97 т.1).
На виконання умов договору ОСОБА_3 сплатила АТЗТ «НВО «Созидатель» кошти в сумі 758 419,20 грн., що підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів і довідкою про інвестування коштів в будівництво 100 % загальної площі об'єкта інвестування ( АДРЕСА_3 ) (а.с. №98 - 101 т.1).
Факт виконання умов договору щодо повної сплати ОСОБА_3 обсягу інвестицій сторонами і третьою особою не заперечуються.
Підпунктом 3.4.3. п. 3.4. Договору про інвестування житлового будівництва №П4-2-5-17 від 10.01.2006р. встановлено, що інвестор ( ОСОБА_3 ) має право не пізніше 60 календарних днів до введення житлового будинку в експлуатацію, за згодою забудовника, переуступити права і обов'язки за цим договором на користь третьої особи. Для цього інвестор звертається з письмовою заявою до забудовника, після чого між забудовником, інвестором та третьою особою укладається угода про уступку прав і обов'язків за цим договором. Згідно з п. 8.7. договору інвестор не вправі вимагати від забудовника виконання будь-яких умов цього договору, якщо він переуступив права і обов'язки іншій особі, або якщо він продав проінвестовану ним квартиру.
25.12.2009р. ОСОБА_3 уклала з АТЗТ «НВО «Созидатель» і ОСОБА_2 тристоронню угоду про відступлення прав та обов'язків по договору ПН4-2-5-17 від 01.01.2006р., згідно з яким ОСОБА_3 (первісний інвестор) передала ОСОБА_2 (новому інвестору) всі права і обов'язки за договором про інвестування житлового будівництва, а ОСОБА_2 прийняв на себе зобов'язання нести всі права та обов'язки ОСОБА_3 , а АТЗТ «НВО «Созидатель», як забудовник, підтвердило свою згоду на уступку прав та обов'язків від первісного інвестора новому інвестору (а.с. № 102 - 103 т. 1).
Багатоквартирний житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , був введений з експлуатацію 26.07.2010р. на підставі Акта готовності об'єкта до експлуатації №1, погодженого рішенням виконкому Дніпропетровської міської ради № 3282 від 23.09.2010р. (а.с. № 56 - 62 т. 1).
Таким чином, уклавши 25.12.2009р. угоду про відступлення прав та обов'язків (за 7-м місяців до введення будинку в експлуатацію), позивачка скористалась своїм правом, передбаченим пп.3.4.3. п.3.4. договору про інвестування житлового будівництва, відступивши свої права і обов'язки ОСОБА_2 .
Пунктом 6 угоди від 25.12.2009р. передбачено, що з моменту набрання чинності цією угодою забудовник звільняється від своїх обов'язків щодо первісного інвестора. Умовами угоди передбачений обов'язок забудовника повернути грошові кошти первісному інвестору ( ОСОБА_3 ) і не передбачений обов'язок нового інвестора ( ОСОБА_2 ) сплатити первісному інвестору кошти за це відступлення.
07.07.2012р. виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , частка 1/1. Право власності на квартиру зареєстроване у реєстрі прав власності на нерухоме майно 13.07.2012р. (а.с. №104 - 107 т.1).
01.06.2012р. на замовлення ОСОБА_2 виготовлений технічний паспорт на квартиру (а.с. №107 - 110 т.1)
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання угоди від 25.12.2009р. про відступлення прав і обов'язків за договором інвестування недійсним, суд першої інстанції дійшов до правильного та обґрунтованого висновку, що як позивачкою ОСОБА_3 так і третьою особою ОСОБА_1 пропущений строк позовної даності, на застосуванні якого наполягав представник ПрАТ «НВО «Созидтель» у своїх запереченнях і відзиві.
Відповідно до ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.
При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.
Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч.1 ст.261 ЦК від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними (частини 2, 3 ст.261 ЦК) (п.28 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
У розумінні ст.256 ЦК України позовна давність є часовою межею подання особою позову, тобто звернення з вимогою про прийняття рішення про захист конкретного порушено права. А частина 1 ст.261 ЦК пов'язує обізнаність особи не просто з будь-яким моментом, а з моментом порушення права.
Позивачка ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом у травні 2017 року, і пов'язує момент порушеного права з періодом у часі, коли вона дізналася про те, що стороною оспорюваного правочину зареєстроване право власності на об'єкт будівництва, чим позбавлена її права на реалізацію цього права за собою.
При цьому, порушенням права позивачка вважає факт такої реєстрації. Проте, позивачкою не обґрунтовано, а судом не встановлено, у чому ж полягає порушення права позивачки реєстрацією права власності за відповідачем.
Уклавши 25.12.2009р. угоду про відступлення прав та обов'язків (за 7-м місяців до введення будинку в експлуатацію) позивачка скористалась правом, передбаченим пп. 3.4.3. п. 3.4. договору про інвестування житлового будівництва, відступивши свої права і обов'язки третій особі - ОСОБА_2 . В свою чергу, пунктом 6 угоди від 25.12.2009р. передбачено, що з моменту набрання чинності цією угодою забудовник звільняється від своїх обов'язків щодо первісного інвестора.
У позові позивачка сама вказувала, що вона розуміла про те, що за цією угодою ОСОБА_2 став новим інвестором, при цьому кошти за інвестування нею були повністю сплачені, але на її думку, за звичаєм ділового обороту, відповідач мав сплатити їй кошти, хоча і не вказує на підставі яких умов договору і у якій сумі. Не вказує, що після укладення правочину вона мала претензії до відповідача з приводу виконання договору в частині оплати за відступлене право. Позивачка не вказує, що правочин був укладений нею всупереч її волі, під впливом помилки (вона не розуміла змісту правочину і його наслідків), або була введена в оману відповідачем.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачкою ОСОБА_3 не доведено, що вона дізналася про порушення свого права лише у 2017 році, а тому, строк позовної давності, що відліковується з моменту вчинення правочину - з 2009 року, нею безумовно пропущений, що є підставою для відмови у задоволенні її вимог.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про безпідставність доводів ОСОБА_3 стосовно її необізнаності про втрату права на отримання у власність квартири, оскільки під час підписання договору про інвестування у 2006 році, позивачці було відомо, що будинок буде введений в експлуатацію у 2009 році, не пізніше 2010 року, а передача квартири відбудеться через 50 днів після введення в експлуатацію.
У пп.3.1.1. п.3.1. договору про інвестування житлового будівництва, який укладений ще у 2006 році, вказано, що строк введення в експлуатацію житлового будинку: IV квартал 2009 року. Датою введення в експлуатацію є дата прийняття виконкомом Дніпропетровської міської ради рішення про затвердження Акта готовності до експлуатації.
Рішенням виконкому Дніпропетровської міської ради №3282 «Про погодження акта готовності до експлуатації об'єкта «Будівництво житлової забудови (II черга)» по АДРЕСА_2 , було прийнято 23.09.2010р.
Відповідно до пп.3.1.2. договору забудовник зобов'язаний видати «Оглядовий ордер» інвестору протягом 60-ти календарних днів після введення в експлуатацію житлового будинку, та через 5 робочих днів видати Акт приймання-передачі на квартиру. За умовами договору об'єкт інвестування (квартира) передається інвестору за Актом приймання-передачі (пункти 3.1.2, 3.1.3., 3.2.2., 3.2.3, 3.2.4., 3.3.4., 4.2. договору).
Окрім того, про безпідставність доводів позивачки ОСОБА_3 про те, що вона не знала про порушення свого права в момент укладення правочину, що пояснює тим, що відповідач ОСОБА_2 не має підтвердження передання йому документів, свідчать і установлені судом інші обставини.
Як видно з матеріалів справи і не заперечується сторонами, ОСОБА_2 на підставі договору від 10.01.2006р. №ПН4-2-5-17 про інвестування житлового будівництва, угоди від 25.12.2009р. про відступлення прав та обов'язків за договором ПН4-2-5-17, відповідної дозвільної та технічної документації, на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради №212 від 14.03.2012р., оформив право власності на квартиру і 07.07.2012р. отримав від виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради свідоцтво про право власності на нерухоме майно.
Жодних вимог до Дніпропетровської міської ради, державного реєстратора про скасування свідоцтва про право власності, скасування реєстрації за відповідачем ОСОБА_2 права власності на квартиру, у т.ч. з підстав ненадання ним повного переліку документів під час реєстрації, не пред'явлено, що вказує на те, що на виконання п.4 умов оспорюваної угоди, позивачкою була передана відповідачеві документація, яка свідчила про права і обов'язки за первісним договором.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про неприйнятність доводів позивачки ОСОБА_3 , що про порушення свого права вона дізналася лише після реєстрації квартири за ОСОБА_2 , оскільки нею у позові і під час розгляду справи не заперечувався факт передання відповідачу ОСОБА_2 всіх необхідних документів, а вказувалося лише про те, що відповідач ОСОБА_2 , на її думку, таких документів не має. А сама по собі реєстрації права власності на квартиру за відповідачем не свідчить про те, що лише тоді позивачці стало відомо про порушення свого права.
Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що квартира, яку набув відповідач ОСОБА_2 , є предметом спору як об'єкт спільної сумісної власності подружжям, а тому підстави визнання правочину недійсним, підстави визнання його удаваним є надуманими позивачкою ОСОБА_3 і відповідачем ОСОБА_2 з метою збереження права власності на квартиру як об'єкт особистої власності.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що третьою особою ОСОБА_1 також пропущений строк позовної давності, оскільки ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про визнання угоди недійсною у квітні 2018 року. При цьому, жодним чином не вказує на момент, коли вона дізналася про порушення свого права, хоча з її вимог слідує, що вона пов'язує цей момент з порушенням її права на частку у спільному майні подружжя, заявляючи вимоги про його поділ.
Відповідно до статті 72 СК України встановлений строк позовної давності до вимог про поділ майна, який третьою особою не пропущений. Проте цей строк застосовується лише до таких вимог, і не може бути застосований до інших вимог, зокрема - про визнання правочину недійсним, у цій справі.
Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимоги ОСОБА_1 про визнання угоди від 25.12.2009р. недійсною не можуть бути задоволені, оскільки вона не є стороною цього правочину, і не може заявляти про її недійсність як заінтересована особа.
Верховний Суд України у постанові від 12.10.2016р. у справі № 6-1587цс16, зазначає, що відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ст.65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згідно із ч.4 ст.203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.
Законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.
Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до ч.2 ст.369 ЦК України та ч.2 ст.65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку можна дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Як вказувала сама ОСОБА_1 , договір про інвестування житлового будівництва був оформлений на матір відповідача - ОСОБА_3 (задля уникнення декларування доходів). Потім була укладена угода від 25.12.2009р. задля оформлення права власності на чоловіка ОСОБА_2 . При цьому вони утрьох ( ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_1 ) попередньо домовились не укладати договір дарування, а укласти саме угоду про відступлення прав та обов'язків до договору про інвестування житлового будівництва, оскільки за договором дарування, вона б не могла претендувати на частку в спільному сумісному майні подружжя.
Отже, угода була укладена за згодою ОСОБА_1 , тому вона не може бути визнана недійсною за її вимогами як зацікавленої особи.
До того ж, як було зазначено вище, третьою особою, пропущений строк позовної давності до вимог про визнання угоди недійсною, адже угода укладена у 2009 році і про її укладення і наслідки ОСОБА_1 було відомо з самого початку, про що вона вказує у позові.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вимоги ОСОБА_2 про визнання правочину удаваним не підлягають задоволенню, оскільки з встановлених судом обставин не вбачається, що між сторонами склалися правовідносини, що витікають з договору дарування.
Відсутні підстави вважати, що сторони умисно уклали договір про відступлення прав і обов'язків за договором інвестування з метою приховати договір дарування прав і обов'язків за договором інвестування.
Відповідно до ст.235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
У п.25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Тобто воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином. При цьому позивач повинен указати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.
Отже, відповідачем ОСОБА_2 помилково розуміється поняття удаваного правочину, яким є інший договір, який сторони уклали з метою приховати дійсний. Натомість відповідач ОСОБА_2 посилається на те, що оспорювана угода є удаваною, оскільки містить елементи договору дарування, що не відповідає поняттю «удаваний правочин». Відповідач також помиляється і в наслідках укладення оспорюваного правочину, адже за ним не було передане нерухоме майно, а лише право на об'єкт інвестування у майбутньому.
Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач ОСОБА_2 за захистом порушеного права (про визнання угоди від 25.12.2009р. Удаваним правочином) звернувся до суду з пропущенням строку позовної давності (ст.ст.256, 257 ЦК України), про застосування якої просить відповідач ПрАТ НВО «Созидатель», що є самостійною підставою для відмови у позові.
Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ст. 267 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
При цьому відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
В липні 2017 року відповідач ОСОБА_2 пред'явив позов про визнання угоди від 25.12.2009р. удаваним правочином, не вказуючи при цьому на момент, коли він довідався або ж міг довідатися про порушення свого права з часу укладення угоди. Поважності причин пропущення вказаного строку відповідач не навів.
Отже, пропущення строку позовної давності (ст. ст. 256, 257 ЦК України), про застосування якої просить відповідач ПрАТ НВО «Созидатель», є самостійною підставою для відмови ОСОБА_2 у позові.
Суд першої інстанції також дійшов до правильного висновку, що придбана спірна квартира не може вважатися особистою власністю ОСОБА_1 як одного з подружжя, оскільки кошти, на які вказує ОСОБА_1 (30000доларів США) були виплачені не їй, а її матері у якості дивідендів, що додатково вказує на те, що інвестування здійснено не за рахунок її особистих коштів.
Згідно з п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Згідно з ч. 7 ст. 57 СК України якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Частиною першою статті 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, відповідно до рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20.07.2016р. про розірвання шлюбу, між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 був зареєстрований шлюб 11.06.2005р. (а.с. № 113 т.1).
Угода про відступлення прав і обов'язків за договором інвестування, яка оспорюється сторонами і третьою особою від 25.12.2009р. була укладена під час перебування ОСОБА_2 у шлюбі з ОСОБА_1 .
Право власності зареєстроване за ОСОБА_2 13.07.2012р. також під час перебування у шлюбі.
Відповідно до ч.2 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (статі 60, 61 СК України).
Норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбуватися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Поділ майна подружжя здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності - присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини 1, 2 ст.71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Згідно зі ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ч.2 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (стаття 368 ЦК України).
Відповідно до статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постановах від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15, від 7 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 та Верховним Судом у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 509/2669/15-ц (№ 61-14636св18).
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку, що за ОСОБА_1 слід визнати право власності на 1/2 частину квартири, оскільки право власності на квартиру ОСОБА_2 набуте під час перебування у шлюбі.
В матеріалах справи відсутні, а відповідачем ОСОБА_2 не надано доказів необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя.
ОСОБА_2 заперечує факт набуття квартири у шлюбі за спільні кошти подружжя, вважає, що квартира йому подарована його матір'ю, але доказів на підтвердження зазначеного суду не надав, а отже, вважається, що квартира, набута за час шлюбу, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимоги ОСОБА_1 про визнання лише за нею права власності на квартиру та про виселення ОСОБА_2 є недоведеними і такими, що не гуртуються на законі та не підлягають задоволенню, оскільки ОСОБА_2 залишається власником 1/2 частки спірної квартири.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що судом не надано жодної правової оцінки вимозі про визнання угоди про відступлення - договором дарування майнових прав, що порушує її права, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки відсутні підстави вважати, що сторони умисно уклали договір про відступлення прав і обов'язків за договором інвестування з метою приховати договір дарування прав і обов'язків за договором інвестування.
Відповідно до ст.235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
У п.25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Відповідно до ч.3 ст.10, ч.2 ст.59, ч. ч.1, 2 ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, сторона (в даному випадку ОСОБА_2 ) має довести: факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Тобто за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що, ухвалюючи оскаржуване у справі судове рішення, суд першої інстанцій з дотриманням вимог ЦПК України правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови ОСОБА_2 у задоволенні його позовних вимог, оскільки відповідно до вимог ст. ст.77, 78 ЦПК України він не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між ОСОБА_2 з однієї сторони та ОСОБА_3 , ПрАТ «НВО «Созидатель» з другої сторони, виникли інші правовідносини, ніж передбачені угодою про відступлення прав та обов'язків за договором про інвестування житлового будинку, та, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними угодою про відступлення прав та обовязків за договором про інвестування житлового будинку.
Доказів на спростування цих обставин сторони не надали, як і не надали доказів на підтвердження своїх доводів про те, за чиї саме власні кошти розраховувалися за квартиру.
Отже, наведені в апеляційній скарзі доводи ОСОБА_1 є безпідставними і правильність вищезазначених висновків суду не спростовують та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , що придбання майна, хоча й у період шлюбу, за особисті кошти одного з подружжя не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя за особисті кошти якого воно придбане, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки в матеріалах справи відсутні, а відповідачем ОСОБА_2 не надано доказів необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя, а отже вважається, що квартира, набута за час шлюбу, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , що угода відступлення прав вимоги від 25.12.2009року укладалась як договір дарування майнового права на безоплатній основі є безпідставними, оскільки з установлених судом обставин не вбачається, що між сторонами склалися правовідносини, що витікають із договору дарування.
Квартира, яку набув відповідач ОСОБА_2 є предметом спору як об'єкт спільної сумісної власності подружжя, а тому, підстави визнання правочину недійсним, підстави визнання його удаваним є надуманими позивачкою ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 з метою збереження права власності на квартиру як об'єкт особистої власності.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , що питання про прийняття зустрічного позову, заявленого ОСОБА_1 , судом першої інстанції не вирішувалось, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки з матеріалів справи вбачається, що 25.04.2018р. ОСОБА_1 звернулася до суду як третя особа з самостійними вимогами на предмет спору із позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ПрАТ НВО «Созидатель» про визнання угоди недійсною, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 визнання права власності на Ѕ частини квартири (а.с.№174 - 177 т.1). Ухвалою суду від 05.06.2018р. провадження у справі зупинено до прийняття рішення у справі №201/572/17, у якій ОСОБА_1 подана заява про залишення позовної заяви без розгляду (а.с.№ 232, 233 т.1). Ухвалою суду від 30.08.2018р. провадження у справі поновлено (а.с. № 238 т.1). Ухвалою суду від 06.12.2018р. позовну заяву третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_1 об'єднано в одне провадження (а.с.№143, 144 т.2).
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , що кошти на придбання квартири не є коштами подружжя, колегія судді вважає безпідставними, оскільки ОСОБА_2 не доведено, що майно, набуте в шлюбі придбано не за спільні кошти.
Верховний Суд у своїх постановах від 07.09.2016року справа №6-801цс16, від 17.12.2016 року справа №6-1568цс16 вказує, що якщо один з подружжя доведе, що майно набуте в шлюбі придбано за особисті, а не спільні кошти, то таке майно не є спільною сумісною власністю подружжя.
Згідно ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Аналогічна позиція сформульована у постановах Верховного Суду: від 12 лютого 2020 року у справі № 725/1776/18 (провадження № 61-7911св19), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), від 04 березня 2020 року у справі № 761/22696/17 (провадження № 61-17209св19).
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , що ОСОБА_1 на заявлялася вимога про визнання за нею права власності на 1/2 частину квартири, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки в матеріалах справи є її позовні вимоги (а.с.177 т.1) і в силу ч.2 ст.372ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постановах від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15, від 7 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16 та Верховним Судом у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 509/2669/15-ц (№ 61-14636св18).
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, якими з'ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені, їм дана належна оцінка, а доводи скаржника зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що не дає суду апеляційної інстанції підстав для задоволення вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційних скарг суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 січня 2019 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя О.В.Лаченкова
Судді В.С.Городнича
М.Ю.Петешенкова