Номер провадження 22-ц/821/2034/21Головуючий по 1 інстанції
Справа №705/4942/18 Категорія: 304020000 Гудзенко В. Л.
Доповідач в апеляційній інстанції
Гончар Н. І.
28 грудня 2021 рокум. Черкаси
Черкаський апеляційний суд у складі колегії суддів:
Гончар Н.І., Сіренка Ю.В., Фетісової Т.Л.
секретар Зінченко Ю.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 вересня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Марченко Наталія Миколаївна, про визнання недійсними договорів дарування,
у листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що він з 29 травня 2018 року став новим кредитором згідно договору переуступки права вимоги грошових коштів від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 в розмірі 789800 грн. Дані кошти ОСОБА_3 зобов'язаний сплатити згідно рішення Уманського міськрайонного суду у справі № 705/1115/14-ц.
Як стало відомо позивачу ОСОБА_3 на час подання позову не мав ні грошових коштів, ні будь-якого майна.
Вказує, що 13 березня 2014 року були вчинені договори дарування ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 на чотири земельні ділянки розташовані на території Краснопільської сільської ради, кадастрові №7124384800:01:002:0370 (0,0426 га для ведення особистого селянського господарства), №7124384800:01:002:0316 (0,2500 га для будівництва та обслуговування житлового будинку), № 7124384800:01:001:0271 (0,6587 га для комерційного використання), №7124384800:01:002:0407 (0,3727 га для ведення особистого селянського господарства).
Позивач зазначав, що згідно з ухвалою суду від 3 березня 2014 року на все рухоме та нерухоме майно ОСОБА_3 було накладено арешт, проте, у зв'язку з тим, що реєстрація обтяжень відбувається не миттєво, ОСОБА_3 встиг оформити договори дарування вказаних земельних ділянок на користь матері ОСОБА_2 , що є недобросовісними діями щодо взятих на себе грошових зобов'язань, а саме ухилення від виконання договору позики, який був укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .
ОСОБА_1 вважає, що своїми діями ОСОБА_3 ввів в оману нотаріуса, оскільки на момент укладення договорів вже була ухвала про накладення арешту на все майно, в зв'язку з чим було порушено процедуру укладення договорів дарування.
04 вересня 2014 року ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_4 вище зазначені земельні ділянки.
Позивач вказував, що у зв'язку з тим, що ОСОБА_3 здійснив правочин з оформлення договору дарування на користь ОСОБА_2 на вище зазначені земельні ділянки з порушенням чинного законодавства, такі правочини є нікчемними в силу закону, а отже ОСОБА_2 також не мала права в подальшому дарувати зазначені земельні ділянки ОСОБА_4 .
Із посиланням на положення статей 203, 215, 230, 717 ЦК України, оскільки на час звернення із позовом у ОСОБА_3 було відсутнє будь-яке майно, на яке ДВС могла б провести стягнення, позивач вказував, що він позбавлений можливості отримати компенсацію як кредитор ОСОБА_3 , а тому просив суд визнати недійсними договори дарування вказаних земельних ділянок, укладені між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , та в подальшому між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , а також застосувати наслідки недійсності договорів дарування та визнати за ОСОБА_3 право власності на спірні земельні ділянки.
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 вересня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду обґрунтоване тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають до задоволення, оскільки він обрав не вірний спосіб захисту, оскільки не був стороною правочинів, щоб заявляти позовні вимоги про визнання їх недійсними на підставі ст. 230 ЦК України.
Також суд вказав, що позивачем пропущено строк позовної давності, у зв'язку з тим, що в період з 13 березня 2014 року, тобто з часу укладення договорів дарування, кредитор ОСОБА_5 як зацікавлена особа не звертався до суду із позовом про визнання договорів дарування недійсними, тому ОСОБА_5 без поважних причин пропустив строк давності звернення до суду із вимогою про визнання вказаних договорів дарування недійсними, так як 13 липня 2015 року набув право стягнення грошового боргу з ОСОБА_3 .
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу та просить скасувати рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 вересня 2021 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
У апеляційній скарзі вказує, що однозначними підставами недійсності оспорюваних правочинів, які суперечать нормам Цивільного кодексу України та які мають враховуватись судом під час розгляду справи є наступні обставини: ОСОБА_3 відчужив майно після пред'явлення до нього позову про стягнення заборгованості та винесення ухвали про забезпечення позову; майно відчужене на підставі безвідплатного договору; майно відчужене на користь близького ОСОБА_6 є матір'ю ОСОБА_3 ); після відчуження спірного майна у ОСОБА_3 відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.
Скаржник вказує, що сукупність наведених обставин доводить той факт, що ОСОБА_3 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми процесуальними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. Наведене беззаперечно свідчить про незаконність спірних правочинів, що тягне за собою визнання їх недійсними.
Також скаржник вважає необґрунтованими висновки суду першої інстанції щодо пропущення ним строку позовної давності, оскільки він дізнався про укладення спірних правочинів лише 15 жовтня 2018 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що підтверджується відповідними довідками. Будь-яких доказів, які б свідчили про те, що позивач чи первісний кредитор ОСОБА_5 знали або могли знати про факт укладення спірних правочинів, матеріали справи не містять. Крім цього звертає увагу, що позивач та ОСОБА_5 не були сторонами спірних правочинів, тому не мали можливості дізнатись про факт їх укладення.
Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.
Заслухавши представника позивача - адвоката Алексєєнка Б.М., який з'явився в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та вивчивши матеріали справи, колегія суддів вважає наступне.
Інші учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явились, що відповідно до ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що 29 травня 2018 року згідно договору про відступлення права вимоги № 4, ОСОБА_5 , як первісний кредитор передає, а новий кредитор ОСОБА_1 приймає на себе право вимоги, що належить первісному кредиторові, і стає кредитором за рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 13 липня 2015 по справі №705/1115/14ц за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про стягнення 789800 грн. основного боргу та судових витрат в сумі 3654 грн. За цим договором новий кредитор одержує право (замість первісного кредитора) вимагати від боржника належного виконання всіх зобов'язань за рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 13 липня 2015 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про стягнення боргу.
Згідно зі статтею 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже до ОСОБА_1 на підставі договору про відступлення права вимоги перейшло право вимоги первісного кредитора ОСОБА_5 до боржника ОСОБА_3 .
Згідно з договором дарування земельної ділянки від 13 березня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Н.М., ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,3772 га (для ведення особистого селянського господарства), яка розташована в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:002:0407 (т. 1 а.с. 11-13).
Згідно з договором дарування земельної ділянки від 13 березня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Н.М., ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,6587 га (для комерційного використання), яка розташована в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:001:0271 (т. 1 а.с. 14-16).
Згідно з договором дарування земельної ділянки від 13 березня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Н.М., ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,2500 га (для будівництва та обслуговування жилого будинку), яка розташована в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:002:0316 (т. 1 а.с. 17-19).
Згідно з договором дарування земельної ділянки від 13 березня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Н.М., ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0426 га (для ведення особистого селянського господарства), яка розташована в с. Краснопілка Уманського району Черкаської області, кадастровий номер 7124384800:01:002:0370 (т. 1 а.с. 20-22).
Згідно з договором дарування земельної ділянки від 04 вересня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Н.М., ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,3772 га (для ведення особистого селянського господарства), яка розташована в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:002:0407 (т. 1 а.с. 126-127).
Згідно з договором дарування земельної ділянки від 04 вересня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Н.М., ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,6587 га ( для комерційного використання ), яка розташована в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:001:0271 (т. 1 а.с. 122-123).
Згідно з договором дарування земельної ділянки від 04 вересня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Н.М., ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,2500 га (для будівництва та обслуговування жилого будинку), яка розташована в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:002:0316 (т. 1 а.с. 124-125).
Згідно з договором дарування земельної ділянки від 04 вересня 2014 року, посвідченим приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Н.М., ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,0426 га (для ведення особистого селянського господарства), яка розташована в с. Краснопілка Уманського району Черкаської області, кадастровий номер 7124384800:01:002:0370 (т. 1 а.с. 128-129).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 12 листопада 2018 року 24 березня 2014 року внесено запис про арешт нерухомого майна ОСОБА_3 , накладений Уманським МВДВС Уманського МРУЮ на все майно, крім земельної ділянки для будівництва та обслуговування цеху з виготовлення метало-пластикових виробів, площею 6888 кв.м. по АДРЕСА_2 .
Арешт накладено на підставі ухвали Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 03 березня 2014 року, якою встановлено забезпечення позову шляхом накладення арешту на все належне майно ОСОБА_3 (виконання здійснено на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження № 42576252 від 18 березня 2014 року, видавник Уманський МВ ДВС Уманського МРУЮ) до остаточного вирішення справи по суті (т. 1 а.с. 33-34).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що позивачем обрано не правильний спосіб захисту, оскільки він просив визнати недійсними вказані договори дарування на підставі статті 230 ЦК України, яка передбачає визнання недійсним правочину, вчиненого внаслідок обману.
Разом з тим, судом першої інстанції не враховано, що підставою позовних вимог ОСОБА_1 вказував те, що оскільки боржник ОСОБА_3 відчужив належне йому нерухоме майно, що складається зі спірних земельних ділянок, після накладення арешту на нього ухвалою суду під час розгляду справи про стягнення боргу, новий кредитор - позивач ОСОБА_1 позбавлений можливості звернути стягнення на вказане майно в порядку виконання рішення суду про стягнення боргу.
Зосередившись виключно на наявності чи відсутності обману під час вчинення оспорюваних правочинів, та прийшовши до вірних висновків про відсутність підстав для визнання недійсними спірних договорів дарування на підставі статті 230 ЦК України, суд в достатній мірі не врахував підстави позову, не врахував правові висновки Верховного Суду у спірних правовідносинах та невірно застосував норми матеріального права.
Так, з матеріалів справи вбачається, що позивачем заявлені вимоги про визнання недійсними оспорюваних договорів дарування як укладених з метою приховання належного відповідачу ОСОБА_3 нерухомого майна та уникнення стягнення на це майно в рахунок погашення заборгованості, стягнутої рішенням Уманського міськрайонного суду від 13 липня 2015 року.
Відповідно до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (ст.20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (ч.4 ст.9 Закону України «Про виконавче провадження»). Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами 2 та 3 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України).
Отже, закон не виключає визнання недійсним правочину, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника і пов'язаного із зловживанням правом, на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Суд першої інстанції при вирішенні спору наведеного не врахував. Як і не врахував те, що зазначення позивачем певної правової норми, а саме ст. 230 ЦК України, наведеної в обґрунтуванні позову, не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися під час вирішення спору, оскільки під підставами позову згідно ст. 175 ЦПК України слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, у даній справі - укладення відповідачем ОСОБА_3 договорів з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може змінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини, і застосовує норму закону, яка їм відповідає, незалежно від згоди на це позивача.
Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору.
Вирішуючи справу по суті позовних вимог, колегія суддів вказує наступне.
Згідно з частиною 1 статті 15, частинами 1-2 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, в тому числі у спосіб визнання правочину недійсним.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
За положеннями частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За змістом частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з частиною 1 статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина 1 статті 718 ЦК України).
Відповідно до частини 2 статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина 1 статті 722 ЦК України).
Відповідно до статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Згідно з частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що під час розгляду справи не доведено наявність підстав, передбачених статтею 230 ЦК України для визнання недійсним оспорюваного договору дарування.
Водночас саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц та від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц. Зокрема у п.7.43 постанови від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15. Велика Палата зазначила, що суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (висновок Верховного Суду у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 299/396/17).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч.1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами 2 та 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі вироку).
Зокрема, у постанові Верховного Суду від 05 липня 2018 у справі № 922/2878/17 зазначено, що цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора і бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом.
У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 зроблено висновок, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) тощо.
У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 вказано, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Схожі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року в справі № 757/33392/16, де Верховний Суд вказав, що правочином, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним правочином), може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин. Застосування конструкції «фраудаторності» при односторонньому правочинові має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати односторонній правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься те, що внаслідок вчинення одностороннього правочину відбувається унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг майна.
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_3 відчужив належні йому на праві власності земельні ділянки на користь ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому, ухвалою Уманського міськрайонного суду від 03 березня 2014 року під час розгляду цивільної справи про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 боргу було забезпечено позов та накладено арешт на все належне ОСОБА_3 нерухоме майно. Запис про арешт майна внесено до Державного реєстру прав на нерухоме майно 24 березня 2014 року, що підтверджується Довідкою від 12 листопада 2018 року (т. 1 а.с. 30-36).
В подальшому ОСОБА_2 відчужила спірні земельні ділянки ОСОБА_4 шляхом укладення договорів дарування від 04 вересня 2014 року.
Під час розгляду справи апеляційним судом представник позивача пояснив, що з моменту ухвалення рішення суду про стягнення із ОСОБА_3 заборгованості до цього часу боржником не здійснено жодного платежу в рахунок погашення заборгованості.
Згідно із Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 07 грудня 2021 року та від 17 грудня 2021 року відповідачу ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_3 (т. 2 а.с. 241-242, т. 3 а.с. 12-14).
Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів дарування, зміст яких суперечить ЦК України, апеляційний суд враховує, що:
- відповідач ОСОБА_3 відчужив майно під час розгляду судом справи про стягнення з нього заборгованості та забезпечення позову у даній справі шляхом накладення арешту на належне йому майно;
- майно відчужене на підставі безвідплатного договору;
- після відчуження спірного майна у відповідача значно зменшився обсяг майна, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.
Крім того колегія суддів враховує, що відповідачем ОСОБА_3 не вчинено жодних дій з повернення заборгованості, стягнутої рішенням суду, що свідчить про небажання відповідача сплачувати наявний у нього перед позивачем борг.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач ОСОБА_3 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
Відповідно, договори дарування, вчинені відповідачем після пред'явлення до нього позову стягнення заборгованості, внаслідок яких відповідач перестає бути платоспроможним, мають ставитися під сумнів у частині їх добросовісності та набувають ознак фраудаторних правочинів (правові висновки Верховного Суду у постановах: від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17).
При цьому та обставина, що правочини із третьою особою, за якими боржник відчужив майно, реально виконані, не виключає тієї обставини, що вони направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Боржник не є абсолютно вільним у обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, у якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами.
За таких обставин колегія суддів прийшла до висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування земельних ділянок, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 13 березня 2014 року.
У зв'язку з тим, що апеляційний суд прийшов до висновку про те, що вказані договори дарування слід визнати недійсними, укладені в подальшому 04 вересня 2014 року договори дарування спірних земельних ділянок між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 також слід визнати недійсними.
Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності договорів дарування та визнання права власності на земельні ділянки за відповідачем ОСОБА_3 , не підлягають до задоволення, оскільки у разі визнання недійсними договорів дарування, за якими було відчужено спірні земельні ділянки, право власності на них автоматично повертається до попереднього власника ОСОБА_3 .
Щодо висновків суду першої інстанції про пропущення позивачем строку позовної давності, колегія суддів вказує наступне.
Відповідно до статей 256-257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Статтею 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо пропущення позивачем строку позовної давності для звернення до суду із вказаним позовом.
Так, позивач набув права вимоги за зобов'язаннями ОСОБА_3 29 травня 2018 року після укладення Договору про відступлення права вимоги. Ні позивач, ні попередній кредитор ОСОБА_5 не були сторонами оспорюваних договорів дарування земельних ділянок, тому не могли знати про їх існування.
Позивач вказує, що дізнався про наявність договорів дарування спірних земельних ділянок 15 жовтня 2018 року після отримання витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який міститься в матеріалах справи (т. 1 а.с. 23).
Із позовом до Уманського міськрайонного суду ОСОБА_1 звернувся у листопаді 2018 року.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що позивачем не пропущено строк позовної давності для звернення до суду із даними позовними вимогами, оскільки він не був стороною оспорюваних правочинів та дізнався про їх наявність лише у жовтні 2018 року.
Крім того колегія суддів звертає увагу суду першої інстанції, що підставою для відмови у задоволенні може бути або необґрунтованість позовних вимог, або пропущення позивачем строку позовної давності, а не дві вказані підстави одночасно.
З огляду на викладене, у зв'язку з тим, що судом першої інстанції ухвалено необґрунтоване рішення, з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному дослідженні обставин, що мають значення для вирішення справи, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , скасування рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 вересня 2021 року та прийняття нового рішення про часткове задоволення позовних вимог: визнання недійсними договорів дарування земельних ділянок, укладених 13 березня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а також укладених 04 вересня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . В задоволенні решти позовних слід відмовити.
На підставі статті 141 ЦПК України із відповідачів слід стягнути на користь позивача понесені останнім судові витрати, що складаються зі сплати судового збору за подання позовної заяви в розмірі 7048 грн та за подання апеляційної скарги в розмірі 10572 грн, а всього 17620 грн., тобто, по 5873,33 грн з кожного відповідача.
Позивачем під час подання апеляційної скарги було переплачено судовий збір на 848 грн, який може бути повернуто за клопотанням позивача в порядку, визначеному Законом України «Про судовий збір».
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 вересня 2021 року скасувати та прийняти нове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів дарування задовольнити частково.
Визнати недійсним договір дарування № 504 від 13 березня 2014 року земельної ділянки площею 0,0426 га, розташованої в с. Краснопілка, Уманського району Черкаської області, кадастровий номер 7124384800:01:002:0370, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Наталією Миколаївною.
Визнати недійсним договір дарування № 502 від 13 березня 2014 року земельної ділянки площею 0,2500 га, розташованої в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:002:0316, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Наталією Миколаївною.
Визнати недійсним договір дарування № 503 від 13 березня 2014 року земельної ділянки площею 0,6587 га, розташованої в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:002:0271, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Наталією Миколаївною.
Визнати недійсним договір дарування № 505 від 13 березня 2014 року земельної ділянки площею 0,3772 га, розташованої в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:002:0407, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Наталією Миколаївною.
Визнати недійсним договір дарування № 1594 від 04 вересня 2014 року земельної ділянки площею 0,0426 га, розташованої в с. Краснопілка, Уманського району Черкаської області, кадастровий номер 7124384800:01:002:0370, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Наталією Миколаївною.
Визнати недійсним договір дарування № 1591 від 04 вересня 2014 року земельної ділянки площею 0,6587 га, розташованої в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:002:0271, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Наталією Миколаївною.
Визнати недійсним договір дарування № 1592 від 04 вересня 2014 року земельної ділянки площею 0,2500 га, розташованої в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:002:0316, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Наталією Миколаївною.
Визнати недійсним договір дарування № 1593 від 04 вересня 2014 року земельної ділянки площею 0,3772 га, розташованої в АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7124384800:01:002:0407, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Уманського міського нотаріального округу Черкаської області Марченко Наталією Миколаївною.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору по 5873 гривень 33 коп. з кожного.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови з підстав та на умовах, визначених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Судді
Повний текст постанови складений 29 грудня 2021 року