ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/8303/21
провадження № 2/753/6244/21
"05" січня 2022 р. Дарницький районний суд міста Києва в складі:
головуючого - судді Коренюк А.М.
при секретарі Сердюковій Г.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в міста Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Святошинська районна в м. Києві державна адміністрація, про визначення місця проживання дитини, суд -
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Святошинська районна в м. Києві державна адміністрація, про визначення місця проживання дитини. Обґрунтовуючи свої вимоги тим, що вона з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі з 05.12.2017 року, який рішенням Дарницького районного свду м.Києва 09.04.2020 року, розірвано. Від шлюбу мають малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка прожаває з нею та перебуває на її утриманні. З відповідачем вони проживають за різними адресами. Вона не довіряє відповідачу у вихованні дитини, між ними періодично виникає спір щодо того, з ким має проживати дитина. Водночас відповідач не повною мірою виявляє інтерес до внутрішнього світу дитини, не створює умов для отримання нею освіти, не цікавиться її щоденним життям, не забезпечує матеріально. Наразі вона одноособово утримує дитину, піклується про неї на належному рівні, забезпечує житлом, харчування, освітою тощо. Тому, на її думку, задля забезпечення належним умов розвитку дитини наразі й у подальшому є підстави визначити місце проживання саме з нею як матір'ю.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIIІ від 03 жовтня 2017 року, якимзокрема Цивільний процесуальний кодекс викладений в новій редакції.
Відповідно до п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_4 , діюча на підставі ордера адвоката про надання правової допомоги від 25.08.2021 року (а.с. 66), позовні вимоги підтримала з тих же підстав та просили їх задовольнити - визначити місце проживання малолітньої дитини сторін з позивачкою як матір'ю.
Відповідач в судовому засіданні позовні вимоги визнав, не маючи заперечень щодо визначення місця проживання дитини з позивачкою.
У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Судом встановлено, що визнання відповідачем позовних вимог не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
Визнання відповідачем позовних вимог прийнято судом.
Третя особа в судове засідання не з'явилась, про час та місце розгляду справи повідомлена згідно чинного законодавства належним чином - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, розміщеним повідомленням на офіційному сайті судової влади (суду), й звернулась до суду із заявою про розгляд справи за відсутності його представника з підтриманням Висновку органу опіки й піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації№ 107-40/5266 від 14.09.2020 року (а.с. 73 - 74).
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).
Вислухавши пояснення сторін, їх доводи та заперечення, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, з урахуванням Висновку органу опіки й піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації№ 107-40/5266 від 14.09.2020 року, наданого у порядку ч.5 ст. 19 СК України, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню із наступних підстав.
Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).
Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання абао оспорення (ч.1 ст. 15 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частина 2 ст. 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав та інтересів.
Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду, порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Гарантоване статтею 55 Контитуції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджене порушення було обгрутованим.
Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Отже, здійснюючи передбачене статтею 55 Контитуції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту, а суд, вирішуючи спір, зобов'язаний надати суб'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Так, якщо особа вважає, що її суб'єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізоване належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов'язок, така особа має право звертатися за судовим захистом.
В разі відповідного звернення особи суд повинен розглянути питання про наявність порушеного суб'єктивного права заявника у конкретних правовідносинах і на підставі цього вирішити спір.
Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 05.12.2017 року, який рішенням Дарницького районного свду м.Києва 09.04.2020 року, розірвано (а.с. 25, 27 - 28).
Від шлюбу сторони мають малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.26), яка прожаває з позивачкою та перебуває на її утриманні.
Сторони проживають за різними адресами.
Дитина має позитивний стан здоров'я, зареєстрована за місцем реєстрації/проживання позивачки /матері/.
Протягом останнього часу у сторін виникають непорозуміння, що ставали підставою для сімейних конфліктів, сторони не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати дитина.
В ході розгляду питання в порядку ч. 5 ст. 19 СК Україниорганом опіки й піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністраціїнадано Висновок за № 107-40/5266 від 14.09.2020 року,за яким вказаний колегіальний орган рекомендує визначити місце проживання дитини з позивачкою як матір'ю (а.с. 73 - 74).
Відповідно до ч.1 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом.
Суд вправі застосувати вищезазначене положення закону в тому випадку, коли мати та батько дитини проживають окремо, тобто за різними адресами; не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати дитина, що відповідає спірним правовідносинам.
Відповідно до чч 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно статті 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов'язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї.
Статтею 161 СК України визначено правила вирішення спору між матір'ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини.
Місцем проживання фізичної особи, згідно ч.1 ст.29 ЦК України, є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Малолітнія дочка сторін на час розгляду справи має повних три роки, проживає з матір'ю/позивачкою.
Як вбачається із висновку органу опіки й піклування Святошинської районної в м. Києві державної адміністраціїнадано висновок за № 107-40/5266 від 14.09.2020 року,вказаний орган дійшов до висновку про необхідність визначення місця проживання дитини разом з мітір'ю (а.с. 73 - 74).
Місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, відповідно до ч.4 ст. 29 ЦК України, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Після досягнення дитиною чотирнадцяти років, відповідно до ч.3 ст.160 СК України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини визначається нею самою, а тому суд при вирішення даного спору враховує дану норму.
Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.
В ході розгляду справи судом встановлено, що сторони мають позитивне ставлення до дитини, проявляють турботу до неї, проте повноцінно виконує батьківські обов'язки щодо її щоденного утримання та виховання лише мама дитини.
Суд, зважаючи на встановлені спірні правовідносини, положення ч.1 ст.161 СК України, те, що позивач одноособово утримує дитину, піклується про неї на належному рівні, забезпечує житлом, харчуванням, освітою тощо, а батько дитини частково сомоусунувався від вказаних обов'язків, й сторони проживають за різними адресами, вважає за необхідне визначити місце проживання малолітньої дочки сторін з матір'ю до досягнення нею чотирнадцятирічного віку згідно із положенням ч.3 ст.160 СК України.
Вирішуючи даний спір, суд враховує положення частин восьмої та дев'ятої статті 7 СК України про те, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї, на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Також, суд враховує положення частини першої статті 3 Конвенції про права дитини в тім, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
При цьому суд зазначає, що найбільш змістовий підхід для реалізації принципу «якнайкращих інтересів дитини» було вироблено Комітетом ООН з прав дитини на підставі Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
У світлі цих міркувань Комітет вважає, що стосовно ситуації, яка розглядається доречними і такими, що підлягають врахуванню при оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини є такі елементи: погляди дитини; індивідуальність дитини; збереження сімейного оточення і підтримання відносин; піклування, захист і безпеку дитини; вразливе положення; право дитини на здоров'я; право дитини на освіту.
Також Європейський Суд у своїй прецедентній практиці виробив дві умови, які необхідно враховувати при визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (наприклад див. пункт 100 згадуваного вище рішення у справі «Мамчур проти України»).
Таким чином, оцінка найкращих інтересів дитини повинна здійснюватися з врахування усіх вищенаведених елементів з оцінкою значимості кожного з них у порівнянні з іншими.
Отже, із вищевикладеного, суд робить висновок, що рівність прав батьків витікає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, і у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.
Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.
Відповідно до висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов'язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. При визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.
При розгляді спору щодо місця проживання дитини суд насамперед виходить з інтересів самої дитини, її віку, враховуючи при цьому сталі соціальні/родинні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Інші доводи сторін, які наведені у позові, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При цьому суд вважає за доцільне компетентному органу держави - Службі у справах дітей як представник органу опіки й піклування Дарницької районної в м. Києві державної адміністраціївжити заходів, направлених на усунення негативного впливу ситуації конфлікту між батьками на дитину, контролю за неприпустимістю порушень прав дитини зі сторони обох батьків, а також дотримання ними принципу рівності прав та обов'язків щодо дитини.
Приймаючи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ч.1, 2 ст. 141 ЦПК України.
Так, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.1 ст. 141 ЦПК України).
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.2 ст. 141 ЦПК України).
Відповідно, з відповідача на користь позивача підлягає стягнення 908 грн. 00 коп. - судового збору.
На підставі викладеного, ст.ст. 141, 150, 157, 159, 160, 161 СК України, ч.4 ст. 29 ЦК України, та, керуючись Перехідними положеннями ЦПК України, ст.ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Святошинська районна в м. Києві державна адміністрація, про визначення місця проживання дитини, - задовольнити.
Визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до досягнення нею чотирнадцятирічного віку, з матір'ю - ОСОБА_1 за місцем її проживання.
Стягнути з ОСОБА_2 , ідентифікаційний код платника податків - НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ідентифікаційний код платника податків - НОМЕР_2 , 908 (дев'ятсот вісім ) грн. 00 (нуль) коп. - судового збору.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду протягом п'ятнадцять днів з дня його (її) проголошення.
Якщо в судомому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Відповідно до ст.355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Однак відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.
Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.
Згідно ч.1 ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.
Отже, строки оскарження судових рішень в апеляційному порядку складають 30 календарних днів - для рішень і 15 календарних днів - для ухвал, однак апеляційна скарга подається за старими правилами - через суд першої інстанції.