Справа № 758/13014/20
Провадження № 2/758/3530/21
Категорія 38
(ЗАОЧНЕ)
07 грудня 2021 року Подільський районний суд міста Києва у складі:
головуючого судді -Скрипник О. Г. ,
за участю секретаря судового засідання - Сілюкова Ю. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, -
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики від 19.05.2018 року у розмірі 27 800 грн, нарахування, що обумовлені розпискою, а саме, нарахування по 100, 00 дол. США за кожен день прострочення, що складає 221 566 00,00 грн, подвійну облікову ставку НБУ за весь час прострочення, у розмірі 7 285,00 грн, інфляційну складову боргу у розмірі 270,00 грн та 3 % річних у розмір 1529,00 грн. Крім того просив стягнути судовий збір у розмірі 10 510,00 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 5 000,00 грн.
В обґрунтування позову зазначив, що 19.05.2018 року він дав в борг ОСОБА_2 1 000,00 дол. США, з строком повернення до 30.09.2018 року, що підтверджується власноручно написаною останнім розпискою.
Позивач в досудовому порядку намагався врегулювати спір шляхом надсилання претензій про повернення коштів, однак дані претензії залишилася без реагування.
Станом на день подачі позову ОСОБА_2 борг не повернув, що змусило його для захисту своїх прав звернутись до суду.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.04.2021 року, цивільну справу № 758/13014/20 передано судді Подільського районного суду міста Києва Скрипник О.Г, у зв'язку зі звільненням судді ОСОБА_3 .
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 15.04.2021 року вказано цивільну справу прийнято до провадження, призначено розгляд справи у справі в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 04.10.2021 року закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті.
Позивач в судове засідання не з'явився, про дату та час судового засідання повідомлений належним чином, причини неявки суду не відомі.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату та час судового засідання повідомлений належним чином, причини неявки суду не відомі, своїм правом на надання відзиву не скористався, заяву про відкладення судового засідання не подав.
За загальним правилом частини першої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Відповідно рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнов проти України» згідно з положеннями частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням п.1 ст.6 даної Конвенції.
Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях, зокрема «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» від 07.07.1989 року виходить з того, що у випадках коли поведінка учасників судового засідання свідчить про умисний характер їх дій направлений на невиправдане затягування процесу чи зловживання своїм процесуальним правом, суд має реагувати на вказані випадки законними засобами, аби не було зневільовано ключовий принцип верховенство права, в тому числі проводити судове засідання у відсутність особи, якщо таке затягування може нашкодити справі чи іншим учасникам справи.
Згідно ч. 8 ст. 178 ЦПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений законом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
В зв'язку з чим, зважаючи на процесуальну поведінку відповідача протягом всього розгляду справи, розгляд справи проведено за його відсутності.
Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, суд вважає можливим розглянути справу на підставі наявних у ній матеріалів та ухвалити заочне рішення, у зв'язку з неподанням відповідачем відзиву та відсутністю заперечень позивача щодо заочного розгляду справи, що відповідає положенням п. 3, п. 4 ч. 1 ст. 280 ЦПК України.
Фіксування судового засідання технічним записом не здійснювалося відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Суд, дослідивши матеріали справи, в межах заявлених позовних вимог та наданих доказів у справі встановив наступні факти та правовідносини.
19.05.2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, за яким відповідач отримав від позивача 1 000, 00 дол. США, про що склав власноручно написану розписку, за умови повернення коштів до 30.09.2018 р.
Передачу коштів сторони оформили відповідною розпискою.
Станом на день розгляду справи ОСОБА_2 грошові кошти, які отримав за розпискою від ОСОБА_1 не повернув, а відтак, права позивача підлягають захисту судовим рішенням.
Відтак, суд приходить до висновку, що між сторонами мають місце договірні правовідносини, що походять з договору позики, нормативне регулювання яких визначене параграфом 1 глави 71 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною 2 ст. 1047 ЦК України визначено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України у справі №6-63цс13 від 18 вересня 2013 року письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суд повинен виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
При цьому, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 у справі № 6-1967цс15, від 08 червня 2016 року у справі 6-1103цс16, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 02 липня 2014 року у справі №6-79цс14, від 18 вересня 2013 року №6-63цс13 та постанові Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі №524/4946/16-ц.
За таких фактів та відповідних їм правовідносин, за відсутності доказів не передання грошей, суд приходить до висновку, що між сторонами існують зобов'язання, що випливають з договору позики.
За змістом ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Ст. 530 ЦК України визначено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Як встановлено, боргова розписка про отримання коштів підписана власноручно відповідачем, є документом, який виданий боржником кредитору, тобто позивачу, за договором позики, що підтверджує його укладення і умови цього договору, засвідчує отримання відповідачем від позивача певної грошової суми.
Зазначена правова позиція висловлена в постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 707/2606/16-ц.
Відповідно до ст.ст. 12,13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач не отримував коштів від позивача, суду не надав.
З матеріалів справи та поданої розписки вбачається, що строк повернення коштів був погоджений - до 30.09.2018 року. У матеріалах справи відсутні докази того, що зобов'язання було виконано частково, чи у повному обсязі.
Отже, судом установлено, що між сторонами існують договірні правовідносини з позики, позичальником не виконані зобов'язання перед позикодавцем, кошти, отримані у позику, не повернуті, та враховуючи встановлену статтею 204 ЦК України презумпцію правомірності правочину, суд приходить до обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 27 800,00 грн основного боргу.
Щодо позовних вимоги про стягнення з відповідача суми нарахованих 3-% річних в розмірі 1 529,00 та інфляційних втрат в розмірі 270,00 грн, суд відзначає наступне.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у Постановах Верховного суду.
Суд, враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суд, котра викладена у постанові від 12 червня 2019 року у справі №487/10128/14-ц, відповідно до якої згідно з принципом «jura novit curia» («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
У постанові Великою Палатою Верховного Суду (ВП/ВС у справі №340/385/17, від 27.11.19) зроблено висновок, що позикодавець за договором позики в іноземній валюті має вільно обрати валюту стягнення, або визначену у договорів позики (розписці) або у національній одиниці - гривні. Також даним рішенням визначено, що позичальник який скористався правом на стягнення боргу у гривні, має право на стягнення боргу з урахуванням інфляційних втрат та процентів відповідно до ст. 625 ЦК України.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на не договірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року у справі №6-49цс12 і постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 14-446цс18.
Так, як встановлено під час розгляду справи, станом на 31.07.2020 року на виконання свого обов'язку відповідач позичені грошові суми не повернув позивачу та продовжує ними безпідставно користуватися до теперішнього часу.
Інший розмір процентів у випадку прострочення грошового зобов'язання сторонами у договорі позики (розписці) не визначено, та з огляду на те, що відповідач порушив грошове зобов'язання зі сплати коштів, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України.
Тому, 3%-річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 днів у році. Саме така правова позиція міститься у постанові Великої палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц.
Загальна сума заборгованості становить 27 800,00 грн.
Згідно наданих позивачем розрахунків, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України за період з 01.10.2018 року по 31.07.2020 року (сума боргу 27 800,00 грн) з відповідача на користь позивача підлягає стягненню інфляційна складова боргу у розмірі 270,00 грн та 1 529,00 грн - 3 % річних.
Що стосується вимог позивача про стягнення нарахування по 100, 00 дол. США за кожен день прострочення, що складає 221 566 00,00 грн та подвійної облікової ставки НБУ за весь час прострочення, у розмірі 7 285,00 грн, суд приходить до наступного висновку.
Облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України гривні.
Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.
Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.
Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов'язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.
Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов'язку позичальника.
Тому вимога позивача про стягнення нарахування по 100, 00 дол. США за кожен день прострочення у розмірі 221 566 00,00 грн та подвійної облікової ставки НБУ за весь час прострочення, у розмірі 7 285,00 грн задоволенню не підлягає.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України).
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України).
Статтею 83 ЦПК України встановлено, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Крім того, ч. 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у звязку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом пяти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до положень ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, повязаних з розглядом справи. До витрат, повязаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Судові витрати на правничу допомогу це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, повязані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи в розумному розмірі з урахуванням витраченого адвокатом часу.
Згідно з ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, повязані з правничою допомогою адвоката несуть сторони.
Частиною 3 цієї статті передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до ч. 1-4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, на користь якої ухвалене рішення, за рахунок іншої сторони. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018р. у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018р. у справі № 814/698/16.
Позивачем не надано суду документів, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
А тому вимога позивача про стягнення з відповідача на його користь витрат на правову допомогу у розмірі 15 000,00 грн задоволенню не підлягають.
Згідно зі ст. 141 ЦПК України суд присуджує з відповідача на користь позивача судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог у розмірі 100 грн.
Керуючись ст.ст. 10-13, 77-80, 141259, 263-265 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) заборгованість за договором позики від 19.05.2018 року у розмірі 29329,00 грн.
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати у розмірі 100,00 грн.
У задоволенні решти вимог - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Позивач має право оскаржити заочне рішення шляхом подачі апеляційної скарги.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду.
Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, або якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя О. Г. Скрипник