ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
31.01.2022Справа № 910/16860/21
Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ісаївська машино-технологічна станція" (67023, с. Ісаєве, Миколаївський район, Одеська область, вул. Петра Лещенка, 120, код ЄДРПОУ 30605737)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРАНД РОЯЛ ЕКСПРЕС" (02034, м. Київ, вул. Магнітогорська, 1Ф, код ЄДРПОУ 42997177)
про стягнення 740 494,04 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю Ісаївська машино-технологічна станція" звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРАНД РОЯЛ ЕКСПРЕС" про стягнення попередньої оплати за договором поставки № 143 від 28.05.2021 у розмірі 740 494,04 грн, з яких: 679 500,00 грн попередньої оплати, 60 317,26 грн тридцяти відсотків річних та 676,78 грн інфляційних втрат.
Господарський суд міста Києва ухвалою від 23.10.2021 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.
09.11.2021 від позивача через відділ діловодства Господарського суду міста Києва надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.11.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено процесуальні строки для подання пояснень по суті спору.
27.01.2022 через відділ діловодства суду відповідачем подано клопотання про відкладення розгляду справи.
Розглянувши зазначене клопотання відповідача суд вважає за необхідне повторно зазначити про те, що розгляд даної справи здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено процесуальні строки для подання пояснень по суті спору.
Судом встановлено, що сторони належним чином повідомлялися про здійснення розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Згідно з частиною 4 статті 89 Цивільного кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.
За приписами частини 1 статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
Згідно приписів ч. 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Крім цього, судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
На адресу суду від відповідача відзиву на позов, клопотань, заяв тощо не надходило.
Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
За таких обставин, приймаючи до уваги, що відповідач так і не скористався наданими йому процесуальними правами, а за висновками суду у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами (ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України).
Судом, також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
28.05.2021 між Товариством з обмеженою відповідальністю «ГРАНД РОЯЛ ЕКСПРЕС» (далі - постачальник, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Ісаївська машино-технологічна станція" (далі - покупець, позивач) був укладений договір поставки №143, відповідно до умов якого постачальник зобов'язується передати (поставити) партіями у власність покупцеві продукцію виробничо-технічного призначення (надалі - товар), а саме: дизельне пальне, бензин А-76, А-80, А-92, А-95 та інші нафтопродукти (п. 1.1. договору).
Відповідно до п. 1.2. договору - найменування товару, чинні відносно товару коди за відповідними класифікаторами, виробник та країна погодження товару, одиниці виміру кількості товару та його кількість, ціна (з урахуванням відповідного варіанту оподаткування податком на додану вартість), строки та умови (базис) поставки кожної партії товару визначаються в договорі та/або у відповідній специфікації (далі - специфікація) до договору, яка є його невід'ємною частиною.
Згідно з п. 2.2. договору - кількість партії товару, що поставляється за цим договором, зазначається у специфікації стосовно відповідної партії товару.
Відповідно до п. 3.3. договору оплата конкретної партії товару проводиться в національній валюті України у безготівковій формі шляхом перерахування покупцем на поточний банківський рахунок постачальника, вказаний у договорі, оплати в розмірі вартості партії товару, зазначеної у відповідній специфікації, протягом 5 (п'яти) банківських днів з моменту отримання покупцем даної партії товару, якщо інший термін та/або порядок оплати партії товару не вказаний у відповідній специфікації.
У разі недопоставки товару постачальником терміном більше ніж 14 календарних днів покупець має право відмовитись від отримання товару, надіславши письмове повідомлення за місцезнаходженням постачальника. У цьому випадку постачальник зобов'язаний повернути сплачену покупцем суму попередньої оплати (якщо така мала місце) протягом 5 (п'яти) банківських днів з моменту направлення письмового повідомлення постачальнику, а також на підставі ст. 625 ЦК України сплачує покупцю суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а крім того - 30 % річних за весь час прострочення поставки (п. 5.7. договору).
Згідно з п. 8.1 договору він вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання повноваженими представниками сторін та його скріплення печатками сторін та закінчується 31.12.2021, але в будь-якому випадку - не раніше моменту виконання сторонами взятих на себе договором зобов'язань.
28.05.2021 сторонами було підписано специфікацію №1 до договору, відповідно до якої постачальник зобов'язується поставити та передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти та сплатити наступну партію товару на наступних умовах:
- паливо дизельне ДП-Л-Євро5-В0, виробник - ВАТ «Мозирський НПЗ», країна погодження - Республіка Білорусь;
- кількість: 30 000 літрів;
- ціна за 1 о/в в т.ч. ПДВ: 22,65 грн.;
- загальна сума в т.ч. ПДВ: 679 500,00 грн.;
- строк поставки: до 15.06.2021;
- на умовах 100% передплати.
На виконання умов договору та вказаної специфікації позивач на підставі рахунку №45 від 28.05.2021 перерахував на користь відповідача 679 500,00 грн попередньої оплати, що підтверджується платіжним дорученням №8 від 28.05.2021.
У відповідності до умов п. 5.7. договору 23.07.2021 позивач направив на адресу відповідача лист-вимогу №90 від 23.07.2021, в якому повідомив про відмову від отримання недопоставленого товару та просив протягом 5 (п'яти) банківських днів повернути сплачену попередню оплату за непоставлений товар (30 000 літрів дизельного пального) в сумі 679 500,00 грн шляхом перерахування грошових коштів на рахунок позивача у банку.
02.08.2021 відповідачем було отримано вказаний лист-вимогу, однак попередню оплату за непоставлений товар до теперішнього часу позивачу не повернуто, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Спір виник в зв'язку з тим, що відповідач в порушення взятих на себе зобов'язань за договором поставку товару не здійснив, в зв'язку з чим має повернути сплачені кошти в розмірі 679 500,00 грн. Також позивачем нараховано 676,78 грн інфляційних втрат та 60 317,26 грн 30% річних.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Згідно ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до п. 1. ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі - продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Судом встановлено, що у специфікації № 1 від 28.05.2021 визначено, що загальна вартість товару сплачується на умовах 100% передплати.
З матеріалів справи вбачається, що позивач згідно платіжного доручення № 8 від 28.05.2021 перерахував відповідачу кошти в розмірі 679 500,00 грн.
Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Як визначено абзацом 1 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Згідно з приписами статей 662, 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу; продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Відповідно до п. 4.1 договору постачальник поставляє товар в строки та на умовах базису поставки, передбачених відповідною специфікацією. Відповідно до вимог Міжнародних правил тлумачення комерційних термінів «ІНКОТЕРМС-2010». У випадку розбіжностей між положеннями «ІНКОТЕРМС-2010» та умовами даного договору/специфікації перевага надається положення договору/специфікації. У випадку розбіжностей між положеннями договору та відповідної специфікації перевага надається положенням специфікації (але виключно по відношенню до партії товару, наведеної у такій специфікації).
Згідно з п. 4.2 договору право власності на товар, а також ризик випадкового знищення, випадкового пошкодження або втрати товару у покупця виникає з моменту отримання покупцем товару згідно відповідної накладної або іншого рівнозначного документу.
Як зазначалось вище у специфікації встановлено строк поставки товару до 15.06.2021.
Якщо вказується календарна дата після прийменника «до» або «по», то ця дата входить до зазначеного строку.
Таким чином, останнім днем виконання зобов'язання з поставки товару є саме 15.06.2021.
Матеріали справи свідчать, що відповідач досі товар вартістю 679 500,00 грн позивачу не поставив.
Відповідно до частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Отже, у розумінні приписів цієї норми покупцю належить право вимагати, крім іншого, повернення передоплати за непоставлений товар. При цьому, попередньою оплатою є часткова або повна оплата товару до його передання продавцем.
Згідно з п. 5.7 договору у разі недопоставки товару постачальником терміном більше 14 календарних днів покупець має право відмовитись від отримання товару, надіславши письмове повідомлення за місцезнаходженням постачальника. У цьому випадку постачальник Зобов'язаний повернути сплачену покупцем суму попередньої оплати (якщо гака мала місце) протягом 5 банківських днів з моменту направлення письмового повідомлення постачальнику.
Позивач звернувся до відповідача з листом № 90 від 23.07.2021, в якому позивач у зв'язку з не поставкою дизельного палива у кількості 30000 літрів вартістю 679500,00 грн вимагав протягом 5 (п'яти) банківських днів повернути попередню оплату в розмірі 679500,00 грн.
Даний лист вручено відповідачу 02.08.2021, що підтверджується відповідною відміткою на зазначеному листі з відтиском печатки відповідача.
Згідно зі ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Отже відповідач мав повернути попередню оплату у строк до 09.08.2021, що здійснено відповідачем не було.
З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про наявність передбачених чинним законодавством правових підстав для стягнення з відповідача попередньої оплати в розмірі 679500,00 грн.
У зв'язку з тим, що відповідач не поставив товар, позивач просить стягнути з відповідача 676,78 грн інфляційних втрат та 60 317,26 грн 30% річних (нарахованих за період з 15.06.2021 по 30.09.2021).
Суд вважає, що позивачем невірно визначено початок прострочення виконання 15.06.2021, оскільки, як зазначено судом вище, останнім днем поставки товару умовами договору визначено саме 15.06.2021, відповідно, першим днем прострочення зобов'язання є 16.06.2021.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Пунктом 5.7. договору передбачено, що у зв'язку з недопоставкою товару окрім повернення попередньої оплати постачальник також на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України сплачує покупцю суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та 30 (тридцять) % річних за весь час прострочення поставки товару.
Отже, з урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що пунктом 5.7. договору сторони узгодили інший розмір річних, сплата яких передбачена в порядку 625 Цивільного кодексу України.
За результатами здійснення судом власного перерахунку 30% річних становлять 59 758,77 грн (за період з 16.06.2021 по 30.09.2021), які підлягають задоволенню.
В іншій частині позовних вимог про стягнення 30% річних втрат слід відмовити, оскільки позивачем невірно визначено період прострочення.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п. п. 3.2 п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань»).
Тобто, базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення - лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж. Періодом, на який розраховуються інфляційні втрати, є період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).
При цьому, індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.
Невиконання грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається за прострочення, що триває повний місяць, поки існує борг, та може бути визначено з урахуванням положень Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» у наступному місяці.
Якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.
Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:
- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;
- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
Такий висновок викладений у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 № 910/13071/19.
За розрахунками суду (знаходиться в матеріалах справи) розмір інфляційних втрат становить 7 464,97 грн. Однак, у зв'язку з тим, що у суду відсутні повноваження виходити за межі пред'явлених позовних вимог (ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України) суд погоджується із заявленим позивачем розміром інфляційних втрат - 676,78 грн.
Відповідачем не спростовано належними засобами доказування обставин на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.
Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Ісаївська машино-технологічна станція" підлягають задоволенню частково.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із ч. 2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору в цій частині на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ГРАНД РОЯЛ ЕКСПРЕС" (02034, м. Київ, вул. Магнітогорська, 1Ф, код ЄДРПОУ 42997177) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ісаївська машино-технологічна станція" (67023, с. Ісаєве, Миколаївський район, Одеська область, вул. Петра Лещенка, 120, код ЄДРПОУ 30605737) 679 500 (шістсот сімдесят дев'ять тисяч п'ятсот) грн 00 коп. попередньої оплати, 676 (шістсот сімдесят шість) грн 78 коп. інфляційних втрат, 59 758 (п'ятдесят дев'ять тисяч сімсот п'ятдесят вісім) грн 77 коп. 30% річних та 11 099 (одинадцять тисяч дев'яносто дев'ять) грн 05 коп. витрат по сплаті судового збору.
У решті позовних вимог відмовити.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено 31.01.2022
Суддя І.О. Андреїшина