Справа № 462/3050/21 Головуючий у 1 інстанції: Колодяжний С.Ю.
Провадження № 22-ц/811/3887/21 Доповідач в 2-й інстанції Копняк С. М.
Категорія: 64
27 січня 2022 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С.М.,
суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,
секретар судового засідання - Юзефович Ю.І.,
з участю - апелянта ОСОБА_1 , представника апелянта адвоката Волошина Т.В., відповідачки ОСОБА_2 та представника відповідачки адвоката Колібанича О.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові, у порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 вересня 2021 року, постановлене у складі судді Колодяжного С.Ю., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення,
в квітні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з вказаним позовом, в якому просив усунути перешкоди у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачки ОСОБА_2 з цієї квартири.
В обґрунтування позову зазначав, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 лютого 2007 року він є власником квартири АДРЕСА_2 . 30 квітня 2009 року між ним та ОСОБА_2 укладено шлюб, який рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 03 листопада 2020 року розірвано. Від спільного подружнього життя сторони мають доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка разом з ним зареєстрована у вищезазначеній квартирі. Відповідно до статті 3 СК України відповідач не є членом його сім'ї, у зв'язку чим він 30 грудня 2020 року усно звернувся до неї з вимогою добровільно виселитись із квартири, однак, отримав відмову. Вказував, що проживання ОСОБА_2 в даній квартирі порушує його права як власника, створює для нього відповідні незручності, які обмежують його права вільного володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 вересня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач оскаржив таке в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, адже питання про визначення місця проживання дитини сторін, в межах цієї справи, не вирішувалось. Дитина сторін зареєстрована за адресою спірної квартири та за згодою сторін після розірвання шлюбу між сторонами продовжує проживати у спірній квартирі, відповідачка жодного разу не ставила питання про визначення місця проживання дитини з нею. Позивач не відмовлявся від своїх батьківських обов'язків щодо дитини, і виконуватиме їх надалі. Судом залишено поза увагою, що відповідачка є колишнім членом сім'ї позивача, має зареєстроване місце проживання за іншою адресою, в якій вона також є співвласником, відтак має право проживати за тією адресою. А відтак, були наявні усі підстави для задоволення позову.
Просить рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 вересня 2021 року скасувати, та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
У листопаді 2021 року до суду апеляційної інстанції від відповідачки надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона просить в задоволенні такої відмовити.
Відзив на апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися до суду апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який 03 листопада 2020 року в судовому порядку розірвано, та від спільного подружнього життя мають малолітню доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії ССС № 196885 від 21 березня 2007 року, квартира АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВЕЕ № 208533 від 08 лютого 2007 року належить позивачу, та в такій зареєстровані позивач і донька сторін.
Відповідно до акта № 42 від 29 грудня 2020 року ОСОБА_2 фактично проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно інформаційної довідки № 269830975 від 10 серпня 2021 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно квартира АДРЕСА_3 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (особа померла).
Як вбачається з довідки ЛКП «Левандівка» № 1035 від 07 вересня 2021 року у квартирі АДРЕСА_3 зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_6 мати відповідача та ОСОБА_8 - донька відповідача від першого шлюбу, а згідно акта № 179 від 07 вересня 2021 року в такій фактично проживає, але не зареєстрований ОСОБА_9 - чоловік ОСОБА_8 .
З даних технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_3 убачається, що дана квартира складається із двох кімнат житловою площею 31,8 кв. м.
Як вбачається з довідки ОСББ «Марія» № 41 від 29 грудня 2020 року квартира АДРЕСА_2 складається з трьох кімнат і кухні, загальна площа якої 64,4 кв.м.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Частиною другою статті 64 Житлового кодексу УРСР до членів сім'ї наймача віднесено дружину наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім'ї.
Зазначені норми не передбачають самостійного характера права члена сім'ї власника житлового будинку користування житловим приміщенням.
Посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, особа, яка набула право власності на будинок, і член сім'ї, тобто чоловік і дружина, вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
За правилом частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності як суб'єктивне цивільне право містить у своєму складі правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших та правомочність захисту.
Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка реалізується, передусім, через пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути будь-якої влади над цією ж річчю з боку інших суб'єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов'язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності стосовно неї.
Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного позову.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16) та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при вирішенні питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) за загальним правилом не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц зазначила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставин щодо об'єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла.
У справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) від 02 грудня 2010 року поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було в законному порядку встановлене, а залежить від фактичних обставин, а саме - існування достатніх і тривалих зв'язків із конкретним місцем. Утрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання в право на житло.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами.
Згідно із частиною третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає (частина друга статті 3 СК України).
Частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Відповідно до частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року у справі №210/1857/15-ц (провадження № 61-9505св18) викладено такий висновок: "Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що доводи ОСОБА_3 про відсутність у дитини права на користування спірним житлом з тих підстав, що вона проживає за місцем проживання своєї матері, яка є власником частини житла й повинна бути там зареєстрована, є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_4 є батьком дитини і має рівні з ОСОБА_5 права та обов'язки щодо дитини, зокрема щодо забезпечення її права на користування житлом, власником якого він є. З огляду на зазначене, обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що факт не проживання батька дитини - позивача НОМЕР_1 у спірній квартирі з січня 2014 року не може бути підставою для зняття з реєстрації у вказаній квартирі його дитини, а право користування жилим приміщенням за малолітньою дитиною надасть їй у майбутньому визначити свої місце проживання самостійно відповідно до положень частини четвертої статті 29 ЦК України. Верховний Суд зауважує, що малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування цим житлом".
Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України).
У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення (пункти 1, 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України).
Судом першої інстанції встановлено та не спростовано позивачем, що відповідач вселилася у спірну квартиру як член сім'ї та за згоди власника, відповідач тривалий час (понад 12 років) проживає у ній, тобто вона має тривалий зв'язок із спірною квартирою як із житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Наявність реєстрації відповідача за іншим місцем, де остання не проживає, а також з огляду на технічні характеристики такого житла, а також кількість осіб, які у ньому на законних підставах проживають, не може бути обставиною, яка скасовує законне право користування житловим приміщення, у якому фактично, а також після розірвання шлюбу між сторонами, проживає відповідачка та її неповнолітня донька, яка має зареєстроване місце проживання за адресою спірної квартири, іншим житлом не забезпечена.
При цьому, позивачем не ставиться питання про виселення доньки сторін із спірної квартири.
Колегія суддів враховує, що іншого житла (окрім квартири, де вона зареєстрована), земельних ділянок, рухомого майна на праві власності чи праві користування відповідач не має.
Спірна квартира складається з трьох кімнат, що свідчить про можливість проживання у ній кількох осіб різної статі, із забезпеченням кожної із них окремою кімнатою.
Місцевий суд обґрунтовано вважав, що в даному випадку право позивача на майно не може бути захищено шляхом виселення відповідачки, яка внаслідок цього може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі, тобто стане безхатченком, що стане надмірним тягарем та порушуватиме її право на повагу до житла, яке є постійним місцем проживання її та неповнолітньої доньки сторін, та не є справедливим з урахуванням усіх обставин справи.
Дослідивши встановлені обставини справи та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, суд першої інстанції правильно застосував норми права до спірних правовідносин, дотримався балансу прав кожної із сторін, та дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для виселення відповідача, обґрунтовано відмовив у задоволенні пред'явленого позову.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки її мотиви, які є аналогічні доводам відзиву на позовну заяву, вірних висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 23 вересня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 28 січня 2022 року.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич