Справа № 643/5591/21
Провадження № 2/643/896/22
17.01.2022
Московський районний суд міста Харкова у складі:
головуючого Тимош О.М.,
за участю секретаря судового засідання Холод К.В.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
представника відповідача ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення,
встановив:
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили права користування житлом. В подальшому позивачем було подано заяву про зміну предмету позову, а саме: просив усунути перешкоди у користуванні власності шляхом виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що на 20.02.2020 державним виконавцем Московського відділу ДВС м.Харків ГТУЮ у Харківській області Машкіною І.О. було складено акт щодо передачі у власність стягувачу ОСОБА_1 нереалізованого майна, що належало на праві власності боржнику, а саме: 1/2 частини житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями загальною площею 103,00 кв.м, житловою площею 29,3 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі вказаного акту 24.02.2020 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємцем І.О. було видано свідоцтво про право власності на вказане майно. ОСОБА_3 та ОСОБА_4 знято з реєстрації. Вимоги направлені відповідачам залишені без реагування.
Посилаючись на ст.41, 47 Конституції України, рішення Європейського суду з прав людини від 23.09.1982 у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», ст.1 Протоколу до конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.317, 321, 383, 391 ЦК України, постанову Касаційного цивільного суду Верховного суду від 06.02.2019 у справі №523/11790/16-ц, просив задовольнити позовні вимоги.
Відповідачкою ОСОБА_3 подано відзив на позовну заяву (у остаточній редакції), в якому просила відмовити у задоволенні позовних вимог. Відповідачка зазначає, що у відповідності до ст.47 Конституції України кожен має право на житло. У відповідності до ч.4 ст.9, ч.1, ч.4 ст.156 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування житловим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідачка зауважує, що згідно з правилами, встановленими ст.109 ЖК УРСР, неможливо виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення, окрім як, виселення громадян при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Нерухоме майно ОСОБА_3 не є іпотечним майном. Відтак, її виселення без надання іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог ст.109 ЖК УРСР має бути надане особам одночасно з її виселенням, неможливо. Залишаючи за собою 1/2 частини житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями, позивачу було достеменно відомо про те, що вона та її син ОСОБА_4 постійно проживають у цьому будинку, який є єдиним місцем проживання для відповідачів і іншого житла вони не мають, а тому внаслідок виселення вони залишаться безхатченками.
Позивачем надано відповідь на відзив, в якому зазначив, що позовна заява не спростована доводами відзиву та підлягає задоволенню. Зазначив, що аргумент відповідачів про те, що житло, власником якого є позивач, використовується відповідачами як їх єдине помешкання, міг би бути взятий до уваги у разі, якщо відповідачі були би членами або колишніми членами його сім'ї. Так, у постанові Верховного суду від 16.12.2020 у справі №182/7347/18 сформував позицію, згідно з якою застосуванню у таких справах підлягають положення ст.391 та глави 32 ЦК, оскільки застосування до регулювання житлових відносин положень ЖК, прийнятого 30 червня 1983 року, не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин. Натомість ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь норм ЦК України. Послався на позицію Верховного суду України у постанові від 16.11.2016 у справі №6-709цс16. ВП ВС не знайшла підстав для відступу від зазначеної позиції у справі №447/455/17.
Ухвалою судді 02.04.2021 відкрито провадження по даній справі в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 20.09.2021 підготовче провадження у справі закрито, справу призначено до судового засідання.
В судовому засіданні позивач та його представник підтримали позовні вимоги в повному обсязі та просили їх задовольнити. Представник позивача у судовому засіданні пояснив, що між сторонами у справі були боргові відносини, судом на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_3 було стягнуто суму боргу, виконавцем в межах виконання судового рішення залишено за стягувачем (позивачем у справі) нереалізоване майно - 1/2 частину житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями загальною площею 103,00 кв.м, житловою площею 29,3 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач ОСОБА_3 та її представник у судовому засіданні проти задоволення позову заперечували. Відповідач ОСОБА_3 пояснила у судовому засіданні, що за розпискою з неї на користь позивача було стягнуто кошти, з сумою боргу вона не погоджується, проте рішення суду не оскаржила. Також повідомила, що не має іншого житла, комунальні послуги за адресою місця проживання сплачує саме вона.
Відповідач ОСОБА_4 у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, зазначив, що тільки тепер дізнався про те, що власником житла є позивач.
Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 зауважила, що у відповідності до ст.109 ЖК УРСР виселення у даному випадку можливо лише з наданням іншого житлового приміщення.
Суд, вислухавши доводи сторін, дослідивши матеріали цивільної справи та наявні у справі докази, встановив наступні обставини.
Відповідно до акту старшого державного виконавця Московського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального Міністерства юстиції (м.Харків) від 20.02.2020 при примусовому виконанні зведеного виконавчого провадження №53187532 (боржник - ОСОБА_3 ) передано на реалізацію 1/2 частину житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями загальною площею 103,00 кв.м, житловою площею 29,3 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 18.10.1999 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бєсєда Т.Д., реєстр №1-5658. Зазначене майно на електронному торговому майданчику по реалізації майна організатором електронних торгів ДП «СЕТАМ» не було реалізовано. Стягувач ОСОБА_1 направив заяву про залишення за собою нереалізованого майна, а саме: 1/2 частини житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями загальною площею 103,00 кв.м, житловою площею 29,3 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 . Акт є підставою для оформлення стягувачем права власності на майно (а.с.5-6).
Свідоцтвом від 24.02.2020 приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємець І.О. посвідчено, що ОСОБА_1 належить на праві власності 1/2 частина житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 103,00 кв.м, житловою площею 29,3 кв.м (а.с.7)
Відповідно до довідки з Реєстру територіальної громади міста Харкова від 05.06.2020 за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_6 , відповідач ОСОБА_4 та відповідачка ОСОБА_3 (а.с.8,10).
Відповідно до листа від 25.05.2021 Управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради 25.05.2021 прийнято рішення про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_4 , ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_1 за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 та на підставі документів, які свідчать про припинення у цих осіб підстав на право користування цим житловим приміщенням (а.с.38).
03.06.2021 відповідачам ОСОБА_4 та ОСОБА_3 позивачем було направлено вимоги про виселення з 1/2 частини житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , не пізніше наступного дня з моменту отримання вимоги (а.с.39, 40).
Згідно з інформаційної довідки від 16.06.2021 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на 1/2 частину житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 103,00 кв.м, житловою площею 29,3 кв.м (а.с.51).
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У відповідності до ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Статтею 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Положенням ст. 391 ЦК України, передбачено, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
У відповідності до ч.1 ст.383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Ст.150 ЖК УРСР передбачає, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно з ч.4 ст.9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
У відповідності до ч.1 ч.2 ст.109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
При цьому суд зауважує, що виселення - категорія житлового законодавства, яке регулюється, в першу чергу, Житловим Кодексом УРСР.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа -добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Така правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від у справі №563/4373/16-ц.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 правомірно набув право власності на 1/2 частину житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 103,00 кв.м, житловою площею 29,3 кв.м.
Водночас відповідач ОСОБА_3 , яка є колишнім власником зазначеного майна, та відповідач ОСОБА_4 , який є її сином, постійно проживають у 1/2 частині житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_3 з 18.10.1999 була власником 1/2 частини житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджуються відомостями в акті державного виконавця від 20.02.2020 та свідоцтва від 24.02.2020, зареєстровано в реєстрі №902, з цього часу вона з сином проживає за зазначеною адресою. Відповідачі сплачують комунальні послуги за користування житлом, іншого житла не мають.
Отже, виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останніх на житло та обізнаності позивача про проживання відповідачів у житловому будинку, прав власності на частину якого набув, внаслідок яких ОСОБА_3 та ОСОБА_4 можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченками.
Позивач, набуваючи прав власності на житловий будинок з надвірними будівлями, був обізнаний про постійне проживання у будинку відповідачів, а також мав можливість довідатися про наміри відповідачів щодо подальшого проживання у будинку після його відчуження або про їх відмову від свого права та готовність звільнити житловий будинок у такому випадку.
Тобто набувач за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про обтяження частини будинку у вигляді права користування колишнього власника будинку та члена його сім'ї.
Таким чином, позивач міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме ч.1 статті 2 ЦПК України, згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Ч.2 статті 2 ЦПК України встановлює, що суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР. Позивачем таких підстав не зазначено.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Оскільки позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідачів, які іншого житла не мають, та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідачів, не з'ясував, чи відмовляються відповідачі від свого права користування жилим приміщенням, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог про виселення відповідачів, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР).
При цьому суд зазначає, що до даних правовідносин не підлягає застосуванню правова позиція, висловлена у постанові Верховного Суду від 06.02.2019 №523/11790/16-ц, на яку посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, оскільки стосується врегулювання правовідносин, що виникли між власником нерухомого майна та особою, яка вселилася до житла без правових підстав. В той час як у даному випадку відповідачі вселилися та проживали у житловому приміщенні на законних підставах.
Так само не підлягає застосуванню до спірних правовідносин постанова Верховного суду від 16.12.2020 у справі №182/7347/18, на яку посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог, оскільки регулюють правовідносини між власником житлового будинку, який є одночасно і його користувачем, та особами, які не зареєстровані у ньому, але тимчасово користуються зазначеним нерухомим майном за попередньою домовленістю з власником про управління житлом на час його відсутності, у зв'язку з тимчасовим його проживанням за кордоном.
При цьому судом враховується, що виселення - категорія житлового законодавства, яке регулюється, в першу чергу, Житловим Кодексом УРСР, зокрема ст.9, 109, 116.
Крім того, суд при прийнятті рішення у справі враховує правову позицію, відображену у постанові Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 754/613/18, в якій зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Враховуючи викладене, суд вважає, що 1/2 частини житлового будинку літ. «А-1» з надвірними будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , є для відповідачів «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції, виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення є непропорційним заходом, покладе на них надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін, порушить фундаментальне право на житло, оскільки фактично відповідачі стануть безхатченками, тому суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Питання щодо судових витрат судом вирішується відповідно до положень ст.141 ЦПК України та оскільки у позові відмовлено, судовий збір покладається на позивача.
Керуючись ст. 2,5, 12,13,76-82, 89, 141, 259,263-265, 273, 354,355 ЦПК України,
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення або з дня складання повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до Харківського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч.2 ст.358 ЦПК України.
Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Відповідач: ОСОБА_4 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Повне рішення суду складено 21 січня 2022 року.
Суддя О.М.Тимош