ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
30 грудня 2021 року м. Київ № 640/11724/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Мазур А.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу:
за позовомОСОБА_1
до Державної фіскальної служби України Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної фіскальної служби України та Головного Управління Державної фіскальної служби у місті Києві, в якому просить суд: визнати протиправним рішення Державної фіскальної служби України від 18.06.2019 №27794/6/99-99-11-05-02-25; визнати незаконною вимогу ГУ ДФС у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) на суму 21030, 90 грн. від 14.05.2019 №Ф-275345-17;скасувати вимогу ГУ ДФС у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) на суму 21030, 90 грн. від 14.05.2019 №Ф-275345-17.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста від 03.07.2019 залишено позовну заяву без руху та надано строк на усунення недоліків, вказаних у позовній заяві.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста від 22.08.2019 суд відкрив провадження у справі.
Позовні вимоги мотивовані тим, що згідно вимог Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» сплата єдиного внеску залежить від отримання доходу, в той же час, оскаржуваною вимогою позивачу було нараховано єдиний соціальний внесок в період, коли його приватна нотаріальна діяльність була зупинена і позивач не отримував жодних доходів від професійної діяльності.
У відзиві на позовну заяву відповідач , з 01.01.2017 базу нарахування єдиного внеску зобов'язані визначати платники, вказані у п. 5 частини першої ст. 4 Закону № 2464, як ті, що отримують, так і ті, які не отримують дохід від провадження незалежної професійної діяльності.
Враховуючи викладене вище, платник єдиного внеску, визначений п. 5 частини першої ст. 4 Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» перебуваючи на обліку у контролюючому органі, у разі не отримання доходу у відповідному звітному періоді, зобов'язаний визначити базу нарахування єдиного внеску та сплатити суму внеску у розмірі не менше мінімального страхового внеску на місяць. Так, єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (ч. 12 ст. 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»).
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Згідно електронної бази даних АІС «Податковий блок» ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 ) перебуває на обліку в ДПІ у Шевченківському районі ГУ ДФС у м. Києві як фізична особа, яка займається незалежною професійною діяльністю - приватний нотаріус, дата встановлення ознаки незалежної професійної діяльності - 14.02.2005.
Станом на 28.10.2019 в інтегрованій картці платника податків ФОП ОСОБА_1 (іпн. НОМЕР_1 ) по коду платежу 71040000 (для фізичних осіб-підприємців, у т.ч. які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність) обліковується недоїмка в сумі 19 363,56 грн., яка підлягає сплаті на загальних підставах.
14.05.2019 Головним Управлінням Державної фіскальної служби у місті Києві винесено оскаржувану податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) на суму 21030, 90 грн. №Ф-275345-17.
Вважаючи вказану податкову вимогу протиправною, позивач оскаржив її в адміністративному порядку до Державної фіскальної служби України.
Рішенням Державної фіскальної служби України від 18.06.2019 №27794/6/99-99-11-05-02-75 у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено, податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) на суму 21030, 90 грн. від 14.05.2019 №Ф-275345-17 залишено без змін.
Вважаючи вказане рішення про розгляд скарги та податкову вимогу протиправними, позивач звернувся із даним позовом до суду.
Розглядаючи адміністративну справу по суті, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 1 ст. 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України від 02.12.2010 № 2755.
Згідно підпункту 14.1.226 пункту 14.1статті 14 ПК України, самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою - підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Пунктом 63.5 ст.63 ПК України визначено, що всі фізичні особи - платники податків та зборів реєструються у контролюючих органах шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків у порядку, визначеному цим Кодексом.
Фізичні особи-підприємці та особи, які мають намір провадити незалежну професійну діяльність, підлягають взяттю на облік як самозайняті особи у контролюючих органах згідно з цим Кодексом.
Спеціальним законом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку є Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" № 2464-VI від 08.07.2010 року (далі - Закон України № 2464-VI в редакції на момент виникнення спірних правовідносин).
Пунктом 2 ч. 1 ст. 1 Закону визначено, що єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно вимог п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону , застрахована особа - це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Статтею 2 Закону № 2464-VI передбачено, що дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Так, до вказаного Закону з 01.01.2017 Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 № 1774-VIII були внесені зміни, які запровадили, серед іншого, сплату єдиного внеску для фізичних осіб-підприємців (крім тих, які обрали спрощену систему оподаткування) та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, у сумі, що не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску, незалежно від отримання доходу (прибутку) у місяці нарахування єдиного внеску.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону платниками єдиного внеску, є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до органу доходів і зборів (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, для яких звітним періодом є календарний рік. У разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця її останнім звітним періодом є період з дня закінчення попереднього звітного періоду до дня державної реєстрації припинення підприємницької діяльності такої фізичної особи. Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Відповідно до абзацу першого частини четвертої статті 25 Закону орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Відповідно до абз. 3 ч. 8 статті 9 Закону, у редакції, яка діяла до 31 грудня 2017 року, платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які сплачують єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
При цьому, у редакції статті 9 Закону, яка діє з 01 січня 2018 року (в редакції Закону № 2148-VIII від 03 жовтня 2017 року) встановлено, що платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (ч. 12 статті 9 Закону).
Суд зазначає, що мета участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування полягає у гарантуванні особі матеріального забезпечення у разі настання страхового випадку (як то безробіття, тимчасова непрацездатність, нещасний випадок на виробництві чи професійне захворювання, досягнення пенсійного віку тощо).
Отже, необхідною умовою для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності в не залежності від отримання доходу від такої діяльності.
Таким чином, починаючи з 01 січня 2017 року особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Аналогічна правова позиція є сталою та була неодноразово викладена у постановах Верховного Суду, зокрема у постановах від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19, від 23.01.2020 у справі №480/4656/18, від 02.04.2020 у справі №620/2449/19 та інших.
Як встановлено судом, позивач є учасником загальнообов'язкового державного соціального страхування та платником єдиного внеску.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» встановлено, що розмір мінімальної заробітної плати на 2017 рік становить 3 200,00 грн. - розмір мінімального страхового внеску в 2017 році дорівнює 704,00 грн.
В свою чергу, Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» встановлено розмір мінімальної заробітної плати на рівні 3723,00 грн., а отже розмір мінімального страхового внеску в 2018 році дорівнює 819,06 грн.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» встановлено розмір мінімальної заробітної плати на рівні 4173,00 грн., а отже розмір мінімального страхового внеску в 2019 році дорівнює 918,06 грн.
Таким чином, фізична особа-підприємець має нараховувати єдиний внесок за себе у розмірі, не меншому ніж 704,00 грн. на місяць в 2017 році, у розмірі, не меншому ніж 806,19 грн. на місяць - в 2018 році, та у розмірі, не меншому ніж 918,06 грн. на місяць - в 2019 році, навіть якщо доходу від підприємницької діяльності протягом всього року (або окремих його місяців) фізичною особою-підприємцем отримано не було.
Згідно наявних в матеріалах справи доказів, зокрема інтегрованої картки платника податку для фізичних осіб, які обрали спрощену систему оподаткування, станом на 28.10.2019 у позивача обліковується недоїмка в розмірі 21 030,90 грн.
Відтак, суд приходить до висновку, що на позивача покладено обов'язок сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу.
Разом з тим, судом встановлено, що нотаріальна діяльність позивача була тимчасово зупинена відповідними наказами Міністерства юстиції України, що долучені позивачем до матеріалів справи.
Так, із вказаних наказів вбачається, що в період з 2017 по 2018 роки, за який відповідачем нараховано позивачу єдиний внесок, професійна діяльність позивача була тимчасово зупинена Міністерством юстиції України, що не було враховано відповідачем при винесенні оскаржуваної податкової вимоги.
Суд зазначає, що нормами Податкового Кодексу України та Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" не врегульовано особливості сплати грошових зобов'язань самозайнятою особою у разі зупинення такої діяльності.
В той же час, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України", "Щокін проти України").
Крім того, суд звертає увагу, що поняття «зупинення» та «припинення» нотаріальної діяльності мають різну юридичну природу, а тому, судом не приймається до уваги посилання відповідача на те, що позивачем не додано доказів припинення його професійної діяльності, оскільки сплата заборгованості, яка утворилась внаслідок несплати позивачем ЄСВ у період, коли він не мав права займатись професійною діяльністю в силу рішення контролюючого органу в даному випадку не є податковим обов'язком позивача.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде визнання протиправною та скасування податкової вимоги ГУ ДФС у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) на суму 21030, 90 грн. від 14.05.2019 №Ф-275345-17.
Щодо позовних вимог в частині визнання протиправним рішення Державної фіскальної служби України від 18.06.2019 №27794/6/99-99-11-05-02-25 про розгляд скарги ОСОБА_1 , то суд зазначає наступне.
Відповідно до приписів п.п. 56.1, 56.2 та 56.10 ст.56 ПК України рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.
У разі коли платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму грошового зобов'язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених цим Кодексом або іншими законами України, він має право звернутися до контролюючого органу вищого рівня із скаргою про перегляд цього рішення.
Рішення центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, прийняте за розглядом скарги платника податків, є остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене в судовому порядку.
Аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що законодавцем чітко закріплено право платника податків на оскарження рішення податкового органу, прийнятого за результатами розгляду його скарги до суду. Аналогічний припис про можливість оскарження в судовому порядку міститься і в тексті рішення про результат розгляду скарги.
Проте суд звертає увагу, що конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості.
Згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Згідно підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Податкового кодексу України платник податків має право оскаржувати в порядку, встановленому цим Кодексом, рішення, дії (бездіяльність) контролюючих органів (посадових осіб).
Платниками податків до суду можуть бути оскаржені рішення, дії, бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які порушують права, свободи та інтереси. Втім, задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті позовні вимоги, які відновлюють фактично порушені права, свободи та інтереси особи у сфері публічно-правових відносин.
Саме тому оскаржуване рішення Державної фіскальної служби України про результати розгляду первинної скарги самі по собі не є юридично значеним для позивача, адже вони не мають безпосереднього впливу на суб'єктивні права та обов'язки останнього шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов'язку, а відтак вони безпосередньо не порушують його права та інтереси.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у справі від 11.06.2019 №826/45/18.
З врахуванням викладеного суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
Положеннями статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Згідно частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
У відповідності до п. 1,3 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до абзацу 2 частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , іпн. НОМЕР_1 ) задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати податкову вимогу Головного Управління Державної Фіскальної Служби у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) на суму 21030, 90 грн. від 14.05.2019 №Ф-275345-17.
В решті позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , іпн. НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного Управління Державної Фіскальної Служби у м. Києві (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ 39439980) понесені витрати зі сплати судового збору у сумі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 50 коп.
Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції
Суддя А.С. Мазур