справа№380/8169/21
29 грудня 2021 року м.Львів
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Гавдик З.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу № 380/8169/21 за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України у якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо неповної виплати позивачу грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік включно;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити донарахування та доплату позивачу грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік включно у розмірі 15978,64 коп.;
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення за період з 26.09.2016 року до 01.03.2018 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплати позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 26.09.2016 року до 01.03.2018 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 20.07.2017 року по день повного розрахунку.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що станом на день прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу відповідач протиправно не провів з ним розрахунків по виплаті грошової компенсації за невикористані в період з 2017 - 2018 роки календарні дні додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та індексації грошового забезпечення, яка була гарантована Законом України «Про індексацію грошових доходів населення», Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078 «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів населення».
Також позивач зазначає, що оскільки відповідач при звільненні з військової служби не провів з ним розрахунок у повному обсязі, то він відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України має право на стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за період з дня звільнення з військової служби по дату винесення судового рішення у справі.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву. По суті спору відповідач зазначає, що судом у справі №380/1962/21 було встановлено факт того що Військова частина НОМЕР_2 Національної гвардії України з позивачем 13.11.2020 року провела остаточний розрахунок. Відповідно до пункту 6 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078 (далі Порядок № 1078), виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету. У разі коли грошовий дохід формується з різних джерел і цим Порядком не встановлено черговість його індексації, сума додаткового доходу від індексації виплачується за рахунок кожного джерела пропорційно його частині у загальному доході. Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на відповідний рік. При цьому Порядок № 1078 не передбачає механізму нарахування та виплати індексації за попередні роки. Базовим місяцем для нарахування індексації грошового забезпечення з 26.09.2016 року по лютий 2018 року є грудень 2014 року. Також відповідач звертає увагу на те, що нарахування індексації грошового забезпечення та визначення базового місяця належить виключно до дискреційних повноважень військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України.
Щодо вимоги про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні відповідач вказує, що на військовослужбовців не поширюються норми Кодексу законів про працю України щодо порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Індексація грошового забезпечення не є складовою заробітної плати, а тому на неї не розповсюджуються вимоги статей 116, 117 Кодексу законів про працю України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку (виплати компенсації) при звільненні військовослужбовця. Крім того, відповідач уважає, що вимоги позивача про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні є передчасними, оскільки визначити остаточний обсяг своїх вимог позивач може лише у день фактичного розрахунку.
Згідно п. 3 ч. 3 ст. 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою судді від 26 травня 2021 року у даній справі відкрито спрощене провадження в адміністративній справі.
Судом встановлені наступні обставини:
Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 01.03.2018 року №45 ОСОБА_1 виключено із списків особового складу частини, всіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до Новомосковського ОМВК Дніпропетровської області.
Згідно з посвідченням Головного управління Національної гвардії України від 29.06.2017 року, ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач вважає бездіяльність відповідача протиправною щодо не нарахування й виплатити грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2017 - 2018 роки, щодо нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби з 16.09.2016 року по 01.03.2018 року та стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з середнього грошового забезпечення за період з 20 липня 201 року по проведення повного розрахунку.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо неповної виплати позивачу грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік включно та зобов'язання військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити донарахування та доплату позивачу грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік включно у розмірі 15978,64 коп., суд зазначає наступне.
Згідно з п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII, учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про відпустки» від 05.11.1996 № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно з ст.16-2 цього ж Закону, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Відповідно до п. 8 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 цього ж Закону, передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Згідно ухвали суду від 23.04.2021 року про залишення позовної заяви без розгляду, судом встановлено, що «У відповіді (довідці) командира військової частини НОМЕР_2 від 03.11.2020 № 40/57/32-3926 на вищевказану заяву повідомлено, що компенсація за невикористані дні додаткової відпустки, відповідно до статті 16-2 Закону України «Про відпустки» та статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», п.14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» за період 2017-2018 роки включно, буде виплачено після надходження коштів.
13.11.2020 відповідачем перераховано на картковий рахунок позивача грошові кошти в розмірі 8367,08 грн., що підтверджується випискою банку про зарахування коштів.
Позивач вважає, що оскільки виплату грошової компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку відповідачем у день його звільнення не проведено, то відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України, він має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. Наведене і зумовило позивача звернутись до суду з даним позовом.
Спірним є питання дотримання позивачем строку звернення до суду з позовом»
Крім цього судом у вказаній справі встановлено «З огляду на наведене, суд дійшов висновку про наявність підстав для залишення без розгляду позовної заяви ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання до вчинення дій, у зв'язку з пропуском позивачем строку звернення до суду.»
Вказана ухвала позивачем не оскаржена, та набрала законної сили.
Згідно ч. 4 ст. 78 КАС України, Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, судом враховуються обґрунтування відповідача у відзиві на позовну заяву щодо встановлення факту нарахування позивачу грошових коштів за невикористану щорічну додаткову відпустку.
Відповідно позовні вимоги позивача в цій частині задоволенню не підлягають.
Щодо нарахування та виплатити індексації грошового заборгованість за період проходження військової служби з 26.09.2016 року по 01.12.2018 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, суд зазначає наступне.
Положеннями статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон №1282-ХІІ; в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) визначено, що індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Згідно зі статтею 2 Закону №1282-ХІІ індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).
Статтею 4 Закону №1282-ХІІ визначено, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Підвищення грошових доходів населення, у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.
У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв'язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Постановою №1078 затверджено Порядок проведення індексації грошових доходів населення, яким визначені правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення.
Відповідно до пункту 1 Порядку №1078 він визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення і поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників.
Згідно з пунктом 2 Порядку №1078 індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців, поліцейських, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби.
Відповідно до пункту 4 Порядку №1078 сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.
Пунктом 5 Порядку №1078 визначено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу.
Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Здійснюючи судочинство Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17.12.2004 у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
У рішенні ЄСПЛ від 02.06.2006 у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції. Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».
Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб'єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.
Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов'язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов'язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.
Вказані висновки щодо вирішення аналогічного у цій справі питання узгоджуються із позицією Верховного Суду, що викладена у постанові від 15 жовтня 2020 року у справі №240/11882/19.
Згідно з частиною другою статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1952 року кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У справі «Кечко проти України» Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу №1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи припинити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне законодавство передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення від 08.11.2005, заява №63134/00).
Так, реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних і чинних, на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
У зв'язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Отже, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на нарахування індексації грошового забезпечення, що є предметом спору у цій справі.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням, військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини, а тому станом на момент прийняття наказу про звільнення з військової служби у запас позивач погодив проведення з нею усіх необхідних розрахунків, оскільки останній звертався до відповідача із заявою про виплату індексації грошового забезпечення за спірний період вже після звільнення зі служби, в той же час відноситься до категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Абзацом 5 п. 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2015 року за № 1013 передбачено, що у разі зростання заробітної плати за рахунок інших її складових без підвищення тарифних ставок (окладів) сума індексації не зменшується на розмір підвищення заробітної плати. У разі коли відбувається підвищення тарифної ставки (окладу), у місяці підвищення враховуються всі складові заробітної плати, які не мають разового характеру.
Таким чином, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню, а саме у спосіб: визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та не виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 26.09.206 року по 01.03.2018 року та зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України здійснити нарахування грошової компенсації за невикористану додаткову щорічну відпустку як учаснику бойових дій за період з 26.09.206 року по 01.03.2018 року.
При цьому визначення розміру індексації грошового забезпечення за спірний та проведення відповідних розрахунків належить до повноважень відповідача.
Стосовно позовної вимоги про стягнення з військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з 20 липня 2017 року по день повного розрахунку, суд зазначає таке.
Частиною 1 статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Із системного тлумачення положень частин 1 та 2 статті 117 КЗпП України можна дійти висновку, що частина 1 цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року № 810/451/17, яку суд у силу приписів частини 5 статті 242 КАС України враховує при вирішенні цих спірних правовідносин.
Поряд з цим, слід зауважити, що аналіз статей 116, 117 КЗпП України, які передбачають обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні, а також те, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, доводять, що визначальними є такі юридично значимі обставини як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Так, суд встановив, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу військової частини та усіх видів забезпечення відповідач не здійснив з ним розрахунків щодо нарахування та виплати йому індексації грошового забезпечення. При цьому індексація грошового забезпечення не виплачена позивачу і на час розгляду справи.
Зазначене дає підстави для висновку, що у цих спірних правовідносинах строк звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні навіть ще не розпочався, оскільки відсутній факт остаточного розрахунку з позивачем.
Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
Судові витрати відповідно до ст.139 КАС України стягненню зі сторін не підлягають.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 262-263, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити дії, - задоволити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 26 вересня 2016 року по 01 березня 2018 року.
Зобов'язати військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 26 вересня 2016 року до 01 березня 2018 року.
В іншій частині позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення цього Кодексу.
Рішення складено в повному обсязі 29.12.2021 року.
Суддя Гавдик З.В.