23 грудня 2021 року
м. Київ
Справа № 913/22/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючого, Мамалуя О. О., Студенця В. І.,
за участю секретаря судового засідання Низенко В. Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрекс"
на постанову Східного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Гези Т. Д., Мартюхіної Н. О., Плахова О. В.
від 26 липня 2021 року
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрекс"
до Фермерського господарства "Агро-Макс"
про стягнення 2 048 081,63 грн,
за участю представників:
позивача: Зубенко В. М.
відповідача: Висіцька І. В.
1. Короткий зміст позовних вимог.
У січні 2021 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрекс" звернулося до Господарського суду Луганської області з позовом до Фермерського господарства "Агро-Макс" про стягнення 2 048 081,63 грн, з яких:
- 222 750,00 грн - штраф, передбачений пунктом 6.2. договору поставки № 2078 від 30 липня 2020 року,
- 445 500,00 грн - штраф, передбачений пунктом 6.3. договору поставки № 2078 від 30 липня 2020 року,
- 16 331,63 грн - компенсація різниці в гривні між доларовим еквівалентом вартості товару на момент отримання та повернення передоплати відповідно до пункту 6.3. договору поставки № 2078 від 30 липня 2020 року,
- 1 363 500,00 грн - збитки за договором поставки № 2078 від 30 липня 2020 року.
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач в порушення взятих на себе зобов'язань за укладеним з позивачем договором поставки № 2078 від 30 липня 2020 року не здійснив поставку товару - насіння соняшнику.
2. Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду і мотиви їх ухвалення.
Господарський суд Луганської області рішенням від 10 березня 2021 року позов задовольнив у повному обсязі: стягнув з Фермерського господарства «Агро-Макс» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрекс» 222 750,00 грн штрафу, передбаченого пунктом 6.2. договору; 445 500,00 грн штрафу, передбаченого пунктом 6.3. договору; 16 331,63 грн компенсації за пунктом 6.3. договору, 1 363 500,00 грн збитків та 30 721,23 грн судових витрат.
Місцевий господарський суд виходив з того, що між сторонами спору склалися договірні відносини щодо поставки товару на підставі договору поставки № 2078 від 30 липня 2020 року, що був укладений між сторонами шляхом обміну факсимільними копіями через електронні поштові адреси сторін. За висновком суду факт укладення цього договору підтверджується вчиненням сторонами взаємних зустрічних дій: позивач на виконання умов договору здійснив попередню оплату товару, відповідач прийняв цю оплату та відобразив ці операції у поданих податкових накладних, що свідчить про те, що відповідачу було відомо про укладення з позивачем зазначеного договору поставки.
Також суд дійшов висновку про те, що факт невиконання відповідачем свого обов'язку з поставки позивачу товару є доведеним, визнав позовні вимоги обґрунтованим, а заявлені до стягнення суми штрафів, компенсації та збитків визнав такими, що розраховані позивачем арифметично правильно.
Господарський суд Луганської області додатковим рішенням від 25 березня 2021 року відмовив Фермерському господарству «Агро-Макс» у стягненні з позивача судових витрат у розмірі 18 300,00 грн.
Східний апеляційний господарський суд постановою від 26 липня 2021 року скасував рішення Господарського суду Луганської області від 10 березня 2021 року, ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог. Також скасував додаткове рішення Господарського суду Луганської області від 25 березня 2021 року, задовольнив клопотання Фермерського господарства "Агро-Макс" про стягнення витрат на професійну правничу допомогу адвоката у суді першої інстанції: стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрекс» на користь Фермерського господарства «Агро-Макс» 18 300,00 грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката в суді першої інстанції та 46 081,84 грн витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що договір поставки № 2078 від 30 липня 2020 року не був укладений між сторонами у справі, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б свідчили про наявність у сторін волі на укладення цього договору, оригінал договору у паперовій формі з власноручними підписами сторін у матеріалах справи відсутній, позивач не довів факту укладення цього договору засобами електронного зв'язку із використанням електронного цифрового підпису, не надав доказів того, що надані ним та наявні в матеріалах справи копії договору, специфікації до нього та рахунку були створені у порядку, визначеному Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг», та підписувалися електронним цифровим підписом уповноважених осіб кожної із сторін, який є обов'язковим реквізитом електронного документа. Суд, взявши до уваги висновки Верховного Суду, виходив з того, що надана позивачем роздруківка електронного листування з відповідачем щодо укладення такого договору за відсутності у відповідних електронних повідомленнях електронного цифрового підпису не є належним та допустимим доказом у справі.
Суд апеляційної інстанції також дійшов висновку про те, що надані позивачем податкові декларації не є належними доказами, оскільки фактом підтвердження господарської операції є первинні документи, які позивач не надав, а податкові декларації підтверджують лише порядок оподаткування цієї операції, сам факт вчинення оподаткування не свідчить про наявність господарської операції.
Відмовляючи у задоволенні позову про стягнення збитків, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у матеріалах справи відсутні докази укладення між сторонами договору поставки № 2078 від 30 липня 2020 року, позивач не довів наявності таких обов'язкових елементів складу правопорушення, необхідних для стягнення збитків, як протиправна поведінка і вина відповідача, а також причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою відповідача і збитками.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги.
У касаційній скарзі позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрекс» просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 26 липня 2021 року, а рішення Господарського суду Луганської області від 10 березня 2021 року та додаткове рішення Господарського суду Луганської області від 25 березня 2021 року залишити в силі.
4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.
Як на підставу касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції скаржник послався на пункт 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про те, що суд апеляційної інстанції порушив частину сьому статті 91 Господарського процесуального кодексу України, неправильно застосував норми матеріального права, а саме: статті 6, 7, 64, частину першу статті 207, статті 623, 638, частину другу статті 642 Цивільного кодексу України, статті 5, 6, 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду:
- від 27 листопада 2018 року у справі № 914/2505/17,
- від 04 листопада 2019 року у справі № 905/49/15,
- від 19 грудня 2019 року у справі № 920/1027/18,
- від 01 червня 2020 року у справі № 906/355/19,
- від 20 жовтня 2020 року у справі № 910/17533/19.
5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного господарського суду - без змін, посилаючись на те, що оскаржувана відповідачем постанова ухвалена судом апеляційної інстанції при повному з'ясуванні обставин справи з правильним застосуванням та дотриманням норм матеріального та процесуального права, висновки Верховного Суду, на які посилається скаржник, не є релевантними до цієї справи, оскільки зроблені в неподібних до цієї справи правовідносинах.
20 грудня 2021 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від відповідача - Фермерського господарства «Агро-Макс» надійшла заява про вирішення питання про розподіл судових витрат, в якій заявник просить задовольнити цю заяву про вирішення питання про розподіл судових витрат після ухвалення рішення та для вирішення питання про судові витрати призначити судове засідання. Також заявник зазначає про те, що до закінчення судового розгляду він не зможе подати суду докази в підтвердження розміру усіх понесених витрат у суді касаційної інстанції.
6. Оцінка аргументів учасників справи.
Верховний Суд, дослідивши доводи та аргументи, наведені позивачем у касаційній скарзі та відповідачем у відзиві на касаційну скаргу, дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою позивачем касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України з огляду на таке.
Відповідно до частин першої та другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Як уже зазначалося, касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
За змістом пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже відповідно до положень пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Для цілей застосування норм процесуального права, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, таку подібність слід оцінювати за певними критеріями, а саме: змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями, з яких: змістовий є основним, а два інші (суб'єктний та об'єктний) - додатковими.
Подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб'єкти, однаковий вид об'єкта й однакові права та обов'язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність.
Такі висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.
Отже при дослідженні правовідносин на предмет їх подібності необхідно керуватися зазначеними вище критеріями змістовим, суб'єктним та об'єктним. При застосування цих критеріїв слід виходити з такого.
Основний - змістовний критерій полягає у тому, що оцінювання спірних правовідносин здійснюється за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників.
Суб'єктний і об'єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб'єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об'єкт.
Якщо норма права не передбачає, що її дія поширюється лише на обмежене коло осіб (наприклад, лише на фізичних або на юридичних осіб чи на конкретну групу тих або інших), немає сенсу застосовувати суб'єктний критерій для встановлення подібності правовідносин у різних справах. Так само не завжди для встановлення подібності правовідносин має значення і об'єктний критерій.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних положень процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.
Отже для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. При цьому така подібність оцінюється з урахуванням зазначених вище критеріїв та висновків Верховного Суду щодо застосування таких критеріїв подібності.
Проаналізувавши висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 27 листопада 2018 року у справі № 914/2505/17, від 04 листопада 2019 року у справі № 905/49/15, від 19 грудня 2019 року у справі № 920/1027/18, від 01 червня 2020 року у справі № 906/355/19, від 20 жовтня 2020 року у справі № 910/17533/19, на які послався позивач у касаційній скарзі як на висновки Верховного Суду, що не були враховані судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у цій справі, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах є неподібними правовідносинам, які склалися між сторонами у цій справі № 913/22/21, що переглядається, саме з змістовним критерієм з огляду на таке.
Як вбачається предметом позову у цій справі № 913/22/21, що переглядається, є стягнення штрафів, курсової різниці та збитків за невиконання відповідачем як постачальником зобов'язань з поставки позивачу (покупцю) товару за укладеним між сторонами у справі договором поставки № 2078 від 30 липня 2020 року. Підставою позову у цій справі позивач визначив невиконання відповідачем у повному обсязі своїх зобов'язань за договором. Крім того відповідач заперечує факт укладення між ним та позивачем зазначеного договору поставки № 2078 від 30 липня 2020 року.
З огляду на викладене основним спірним питанням (основною спірною обставиною), що становить предмет дослідження у цій справі, є питання (обставина) наявності між сторонами у справі договірних відносин, тобто питання, чи був укладений між сторонами зазначений договір поставки № 2078 від 30 липня 2020 року.
Щодо правовідносин у справі № 914/2505/17.
Як вбачається предметом позову (за первісним позовом) у справі № 914/2505/17 було стягнення заборгованості за укладеним між сторонами у зазначеній справі договором про надання послуг, трьох відсотків річних та пені за прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати наданих послуг.
Предметом зустрічного позову у зазначеній справі було стягнення неустойки за порушення строків надання послуг.
Позовні вимоги (як за первісним позовом, так і за зустрічним позовом) ґрунтувалися на обставинах (підстави позову) неналежного виконання зобов'язань за договором про надання послуг: з порушенням строків оплати (за первісним позовом) та з порушенням строків надання послуг (за зустрічним позовом). При цьому обставини повного невиконання зобов'язань за договором не були наведені в обґрунтування ні первісного, ні зустрічного позовів.
Факт укладення договору про надання послуг, на підставі якого були заявлені первісний та зустрічний позови, обставини наявності між сторонами у справі договірних відносин сторонами не заперечувалися та не були предметом дослідження судів. Предметом дослідження у зазначеній справі були обставини щодо способу передачі предмета договору (результату замовлення), тобто обставини виконання договору.
Верховний Суд, ухвалюючи постанову у зазначеній справі, зробив правові висновки щодо належного способу обміну інформацією (у вигляді електронного листування) у правовідносинах після укладення між сторонами договору, на підставі якого заявлені позовні вимоги, при його виконанні, про що правильно зазначив відповідач у відзиві на касаційну скаргу.
Отже правовідносини у справі № 914/2505/17, на відміну від правовідносин у справі № 913/22/21, не стосуються факту укладення між сторонами договору та існування між сторонами договірних відносин.
Наведене свідчить про те, що висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 914/2505/17 щодо належного способу обміну інформацією при виконанні договору, на які послався позивач у касаційній скарзі, були зроблені в інших, ніж у цій справі № 913/22/21 правовідносинах: за інших фактичних обставин, на які посилалися сторони та були встановлені судами попередніх інстанцій, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
Щодо правовідносин у справах № 905/49/15 та № 906/355/19.
Позови у справах № 905/49/15 та № 906/355/19 були заявлені продавцем (постачальником) до покупця.
Предметом позовів у справах № 905/49/15 та № 906/355/19 було стягнення заборгованості за укладеними між сторонами у зазначених справах договорами поставки.
Як на підстави позовів позивачі у зазначених справах послалися на неналежне виконання відповідачами як покупцями своїх зобов'язань з оплати отриманого від позивачів за договорами поставки товару.
Натомість у справі № 913/22/21 позовні вимоги стосувалися невиконання зобов'язань за договором постачальником, а не покупцем, стягнення заборгованості за оплати товару взагалі не є предметом позову. У справі № 913/22/21 позовні вимоги обґрунтовані тим, що постачальник у повному обсязі не виконав своїх зобов'язань з поставки товару. Проте обставини повного невиконання зобов'язань за договорами не були наведені в обґрунтування позовів у справах № 905/49/15 та № 906/355/19.
Отже підстави позовів у справах № 905/49/15 та № 906/355/19 та у справі № 913/22/21 стосуються різних видів зобов'язань, що свідчить про відмінність правовідносини у справах № 905/49/15 та № 906/355/19 від правовідносин у справі № 913/22/21 за підставами позову.
Крім того у справі № 905/49/15 обставини укладення договору, на підставі якого були заявлені позовні вимоги, обставини наявності між сторонами у справі договірних відносин сторонами не заперечувалися та не були предметом дослідження судів. Питання укладення договору у спосіб обміну між сторонами його факсимільними копіями у межах справи № 905/45/15 не існувало та судами не вирішувалося. Спірними обставинами, які складали предмет дослідження судів, були обставини поставки товару у квітні - травні та липні 2014 року, факт здійснення якої за спірними у справі видатковими накладними відповідач у зазначеній справі заперечував. При цьому судами у зазначеній справі були встановлені обставини складання позивачем (продавцем) як видаткових, такі податкових накладних за фактом здійснення спірних господарських операцій. Отже предметом дослідження у зазначеній справі були обставини, пов'язані з виконанням договору, зокрема з поставкою товару, та відображенням факту вчинення спірних господарських операцій з поставки товару у податковому та бухгалтерському обліках сторін у справі, а не обставини існування між сторонами договірних відносин.
Натомість у справі № 913/22/21 обставини поставки товару за договором взагалі не існували, первинні документи за фактом здійснення таких господарських операцій як поставка товару за договором не складалися, що сторонами не заперечується. Позов у справі заявлений саме у зв'язку з повним невиконанням відповідачем своїх зобов'язань з поставки товару. Крім того у цій справі № 913/22/21 хоч і мають місце обставини складання відповідачем (продавцем) податкових накладних щодо одержання від позивача (покупця) оплати товару, які були встановлені судами попередніх інстанцій. Проте разом з цим суди також встановили, що відповідач повернув отримані ним від позивача грошові кошти, у зв'язку з чим здійснив коригування складених ним податкових накладних. Однак такі обставини у справі № 905/49/15 були відсутні.
У справі № 906/355/19 хоча і мають місце обставини того, що відповідач заперечував факт укладення договору поставки, на підставі якого були заявлені позовні вимоги у справі, проте при дослідженні обставин виникнення та існування між сторонами у справі правовідносин з поставки товару на підставі цього договору суди встановили, що господарська операція зі спірної поставки товару за укладеним між сторонами у зазначеній справі договором поставки мала місце та була відображена у господарському та податковому обліках обох сторін у справі та уточнюючі декларації позивачем за спірною господарською операцією до органу фіскальної служби не подавалися. Проте, як уже зазначалося, такі обставини у справі № 913/22/21 були відсутні: поставка товару за договором поставки № 2078 від 30 липня 2020 року не здійснювалася, що сторонами не заперечується, первинні документи за фактом здійснення поставки товару за договором не складалися.
У справі № 913/22/21 суди попередніх інстанцій встановили, що відповідач повернув позивачу отримані від нього в якості передоплати грошові кошти та скоригував складені податкові накладні. Проте такі обставини у межах спірних правовідносин у справі № 906/355/19 були відсутні.
Наведене вище свідчить про те, що правовідносини у справах № 913/22/2, № 905/49/15 та № 906/355/19 не є подібними, відрізняються за предметом та підставами позову та за фактичними обставинами у справах.
Крім того, як вбачається у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2019 року у справі № 905/49/15 та від 01 червня 2020 року у справі № 906/355/19 містяться висновки щодо належності такого доказу у справі як податкова накладна, відповідно до яких податкова накладна самостійно не може бути єдиним доказом факту поставки товару покупцю та його прийняття ним, а може оцінюватися лише у сукупності з іншими доказами у справі.
При цьому Верховний Суд зазначає про те, що висновок суду апеляційної інстанції у цій справі № 913/22/21, зроблений за результатом дослідження наявних у матеріалах справи податкових накладних, складених відповідачем, про те, що ці податкові накладні самі по собі не є доказом підтвердження здійснення господарської операції, повністю відповідає зазначеним висновкам Верховного Суду.
Щодо правовідносин у справі № 920/1027/18.
Як вбачається спірні правовідносини у справі № 920/1027/18 виникли у зв'язку з порушенням відповідачем (постачальником) строків поставки товару. При цьому у межах зазначеної справи суди досліджували обставини саме виконання відповідачем умов укладеного між ним та позивачем договору поставки та встановили обставини часткового виконання постачальником умов договору поставки. Спір у справі № 920/1027/18 стосувався обсягів і строків поставки товару за договором. Обставини невиконання відповідачем своїх зобов'язань за договором у повному обсязі, які наведені в обґрунтування позову у справі № 913/22/21, що переглядається, не були визначені підставою позову у справі № 920/1027/18.
Крім того обставини наявності між сторонами у справі договірних відносин, обставини укладення між сторонами договору поставки, які є предметом дослідження у справі № 913/22/21, сторонами у справі № 920/1027/18 не заперечувалися. Сторони визнавали факт укладення між ними договору поставки та визнавали факт часткової поставки товару за договором.
Суди у межах справи № 920/1027/18 досліджували обставини щодо надсилання покупцем постачальнику заявки на поставку товару № 826/28-04 від 07 лютого 2017 року та встановили, що зазначена заявка була надіслана покупцем на електронну пошту постачальника. Як вбачається Верховний Суд у постанові від 19 грудня 2019 року у справі № 920/1027/18 зробив висновки, про те, що заявка на поставку товару, надіслана на електронну пошту постачальника, не є електронним документом в розумінні статей 5, 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», а її надсилання засобами електронного зв'язку не зумовлює необхідності скріплення заявки електронним цифровим підписом. Отже зазначені висновки стосувалися саме заявки на поставку товару, її форми та способу надсилання, тобто обставин, пов'язаних з виконанням умов договору, а не обставин самого укладення договору.
Отже висновки Верховного Суду, викладені у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 920/1027/18, на які послався позивач у касаційній скарзі, були зроблені в інших, ніж у цій справі № 913/22/21 правовідносинах, за інших фактичних обставин, на які посилалися сторони та були встановлені судами попередніх інстанцій, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
Щодо посилання скаржника на висновки Верховного Суду про застосування статті 623 Цивільного кодексу України у справі № 910/17533/19.
Верховний Суд не бере до уваги посилання скаржника на зазначені висновки Верховного Суду, оскільки застосування статті 623 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин у справі № 913/22/21, зокрема в частині позовних вимог про стягнення збитків, як і висновків Верховного Суду щодо застосування цієї норми, залежить від встановлення судами обставин існування між сторонами договірних відносин за договором поставки № 2078 від 30 липня 2020 року, обставин укладення цього договору та порушення відповідачем зобов'язань за цим договором. Проте суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові дійшов висновку про те, що зазначений договір поставки не був укладений між сторонами у цій справі та між сторонами не виникли договірні відносини на підставі цього договору.
Враховуючи те, що наведені позивачем у касаційній скарзі висновки Верховного Суду, є нерелевантними до правовідносин у цій справі та не підлягають застосуванню, зазначені висновки суду апеляційної інстанції є неспростованими, а посилання скаржника на висновки Верховного Суду щодо застосування статті 623 Цивільного кодексу України у справі № 910/17533/19 за таких обставин є передчасними та до уваги Верховним Судом не беруться.
З огляду на викладене суд касаційної інстанції зазначає про те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України є необґрунтованою та не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З огляду на викладене касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрекс" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 26 липня 2021 року у справі № 913/22/21 підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до частин другої та третьої статті 314 Господарського процесуального кодексу України процедурні питання, пов'язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом касаційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції.
Постанова або ухвала суду касаційної інстанції оформлюється суддею- доповідачем (іншим суддею, якщо суддя-доповідач не згодний з постановою/ухвалою) і підписується всім складом суду, який розглядав справу, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 910/4647/18).
Відповідач - Фермерське господарство «Агро-Макс» у заяві про вирішення питання про розподіл судових витрат від 17 грудня 2021 року, що надійшла до Касаційного господарського суду у складі Верховного суду 20 грудня 2021 року, просить задовольнити цю заяву після ухвалення рішення та для вирішення питання про судові витрати призначити судове засідання. Також заявник зазначає про те, що до закінчення судового розгляду він не зможе подати суду докази в підтвердження розміру усіх понесених витрат у суді касаційної інстанції.
Верховний Суд зазначає, що згідно з частиною восьмої статті 129 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції розгляне заяву відповідача про вирішення питання про розподіл судових витрат після подання заявником відповідних доказів протягом п'яти днів після ухвалення даного судового рішення.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку ця заява залишається без розгляду.
Керуючись статтями 234, 235, пунктом 5 частини першої статті 296, статтею 314 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрекс" на постанову Східного апеляційного господарського суду від 26 липня 2021 року у справі № 913/22/21 закрити.
2. Ухвала набирає законної сили негайно з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню.
Головуючий О. Баранець
Судді О. Мамалуй
В. Студенець