вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027
E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63
25.01.2022м. ДніпроСправа № 904/9122/21
Господарський суд Дніпропетровської області у складі судді Бєлік В.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) представників сторін, справу:
за позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ВУСО", м. Київ
до Військової частини НОМЕР_1 , м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область
про відшкодування шкоди у розмірі 14 670,09 грн., завданої в результаті дорожньо-транспортної пригоди.
Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "ВУСО" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Військової частини НОМЕР_1 шкоду у розмірі 14 670,09 грн., що була завдана в результаті дорожньо-транспортної пригоди.
Розглянувши подані позовні матеріали, суд зазначає наступне.
Згідно приписів частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.
Відповідно до частин 3 - 4 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
За змістом приписів частин 5 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.
Згідно положень ч.1 ст. 250 Господарського процесуального кодексу України, питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Виходячи із вказаних вище положень Господарського процесуального кодексу України та беручи до уваги ціну позову (14 670,09 грн.), яка не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто поданий позов відноситься до малозначних справ, а також незначну складність характеру спірних правовідносин та обсяг необхідних доказів, що не потребує проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, суд дійшов висновку про розгляд поданої позовної заяви у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 26.11.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у справі матеріалами.
29.12.2021 від відповідача до канцелярії Господарського суду Дніпропетровської області надійшов відзив на позовну заяву.
29.12.2021 від позивача до канцелярії Господарського суду Дніпропетровської області надійшла відповідь на відзив.
Виходячи з викладеного, а також враховуючи достатність наявних у справі доказів, суд вбачає за можливе розглянути справу по суті заявлених вимог за наявними у ній документами.
Згідно з ч.4 ст.240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Позиція позивача, викладена у позовній заяві
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту "Наша Автоцивілка" № 5032741-02-04-01 від 12.12.2018, внаслідок настання страхової події - дорожньо-транспортної пригоди (надалі - ДТП), яка сталася з вини водія відповідача, виплачено страхове відшкодування власнику автомобіля марки “Fiat Qubo”, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , а тому у позивача виникло право зворотної вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду, якою є відповідач.
Позиція відповідача, викладення у відзиві на позовну заяву.
Відповідач заперечує проти позову, оскільки вважає, що згідно рішення Господарського суд м. Києва від 08.11.2021 по справі № 910/4279/21 в задоволенні позовних вимог ПрАТ "СК "ВУСО" до Міністерства оборони України про стягнення суми страхового відшкодування у розмірі 14 670,09 грн. було відмовлено та військовослужбовець ОСОБА_1 несе персональну відповідальність за свої вчинки, а не війська частина НОМЕР_1 , про що свідчить ст. 26 Статуту Внутрішньої Служби Збройних Сил України та постанова Ленінського району суду міста Дніпропетровська від 10.07.2019 у справі № 205/3779/19, у зв'язку з чим у задоволенні позову просить відмовити.
Позиція позивача, викладена у відповіді на відзив
Позивач не погоджується з доводами відповідача викладеними у відзиві з огляду на наступні обставини.
Відповідно до статті 5 Закону України “Про господарську діяльність у Збройних Силах України” за шкоду і збитки, заподіяні правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб'єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором.
Враховуючи те, що військові частини володіють на праві оперативного управління закріпленим за ними Міністерством оборони України військовим майном, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, вони несуть відповідальність згідно з частиною другою статті 1187 ЦК України.
Господарським судом м. Києва у справі № 910/4279/21 було досліджено накази №112 від 30.05.2016, № 31 від 28.01.2019, № 62 від 21.02.2019 та дорожній лист № 152 з яких вбачається, що командира 2-го автомобільного відділення 2-го автомобільного взводу старшого солдата ОСОБА_1 допущено до керування вантажним автомобілем МАЗ - 6317 військовий номер НОМЕР_3 , а отже встановлено, що ОСОБА_1 перебував на службі у Військовій частині НОМЕР_1 .
Отже, винуватець ДТП ( ОСОБА_1 був службовою особою Відповідача і на момент скоєння ДТП ніс у Відповідача службові обов'язки (ст. 1172 ЦК України), враховуючи те, що транспортний засіб перебуває на праві оперативного управління у Відповідача, що і є достатніми підставами для покладення на Відповідача зобов'язання з відшкодування Позивачу страхової виплати по ДТП та оплати вартості відновлювального ремонту.
Позивач зазначив, що правова позиція Відповідача ґрунтується виключно на перекручуванні положень чинного законодавства та їх тлумаченні на власну користь з метою приховання власної недбалості та ухилення від відповідальності.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ТА ДОКАЗИ, ЩО ЇХ ПІДТВЕРДЖУТЬ
Предметом доказування у цій справі є обставини, пов'язані з наявністю/відсутністю підстав для відшкодування відповідачем сплаченої суми вартості матеріальної шкоди позивача, здійснених ним на користь постраждалого від ДТП.
12.12.2018 між Приватним акціонерним товариством “Страхова компанія “ВУСО” (далі - страховик, позивач) і ОСОБА_2 (далі - страхувальник) було укладено Договір добровільного страхування наземного страхування “Наша Автоцивілка” № 5032741-02-04-01, за яким страховик застрахував майнові інтереси страхувальника,пов'язані з експлуатацією наземного транспортного засобу “Fiat Qubo”, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 .
22.02.2019 в м. Дніпро сталася дорожньо-транспортна пригода за участю транспортного засобу Fiat Qubo, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 та автомобіля МАЗ, державний реєстраційний номер військовий (невстановлений), під керуванням ОСОБА_1 , який на час скоєння ДТП проходив військову службу за контрактом у Військовій частині НОМЕР_1 (далі - відповідач).
В результаті ДТП зазначені транспорті засоби (далі - ТЗ) отримали механічні ушкодження.
Згідно Постанови Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 10.07.2019 у справі № 205/3779/19 ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.122-4 та ст.124 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
06.03.2019 страхувальник звернувся до страховика з заявою про виплату страхового відшкодування.
Згідно страхового акту № 04757-02 від 07.05.2019 визначена сума страхового відшкодування у розмірі 14 670, 00 грн.
07.05.2019 ПрАТ “ВУСО” здійснив виплату страхового відшкодування у розмірі 14 670, 00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 11173.
Як вбачається з Постанови Ленінського районного суду міста Дніпропетровська від 10.07.2019 у справі № 205/3779/19 ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення.
Відповідно до листа № 116/9/КЦ/4/654 від 05.02.2020 Міністерства оборони України старшого солдата ОСОБА_1 прийнято на військову службу за контрактом та призначено на посаду водія 2 - го автомобільного відділення 1-го автомобільного взводу 1-ї автомобільної роти військової частини НОМЕР_1 відповідно до наказу командувачу Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 17.05.2016 № 102-РС.
Зі змісту наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по технічній частині) від 28.01.2019 № 31 “Про допуск до самостійного керування” старшого солдата ОСОБА_1 допущено до керування вантажним автомобілем МАЗ -6317 військовий номер НОМЕР_3 .
Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по технічній частині) від 21.02.2019 № 62 “Про здійснення маршу”, згідно дорожнього листа № 152, з метою надання допомоги в перевезення матеріально - технічних засобів 22.02.2019 здійснено марш з військовою частиною НОМЕР_4 за маршрутом м. Кривий Ріг -м. Cіверськ - м.Кривий Ріг на 3-х автомобілях із закріпленою зброєю та засобами індивідуального захисту.
Як зазначає позивач, на момент ДТП ОСОБА_1 перебував при виконанні своїх службових обов'язків, а тому відповідно до ст. 1166, 1187 ЦК України обов'язок по відшкодуванню в повному обсязі шкоди завданої внаслідок ДТП покладається на винну особу, якою є Військової частини НОМЕР_1 .
Після виплати потерпілому вартості матеріальної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди у Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ВУСО", виникло право на звернення до відповідача - Військова частина НОМЕР_1 щодо стягнення сплаченої суми відшкодування, як до роботодавця чий працівник на транспортному засобі спричинив дорожньо-транспортну пригоду та як до власника наземного транспортного засобу, який не застрахував цивільно-правову відповідальність.
З метою досудового врегулювання Позивач звернувся до відповідача з претензією № 1372 від 13.02.2020 з проханням у добровільному порядку відшкодувати понесені збитки, проте сума страхового відшкодування не була сплачена останнім та відповідь на претензію до позивача не надходила, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду за захистом свої прав та законних інтересів.
ОЦІНКА АРГУМЕНТІВ СТОРІН, ВИСНОВКИ СУДУ
Частиною 1 ст.1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно з ч.ч. 2, 3 ст.1187 Цивільного кодексу України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.
Відповідно до частини першої статті 1188 Цивільного кодексу України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Відтак, вирішуючи спір, пов'язаний з відшкодуванням шкоди, завданої взаємодією кількох джерел підвищеної небезпеки, зокрема, зіткненням транспортних засобів, слід виходити з того, що у цьому випадку шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто з урахуванням принципу вини.
Згідно з ч.1 ст.1172 Цивільного кодексу України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" роз'яснено, що джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену імовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність по використанню, транспортуванню, зберіганню предметів, речовин і інших об'єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості. Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну діями таких джерел, має наставати як при цілеспрямованому їх використанні, так і при мимовільному прояві їх шкідливих властивостей (наприклад, у випадку заподіяння шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля).
Під володільцем джерела підвищеної небезпеки розуміється юридична особа або громадянин, що здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав (договору оренди, довіреності тощо).
Не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з володільцем цього джерела (шофер, машиніст, оператор тощо).
Згідно п. 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013р. № 4 "Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки" розглядаючи позови про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 1166, 1187 ЦК України шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов'язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини.
Відповідно до п. 6 вищезазначеної постанови особою, яка зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є фізична або юридична особа, що на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди, позички тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Не вважається особою, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка керує транспортним засобом у зв'язку з виконанням своїх трудових (службових) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, якщо з нею укладено цивільно-правовий договір. Така особа, враховуючи характер відносин, які між ними склалися, може бути притягнута до відповідальності роботодавцем лише у регресному порядку відповідно до статті 1191 Цивільного кодексу України.
На особу, яка перебувала в трудових відносинах на підставі трудового договору (контракту) і завдала шкоди життю чи здоров'ю у зв'язку з використанням транспортного засобу, що належить роботодавцю, відповідальність за завдання шкоди може бути покладена лише за умови, якщо буде доведено, що вона заволоділа транспортним засобом неправомірно (частини третя і четверта статті 1187 Цивільного кодексу України).
У п. 9 вказаної постанови роз'яснено, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, не відповідає за шкоду, завдану цим джерелом, якщо доведе, що воно вибуло з його володіння внаслідок протиправних дій інших осіб (наприклад, у разі незаконного заволодіння транспортним засобом), внаслідок непереборної сили (наприклад, у разі стихійного лиха), а не з його вини.
Згідно ст. 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (в редакції на момент виникнення правовідносин) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Відповідно до ст. 4 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом: призову громадян України на військову службу; прийняття громадян України на військову службу за контрактом.
За приписами ст. 1 Закону України "Про Збройні Сили України" Збройні Сили України - це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.
Відповідно до ст. 3 Закону України "Про Збройні Сили України" Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.
У структурі Збройних сил України є, зокрема, військові частини.
Згідно зі ст. 5 Закону України "Про Збройні Сили України" особовий склад Збройних Сил України складається з військовослужбовців і працівників Збройних Сил України.
У ст. 10 Закону України "Про Збройні Сили України" встановлено, що Міністерство оборони України здійснює, зокрема, військово-політичне та адміністративне управління Збройними Силами України, забезпечує життєдіяльність Збройних Сил України, їх функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність, підготовку до виконання покладених на них завдань, застосування, комплектування особовим складом та його підготовку, постачання озброєння та військової техніки, підтримання справності, технічної придатності та модернізації зазначеного озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил України в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, і здійснює контроль за їх ефективним використанням, організовує виконання робіт і надання послуг в інтересах Збройних Сил України.
Відповідно до ст. 11 Закону України "Про Збройні Сили України" Збройні Сили України провадять свою діяльність на засадах в т.ч. комплектування шляхом призову громадян на військову службу та прийняття на військову службу за контрактом.
Згідно зі ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України" земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування. Особливості правового режиму майна Збройних Сил України визначаються відповідним законом.
За приписами ст. 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності) належить до компетенції Кабінету Міністрів України з урахуванням того, що озброєння та бойова техніка можуть передаватися лише до військових формувань, існування яких передбачено законом, а військова зброя та боєприпаси до неї також Державній спеціальній службі транспорту. Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.
Згідно зі ст. 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті).
Статтею 137 Господарського кодексу України визначено що правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.
З наведеного вбачається, що до структури Збройних сил України входять військові частини, комплектування особовим складом яких забезпечується Міністерством Оборони України, як уповноваженим органом управління, в т.ч. шляхом прийняття громадян України на військову службу за контрактом, а також те, що з моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням, а на Міністерство оборони України, покладаються функції контролю за використанням майна переданого в оперативне управління.
Викладене спростовує доводи відповідача про відсутність його обов'язку відшкодовувати понесені позивачем витрати на поновлення автомобіля пошкодженого внаслідок ДТП.
Стаття 22 Цивільного кодексу України встановлює, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Стаття 979 Цивільного кодексу України визначає, що за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Згідно статті 990 Цивільного кодексу України страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на підставі заяви страхувальника (його правонаступника) або іншої особи, визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката).
Відповідно до п.1 ст.1166 Цивільного кодексу України шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Статтею 27 Закону України "Про страхування" та статтею 993 Цивільного кодексу України визначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Таким чином, до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ВУСО" перейшло в межах виплаченої суми право вимоги до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Як вище встановлено судом, транспортний засіб станом на момент скоєння ОСОБА_1 на транспортному засобі "МАЗ-6317" військовий номер НОМЕР_3 ДТП було закріплено за Військовою частиною НОМЕР_1 , що підтверджується копіями Дорожнього листа № 152.
З огляду на викладене, а також враховуючи приписи ст. ст. 1172, 1187 Цивільного кодексу України, господарський суд дійшов висновку про те, що в даному випадку, особою, відповідальною за завданий збиток, є саме відповідач.
Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" закріплено обов'язковість укладення договору страхування цивільно-правової відповідальності (полісу) юридичними та фізичними особами, які відповідно до законів України є власниками або законними володільцями (користувачами) наземних транспортних засобів на підставі права власності, права господарського відання, оперативного управління, на основі договору оренди або правомірно експлуатують транспортний засіб на інших законних підставах.
Відповідно до ч.ч.1, 4 ст.21 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" з урахуванням положень п.21.3 цієї статті на території України забороняється експлуатація транспортного засобу (за винятком транспортних засобів, щодо яких не встановлено коригуючий коефіцієнт в залежності від типу транспортного засобу) без поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, чинного на території України, або поліса (сертифіката) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладеного в іншій країні з уповноваженою організацією із страхування цивільно-правової відповідальності, з якою МТСБУ уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування. У разі експлуатації транспортного засобу на території України без наявності чинного поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності особа несе відповідальність, встановлену законом.
Натомість, як встановлено судом вище, цивільно-правова відповідальність відповідача станом на момент вчинення ДТП за страхована не була.
Згідно ст. 28 Закону України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” шкода, заподіяна в результаті дорожньо- транспортної пригоди майну потерпілого, - це шкода, пов'язана з пошкодженням чи фізичним знищенням транспортного засобу.
У відповідності до ст. 29 Закону України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” в якій зазначено, що у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки.
У відповідності до Закону України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів”, на підставі заяви на виплату страхового відшкодування ПрАТ “СК “ВУСО” було здійснено виплати страхового відшкодування у розмірі 14 670,09 грн., що підтверджується страховим актом № 04757 від 07.05.2019 та платіжним дорученням № 11173 від 07.05.2019.
Згідно ч.1 ст. 1191 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
Відповідно до п. в) ст. 38.1.1 Закону України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, якщо він після дорожньо-транспортної пригоди за його участю самовільно залишив місце пригоди.
Таким чином, у позивача виникло право вимоги до Військової частини НОМЕР_5 на відшкодування завданої його працівником під час виконання ним своїх трудових обов'язків шкоди у розмірі 14 670,09 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним свої трудових обов'язків.
З огляду на викладене, враховуючи доведеність вини ОСОБА_1 у вчиненні ДТП, який на час скоєння ДТП керував транспортним транспортом "МАЗ-6317" (військовий номер НОМЕР_3 ) було закріплено за військовою частиною НОМЕР_1 , що підтверджується листом № 116/9/КЦ/4/654 від 05.02.2020 Міністерства оборони України, оскільки станом на час ДТП цивільно-правова відповідальність відповідача застрахована не була, з урахуванням наявних в матеріалах справи доказів, підтверджуючих здійснення страхувальником перерахунку грошових коштів на рахунок СТО у сумі 14 670,09 грн., суд вважає вимоги позивача про стягнення з відповідача суми сплаченого відшкодування у розмірі 14 670,09 грн. обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
У відповідності до частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно вимог ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Разом з тим, ст. 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Підсумовуючи вищезазначене, суд доходить висновку, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими, підтверджені належними доказами, наявними в матеріалах справи та такими є такими, що підлягають задоволенню.
СУДОВІ ВИТРАТИ.
Щодо судового збору
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.
Керуючись статтями 2, 73, 74, 76, 77-79, 86, 91, 129, 233, 238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) на користь Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ВУСО" (03150, м. Київ, Казимира Малевича, буд. 31; код ЄДРПОУ 31650052) шкоду завданої в результаті дорожньо-транспортної пригоди у розмірі 14 670,09 грн. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 270,00 грн.
Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили у відповідності до статті 241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення суду може бути оскаржено до Центрального апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано - 25.01.2022.
Суддя В.Г. Бєлік