Справа № 752/9031/21 Головуючий у суді І інстанції Колдіна О.О.
Провадження № 22-ц/824/22/2022 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
26 січня 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою акціонерного товариства «Альфа-Банк»на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Альфа-Банк», треті особи: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личук Тарас Володимирович, приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Русецький Павло Сергійович, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню,
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ «Альфа-Банк», треті особи: приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личук Т.В., приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Русецький П.С., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
На обґрунтування позову зазначено, що 21 січня 2021 року за зверненням АТ «Альфа-Банк» приватним нотаріусом Личуком Т.В. вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 116, яким запропоновано стягнути з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором № 490073051 від 28 травня 2008 року за період з 1 вересня 2017 року по 1 вересня 2020 року у загальному розмірі 17 647,74 дол. США, що за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют становить 497 666,26 грн, та 1 500,00 грн плати за вчинення виконавчого напису.
Вказаний виконавчий напис був пред'явлений до виконання приватному виконавцю Русецькому П.С., який 24 березня 2021 року виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 64944797 та розпочав його примусове виконання, зокрема, наклав арешт на банківські рахунки боржника.
Позивач просила визнати цей виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню з тих підстав, що він був вчинений без належного підтвердження безспірності вимог кредитора, а станом на дату його вчинення взагалі була відсутня заборгованість за кредитним договором, оскільки вона була погашена ще у 2012 році у рамках виконавчого провадження № 26060684, яке було відкрите на виконання рішення третейського суду. Зазначала, що виконавчий напис вчинено нотаріусом не на підставі нотаріально посвідченого кредитного договору, який між сторонами був укладений у простій письмовій формі, що не передбачено чинним законодавством України, а також за відсутності документів, що підтверджують безспірність заборгованості та після спливу трирічного строку.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 31 травня 2021 року позов задоволено.
Визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личуком Т.В. від 21 січня 2021 рокуза реєстровим № 116.
Стягнуто з АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 362,00 грн та витрати на професійну правничу (правову) допомогу у розмірі 20 000,00 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на момент вчинення оспорюваного виконавчого напису норма чинного законодавства про можливість вчинення виконавчих написів в безспірному порядку на підставі кредитних договорів, що не посвідчені нотаріально, була скасована, а тому відповідачем при зверненні до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису не було дотримано визначеного законом порядку. В ході розгляду справи також знайшов своє підтвердження той факт, що відповідач не надав приватному нотаріусу необхідних та достатніх документів, зокрема, які підтверджують безспірність заборгованості позивача, а тому наявні підстави для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, у зв'язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач через представника за довіреністю - адвоката Галдецького Я.А. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів порушення судом першої інстанції норм процесуального та неправильного застосування норм матеріального права, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі та зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу до 5 000,00 грн.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції прийшов до неправильного висновку про те, що кредитний договір, на якому вчинено виконавчий напис нотаріуса, має мати нотаріальну форму, оскільки це суперечить пункту 2 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172.
Звертається увага на позицію Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 15 січня 2020 року в справі № 305/2082/14-ц (провадження № 14-557цс19), згідно якої сам факт звернення кредитора до суду не є підставою для визнання заборгованості спірною, позаяк спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб'єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, а за об'єктивним закріпленням такого виду заборгованості у Переліку. Тобто, вирішуючи питання правомірності вчинення виконавчого напису у розумінні статті 88 Закону України «Про нотаріат» слід враховувати, що наявність спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника, та жодним чином не свідчить про неправомірність вчинення виконаного напису.
Відтак, на переконання відповідача, наявність у Постійно діючому третейському суді при Всеукраїнській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» справи про стягнення з боржника заборгованості не спростовує безспірність заборгованості та не свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису нотаріуса. Крім того, стягнення заборгованостіу виконавчому написіпроводиться за період з 1 вересня 2017 року по 1 вересня 2020 року, виконавчий напис нотаріуса вчинено в межах визначених статтею 88 Закону України «Про нотаріат» строках.
Окрім того, відповідач вказав, що не подавав відзив на позовну заяву, тому у представника позивача не було потреби у складанні відповіді на відзив, а розгляд справи проводився без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, у зв'язку з чим потреба в участі представника в судових засіданнях також була відсутня. Представник позивача не надав детального опису витраченого часу на виконання дій, пов'язаних із розглядом справи, не підтвердив це належними та допустимими доказами, тому складно оцінити об'єктивність розрахунку витрат на професійну правову допомогу адвоката. Отже, стягнута судом сума судових витрат на правову допомогу є неспівмірною із складністю виконаних завдань та повинна бути зменшена.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача - адвокат Преснякова І.В. проситьапеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Також під час прийняття постанови просить вирішити питання про розподіл судових витрат, а саме стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, у розмірі 10 500,00 грн.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що 28 травня 2008 року між закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 490073051, зі змінами згідно з договором про внесення змін і доповнень № 1 до кредитного договору від 10 березня 2009 року, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 21 271,19 дол. США зі сплатою 15,5 % річних строком до 28 травня 2015 року.
Рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській Громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 25 травня 2010 року у справі № 1028-4/110/10 позов ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором у сумі: 159 509,95 грн - заборгованість за кредитом; 8 546,13 грн - заборгованість по процентах за використання кредитних коштів; 5 414,83 грн - заборгованість за пенею. Вирішено питання розподілу судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог, а саме: стягнення заборгованості по процентах у заявленому розмірі 8 948,76 грн, відмовлено.
На виконання вказаного рішення третейського суду 10 грудня 2010 року Новозаводським районний судом м. Чернігова видано виконавчий лист № 6-2471 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа Банк» суми заборгованості за кредитним договором № 490073051у загальному розмірі 173 470,91 грн та витрат по сплаті третейського збору у розмірі 99,77 грн, а всього 173 570,68 грн.
31 липня 2012 року постановою старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у м. Києві Тертичною В.В. вказаний виконавчий документ повернуто стягувачу на підставі сплати боргу боржником у повному обсязі згідно заяви стягувача.
У червні 2014 року ПАТ «Альфа-Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. У січні 2015 року ОСОБА_3 пред?явила зустрічний позов до ПАТ «Альфа Банк», третя особа - ОСОБА_2 , про визнання кредитного договору та договору поруки недійсними. У березні 2017 року ОСОБА_2 також пред?явила зустрічний позов до ПАТ «Альфа Банк», третя особа - ОСОБА_3 , про захист прав споживачів, визнання кредитного договору недійсним.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 14 червня 2018 року, з урахуванням додаткового рішення суду від 18 вересня 2018 року, залишеними без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року, у справі № 753/11184/14-ц позов ПАТ «Альфа-Банк» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ПАТ «Альфа-Банк» суму заборгованості по відсотках за кредитним договором № 490073051 від 28 травня 2008 року у розмірі 10 836,50 дол. США та суму заборгованості по пені, нарахованої на відсотки за користування кредитом за останній рік, у розмірі 70 359,44 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постановою Верховного Суду від 3 квітня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_4 та представника ОСОБА_1 - Преснякової І.В. задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 червня 2018 року, додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано та у задоволенні цього позову ПАТ «Альфа-Банк» відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В іншій частині судові рішення залишено без змін.
21 січня 2021 року за зверненням АТ «Альфа-Банк» приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області Личуком Т.В. вчинено виконавчий напис, зареєстрований в реєстрі за № 116, яким запропоновано стягнути з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за кредитним договором № 490073051 від 28 травня 2008 року за період з 1 вересня 2017 року по 1 вересня 2020 року у загальному розмірі 17 647,74 дол. США, яка складається із простроченої заборгованості за сумою кредиту у розмірі 4 559,60 дол. США та простроченої заборгованості за відсотками і комісією у розмірі 13 088,14 дол. США, що на день вчинення цього напису за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют становить 497 666,26 грн, та 1 500,00 грн плати за вчинення виконавчого напису.
Вказаний виконавчий напис був пред'явлений відповідачем до виконання приватному виконавцю виконавчого округу м. Києва Русецькому П.С., який 24 березня 2021 року виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 64944797 та розпочав його примусове виконання, зокрема, виніс постанови про арешт коштів та майна боржника, а також розшук рухомого майна боржника.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
При цьому відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 Закону України «Про нотаріат»). Таким актом є, зокрема Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій).
Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті 34 Закону України «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена Глава 14 Закону України «Про нотаріат» та Глава 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій.
Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).
Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника - фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може містити також іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.
У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, нотаріус вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов'язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв'язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій).
Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій визначено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі - Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами ніж ті, які зазначені в Законі України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.
Нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (стаття 50 Закону України «Про нотаріат»).
Отже, за результатами аналізу вищенаведених норм колегія суддів дійшла таких висновків.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія, яка полягає в посвідченні права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. При цьому нотаріус здійснює свою діяльність у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником.
Таким чином, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати й, крім того, також бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.
Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника - це обов'язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»). Однак характер правового регулювання цього питання дає підстави для висновку про те, що безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів.
Захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку, - шляхом надіслання повідомлень-письмової вимоги про усунення порушень боржнику. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов'язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності.
Наведена норма спрямована на фактичне повідомлення боржника, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти стягненню на кошти боржника. Тому повідомлення боржника слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.
Зважаючи на наведене, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.
З урахуванням приписів статей 15, 16, 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису.
Підставами оскарження виконавчих написів може бути як порушення нотаріусом процедури вчинення напису (зокрема неповідомлення боржника про вимогу кредитора), так і необґрунтованість вимог до боржника.
Суд при вирішенні спору про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість взагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.
Існування спору щодо розміру заборгованості за кредитним договором на момент вчинення виконавчого напису є тією обставиною, яка виключає безспірність боргу та можливість його стягнення з боржника за виконавчим написом нотаріуса.
Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 27 березня 2019 року у справі № 137/1666/16-ц (провадження № 14-84цс19) та від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 (провадження № 14-278гс18).
З матеріалів справи вбачається, що в межах цивільної справи № 753/11184/14-ц про стягнення заборгованості за кредитним договором ПАТ «Альфа-Банк» вказувало, що відповідачем ОСОБА_2 станом на 28 квітня 2014 року не погашена прострочена заборгованість на загальну суму 248 108,12 грн, а саме: за кредитом - 15 416,53 дол. США, що за курсом НБУ на дату розрахунку становило 175 089,32 грн; за відсотками - 1 025,52 дол. США, що становило 11 647,08 грн, за пенею - 5 403,75 дол. США, що становило 61 371,72 грн.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 27 січня 2017 року, яка постановлена після скасування 22 жовтня 2015 року в апеляційному порядку попередньої ухвали про закриття провадження у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором в частині суми боргу станом на 28 лютого 2010 року, провадження у справі за первісним позовом ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості в частині стягнення нарахованих станом на 28 лютого 2010 року процентів за кредитним договором № 490073051 від 28 травня 2008 року та нарахованої станом на 28 лютого 2010 року пені, що була стягнута за рішенням Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» від 25 травня 2010 року, закрито.
Вказана ухвала сторонами не оскаржувалась до суду апеляційної інстанції та набрала законної сили.
При цьому судом встановлено, що при пред'явленні даного позову ПАТ «Альфа-Банк» посилається на розрахунок заборгованості по кредиту, відсотках і пені станом на 28 квітня 2014 року, а рішенням третейського суду стягнута заборгованість, що була нарахована позивачем станом на 28 лютого 2010 року. Разом з тим, як вбачається зі змісту кредитного договору, строк остаточного повернення кредиту визначено 28 травня 2015 року, проте, як вбачається зі змісту рішення третейського суду, цим рішенням було стягнуто не поточну заборгованість, що виникла станом на 28 лютого 2010 року, а стягнуто достроково всю суму непогашеного кредиту, а також суму нарахованих на вказаний період часу процентів та пені. Між тим, при порівнянні змісту рішення третейського суду зі змістом заявлених у даному позові вимог, а також доданого до позовної заяви розрахунку заборгованості, вбачається, що третейським судом була достроково стягнута вся сума непогашеного кредиту у розмірі 19 963,70 дол. США, що станом на 28 жовтня 2010 року становило суму 159 509,95 грн. Таким чином, заявлена сума заборгованості по кредиту у розмірі 15 416,53 дол. США (визначена у позовній заяві у гривнях - 175 089,32 грн), вже була предметом позовних вимог про дострокове стягнення суми кредиту і з цього приводу третейським судом ухвалено рішення. З доданого до даної позовної заяви ПАТ «Альфа-Банк» розрахунку вбачається, що заборгованість по процентах та пеня за прострочення сплати платежів нараховані банком за період з 28 травня 2008 року по 28 квітня 2014 року, тобто включають суму нарахувань станом на 28 лютого 2010 року, що була стягнута за рішенням третейського суду. Отже, в цій частині суд дійшов висновку про необхідність закриття провадження в частині позовних вимог про стягнення заборгованості по процентах та пені, що склалась станом на 28 лютого 2010 року. Проте, нараховані банком проценти та пеня за період з березня 2010 року по квітень 2014 року не були предметом розгляду третейського суду, а тому в силу частини першої статті 3 ЦПК України банк не може бути позбавлений права на розгляд судом цих позовних вимог.
В подальшому ПАТ «Альфа-Банк» подало заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до яких просило стягнути солідарно з відповідачів у вказаній справі № 753/11184/14-ц на його користь суму заборгованості по відсотках та пені, нарахованої на відсотки за користування кредитом за останній рік, за кредитним договором 490073051 від 28 травня 2008 року у розмірі 13 530,20 дол. США, що складається із заборгованості по відсотках - 10 836,50 дол. США та пені нарахованої на відсотки за користування кредитом за останній рік - 2 693,70 дол. США.
Втім, постановою Верховного Суду від 3 квітня 2019 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 14 червня 2018 року, додаткове рішення Дарницького районного суду м. Києва від 18 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року в частині задоволених позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано та у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи зазначення судове рішення, суд касаційної інстанції, застосовуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), у справі, яка ним переглядається, суди не врахували, що пред?явивши позов до позичальника до третейського суду, який було задоволено, за яким компетентним судом видано виконавчий лист та рішення якого було виконано позичальником, банк змінив строк виконання зобов?язань за кредитним договором, а тому відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти та пеню до закінчення строку дії кредитного договору.
Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Такі обставини є преюдиціальними фактами, їх преюдиціальність заснована на юридичному механізмі набрання судовим рішення законної сили, відповідно до якого виникає заборона оспорювати в іншому процесі встановлені у цьому рішенні факти.
Отже, не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Крім того, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які зазначені у резолютивній частині рішення.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зазначено, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Разом з тим, за змістом оспорюваного виконавчого напису від 21 січня 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за № 116, приватним нотаріусом Личуком Т.В. запропоновано стягнути з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором за період з 1 вересня 2017 року по 1 вересня 2020 року у загальному розмірі 17 647,74 дол. США, яка складається із простроченої заборгованості за сумою кредиту у розмірі 4 559,60 дол. США та простроченої заборгованості за відсотками і комісією у розмірі 13 088,14 дол. США, що за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют становить 497 666,26 грн.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що звертаючись до приватного нотаріуса за виконавчим написом відповідач не надав необхідних та достатніх документів, зокрема, які підтверджували безспірність заборгованості позивача, а при вчиненні оспорюваного виконавчого напису приватний нотаріус належним чином не переконався у безспірності розміру сум боргу, не встановив, в якому розмірі виникла заборгованість як по тілу кредиту так і по відсоткам з комісією, чим припустився порушень вимог Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів.
Крім того, колегія суддів враховує, що безспірність документа, відповідно до якого вчиняється виконавчий напис, перевіряється наступним чином: боржник повинен бути повідомлений не менш, ніж за 30 днів до вчинення виконавчого напису про порушення кредитних зобов'язань та ліквідувати допущені порушення чи оскаржити виставлену вимогу у судовому порядку або виставити заперечення кредитору. Якщо жодна із цих дій не виконана, заборгованість вважається безспірною.
Ненадання доказів щодо повідомлення боржника та недотримання тридцятиденного строку з моменту повідомлення унеможливлюють вчинення виконавчого напису, оскільки неотримання боржником вимоги про усунення порушень за кредитним договором об'єктивно позбавило його можливості надати свої заперечення щодо неї або оспорити вимоги банку. У такому випадку боржник не має можливості подати нотаріусу заперечення щодо вчинення виконавчого напису або висловити свою незгоду з письмовою вимогою про сплату боргу чи повідомити про наявність спору між ним та кредитором щодо суми заборгованості, що об'єктивно виключає можливість вчинення виконавчого напису.
Аналогічні висновки щодо необхідності повідомлення боржника про усунення порушень викладені у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2019 року у справі № 357/12818/17 (провадження № 61-44380св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 201/11696/16 (провадження № 61-26838св18), від 18 жовтня 2019 року у справі № 591/6609/16 (провадження № 61-28093св18), від 1 квітня 2020 року у справі № 236/2511/17 (провадження № 61-17565св18).
Однак, банком не надано жодних доказів надсилання та/або отримання боржником листа-вимоги про погашення кредитної заборгованості, існування якої, на його думку мало місце, а нотаріус не перевірив наявність доказів належного отримання вказаного листа-вимоги, що також призвело до порушення процедури вчинення виконавчого напису.
Колегія суддів за встановлених обставин даної справи вважає, що неотримання позивачем вимоги про усунення порушень за кредитним договором об'єктивно позбавило її можливості надати свої заперечення щодо неї або оспорити вимоги банку. Позивач не мала можливості подати нотаріусу заперечення щодо вчинення виконавчого напису або висловити свою незгоду з письмовою вимогою про сплату боргу чи повідомити про наявність вирішеного спору між нею та відповідачем щодо сум заборгованості, що об'єктивно виключає можливість вчинення виконавчого напису.
Відповідно до пункту 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів «Нотаріально посвідчені договори, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно», для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів); б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 1 листопада 2017 року, постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 7 листопада 2016 року скасовано. Визнано незаконною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України № 662 від 26 листопада 2014 року «Про внесення змін до переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів», у тому числі в частині доповнення переліку після розділу «Стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими договорами» новим розділом такого змісту: «Стягнення заборгованості з підстав, що випливають з кредитних відносин.
Кредитні договори, за якими боржниками допущено прострочення платежів за зобов'язаннями. Для одержання виконавчого напису додаються: а) оригінал кредитного договору; б) засвідчена стягувачем виписка з рахунка боржника із зазначенням суми заборгованості та строків її погашення з відміткою стягувача про непогашення заборгованості». Постанова набрала законної сили з моменту проголошення.
Таким чином, оскільки у судовому порядку постанову № 662 визнано незаконною та нечинною у вказаній вище частині, кредитний договір, який не є нотаріально посвідченим, не входить до переліку документів, за якими може бути здійснено стягнення заборгованості у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Касаційний цивільний суд Верховного Суду у своїй постанові від 12 березня 2020 року у справі № 757/24703/18-ц дійшов висновку, що оскільки серед документів, наданих банком нотаріусу для вчинення виконавчого напису, відсутній оригінал нотаріально посвідченого договору (договорів), за яким стягнення заборгованості може провадитися у безспірному порядку, а надана нотаріусу анкета-заява позичальника не посвідчена нотаріально, отже не могла бути тим договором, за яким стягнення заборгованості могло бути проведено у безспірному порядку шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, тому, наявні підстави для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, у зв'язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.
Як вбачається з матеріалів справи, оспорюваний виконавчий напис вчинений приватним нотаріусом 21 січня 2021 року, тобто після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14.
Укладений між банком та позивачем кредитний договір, який наданий відповідачем нотаріусу для вчинення виконавчого напису, не був посвідчений нотаріально, а тому приватним нотаріусом не дотримано обов'язкових умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.
Виходячи з наведеного, вчиняючи 21 січня 2021 року виконавчий напис № 116, приватний нотаріус Личук Т.В. неправомірно керувався пунктом 2 Переліку документів у редакції постанови № 662, яка на той час уже була нечинною згідно з постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14, резолютивна частина якої була опублікована в інформаційному бюлетені «Офіційний вісник України» від 21 березня 2017 року № 23.
Подібна позиція наведена у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 158/2157/17, в якій, зокрема, суд зазначив, що оскаржений виконавчий напис вчинений нотаріусом 27 березня 2017 року, тобто після набрання законної сили постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2017 року у справі № 826/20084/14. Укладений між банком та позивачем кредитний договір, який був наданий нотаріусу для вчинення виконавчого напису, не був посвідчений нотаріально, тому наявні підстави для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, у зв'язку з недотриманням умов вчинення виконавчого напису щодо подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника.
Більше того, наведена правова позиція була відображена у постанові Великої Палати Верховного суду 21 вересня 2021 року в справі № 910/10374/17 (провадження № 12-5гс21).
В силу частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Зазначене вище давало суду першої інстанції обґрунтовані підстави для визнання оспорюваного виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, у зв'язку із недотриманням приватним нотаріусом під час їх вчинення вимог статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та Переліку документів.
Колегія не приймає до уваги доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 305/2082/14 (провадження №№14-557цс19), оскільки посилання на цю постанову зводяться до констатації обов'язку позивача спростувати безспірність заборгованості станом на момент вчинення виконавчого напису. Проте, у справі, яка переглядається апеляційним судом, були встановлені як обставини спірності заборгованості позивача на підставі рішень судів, якими були вирішені спори між сторонами, так і порушення процедури вчинення виконавчого напису, що є самостійними і достатніми підставами для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
Отже, доводи апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні стороною відповідача спірних правовідносин та положень ЦК України і Закону України «Про нотаріат», вони носять загальний характер, не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
Відповідно до частини першої, другої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
За приписами частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу.
Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи (частини перша, третя статті 134 ЦПК України).
Відповідно до положень частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п'ята та шоста статті 137 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 19 Закону України № 5076-VI від 5 липня 2012 року «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Статтею 30 цього Закону передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
За правилами частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина друга статті 141 ЦПК України).
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Також, у пункті 154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 3 березня 2021 року у справі № 640/18964/17 (провадження № 61-9690св20) звернуто увагу на те, що при обчисленні гонорару слід керуватися, зокрема умовами укладеного між замовником і адвокатом договору про надання правової допомоги (частина друга статті 137 ЦПК України, частина друга статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 зроблено висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
У даному випадку витрати позивача на професійну допомогу адвоката АО «Адвокатське та ріелтерське об'єднання України» Преснякової І.В.в суді першої інстанції згідно наданих доказів складають суму 20 000,00 грн та підтверджуються наявними в матеріалах справи документами, а саме: попереднім (орієнтовним) розрахунком суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом даної справи в суді першої інстанції, наведеним у позовній заяві; договором про надання правової (правничої) допомоги № 01-04/21-Д від 1 квітня 2021 року; додатком № 1 від 1 квітня 2021 року до вказаного договору із визначеним і погодженим розміром винагороди адвоката за надання правової допомоги у вигляді фіксованої суми 20 000,00 грн, а також переліком послуг (робіт), які виконує адвокат з метою захисту прав та інтересів позивача у суді першої інстанції; банківськими квитанціями № 1073\з36 та № 0.0.2073047825.1 від 1 квітня 2021 року про сплату 10 000,00 грн на рахунок АО «Адвокатське та ріелтерське об'єднання України»; ордером на надання правничої (правової) допомоги серії АА № 1094655 від 2 квітня 2021 року на представлення інтересів ОСОБА_1 адвокатом Пресняковою І.В. у Голосіївському районному суді м. Києва; свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ № 000893 від 24 лютого 2020 року року, що були долучені до позовної заяви.
В ході розгляду справи представник позивача - адвокат Преснякова І.В. також подала до суду заяву про долучення доказів понесення витрат на правову допомогу, до якої додала банківську квитанцію № 32169155 від 6 травня 2021 року на суму 10 000,00 грн, які були сплачені позивачем на рахунок АО «Адвокатське та ріелтерське об'єднання України».
Зважаючи на викладене та оцінивши наявні в матеріалах справи письмові докази в розрізі вимог статей 89, 137, 141 ЦПК України, суд першої інстанції вірно вважав доведеним факт понесення позивачем витрат за надання професійної правничої допомоги адвоката в районному суді у розмірі 20 000,00 грн, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача з огляду на задоволення позовних вимог.
Колегія суддів вважає, що витрати на професійну правничу допомогу на стягнуту судом суму є співмірними зі складністю даного спору, що виник із кредитних правовідносин, наданим адвокатомобсягом послуг у суді першої інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, вказана сума не є завищеною та відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушена була понести позивач у даній справі, обґрунтованих підстав для зменшення цих витрат до 5 000,00 грн, як того просив відповідач, не вбачається.
Виходячи з обставин справи та фінансового стану обох сторін, таке стягнення судових витрат є пропорційним, розумним та справедливим, яке при цьому не порушує права позивача на отримання коштів, які необхідно йому затратити з метою захисту своїх прав та інтересів в суді, а також відповідатиме засадам (принципів) цивільного судочинства, проголошених у статті 2 ЦПК України.
Доводи апеляційної скарги про те, що представник позивача не надав детального опису витраченого часу на виконання дій, пов'язаних із розглядом справи, не підтвердив це належними та допустимими доказами, тому складно оцінити об'єктивність розрахунку витрат на професійну правову допомогу адвоката, не заслуговують на увагу, оскільки детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, необхідних для надання правничої допомоги позивачу у суді першої інстанції міститься в додатку № 1 від 1 квітня 2021 року до договору про надання правової (правничої) допомоги № 01-04/21-Д.
При цьому у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19 (адміністративне провадження № К/9901/27657/20) зазначено, що розмір винагороди за надання правової допомоги, визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу. Щодо відсутності детального опису робіт на виконання положень частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, суд звернув увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена «для визначення розміру витрат», в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу, витраченого представником позивача, а отже є визначеним.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків районного суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції.
Водночас, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Натомість у відзиві на апеляційну скаргу та в окремо поданій заяві про долучення доказів понесення витрат на правову допомогупредставник позивача - адвокат Преснякова І.В. просила стягнути з АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені нею під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 10 500,00 грн.
Згідно із вимогами пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням, зокрема, розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).
Дослідивши вид, вартість, обсяг і перелік наданих адвокатом Пресняковою І.В. позивачу послуг та виконаних робіт, зважаючи на складність справи та зміст опису виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), час, витрачений адвокатом на підготовку відзиву на апеляційну скаргу, поданих клопотань та учать в судовому засіданні апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що заявлена сума витрат на правничу допомогу при перегляді справи в апеляційному порядку є обґрунтованою та відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушена була понести позивачу даній справі.
На підставі викладеного з АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню 10 500,00 грн в рахунок відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, оскільки апеляційна скарга відповідача залишається без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу акціонерного товариства «Альфа-Банк» залишити без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року - без змін.
Стягнути з акціонерного товариства «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 10 500,00 грн (десять тисяч п'ятсот гривень) в рахунок відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: С.А. Голуб
Д.О. Таргоній