14 грудня 2021 року справа № 380/8155/21
13 год. 59 хв. м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Лубоцької Н.І., представниці позивача Яцків Н. І., представника відповідача Мельничука Ю. І. розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури про стягнення матеріальної шкоди -
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Львівської обласної прокуратури (далі - відповідач), у якій просить стягнути з Львівської обласної прокуратури на його користь матеріальну шкоду у розмірі 992598,43 грн у вигляді неотриманої частини заробітної плати - посадового окладу, визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 липня 2015 року по 31 серпня 2020 року.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що діями відповідача порушено право власності позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої частиною третьою статті 81 Закону України «Про прокуратуру», статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26.03.2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачала, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ від 14.10.2014 зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Вказав також, що Конституційний Суд України не робить закон неконституційним, а тільки виявляє цей факт, тож говорити про ретроактивну дію рішення Конституційного Суду України некоректно, оскільки рішення Конституційного Суду України не є нормативними актами, а самі акти, які визнані неконституційними, втратили чинність одночасно з винесенням рішенням Конституційного Суду України. Проте факт неконституційності, на думку позивача, був і раніше. Зазначив, що виправлення помилок, допущених при ухваленні законів, передбачено статтею 152 Конституції України, а право на захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідали Конституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначено нормою прямої дії - частиною третьою статті 152 Конституції України, відтак він звернувся до суду із цим позовом.
Ухвалою від 26.05.2021 провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 25.11.2021 закрито підготовче провадження; справу призначено до розгляду по суті.
У судовому засіданні представниця позивача позовні вимоги підтримала з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив (вх. № 73646 від 11.10.2021), просила їх задовольнити.
Представник відповідача проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позову заяву. В обґрунтування зазначив, що Прокуратура Львівської області не мала правових підстав для нарахування та виплати позивачу заробітної плати поза межами видатків Державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України. Зазначив, що підп. 1 п. 13 розділу ХІІ «Перехідні положення» Закону № 1697-VII доручено Кабінету Міністрів України у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом. Однак, Кабінет Міністрів України вказаного не здійснив, тоді як реалізації положень Закону № 1697-VII є неможливою без унесення відповідних змін як до Постанови № 505, так і до Бюджетного кодексу України й законів про Державний бюджет України на відповідні періоди, щодо заробітної плати працівників органів прокуратури. Стверджує, що обласна прокуратура не наділена правом самостійно, без правового регулювання збільшувати видатки Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати. Також вказав, що позивачем обрано невірно спосіб захисту. Зазначив, що позивач у позовній заяві зазначає, що частиною 3 статті 152 Конституції України встановлено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Таким чином, у разі встановлення порушення права позивача на отримання заробітної плати у розмірах, встановлених статтею 81 Закону України «Про прокуратуру», завдану йому матеріальну шкоду повинна відшкодовувати саме держава, а не конкретний державний орган в межах власних бюджетних асигнувань. Тому, не зрозуміло, на думку відповідача, яку бездіяльність допущено Львівською обласною прокуратурою, оскільки позивач просить відшкодувати матеріальну шкоду у вигляді недоотриманої частини заробітної плати, яка завдана фізичній особі актом, що визнаний неконституційним, тобто актом, який обласною прокуратурою не було прийнято. Просив відмовити у задоволенні позову.
Суд заслухав пояснення повноважних представників сторін, всебічно і повно з'ясував всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінив докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті та встановив таке.
ОСОБА_1 з 26.08.2008 по 31.08.2020 працював у органах Львівської обласної прокуратури.
Відповідно до наказу від 20.08.2020 № 1435а ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ та державної прикордонної служби прокуратури Львівського області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 31 серпня 2020 року.
Представник позивача звернувся до відповідача із адвокатським запитом щодо надання інформації про заробіток позивача.
Листом Львівської обласної прокуратури № 21-44вих21 від 24.02.2021 надано представнику позивача довідки про розмір заробітної плати та розрахункові листи за спірний період.
Із вказаних документів слідує, що у 2015-2016 роках розмір посадового окладу позивача становив 3197,00 грн; у 2017-2018 роках - 7750,00 грн, у 2019-2020 роках - 7660,00 грн.
Не погоджуючись із вказаними розмірами посадового окладу позивача, останній звернувся із позовом до суду за захистом свого порушеного, на його думку, права.
При вирішенні спору, суд керується таким.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України визначені Законом України від 14.10.2014 за №1697-VII "Про прокуратуру" (надалі по тексту також - Закон №1697-VII).
Частинами 1-3 статті 81 Закону №1697-VII (у редакції від 01.01.2015) передбачено, що заробітна плата прокурорів регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.
Згідно із частиною 7 статті 81 цього ж Закону, фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Разом з цим, відповідно до частини 2 статті 8 Закону України "Про оплату праці" (надалі по тексту також - Закон №108/95-ВР) умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Оплата праці працівників установ та організацій, які фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом (стаття 13 Закону №08/95-ВР).
Згідно з частинами 1 та 2 статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
За приписами статті 89 Закону №1697-VII функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.
Як встановлено статтею 90 Закону №1697-VІІ фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" та пунктом 11 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" визначено, що норми і положення, зокрема, статті 81 Закону №1697-VІІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів.
Водночас, Законом України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" №79-VIII від 28.12.2014, який набрав чинності 1 січня 2015 року, внесено зміни до пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про прокуратуру" та встановлено, що стаття 81 Закону України "Про прокуратуру" застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Так, на час виникнення спірних правовідносин схема посадових окладів працівників органів прокуратури визначалась постановою Кабінету Міністрів України № 505 від 31.05.2012 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" із урахуванням відповідних змін, внесених постановами Кабінету Міністрів України № 763 від 30.09.2015, № 1013 від 09.12.2015 та № 657 від 30.08.2017.
Пунктом 13 розділу ХІІІ Закону № 1697-VII Кабінету Міністрів України доручено: у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону: привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших відповідних центральних органів виконавчої влади України у відповідність із цим Законом.
Проте, Кабінетом Міністрів України покладені на нього пунктом 13 розділу ХІІІ Закону №1697-VII обов'язки не були виконані.
Враховуючи наведене, оскільки Кабінетом Міністрів України зміни до постанови від 31.05.2012 за № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників прокуратури" щодо умов оплати праці, зокрема, розмірів окладів працівників, не внесені, а Законами України про Державний бюджет України на 2015-2020 роки видатки на реалізацію положень статті 81 Закону України "Про прокуратуру" не передбачались, відповідач не був наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача. Відтак, правових підстав для виплати заробітної плати ОСОБА_1 поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України у додатках до Постанови № 505, у відповідача не було.
Обґрунтовуючи власну позицію ОСОБА_1 вказує на рішення Конституційного Суду України №6-р/2020 від 26.03.2020 по справі № 1-223/2018(2840/18), згідно із яким, Судом встановлено неконституційність положень пункту 26 розділу VI Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 за № 1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На переконання позивача, втрата нормативно-правовим актом (або його частиною) чинності та визнання такого акта неконституційним не є тотожними, що свідчить про завдання особі внаслідок застосування такого акта шкоди ще до виявлення факту його неконституційності, а отже наявні обґрунтовані підстави для відшкодування завданої позивачу матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої ним заробітної плати за весь період нарахування і виплати посадового окладу не у відповідності до вимог частини 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру".
Однак, суд із такими твердженнями позивача не погоджується та зазначає наступне.
Положеннями статті 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Так, статтею 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" № 2136-VIII від 13.07.2017 передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, які визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Згідно із статтею 97 Закону України "Про Конституційний Суд України" суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов'язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.
Суд може вимагати від відповідних органів письмове підтвердження виконання рішення, додержання висновку.
Конституційним Судом України в пункті 2 резолютивної частини рішення №6-р/2020 від 26.03.2020 по справі №1-223/2018(2840/18) вказано про втрату чинності положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, саме з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто 26 березня 2020 року.
Таким чином, саме з 26.03.2020 втратили чинність приписи пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 за № 1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Отже, на час виникнення спірних правовідносин положення зазначеної норми були чинними та підлягали обов'язковому застосуванню відповідачем.
У Рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 за №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом, права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині 1 статті 58 Конституції України, відповідно до якої, дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Разом з цим, статтею 58 Конституції України встановлено, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
З огляду на вищенаведене, визнання неконституційними певних положень чинного законодавства в подальшому, не може мати наслідком визнання протиправними дій/рішень відповідача, які були вчинені/прийняті до визнання таких норм неконституційними, оскільки відповідач, у спірних відносинах, був зобов'язаний і діяв у межах та на підставі того законодавства, яке існувало та було чинним на час виникнення спірних відносин.
Застосуванням відповідачем положень нормативно-правового акта, частину якого визнано неконституційним, зокрема пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, позивач обумовлює завданням йому матеріальної шкоди у вигляді невиплаченої заробітної плати (недоотриманий дохід).
Як встановлено частиною 3 статті 152 Конституції України, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначає Цивільний кодекс України. Так у Цивільному кодексі України відшкодуванню шкоди присвячена глава 82, положення якої за своїм змістом є зобов'язаннями деліктного характеру або відносинами зобов'язальними і пов'язані з цивільно-правовою відповідальністю.
Згідно зі статтею 1175 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування врегульовано статтею 21 Цивільного кодексу України. В частині 2 цієї статті зазначено, що суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Аналіз змісту статті 1175 Цивільного кодексу України дозволяє суду дійти висновку про її застосування у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. Визнання Конституційним Судом України окремих положень закону неконституційними не є тотожним визнанню нормативно-правового акта незаконним. Визнання закону неконституційним не передбачає його скасування, натомість зумовлює втрату чинності з дня прийняття Конституційним Судом рішення про його неконституційність. Тобто, у випадку визнання закону неконституційним він залишається чинним протягом певного проміжку часу з дня прийняття до дня втрати чинності, у зв'язку із чим, правова основа відносин, що діяли в цей період, залишається легітимною.
Суд звертає увагу позивача на те, що ретроспективна дія рішення органу конституційної юрисдикції не може мати абсолютного характеру. В межах даного спору, на переконання суду, наслідки неконституційності деяких положень пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України застосовуються лише до правовідносин, що виникли або продовжують існувати після оголошення рішення Конституційного Суду України, про що зазначено і самим Судом у пункті 2 резолютивної частини рішення від 26 березня 2020 року №6-р/2020.
Саме тому, висновки Конституційного Суду України, викладені в рішенні від 26.03.2020 №6-р/2020 по справі №1-223/2018 (2840/18) не можуть бути підставою для стягнення на користь позивача матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, за період до ухвалення Судом такого рішення.
Водночас, суд зазначає, що Львівська обласна прокуратура не є суб'єктом нормотворчої діяльності, у зв'язку із чим, не може нести будь-яку відповідальність за прийняття законодавцем нормативно-правового акта, окремі положення якого визнані неконституційними.
З приводу стягнення з відповідача на користь позивача матеріальної шкоди у вигляді невиплаченої заробітної плати за період з 26.03.2020 по 31.08.2020, суд зазначає таке.
Згідно із пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19.09.2019 за №113-IX, до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.
За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Разом з цим, пунктом 7 розділу ІІ цього ж Закону передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Враховуючи те, що позивача з моменту набрання чинності Законом № 113-IX по день звільнення з посади прокурора не переведено в результаті успішного проходження ними атестації до обласної прокуратури, оплата його праці правомірно здійснювалась відповідачем згідно із постановою Кабінету Міністрів України №505 від 31.05.2012 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури".
Крім цього, суд наголошує, що приписи пункту 3 розділу ІІ Закону №113-IX, з моменту набрання чинності Законом неконституційними не визнавались, у встановленому порядку не визнавались незаконними та не скасовувались, а тому підлягали обов'язковому застосуванню відповідачем при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 заробітної плати.
Щодо покликання позивача на порушення його права на мирне володіння майном, та як наслідок порушення статті 1 Першого протоколу Європейська Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), слід зазначити наступне.
Так, право власності має фундаментальний характер та захищається згідно з нормами законодавства України (стаття 41 Конституції України) з урахуванням принципів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції'від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес'АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення пункту 1 передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, притаманне всім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності та не було свавільним.
Разом з тим, заробітна плата позивача у спірний період нарахована та виплачена на підставі чинних законодавчих положень, а тому втручання Держави в даному випадку є виправданим, законним та пропорційним.
Решта доводів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють. В контексті зазначеного, суд звертає увагу на наступне.
Так, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року №18390/91), вказав, що статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція) не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
В рішенні "Салов проти України" (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року) Суд також звернув увагу на те, що статтю 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.
У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Разом з цим, згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
У силу приписів ст. 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст. 72-77, 90, 139, 243-246, 255, 293, 295 КАС України, суд -
1. У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Львівської обласної прокуратури (79005, м. Львів, проспект Шевченка, 17/19; Код ЄДРПОУ: 02910031) про стягнення матеріальної шкоди відмовити.
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено та підписано 23.12.2021.
Суддя Р.П. Качур