Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/44/2022
25 січня 2022 року місто Київ
справа №369/9682/19
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Ратнікової В.М., Левенця Б.Б.
за участю секретаря судового засідання - Савлук І.М.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 - Донець Юрія Борисовича на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Дубас Т.В., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Змисловська Тетяна Василівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рогач Вадим Вікторович, приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчик Володимир Вікторович, приватний нотаріус Коростенського міського нотаріального округу Житомирської області Левківська Галина Сергіївна про визнання правочинів недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, -
В липні 2019 року позивач звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до відповідачів, в якому просила:
поновити строк для звернення до суду з даним позовом;
визнати недійсним договір іпотеки, укладений 12 лютого 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т.В., зареєстрований за №62;
визнати недійсним договір про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, що укладений 31 серпня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогачем В.В. та зареєстрований за №1434;
визнати недійсним договір дарування, що укладений 13 травня 2019 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Житомирської області Левківською Г.С. та зареєстрований за №738;
витребувати з незаконного володіння ОСОБА_6 та передати ОСОБА_3 нерухоме майно:
садовий будинок з надвірними будівлями та спорудами під номером АДРЕСА_1 ;
земельну ділянку площею 0,0532 га, кадастровий номер 3222480601:01:050:0083, яка розташована по АДРЕСА_2 .
В обґрунтування вимог посилалася на те, що у квітні 2007 року вона зі своїм чоловіком ОСОБА_7 продали квартиру в місті Дніпро, а отримані кошти віддали своєму сину ОСОБА_8 для оплати кредиту взятого ним на придбання садового будинку за адресою: АДРЕСА_3 .
Вказувала, що з2007 року вона зі своїм чоловікомпереїхали проживати у вказаний будинок до сина ОСОБА_8 в с.Бобриця, де і були 15 травня 2007 року зареєстровані.
Зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер син ОСОБА_8 , після смерті якого відкрилась спадщина на садовий будинок.
Зауважувала, що вона та її чоловік звернулись до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини. Однак стало відомо, що дружина сина - ОСОБА_1 одноособово прийняла спадщину, не повідомивши нотаріуса про наявність інших спадкоємців.
З метою відновлення свого порушеного права, вона та її чоловік звернулися до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 .
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 липня 2013 року визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане на ім'я ОСОБА_1 та визнано за ОСОБА_3 та її чоловіком - ОСОБА_7 право власності на 1/3 частину садового будинку та земельної ділянки, а за ОСОБА_1 визнано 2/3 частини садового будинку та земельної ділянки.
Посилалася на те, що рішення суду набрало законної сили, але своє право власності нею та чоловіком не було зареєстровано в державному реєстрі, проте вонипродовжували проживати в спірному будинку.
Вказувала, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер її чоловік ОСОБА_7 , а влітку 2014 року відповідач ОСОБА_1 виселила її примусово з садового будинку. У подальшому вона неодноразово намагалась вселитись в садовий будинок, але всі спроби виявились невдалими.
Зазначала, що згодом вона дізналась, що ОСОБА_1 отримала в позику грошові кошти, а садовий будинок передала в іпотеку ОСОБА_4 відповідно до договору іпотеки від 12 лютого 2016 року.
31 серпня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір про відступлення прав за іпотечним договором.
Посилалася на те, що оскільки отримані в борг кошти відповідач ОСОБА_1 не повернула, іпотекодавець набув права власності на майно, а в подальшому на підставі договору дарування нерухоме майно перейшло у власність ОСОБА_6 .
Вказувала, що вона як співвласник нерухомого майна зобов'язана була надавати нотаріальну засвідчену згоду на передачу майна в іпотеку, однак такої згоди вона не давала, передача майна в іпотеку суперечить її інтересам, тому договір про передачу майна в іпотеку є недійсним.
Зазначала, що договір іпотеки був укладений на підставі свідоцтва про право на спадщину, яке визнано недійсним в судовому порядку.
Вважає, що оспорювані правочини укладені з грубим порушенням чинного законодавства, оскільки майно вибуло з її власності незаконно, поза її волею, тому воно підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння у ОСОБА_6 .
Щодо строків позовної давності вказувала, що про оспорювані правочини вона дізналась лише в 2019 році, після надання їх нотаріусами на виконання ухвали суду та ознайомлення з ними її представником в суді. Відсутність у неї інформації про правочини та неможливість ознайомлення з їхнім змістом зробило неможливим звернення до суду в межах строків позовної давності та є поважними причинами.
Вважає своє право грубо порушеним з боку відповідачів.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2021 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.
Визнанонедійсним договір іпотеки, укладений 12 лютого 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 щодо передачі в іпотеку 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т.В., зареєстрований за №62.
Визнано недійсним договір про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, що укладений 31 серпня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 щодо передачі в іпотеку 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогачем В.В. та зареєстрований за №1434.
Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_6 нерухоме майно, а саме 1/3 частину садового будинку АДРЕСА_1 .
У задоволення решти вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_1 - Донець Ю.Б. подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, необґрунтованість, порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
В обґрунтування вимог посилався на те, що суд першої інстанції безпідставно надав перевагу правовому висновку Верховного Суду, що викладений у постанові від 15 липня 2020 року у справі №355/340/17 та не взяв до уваги правові висновки Верховного Суду, що були зазначені у відзиві на позовну заяву щодо виникнення права власності у позивача.
Вважає, що право власності у позивача не виникло, вона повинна була здійснити встановлені для цього законом обов'язкові дії, а саме належним чином зареєструвати своє право власності, однак їх не здійснила, а, оскільки, незнання закону не може бути виправданням бездіяльності, права позивача не є порушеними, тому рішення повинно бути скасоване, а у позові має бути відмовлено.
Вказував, що відповідач не погоджується з висновком суду про те, що позивач дізналась та могла дізнатись про оспорювані правочини з часу ознайомлення з договорами, які містяться в матеріалах справи за її заявами про витребування доказів, а саме у травні-липні 2019 року, оскільки він не відповідає обставинам та матеріалам справи, і саме позивач у позові зазначає про те, що це відбулося у 2016 році, а з відповіді приватного нотаріуса зрозуміло коли саме, і саме ці обставини повинні були бути оцінені судом критично.
Зазначав, що позивач, отримавши 20 квітня 2016 року вичерпну та повну інформацію про договір іпотеки, посвідчений 12 лютого 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Змисловською Т.В. та зареєстрований за №62, а також від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Змисловської Т.В., саме з цієї дати довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, і саме з цієї дати почався перебіг позовної давності за будь-якими вимогами щодо вказаного договору.
Вважає, що строк позовної давності сплив 21 квітня 2019 року, а позивач до вказаної дати не звернулася до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тому пропустила цей строк без поважних причин про які у позові не зазначає.
Посилався на те, що отримані представниками позивача докази на підставі ухвал Дніпровського районного суду міста Києва від 25 квітня 2018 року у справі №755/6282/18 та Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 14 червня 2019 року по справі №279/3000/19 є такими, що не можуть бути використані позивачем у іншій справі, а саме у справі №369/9682/19, та не повинні були враховуватися судом при ухваленні рішення, оскільки були одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
10 листопада 2021 року від представника позивача до Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість, просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити.
В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача ОСОБА_1 - Донець Ю.Б. доводи своєї апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.
Представник позивача ОСОБА_3 - Дранчук І.Я. в судовому засіданні апеляційного суду проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив в задоволенні апеляційної скарги відмовити.
Відповідачі: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Змисловська Т.В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рогач В.В., приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчик В.В., приватний нотаріус Коростенського міського нотаріального округу Житомирської області Левківська Г.С. в судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені. Приватний нотаріус Коростенського міського нотаріального округу Житомирської області Левківська Г.С. направила на адресу апеляційного суду заяву, в якій просила розглядати справу у її відсутність.
Від представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_10 надійшло клопотання, в якому остання просила відкласти розгляд справи, у зв'язку з тим, що на призначену дату 25 січня 2022 року вона прибути до суду не зможемо в зв'язку із хворобою її дитини, тривалість хвороби відповідно до наданої довідки визначена до 27 січня 2022 року та призначений повторний огляд лікаря.
Як вбачається з довідки, виданої Педіатрією. ФОП ОСОБА_11 20 січня 2022 року на ім'я ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , останній оглянутий педіатром та з 20 січня 2022 року отримує лікування з діагнозом ГРВІ, гострий риносинусит, гострий фарингіт. Повторний огляд 27 січня 2022 року. При цьому, у даній довідці зазначено, що дитячий колектив відвідувати може.
Колегія суддів відхиляє вказане клопотання, оскільки як вбачається з довідки ОСОБА_12 є неповнолітнім, йому виповнилося 14 років. Доказів того, що останній потребує стороннього догляду надано не було.
Крім того, згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні питання щодо прав та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, визначеним законом.
Виходячи з положень ст.13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що на зацікавлену сторону покладається обов'язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого «Гуржій проти України», заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, «Олександр Шевченко проти України», №8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначено, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
А відтак, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність осіб, які не з'явилися у судове засіданні на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з наявності підстав для визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 12 лютого 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 щодо передачі в іпотеку 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_1 ; визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, що укладений 31 серпня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 щодо передачі в іпотеку 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_4 та витребування з незаконного володіння ОСОБА_6 нерухоме майно, а саме 1/3 частину садового будинку АДРЕСА_1 .
Колегія суддів погоджується з такими висновкамисуду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_8 .
Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 30 листопада 1959 року батьками ОСОБА_8 є ОСОБА_7 та ОСОБА_3 .
Після смерті ОСОБА_8 вікрилася спадщина на садовий будинок АДРЕСА_1 .
Позивач вказувала на те, що вона та її чоловік ОСОБА_7 звернулися до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті сина, однак дізналися, що колишня дружина сина ОСОБА_8 - ОСОБА_1 26 квітня 2011 року прийняла спадщину одноособово, не повідомивши нотаріуса про наявність інших спадкоємців.
З метою відновлення свого порушеного права, позивач та її чоловік звернулися до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 .
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 липня 2013 року у справі №369/1116/13 встановлено факт постійного проживання ОСОБА_7 та ОСОБА_3 разом із спадкодавцем ОСОБА_8 на час відкриття спадщини після його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ; визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане на ім'я ОСОБА_1 на садовий будинок АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_7 право власності на 1/3 частину вказаного садового будинку та земельної ділянки; визнано за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини садового будинку та земельної ділянки.
Дане рішення набрало законної сили.
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер чоловік позивача - ОСОБА_7 .
Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_3 не провела державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Спірне нерухоме майно фактично увійшло до складу спадщини, що відкрилась після смерті ОСОБА_8 у 2009 році, але оформлення права власності на будинок та земельну ділянку відбулось у 2011 році за ОСОБА_1 .
З матеріалів справи вбачається, що 12 лютого 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого цей договір засвідчує вимоги іпотекодержателя до іпотекодавця, що випливають з договору позики від 12 лютого 2016 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 за умовами якого ОСОБА_1 зобов'язана в порядку, передбаченому договором позики, повернути іпотекодержателю не пізніше 27 квітня 2016 року включно кошти у розмірі 400000 грн.
Пунктом 1.3 вказаного договору визначено, що іпотекодавець на забезпечення своєчасного та повного виконання своїх зобов'язань за договором позики передає в іпотеку іпотекодержателю садовий будинок
АДРЕСА_1 .1.4 договору іпотекизазначено, що предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, видане 26квітня 2011року Дванадцятою нотаріальною конторою міста Києва за №6-1144 на ім'я ОСОБА_1
31 серпня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір про відступлення прав за іпотечним договором, укладеним 12 лютого 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , відповідно до умов якого за цим договором новий іпотекодержатель ОСОБА_5 набув право замість первісного іпотекодавця ОСОБА_4 отримати у порядку, визначеному договором іпотеки та Законом України «Про іпотеку», задоволення всіх своїх вимог (повернення позики, сплати нарахованих процентів, комісій, можливої неустойки, відшкодування збитків, тощо), які випливають з умов договору позики та/або договору іпотеки, за рахунок предмету іпотеки - садовий будинок.
На підставі договору про відступлення прав за іпотечним договором приватним нотаріусом Броварського районного нотаріального округу Київської області Колейчук В.В. проведено державну реєстрацію права власності на спірний садовий будинок за ОСОБА_5 (рішення про державну реєстрацію від 25 вересня 2017 року №22554985, реєстраційний номер нерухомого майна 847115832224).
13 травня 2019 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу Левківською Г.С., згідно умов якого ОСОБА_5 подарував, а обдарована прийняла у дар садовий будинок з надвірними будівлями та спорудами АДРЕСА_1 .
Статтею 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов'язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно.
Проте вказаною нормою, як й іншими нормами цивільного права, не визначено правових наслідків недотримання такого обов'язку у виді втрати права на спадщину.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов'язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки.
Виникнення у спадкоємця права на спадщину, яке пов'язується з її прийняттям, як майнового права зумовлює входження права на неї до складу спадщини після смерті спадкоємця, який не одержав свідоцтва про право на спадщину (статті 1296,1297 ЦК України) та не здійснив його державної реєстрації (стаття 1299 ЦК України).
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі №523/3522/16-ц, від 09 липня 2020 року у справі №462/2297/16-ц.
У постанові Верховного Суду від 15липня 2020 року у справі №355/340/17-ц наведено правовий висновок про те, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК. Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку. Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.
Судом першої інстанції було вірно встановлено, що позивач ОСОБА_3 , як спадкоємець майна померлого ОСОБА_8 є володільцем 1/3 частини спірного будинку та земельної ділянки, які незаконно оформила на себе спочатку ОСОБА_1 .
Посилання в апеляційній скарзі на те, що право власності у позивача не виникло, вона повинна була здійснити встановлені для цього законом обов'язкові дії, а саме належним чином зареєструвати своє право власності, однак їх не здійснила, а, оскільки, незнання закону не може бути виправданням бездіяльності, права позивача не є порушеними, тому рішення повинно бути скасоване, а у позові має бути відмовлено, колегія суддів вважає неспроможними, так як відсутність реєстрації права власності на частину спірного майна за ОСОБА_3 , а також відсутність у останньої свідоцтва про право власності на спадкове майно після смерті свого сина, не було перешкодою для реалізації нею права на прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 .
Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За змістом ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. А частиною другою цієї статті передбачені загальні умови, додержання яких необхідно для чинності правочину, в тому числі: особа яка вчинила правочин, повинна мати необхідних обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст.ст.215-235 ЦК України особа, яка вважає, що її права, речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним.
Згідно положень ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків, відшкодування моральної шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
За змістом вказаної норми особа, яка вважає, що її право порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який, як правило, визначається спеціальним законом (Цивільний Кодекс чи інший акт цивільного законодавства), що регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту, способам, визначеним законодавством є підставою для відмови у позові.
Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.
Підставою недійсності правочину відповіднодо ст.215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Положеннями статей 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та формулює загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 208 ЦК України правочин між фізичною і юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі, за виключенням випадків, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у статтях 642-643 ЦК України.
Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 Закону «Про іпотеку»).
Відповідно до частини першої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Згідно зі статтею 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
За змістом ст.6 Закону України «Про іпотеку» у разі обмеження правомочності розпорядження нерухомим майном згодою його власника або уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування така ж згода необхідна для передачі цього майна в іпотеку.
Майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально засвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.
Іпотекодавець зобов'язаний до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі ті, що не зареєстровані у встановленому законом порядку. У разі порушення цього обов'язку іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання та відшкодування іпотекодавцем завданих збитків.
Як вбачається з матеріалів справи, в іпотеку ОСОБА_1 було передано весь спірний житловий будинок, а не частина, яка належала відповідачу ОСОБА_1 на праві власності за рішенням суду.
Доказів про те, що була отримала будь-яказгодаіншогоспіввласникамайна на укладення договору іпотеки, матеріали прави не містять.
Оскільки спадщина належить спадкоємцю з часу її відкриття, тому ОСОБА_1 зобов'язанабула попередити іпотекодержателя про наявність прав інших осіб на предмет іпотеки та отримати їх згоду на передачу всього майна в іпотеку.
Не отримана така згода і в подальшому новим іпотекодержателем.
Так як передача майна без згоди власника порушує його права, а відтак, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що договір іпотеки від 12 лютого 2016 року є таким, що укладений з порушенням вимог Закону України «Про іпотеку».
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд має з'ясувати наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Статтею 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідків недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був вчинений без включення до нього недійсної частини. Правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.
Виходячи з того, що позивач має право власності на 1/3 частину спірного будинку, отже суд першої інстанції правомірно визнав оскаржувані договори недійсними в частині щодо передачі в іпотеку 1/3 частини садового будинку АДРЕСА_1 .
Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно зі статтями 317 і 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Право власника згідно з частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов'язане з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).
Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність чи у довготривалу оренду, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте, поведінка особи, в якої майно витребовується.
Встановивши, що 1/3 частина спірного будинку вибула з володіння власника ОСОБА_3 поза її волею, а відтак суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що позивач має право на витребування цього майна з чужого незаконного володіння у ОСОБА_6 .
З'ясовуючи питання, строку звернення позивача з даним позовом до суду, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до вимог статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальний строк позовної давності відповідно до статті 257 ЦК України становить три роки.
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Згідно з частиною першою статті 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51).
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на судовий захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року (справа № 234/3341/15-ц), у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що власник майна, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим, має знати та дбати про свою власність та зобов'язаний нести витрати на її утримання.
Саме позивач повинен довести поважність причин пропуску строку позовної давності та факт своєї необізнаності щодо укладення спірного договору купівлі-продажу квартири. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема проявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан, тощо. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав, не може бути підставою для поновлення пропущеного строку для звернення до суду.
Звертаючись до суду з позовом позивач вказувала на те, що про оспорювані договори вона дізналась лише у травні та липні 2019 року коли її представник - адвокат Дранчук І.Я. ознайомився з цими правочинами у Дніпровському районному суді міста Києва після надання їх копій приватними нотаріусами Колейчик В.В. та Рогач В.В. , а про договір дарування, що був укладений 13 травня 2019 року позивач фактично дізналася 08 липня 2019 року, коли її представник - адвокат Дранчук І.Я. ознайомився з цими правочинами у Коростенському міськрайонному суді Житомирської області після надання їх копій приватними нотаріусом Левківською Г.С. зазначала, що відсутність у позивача інформації про оспорювані правочини та неможливість ознайомлення з їхнім змістом зробили неможливим звернення до суду з позовом про визнання недійсними вищевказаних правочинів.
Відповідач ОСОБА_1 просила застосувати до даного позову строк позовної давності посилаючись на те, що позивач про договір іпотеки від 12 лютого 2016 року дізналася 30 квітня 2016 року у приватного нотаріуса Змисловської Т.В., а з даним позовом звернулася до суду лишеу липні 2019 року.
На підтвердження чого відповідач ОСОБА_1 надала відповідь приватного нотаріуса Змисловської Т.В. №89/01-16 від 11 грудня 2019 року, яка була надана на адвокатський запит адвоката Донця Ю.Б.
Як вбачається з вказаної відповіді приватного нотаріуса Змисловської Т.В., 20 квітня 2016 року до її офісу завітала літня жінка, яка представилась ОСОБА_3 та на підтвердження своєї особи надала паспорт. Вона розповіла, що її ошукали і незаконно виселили з її будинку і хотіла сьогодні, а саме, 20 квітня 2016 року вчергове вселитися, однак її зустріли невідомі люди і повідомили, по будинок більше не належить ОСОБА_1 , оскільки вона його віддала в іпотеку, а договір іпотеки посвідчила приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Змисловська Т.В., при цьому вона вказала точну дату його посвідчення 12 лютого 2016 року та реєстровий номер 62. Вона попросила перевірити вказану інформацію та повідомити чи дійсно такий договір посвідчувався. На її прохання нотаріусперевірила та підтвердила факт укладення договору іпотеки. Договори на ознайомлення не надала, оскільки жінка не є стороною укладених правочинів.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно не взяв до уваги вказану відповідь, оскільки з її змісту не можливо встановити чи дійсно позивач зверталась до нотаріуса і чи дійсно було підтверджено факт укладення договорів. Цю обставину позивач не визнавала при розгляді справи. Нотаріус не допитувалась у судовому засіданні у якості свідка. Її відповідь не містить чіткого визнання особи, яка до неї звернулась, до відповіді не додано і копії паспорта.
Інших належних та допустимих доказів на підтвердження доводів обізнаності позивача ще у квітні 2016 року про укладені правочини відповідач ОСОБА_1 суду не надав.
Таким чином, аргументи заявника про сплив позовної давності у спірних правовідносинах не заслуговують на увагу.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_3 - Дранчук І.Я. вказав на те, що оскільки позивач не знала про укладення оскаржуваних договорів та не була їх стороною, є особою похилого віку - 1932 року народження, має скрутне матеральне становище, остання у 2018 році звернулася до нього за правовою допомогою та вподальшому ним була підготовлена до Дніпровського районного суду міста Києва заява про забезпечення доказів до подання позовної заяви, а саме: витребування договорів іпотеки та договору про відступлення права за іпотечним договором, яка ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 25 квітня 2018 року була задоволена.
Зазначав, що також ним була подана до Коростенського міськрайонного суду Житомирської області заява про забезпечення доказів до подання позовної заяви, а саме: витребування договору дарування від 13 травня 2019 рокуи , яка ухвалою Коростенського міськрайонного суду Житомирської областівід 14 червня 2019 року була задоволена. Тобто позивач фактично через свого представника змогла ознайомитися та дізнатися про зміст оспорюваних правочинів лише у травні та липні 2019 року коли адвокат Дранчук І.Я., як представник позивача ознайомився з цими правочинами у Дніпровському районному суді міста Києва та Коростенському міськрайонному суді Житомирської області після надання їх копій приватними нотаріусами.
В матеріалах справи не містяться доказів про те, коли саме позивач ОСОБА_3 дізналась та могла дізнатись про оспорювані правочини, крім обставин, які зазначались стороною позивача - а саме з часу ознайомлення з договорами, які містяться в матеріалах справи за її заявами про витребування доказів.
Суд першої інстанції врно врахував, що позивач не є стороною договорів, та в позасудовому порядку отримати їх та документів, на підставі яких вони були посвідчені, не мала можливості.
На підставі наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачемстроки позовної давності для звернення до суду з даним позовом не пропущено, тому вимоги про їх поновлення не підлягають задоволенню.
Інших об'єктивних фактів чи доказів, що достовірно підтверджують обізнаність позивача про порушення її права раніше, ніж травень та липень 2019 року, матеріали справи не містять.
А відтак, доводи апеляційної скарги про те, що строк позовної давності сплив 21 квітня 2019 року, а позивач до вказаної дати не звернулася до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тому пропустила цей строк без поважних причин про які у позові не зазначає спростовуються вищевикладеним.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені ст.376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
При цьому апеляційний суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaariv. Finland, №49684/99, §2)).
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції щодо підстав для задоволення вимог про визнання договорів недійсними та витребування майна є законним і обґрунтованим, відповідає обставинам справи та положенням матеріального закону.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - Донець Юрія Борисовича - залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 серпня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 28 січня 2022 року.
Головуючий:
Судді: