Номер провадження: 22-ц/813/3086/22
Номер справи місцевого суду: 522/4697/20
Головуючий у першій інстанції Чернявська Л. М.
Доповідач Драгомерецький М. М.
28.01.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка І.А.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 11 травня 2021 року про повернення заяви про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , -
В провадженні Приморського районного суду м. Одеси з 24 березня 2020 року знаходиться цивільна справа за позовом громадянки Республіки Беларусь ОСОБА_1 до громадянина України ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 .
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2020 року відкрито провадження у справі, встановлений загальний порядок розгляду справи.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 23 квітня 2020 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено частково. Суд заборонив приватному нотаріусу Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Риті Юріївні (м. Одеса, вул. Осіпова, 45) видавати спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину, яка відкрилась після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 (спадкова справа №27/2019) до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним. У задоволені вимог ОСОБА_1 щодо забезпечення позову, шляхом заборони ОСОБА_4 здійснювати будь-які дій відносно квартири АДРЕСА_2 , яка оспорюється за заповітом, відмовлено.
14 квітня 2021 року позивачка ОСОБА_1 повторно звернулась до суду із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , яка оспорюється за заповітом, та заборони відповідачу ОСОБА_2 будь-які правочини з квартирою АДРЕСА_1 , яка оспорюється за заповітом, посилаючись на те, що, не зважаючи на забезпечення позову, вжиті ухвалою від 23 квітня 2020 року, 29 квітня 2020 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Шепелюк Рита Юріївна надала відповідачу ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом, про що внесла запис в спадковий реєстр.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11 травня 2021 року заява ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення позову повернуто заявниці.
В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції, мотивуючи тим, що судом порушені норми процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Вказані особливості встановлюються у ст. 369 ЦПК України, а саме відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини 1 статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
При цьому, згідно із п. 6 ч. 1 ст. 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо повернення заяви позивачеві (заявникові).
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищезазначене, апеляційний розгляд вказаної справи здійснено в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.
Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлене 28 січня 2022 року.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга позивачки ОСОБА_1 підлягає задоволенню за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Відповідно до частини 2 статті 149 ЦПК України, забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Згідно із частиною 1 статті 151 ЦК України, заява про забезпечення позову подається в письмовій формі, підписується заявником і повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові - для фізичних осіб) заявника, його місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштові індекси, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України, номери засобів зв'язку та адресу електронної пошти, за наявності; 3) предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; 4) захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; 5) ціну позову, про забезпечення якого просить заявник; 6) пропозиції заявника щодо зустрічного забезпечення; 7) інші відомості, потрібні для забезпечення позову.
До заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі (частина 6 статті 151 ЦПК України).
Як зазначено у частині 10 статті 153 ЦПК України, суд, встановивши, що заяву про забезпечення позову подано без додержання вимог статті 151 цього Кодексу, повертає її заявнику, про що постановляє ухвалу.
Повертаючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 при поданні заяви про забезпечення позову порушено вимоги статті 151 ЦПК України щодо несплати судового збору та відсутності підпису заявника.
Проте, за таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наведеного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі. Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Ураховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, ЄСПЛ у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «… суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).
У постанові від 05 серпня 2020 року у справі №177/1163/16 (провадження №61-2250св20) Верховний Суд зробив наступний правової висновок: «Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Тому пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється право на суд, яке включає не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення спору судом.
Крім того, при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу місцевого суду - без змін, апеляційний суд не звернув уваги на вищенаведене та дійшов помилкового висновку про те, що суд першої інстанції діяв відповідно до вимог статті 185 ЦПК України. Ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм процесуального права, обмежує права позивача та перешкоджає йому у доступі до правосуддя».
Як зазначено, у пунктах третьому та четвертому частини 5 статті 12 ЦПК України, суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Пунктом 9 частини 1 статті 5 Закони України «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів.
При зверненні з позовом до суду ОСОБА_1 додала копію посвідчення інваліда Серія 15 №0092340 від 19 лютого 2010 року, з якого вбачається, що ОСОБА_1 встановлена ІІ група інвалідності, на що суд першої інстанції не звернув увагу та не мотивував мотиви відхилення цього доказу.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що заява про забезпечення позову підписана заявником.
Аналізуючи зазначені норми права та правовий висновок Верховного Суду, застосовуючи положення Європейської конвенції з прав людини, практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи обставини, викладені в заяві, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, формально поставився до передбачених законом вимог, не дотримався принципів «рівності вихідних умов», дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді та обґрунтованості судового рішення та передчасно вирішив питання про повернення заяви про забезпечення позову, що обмежує права позивача, перешкоджає їй у доступі до правосуддя та призвело до постановлення помилкової ухвали й у відповідності до пункту п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України є підставою для скасуванні ухвали суду першої інстанції з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 11 травня 2021 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складено: 28 січня 2022 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
А.І. Дришлюк