ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
10.01.2022Справа № 910/16993/21
Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
За позовом Дочірнього підприємства "Побутсервіс" (01135, м. Київ, вул. Жилянська, 146, код ЄДРПОУ 23730379)
до Фірми "WESTINCOR LIMITED" (ВЕСТІНКОР ЛІМІТЕД), Канада, яка діє через своє "Представництво "ВЕСТІНКОР ЛІМІТЕД" (01032, м. Київ, вулиця Жилянська 146, оф.300, код ЄДРПОУ 26633323)
про стягнення 141 935,54 грн,
Дочірнє підприємство «Побутсервіс» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Фірми "WESTINCOR LIMITED" (ВЕСТІНКОР ЛІМІТЕД), Канада, яка діє через своє «Представництво "ВЕСТІНКОР ЛІМІТЕД" про стягнення 141 935,54 грн заборгованості, з яких: 86 167,40 грн основного боргу, 3 705,78 грн пені, 51 700,44 грн штрафу та 361,92 грн трьох відсотків річних за договором оренди нежитлового приміщення № 1ПС0210007 від 17.05.2021.
Господарський суд міста Києва ухвалою від 26.10.2021 залишив позов без руху, надав строк для усунення недоліків позову у встановлений спосіб.
02.11.2021 до суду від позивача засобами поштового зв'язку надійшли матеріали на виконання вимог ухвали суду.
У позовній заяві позивач заявив клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.11.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/16993/21, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін та встановлено строки надання сторонами відзиву, відповіді на відзив та заперечень.
Судом встановлено, що сторони належним чином повідомлялися про здійснення розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Від відповідача на адресу суду відзиву, заяв та клопотань не надходило.
Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).
Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
У зв'язку з перебуванням судді Андреїшиної І.О. у період з 24.12.2021 року до 06.01.2022 року включно у відпустці, суд здійснює процесуальну дію, відповідно до статті 252 Господарського процесуального кодексу України, у перший робочий день після виходу з відпустки - 10.01.2022 року.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
17 травня 2021 року між Дочірнім підприємством "Побутсервіс" (далі - позивач, орендодавець) та Фірмою "WESTINCOR LIMITED" (ВЕСТІНКОР ЛІМІТЕД), Канада, яка діє через своє "Представництво "ВЕСТІНКОР ЛІМІТЕД" (далі - відповідач, орендар) був укладений договір оренди нежитлового приміщення №1ПС0210007, відповідно до умов якого позивач 01 червня 2021 року передав відповідачу у тимчасове оплачуване користування (оренду) нежитлове офісне приміщення загальною площею 161,80 квадратних метрів, що іменоване далі за текстом «об'єкт оренди», на 3-му поверсі будівлі, яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Жилянська, 146.
Відповідно до п. 3.2. договору плата за оренду нараховується орендареві з дати підписання сторонами акту № 1.
Згідно з п. 3.3. договору якщо інше не передбачено цим договором, плата за оренду сплачується орендарем щомісяця, не пізніше 5 числа поточного/оплачуваного місяця.
Пунктом 3.4. договору встановлено, що орендар зобов'язаний сплачувати плату за оренду не пізніше строку, зазначеного в цьому договорі, незалежно від факту одержання їм зазначених рахунків. При неотриманні орендарем зазначених рахунків, плата за оренду розраховується орендарем самостійно відповідно до додатка №2 до цього договору.
За період з серпня 2021 року по серпень 2021 року орендодавцем було виставлено орендарю наступні рахунки-фактури на оренду нежитлового приміщення:
- рахунок-фактура №3210 від 23 червня 2021 року на суму 58 083,70 грн, в т. ч. ПДВ 20%;
- рахунок-фактура №3261 від 23 липня 2021 року на суму 58 083,70 грн, в т. ч. ПДВ 20%.
Позивач у позовній заяві зазначає, що загальна заборгованість орендаря перед орендодавцем плати за оренду нежитлового приміщення за період з липня 2021 року по серпень 2021 року становила 86 167,40 грн, в т. ч. ПДВ 20%.
28 липня 2021 орендар перерахував на поточний рахунок орендодавця суму в розмірі 30 000,00, в т ч. ПДВ 20%.
Враховуючи вищевикладене, позивач зазначає, що у орендаря перед орендодавцем залишилась заборгованість в розмірі 86 167,40 грн, в т. ч. ПДВ 20%, зокрема, заборгованість з плати за липень 2021 року в розмірі 28 083,70 грн та заборгованість з плати за серпень 2021 року в розмірі 58 083,70 грн.
З огляду на вищевикладене, позивач вирішив звернутися до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що відповідач допустив прострочення оплати, у зв'язку з чим має сплатити пеню в розмірі 3 705,78 грн, 3% річних у розмірі 361,92 грн та штраф у розмірі 51 700,44 грн, нарахованих за період прострочення боржника.
Дослідивши наявні матеріали справи, оцінюючи надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з наступних підстав.
Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 ст. 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частиною 1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України).
Як встановлено ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Згідно з ч. 6 ст. 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Частиною 5 ст. 762 Цивільного кодексу України визначено, що плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
За користування майном з наймодавця справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (ч.1 ст. 762 Цивільного кодексу України).
Статтею 286 Господарського кодексу України встановлено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
З поданих позивачем матеріалів судом встановлено, що позивачем нараховано орендну плату в період з липня по серпень 2021 у загальній сумі 116 167,70 грн, в т.ч. ПДВ 20%, яка не була сплачена відповідачем в повному обсязі.
Судом встановлено, що 28 липня 2021 орендар перерахував на поточний рахунок орендодавця суму в розмірі 30 000,00, в т ч. ПДВ 20%.
Проте, відповідач свого обов'язку зі здійснення повної сплати орендних платежів у розмірі 86 167,40 грн та у визначені строки не здійснив та не спростував.
Отже, заборгованість відповідача перед позивачем по орендній платі за договором становить 86 167,40 грн.
Однак, суд звертає увагу, що до матеріалів справи не було додано належних доказів та допустимих доказів відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження сплати відповідачем заборгованості перед позивачем у вказаному розмірі, а тому позовні вимоги про стягнення боргу у розмірі 86 167,40 грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Крім того, у зв'язку з несвоєчасним виконанням відповідачем грошових зобов'язань, позивач просить суд стягнути з відповідача, окрім суми основного боргу, також пеню в розмірі 3 705,78 грн, 3% річних у розмірі 361,92 грн та штраф у розмірі 51 700,44 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно зі ст. 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведено, що ним вжито усіх належних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Штрафними санкціями згідно ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ст. 549 Цивільного кодексу України).
Згідно з п. 7.2. договору у випадку з боку орендаря в перерахуванні будь-яких платежів, передбачених цим договором, на користь орендодавця, орендар сплачує пеню в розмірі офіційно встановленої подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період прострочення, за кожний день прострочення від суми заборгованості.
Здійснивши перевірку наданого позивачем розрахунку пені, в межах визначеного позивачем періоду, суд встановив, що загальна сума пені, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, за розрахунком суду, становить суму більшу, ніж заявлена позивачем до стягнення.
Відповідно до ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Однак, зважаючи на те, що суд обмежений в праві вийти за межі позовних вимог в частині стягнення пені, позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача пені підлягають задоволенню за розрахунком позивача в сумі 3 705,78 грн.
Разом з тим, судом встановлено що відповідно до пп. 7.2.1. п. 7.2. договору до орендаря застосовується додаткова відповідальність за прострочення виконання грошових зобов'язань:
7.2.1.1. якщо період прострочення становить 5-10 календарного днів, то орендар зобов'язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 10 (десять) відсотків від простроченої суми грошового зобов'язання;
7.2.1.2. якщо період прострочення становить 11-20 календарних днів, то орендар зобов'язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 20 (двадцять) відсотків від простроченої суми грошового зобов'язання;
7.2.1.3. якщо період прострочення становить більше 20 календарних днів, то орендар зобов'язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 30 (тридцять) відсотків від простроченої суми грошового зобов'язання.
Всупереч нормам законодавства позивачем нараховано штраф на підставі пп. 7.2.1.1., 7.2.1.2. та 7.2.1.3. договору, тоді як судом встановлено, що період прострочення зобов'язання відповідача зі сплати орендної плати становить більше 20 календарних днів, а отже орендар зобов'язаний сплатити орендодавцю штраф у розмірі 30% відсотків від простроченої суми грошового зобов'язання.
Відтак, зробивши перерахунок штрафу на підставі п. 7.2.1.3. договору, суд зазначає, що обґрунтованою сумою штрафу за вказаний позивачем період є сума в розмірі 25 850,22 грн.
Отже, позовні вимоги про стягнення з відповідача штрафу підлягають частковому задоволенню, а саме у розмірі 25 850,22 грн.
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Разом з тим, судом перевірено здійснений позивачем розрахунок 3% річних та періоду їх нарахування, та встановлено, що сума 3% річних, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, є арифметично вірною та позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача 3% річних підлягають задоволенню за розрахунком позивача в сумі 361,92 грн.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги підлягають задоволенню в частині стягнення з відповідача 86 167,40 грн основного боргу, пені в розмірі 3 705,78 грн, 3% річних в розмірі 361,92 грн та штраф у розмірі 25 850,22 грн.
Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з покладенням судового збору в цій частині на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 254 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Фірми "WESTINCOR LIMITED" (ВЕСТІНКОР ЛІМІТЕД), Канада, яка діє через своє "Представництво "ВЕСТІНКОР ЛІМІТЕД" (01032, м. Київ, вулиця Жилянська 146, оф.300, код ЄДРПОУ 26633323) на користь Дочірнього підприємства "Побутсервіс" (01135, м. Київ, вул. Жилянська, 146, код ЄДРПОУ 23730379) суму основного боргу у розмірі 86 167 (вісімдесят шість тисяч сто шістдесят сім) грн 40 коп., пеню в розмірі 3 705 (три тисячі сімсот п'ять) грн 78 коп., 3% річних у розмірі 361 (триста шістдесят одна) грн 92 коп., штраф у розмірі 25 850 (двадцять п'ять тисяч вісімсот п'ятдесят) грн 22 коп. та 1 881 (одна тисяча дев'ятсот шість) грн 26 коп. витрат на сплату судового збору.
У решті позовних вимог відмовити.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.
Повний текст рішення складено 10.01.2022
Суддя І.О. Андреїшина