Справа № 204/3466/21
Провадження № 2/204/1464/21
КРАСНОГВАРДІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
49006, м. Дніпро, проспект Пушкіна 77-б тел. (056) 371 27 02, inbox@kg.dp.court.gov.ua
13 грудня 2021 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючої судді Дубіжанської Т.О.
за участю секретаря Єфімової А.О.
розглянувши у порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору факторингу, -
В травні 2021 року Позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів, у якому прохав суд визнати недійсним договір про відступлення права вимоги №1/20 від 07.02.2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
В обґрунтування позову, ОСОБА_1 зазначав, що між ним та ОСОБА_2 15.05.2008 року було укладено договір позики у формі розписки, відповідно до якого, ОСОБА_2 позичив ОСОБА_1 7300 доларів США з терміном повернення 31.12.2009 року. 07.12.2011 року Ленінським районним судом м.Дніпропетровська винесено заочне рішення, яким з ОСОБА_1 , на користь ОСОБА_2 стягнуті кошти, з урахуванням 3% річних та індексу інфляції, у розмірі 40 914,90 грн. 07.02.2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено спірний договір, який названо «Договір про відступлення права вимоги». В свою чергу, Позивач вважає, що спірний договір є саме Договором факторингу, та вимоги до якого було порушено сторонами, зокрема сторони договору не є суб'єктами господарювання та не мали права надавати фінансові послуги, у зв'язку з чим у фактора були відсутні права на придбання права відступної вимоги. Також, позивач зазначає, що всупереч вимогам закону та умовам договору, йому не було направлено повідомлення про укладення договору факторингу та переходу права вимоги до іншого кредитора, окрім того ОСОБА_2 було порушено вимоги Закону щодо захисту персональних даних позивача.
Ухвалою суду від 22 червня 2021 року у справі відкрито спрощене позовне провадження, справа розглянута без повідомлення (виклику) сторін. Сторонам було направлено копію ухвали від 22.06.2021 року, а також відповідачу було направлено копію позовної заяви із додатками.
Відповідачі відзивів на позовну заяву не подавали, у зв'язку з чим, суд розглядає справу за наявними матеріалами.
Вивчивши та дослідивши письмові матеріали справи у їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, у зв'язку з наступним.
Статтею 15 ЦК України визначено право на захист цивільних прав та інтересів, де зазначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, що передбачено ст.16 ЦК України.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що 15.05.2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики у формі розписки, відповідно до якого, ОСОБА_2 позичив ОСОБА_1 7300 доларів США з терміном повернення 31.12.2009 року.
07.12.2011 року Ленінським районним судом м.Дніпропетровська у цивільній справі №2-1998/11 було винесено заочне рішення, яким з ОСОБА_1 , на користь ОСОБА_2 стягнуті кошти, з урахуванням 3% річних та індексу інфляції, у розмірі 40 914,90 грн., 1000 грн. витрат на правову допомогу, 401 грн. судового збору, та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ЄДРСР № 54970044).
07.02.2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено Договір про відступлення права вимоги, відповідно до п. 1.1. якого, ОСОБА_2 (первісний кредитор) відступив, а ОСОБА_3 (новий кредитор) прийняв на себе право вимоги згідно рішення суду Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 07.12.2011 року. Згідно п. 1.2. Договору, Новий кредитор повністю одержує право вимагати від Боржника виконання зобов'язань за рішенням суду у сумі 40 914,90 грн. основного боргу, 1000 грн. витрат на правову допомогу, 401 грн. судового збору, та 120 грн. витрат на ІТЗ. Пунктом 4.1. Договору, сторони визначаючи ціну договору, дійшли згоди, що розрахунки за цим Договором між сторонами не передбачені.
Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач вважає, що Договір є саме договором факторингу, був укладений із порушенням законодавства, порушує права Позивача, а тому повинен бути визнаний недійсним.
Принцип свободи договору, як один із загальних засад цивільного законодавства, декларується в ст. 3 ЦК України.
Згідно з ч. 3 ст. 6 ЦК України, сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту або із суті відносин між сторонами.
Свобода договору передбачає можливість укладати не лише ті договори, які передбачені нормами чинного цивільного законодавства, а й ті, які законом не передбачені, але в такому разі такий договір не повинен суперечити законодавству. Також принцип свободи договору полягає в можливості особи вільно обирати контрагента.
Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб'єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначати умови такого договору. Однак, під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.
Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим, ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них за договором.
Відповідно до ст. 11 ЦК України, крім договорів, цивільні права та обов'язки виникають також з актів цивільного законодавства.
Згідно ст. 16 Цивільного кодексу України, одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів є примусове виконання зобов'язання в натурі. Примусове виконання зобов'язання в натурі, - це спосіб захисту, який випливає з загального принципу повного і належного виконання зобов'язання та полягає в зобов'язанні здійснити дію, або утриматися від її здійснення, незалежно від застосування до боржника інших заходів впливу.
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин вчиняється у формі, встановленій законом, має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частинами 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У Цивільному кодексі України, як вбачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.
З аналізу статей 512-518 Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.
Разом з тим, із частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п'ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.
У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.
У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.
Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За змістом пункту 11 частини першої статті 4 цього Закону, факторинг є фінансовою послугою.
Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.
При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за падання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по- різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України).
Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом падання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.
Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
Згідно з частиною першою статті 1084 Цивільного кодексу України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.
Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
З матеріалів справи вбачається, що сторони укладеного Договору про відступлення права вимоги № 1/20 від 07.02.2020 року є фізичними особами, на момент укладення правочину визначилися, що право вимоги передається безоплатно, отже договір не містить жодної ознаки факторингу та є звичайним договором цесії (правочином з відступлення права вимоги), який вчинено у відповідності до вимог ст. 512-516 ЦК України.
Зазначене узгоджується із правовою позицією, яка викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі N 909/968/16, провадження N 12-97гс18.
В свою чергу позивач не надав жодного доказу недійсності правочину з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК, та доказів того, що договір є саме факторингом, тому суд не погоджується з формальними міркуваннями позивача, що договір цесії є саме договором факторингу, так як такі посилання жодним належним чином не обґрунтовані та не підтверджені.
Посилання позивача на неповідомлення його про перехід права вимоги, як на підставу недійсності правочину - судом відхиляються, виходячи з наступного.
Права вимоги відносяться до майна та є об'єктом права власності кредитора - ст. 190 ЦК України, а отже, вони можуть вільно відчужуватися кредитором.
За чинним законодавством, правилами ділового обороту та сталою судовою практикою з аналогічних питань, особа кредитора у грошовому зобов'язані не має принципового значення для боржника.
Відповідно до ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Згідно з ч. 2 ст. 517 ЦК України передбачено, що боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.
За змістом наведених положень закону боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на її погашення первісному кредитору і таке виконання є належним.
Виходячи з комплексного аналізу норм ст. 516 та ст. 517 ЦК України, можна з впевненістю визначити, що повідомлення боржника про переуступку права вимоги має інформаційний характер і до нього ніяких доказів про відступлення права вимоги новий кредитор надавати не повинен.
Жодних інших правових наслідків неповідомлення боржника, як-то недійсність права вимоги чи недійсність відступлення права вимоги, у законодавстві не передбачено. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-979цс15.
Крім того, наслідками неповідомлення боржника є відповідальність нового кредитора за ризик настання несприятливих для нього наслідків і визнання виконання боржником зобов'язання первинному кредитору належним.
Тобто, факт неповідомлення боржника про уступку права вимоги новому кредитору за умови невиконання боржником грошового зобов'язання не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язань.
З огляду на викладене, саме по собі неповідомлення позичальника про уступку права вимоги, на що посилається позивач, не припиняє зобов'язань сторін за кредитним договором, не може бути підставою для визнання недійсності правочину.
Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Частиною 1 ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно із ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В свою чергу, позивач не надав жодного доказу, того що сторони правочину не мали права на укладення спірного договору чи не дотрималися спеціальних вимог до нього, визначених ст. 512-516 ЦК України, станом на дату укладення договору.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Підсумовуючи наведене, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги є безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки в задоволенні позову відмовлено, суд залишає сплачений судовий збір за позивачем.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 3, 6, 11, 16, 203, 215, 512-518, 656, 1077-1079, 1084 ЦК України, Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст. ст. 12, 13, 76-82, 133, 141, 259, 263-265, 274-279 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позову ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 (адреса реєстрації: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_3 (адреса реєстрації: АДРЕСА_3 ) про визнання недійсним договору факторингу - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду через Красногвардійський районний суд м.Дніпропетровська шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя Т.О. Дубіжанська