ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
31.01.2022Справа № 910/17571/21
Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
За позовом Фізичної особи-підприємця Кузьменчука Олександра Павловича ( АДРЕСА_1 , РНОПП НОМЕР_1 )
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Житомирські ласощі" (01033, м. Київ, вул. Жилянська, 9-11, код ЄДРПОУ 38092323)
про стягнення 100 276,84 грн,
Фізична особа-підприємець Кузьменчук Олександр Павлович звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Житомирські ласощі" про стягнення заборгованості за договором по перевезенню вантажів автомобільним транспортом у внутрішньому та міжнародному сполученні № 11-02/2021-05 від 11.02.2021 у розмірі 100 276,84 грн, з яких: 97 399,00 основного боргу, 930,43 грн трьох відсотків річних та 1 947,41 грн інфляційних втрат.
Господарський суд міста Києва ухвалою від 02.11.2021 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.
12.11.2021 до суду від позивача засобами поштового зв'язку надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.11.2021 відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Згідно з повідомленням про вручення поштового відправлення, ухвала суду від 17.11.2021 була надіслана позивачу та відповідачу на адреси, зазначені у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та вручена позивачу - 23.11.2021, відповідачу - 23.11.2021.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи наведені положення, господарський суд зазначає, що сторони не були позбавлені права та можливості самостійно ознайомитись з ухвалою суду, в якій зазначено відомості щодо його провадження, яке є у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Проте Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Житомирські ласощі" у визначений судом строк відзив на позовну заяву не подало, будь-яких заяв чи клопотань на адресу суду не направило.
Відповідно до частини другої статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).
Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
11 лютого 2021 року між Фізичною особою-підприємцем Кузьменчуком Олександром Павловичем (далі - позивач, виконавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Житомирські ласощі» (далі - відповідач, замовник) було укладено договір по перевезенню вантажів автомобільним транспортом у внутрішньому та міжнародному сполученні №11-02/2021-05, відповідно до якого виконавець зобов'язується доставляти ввірені йому замовником вантажі до пункту призначення та видавати їх вантажоодержувачу, а замовник зобов'язується сплачувати за перевезення вантажів встановлену даним договором плату (п.1.1. договору).
Відповідно до п.1.2. договору конкретні умови кожного замовлення зазначаються у заявці замовника і узгоджуються з виконавцем.
Підтвердженою вважається заявка, підписана представниками сторін і скріплена печатками замовника і виконавця. Підтверджена заявка обов'язкова для виконання сторонами і є невід'ємною частиною цього договору (п. 1.3. договору).
Згідно з п.3.1. договору ціни на послуги узгоджуються сторонами в заявках і вказуються у рахунках-фактурах виконавця.
Відповідно до п. 4.1. договору розрахунки за цим договором здійснюються в гривнях у безготівковій формі на підставі отриманих замовником оригіналів рахунку- фактури, товарно-транспортної накладної (CMR/TTH) з відміткою вантажоодержувача про отримання вантажу, акта наданих послуг та податкової накладної, на протязі 14 (чотирнадцяти) банківських днів з дати отримання замовником оригіналів вказаних документів, якщо в заявці не вказані інші умови оплати за кожне окреме перевезення. При ненаданні одного з оригіналів документів приведених вище, оплата за перевезення не здійснюється.
Позивач у позовній заяві зазначає, що ФОП Кузьменчук О.П. надав, а ТОВ «Торговий дім «Житомирські ласощі» прийняв послуги по перевезенню вантажів автомобільним транспортом у внутрішньому та міжнародному сполученні на загальну суму 97 400,00 грн, однак з боку відповідача не було здійснено жодної оплати за даним договором. Таким чином, відповідач не виконав свої зобов'язання за договором, передбачені п. 2.1.7., відповідно до якого замовник зобов'язаний своєчасно оплачувати послуги виконавцю.
27.08.2021 позивач звернувся до відповідача з вимогою про сплату заборгованості за вих.№ 27/08/01, а також надав акт звіряння за 2021.
Відповідачем наданий акт був підписаний, однак, жодної оплати після одержання вимоги відповідач не сплатив.
Звертаючись з позовом до суду позивач зазначає, що відповідачем оплата за надані позивачем послуги за договором по перевезенню вантажів автомобільним транспортом у внутрішньому та міжнародному сполученні №11-02/2021-05 від 11.02.2021 здійснена не була, у зв'язку з чим, у відповідача перед позивачем виникла заборгованість у розмірі 97 400,00 грн, що стало підставою звернення позивача з позовом до суду.
Враховуючи несвоєчасне виконання відповідачем грошових зобов'язань, позивач просить суд стягнути з відповідача окрім суми основного боргу також 3% річних у розмірі 930,43 грн та збитки від інфляції у розмірі 1947,41 грн.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги Договір як належну підставу, у розумінні норм ст. 11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Цивільного Кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Аналогічні положення містяться і в Господарському кодексі України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договорів, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Приписами ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України встановлено, що в силу зобов'язання одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із ч. 1 ст. 67 Господарського кодексу України відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів.
За змістом ст. 908 Цивільного кодексу України, перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
Відповідно до ст. 909 Цивільного кодексу України, за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.
Судом встановлено, що на виконання умов договору по перевезенню вантажів автомобільним транспортом у внутрішньому та міжнародному сполученні №11-02/2021-05 від 11.02.2021 позивачем було надано послуги по перевезенню вантажу автомобільним транспортом, що підтверджується наступними документами:
- Актом виконаних робіт № ЖЛ-1 від 12.02.2021, разовим договором-заявкою на перевезення вантажів автомобільним транспортом №7 ТДК від 11.02.2021, рахуноком-фактурою №ЖЛ-1 від 12.02.2021 на суму 13 800,00 грн, ТТН №599 від 11.02.2021, ТТН №598 від 11.02.2021, ТТН №597 від 11.02.2021, ТТН №596 від 11.02.2021, ТТН №594 від 11.02.2021, ТТН №593 від 11.02.2021;
- Актом виконаних робіт № ЖЛ-2 від 19.02.2021, разовим договором-заявкою на перевезення вантажів автомобільним транспортом №13 ТДК від 18.02.2021, рахунком-фактурою №ЖЛ-2 від 19.02.2021 на суму 7 500,00 грн, ТТН №741 від 18.02.2021, ТТН №742 від 18.02.2021, ТТН №743 від 18.02.2021;
- Актом виконаних робіт № ЖЛ-3 від 22.02.2021, разовим договором-заявкою на перевезення вантажів автомобільним транспортом №15 ТДК від 19.02.2021, рахунком-фактурою №ЖЛ-3 від 22.02.2021 на суму 10 800,00 грн, ТТН №778 від 19.02.2021, ТТН №779 від 19.02.2021, ТТН №780 від 19.02.2021, ТТН №689 від 19.02.2021, ТТН №687 від 19.02.2021, ТТН №686 від 19.02.2021;
- Актом виконаних робіт № ЖЛ-4 від 01.03.2021, разовим договором-заявкою на перевезення вантажів автомобільним транспортом №34 ТДК від 26.02.2021, рахунком-фактурою №ЖЛ-4 від 01.03.2021 на суму 12 800,00 грн, ТТН №1005 від 28.02.2021;
- Актом виконаних робіт № ЖЛ-5 від 30.06.2021, разовим договором-заявкою на перевезення вантажів автомобільним транспортом №93 ТДК від 29.06.2021, рахунком-фактурою №ЖЛ-5 від 30.06.2021 на суму 7 500,00 грн, ТТН №3630 від 29.06.2021, ТТН №3631 від 29.06.2021, ТТН №3632 від 29.06.2021, ТТН №3633 від 29.06.2021;
- Актом виконаних робіт № ЖЛ-6 від 16.09.2021, заявкою на перевезення вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні №34 NT від 09.09.2021, рахунком-фактурою №ЖЛ-6 від 10.09.2021 на суму 45 000,00 грн та міжнародною ТТН CMR А №823963 від 10.09.2021.
Відповідно до вказаних актів надання послуг та рахунків на оплату загальна вартість наданих позивачем послуг складає 97 400,00 грн.
В ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України зазначено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Зауважень щодо належного виконання позивачем зобов'язань за договором, зокрема і щодо надання документів, що підтверджують перевезення, при їх підписанні відповідачем не висловлено.
Судом встановлено, що заборгованість за актами надання послуг становить 97 400,00 грн.
Разом з тим, позивач у позовній заяві зазначає, що до укладення даного договору між сторонами вже існувати договірні відносини, відповідач мав заборгованість перед ФОП Кузьменчук О.П. за попереднім договором на загальну суму 144 728,89 гр., а тому проплати від 01.02.2021 в сумі 50 000,00 грн, від 12.02.2021 в сумі 50 000,00 грн, від 23.02.2021 в сумі 24550,00 грн від 25.02.2021, в сумі 20 179,00 грн пов'язані зі сплатою попередньої заборгованості, що підтверджується копією виписки по банківському рахунку позивача.
Також судом встановлено, що позивач у прохальній частині позовної заяви просить суд стягнути з відповідача на користь позивача суму основного боргу у розмірі 97 399,00 грн.
Однак, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З огляду на викладене, позовні вимоги в частині основного боргу підлягають задоволенню у заявленому позивачем розмірі.
Крім того, позивач на підставі ст. 625 ЦК України заявив до стягнення 3% річних у розмірі 930,43 грн та збитки від інфляції у розмірі 1947,41 грн.
Частиною 2 статті 625 Цивільного Кодексу України передбачено, що за прострочення виконання грошового зобов'язання настає відповідальність у вигляді сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч.2 ст. 625 ЦК України сум.
Якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 914/1033/17, від 20.08.2018 у справі № 904/508/17, від 16.11.2018 у справі № 918/117/18.
Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення становить місяць.
Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь- який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
При цьому індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно зі ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведено, що ним вжито усіх належних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Штрафними санкціями згідно ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Судом перевірено здійснений позивачем розрахунок сум втрат від інфляції та 3% річних та періоду їх нарахування, та встановлено, що позовні вимоги в частині втрат від інфляції та 3% річних підлягають задоволенню у заявленому позивачем розмірі.
За таких обставин, враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача нормативно та документально доведені, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Як встановлено судом, відповідач не скористався наданими йому ст. 46 Господарського процесуального кодексу України правами, жодного доказу на спростування доводів позивача, або доказів суду не надав.
Таким чином, зважаючи на встановлені обставини справи та вимоги правових норм викладених вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
Відповідно до частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.
Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Житомирські ласощі" (01033, м. Київ, вул. Жилянська, 9-11, код ЄДРПОУ 38092323) на користь Фізичної особи-підприємця Кузьменчука Олександра Павловича ( АДРЕСА_1 , РНОПП НОМЕР_1 ) основний борг у розмірі 97 399 (дев'яносто сім тисяч триста дев'яносто дев'ять) грн 00 коп., 3% річних у розмірі 930 (дев'ятсот тридцять) грн 43 коп., втрат від інфляції у розмірі 1 947 (одна тисяча дев'ятсот сорок сім) грн 41 коп. та витрат на сплату судового збору в розмірі 2270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн 00 коп.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено 31.01.2022
Суддя І.О. Андреїшина