ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
15.12.2021Справа № 910/14388/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Нечая О.В., за участю секретаря судового засідання Будніка П.О., розглянувши у загальному позовному провадженні матеріали справи № 910/14388/21
за позовом Фізичної особи-підприємця Турлибекової Куралай Бектурсиновни ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 )
до Фізичної особи-підприємця Рожка Євгена Вікторовича ( АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 )
про визнання недійсним договору оренди та стягнення 68 000,00 грн
Представники сторін:
від позивача: Старий М.М., ордер серії АВ № 1020802 від 20.10.2021;
від відповідача: Рожко Є.В. (особисто).
Фізична особа-підприємець Турлибекова Куралай Бектурсиновна (далі - позивач) звернулась до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Рожка Євгена Вікторовича (далі - відповідач) про визнання недійсним договору оренди та стягнення 68 000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оскільки між позивачем та відповідачем на момент укладання Договору оренди нежитлового приміщення № б/н від 30.06.2020 існував інший договір оренди вказаного приміщення, позивач звернувся до суду з цим позовом про визнання недійсним вказаного договору та повернення сплаченого авансового платежу в сумі 68 000,00 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.09.2021 вказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення її недоліків - протягом 10 днів з дня вручення цієї ухвали.
20.09.2021 (у встановлений судом строк) до загального відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви з додатками.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.09.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/14388/21, постановлено розглядати справу за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 20.10.2021.
05.10.2021 до загального відділу діловодства господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач проти позову заперечує та зазначає, що ним було фактично передано, а позивачем прийнято в оренду нежитлове приміщення, яке є предметом оспорюваного договору, натомість з іншим орендарем вказаного приміщення (ОСОБА_1) відповідний акт приймання-передачі об'єкта оренди не підписувався, у зв'язку з відмовою ОСОБА_1 від прийняття майна в оренду та від договору оренди. Крім того, відповідач посилається на ту обставину, що судовим рішенням у справі № 910/11646/20 було встановлено, що позивач є єдиним орендарем приміщення, яке є об'єктом оренди за укладеним сторонами договором. За доводами відповідача, позивачем не доведено яким саме актам цивільного законодавства не відповідає укладений сторонами договір.
20.10.2021 до загального відділу діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив, за змістом якої позивач заперечує проти доводів відповідача, викладених у відзиві, та зазначає, що під час укладення Договору оренди нежитлового приміщення № б/н від 30.06.2020 відповідач приховав факт укладення договору оренди з іншою особою, а також не виконав покладені на нього обов'язки за договором оренди, а саме щодо проведення ремонтних робіт в приміщенні, передачі ключів від приміщення, тобто створив позивачу перешкоди в користуванні вказаним приміщенням. Позивач також посилається на ту обставину, що вказане приміщення здається в оренду, про що свідчать розміщені відповідачем оголошення в мережі Інтернет. Крім того, судовим рішенням у справі № 360/3016/20 встановлено факт укладення відповідачем з іншою особою договору оренди цього ж приміщення і відповідачем не надано доказів на підтвердження розірвання вказаного договору.
У підготовче засідання 20.10.2021 з'явились представники сторін.
У підготовчому засіданні 20.10.2021 судом було оголошено перерву до 17.11.2021.
27.10.2021 до загального відділу діловодства господарського суду міста Києва від відповідача надійшло заперечення щодо відповіді на відзив, відповідно до якого відповідач заперечує проти доводів позивача, викладених у відповіді на відзив, та повторно зазначає, що позивачем не доведено факту невідповідності умов укладеного сторонами договору нормам законодавства, а судовим рішенням у справі № 910/11646/20 було встановлено, що позивач є єдиним орендарем приміщення, яке є об'єктом оренди за вказаним договором. Крім того, відповідач зазначає, що оголошення в мережі Інтернет про здачу в оренду вказаного приміщення були розміщені після дати укладення сторонами договору оренди та сам по собі факт існування таких оголошень не впливає на дійсність правочину.
У підготовче засідання 17.11.2021 з'явився відповідач, представник позивача не з'явився, про дату, час та місце проведення підготовчого засідання позивач був повідомлений належним чином, явка представників сторін обов'язковою судом не визнавалась.
Враховуючи, що судом було здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 15.12.2021.
У судове засідання 15.12.2021 з'явились представники сторін.
Представник позивача надав суду усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Відповідач надав суду усні пояснення по суті спору, проти позову заперечував.
У судовому засіданні 15.12.2021 судом було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення сторін, суд
30.06.2020 між Фізичною особою-підприємцем Рожком Євгеном Вікторовичем (далі - орендодавець, відповідач) та Фізичною особою-підприємцем Турлибековою Куралай Бектурсиновною (далі - орендар, позивач) було укладено Договір оренди нежитлового приміщення № б/н (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого орендодавець зобов'язується передати, а орендар зобов'язується прийняти у строкове платне користування нежитлове приміщення, що визначене в цьому Договорі (далі - приміщення, об'єкт оренди) та сплачувати орендодавцю орендну плату.
За умовами пунктів 1.2, 1.3 Договору приміщенням, що орендується, є група нежитлових будівель АДРЕСА_3.
У пункті 1.5 Договору орендодавець засвідчив, що на момент укладення цього Договору об'єкт оренди вільний від прав третіх осіб, щодо нього не укладено будь-яких договорів відчуження, воно не передано іншим особам в оренду та/або суборенду.
У пункті 3.1 Договору сторони погодили, що приміщення повинно бути передане орендодавцем та прийняте орендарем протягом 30 днів, перебіг яких починається за таких умов: підписанням цього Договору, погодженням технічного завдання ремонту приміщення та перерахування коштів згідно з пунктами 5.3, 5.4 Договору.
Передача в оренду та повернення з оренди приміщення оформлюється актом приймання-передачі (пункт 3.2 Договору).
Згідно з п. 4.1 Договору строк його дії становить 1094 календарних дні з моменту підписання цього Договору сторонами та скріплення його печатками сторін (за наявності).
Пунктом 5.3 Договору передбачено, що перша сплата (аванс) за цим Договором в розмірі 68 000,00 грн без ПДВ, що дорівнює двом місяцям оренди, сплачується після підписання Договору на протязі 5-ти днів. Друга сплата (аванс) за цим Договором в розмірі 34 000,00 грн без ПДВ, що дорівнює одному місяцю оренди, сплачується не пізніше 01.08.2020. Наступна орендна плата сплачується з урахуванням авансу.
У підпунктах 6.1.1, 6.1.3 пункту 6.1 Договору орендодавець зобов'язався передати у користування орендарю приміщення у строк, передбачений Договором; здійснити в місячний строк, перебіг якого починається з останньої дати або отримання коштів згідно з п. 5.3 Договору або погодження технічного завдання ремонту приміщення, за власний рахунок та за погодженими з орендарем макетів ремонтних робіт об'єкта оренди, а також планову і позапланову перевірку лічильників.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач зазначає, що на час укладення сторонами Договору існував інший договір оренди вищезазначеного приміщення і фактична передача цього приміщення позивачу не відбулась у зв'язку з порушенням відповідачем умов вказаного договору, що є підставою для визнання Договору недійсним та повернення перерахованого позивачем авансу в сумі 68 000,00 грн.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
Статтею шостою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.
Частинами 1 - 5 статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.
Тлумачення статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним, необхідним є: по-перше, пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; по-друге, наявність підстав для оспорення правочину; по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Така правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, від 19.11.2019 у справі № 918/204/18 та від 07.04.2020 у справі № 904/3657/18, постановах Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 910/22198/17 та від 05.05.2020 у справі № 911/1634/19.
Укладений сторонами Договір за своєю правовою природою є договором оренди, який підпадає під правове регулювання глави 58 Цивільного кодексу України та параграфу 5 глави 30 Господарського кодексу України.
Згідно з частинами 1, 6 статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Частинами 1, 4 статті 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
За приписами частин 1, 2, 5 статті 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за найм (оренду) майна може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за найм (оренду) майна встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Саме позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання договору недійсним, має довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а не відповідач повинен доводити правомірність договору. Тобто обов'язок доказування обставин, з якими закон пов'язує недійсність договору, покладається на позивача. При цьому, враховувати необхідно саме підстави заявленого позивачем позову.
Як на підставу заявлених позовних вимог, позивач посилається на ту обставину, що станом на дату укладення сторонами Договору існував інший договір оренди приміщення, яке є об'єктом оренди за Договором, укладений між відповідачем та ОСОБА_1
У провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа № 910/11646/20 за первісним позовом ФОП Рожка Євгена Вікторовича до ФОП Турлибекової Куралай Бектурсиновни про стягнення 68 000,00 грн та за зустрічним позовом ФОП Турлибекової Куралай Бектурсиновни до ФОП Рожка Євгена Вікторовича про визнання розірваним договору і стягнення авансу.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.03.2021 у справі № 910/11646/20 було задоволено первісний позов та стягнуто з ФОП Турлибекової Куралай Бектурсиновни на користь ФОП Рожка Євгена Вікторовича заборгованість в розмірі 68 000 грн 00 коп. та судовий збір у розмірі 2 102 грн 00 коп., у задоволенні зустрічного позову відмовлено.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.08.2021 рішення Господарського суду міста Києва від 22.03.2021 у справі № 910/11646/20 було залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, розглядаючи апеляційну скаргу ФОП Турлибекової Куралай Бектурсиновни на рішення суду першої інстанції та надаючи оцінку доводам позивача щодо існування ще одного договору оренди, яким передано в оренду приміщення за адресою: АДРЕСА_3 , зазначив, що рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 05.03.2021 у справі № 360/3016/20 встановлено, що 20.04.2020 між Рожко Є.В. та ОСОБА_1 було укладено Договір №200420/1 оренди нежитлових приміщень, відповідно до умов якого ОСОБА_1 орендував нежитлові приміщення № 111 та № 111А, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 для здійснення господарської діяльності, починаючи з 21.04.2020.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 05.03.2021 у справі №360/3016/20 було частково скасовано постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 14.06.2021 і ухвалено нове судове рішення у відповідній частині.
Разом з тим, вищевказаним рішенням адміністративного суду не встановлено факту приймання-передачі об'єкта оренди за Договором № 200420/1 оренди нежитлових приміщень від 20.04.2020, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що на момент розгляду справи ФОП Турлибекова К.Б. була єдиним орендарем приміщення АДРЕСА_3.
За приписами ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.
Вказана правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 11.12.2018 у справі № 910/3055/18 та від 13.08.2019 у справі №910/11164/16.
Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Брумареску проти Румунії" №28342/95, пункт 61, ECHR 1999-VII).
З огляду на вищенаведене, обставини щодо передачі позивачу в оренду вказаного приміщення за Договором, а також неналежного виконання позивачем, як орендарем, взятих на себе зобов'язань за Договором не потребують доказування при розгляді цієї справи.
Більше того, правова оцінка повідомленим позивачем обставинам, на які він посилається як на підставу заявлених позовних вимог у цій справі, а саме існування іншого договору оренди приміщення, яке є об'єктом оренди за Договором, була надана судом при розгляді справи № 910/11646/20 і ухвалене судове рішення у вказаній справі набрало законної сили.
Відтак, доводи позивача щодо існування на дату укладення сторонами Договору іншого договору оренди приміщення, яке є об'єктом оренди за Договором, є безпідставними.
Суд також відхиляє як необґрунтовані доводи позивача стосовно того, що фактично передача приміщення не відбулась через порушення орендодавцем умов Договору, оскільки вказані обставин спростовуються наявним у матеріалах справи Актом приймання-передачі приміщення від 01.08.2020, який підписано обома сторонами, що також було встановлено при розгляді справи № 910/11646/20.
Суд звертає увагу, що конструкція ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачає, що підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу саме в момент вчинення правочину.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України).
Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
До предмету доказування у справі про визнання недійсним правочину входять обставини щодо невідповідності його умов нормам законодавства в момент його вчинення, натомість обставини щодо невиконання (неналежного) виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за Договором, незгоди однієї сторони з діями іншої сторони в процесі виконання Договору, створення орендодавцем перешкод орендарю в користуванні приміщенням, на які посилається позивач як на підставу заявлених позовних вимог, не можуть свідчити про недійсність окремих умов або Договору в цілому.
Посилання позивача на ту обставину, що приміщення, яке є об'єктом оренди за Договором, здається в оренду відповідачем, про що свідчать розміщенні в мережі Інтернет оголошення, в контексті заявлених позовних вимог про визнання Договору недійсним також є безпідставними, оскільки, як встановлено судом, вказані оголошення датовані 30.10.2020, 14.03.2021 та 29.03.2021, тобто вони були розміщені відповідачем в мережі Інтернет після дати укладення сторонами Договору і, як вірно зазначає відповідач, сам по собі факт існування таких оголошень не впливає на дійсність Договору.
Відтак, позивачем у встановленому процесуальним законом порядку не доведено суду неправомірності дій відповідача та невідповідності умов оспорюваного договору приписам законодавства в момент його укладення сторонами.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті.
Необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача. Тобто законодавець пов'язує факт звернення до суду з наявністю вже порушених прав та інтересів позивача.
Натомість, при розгляді цієї справи суд встановив як відсутність правових підстав для визнання Договору недійсним, так і відсутність порушення суб'єктивних прав та законних інтересів позивача в момент укладення сторонами Договору.
Вимога позивача про стягнення з відповідача перерахованого на виконання умов Договору авансу в сумі 68 000,00 грн також не підлягає задоволенню як похідна вимога від вимоги про визнання недійсним Договору, наявності правових підстав для задоволення якої судом не встановлено.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").
Зважаючи на викладене, всі інші доводи та міркування сторін судом визнаються такими, що не спростовують вищевказаних висновків суду.
За приписами частин 1 - 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Пункт 3 частини першої статті 129 Конституції України пов'язує змагальність сторін зі свободою в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Змагальність сторін - це встановлена законом можливість реалізації та практична реалізація наданих їм процесуальних прав при безумовному виконанні покладених на них процесуальних обов'язків на всіх стадіях судового процесу за участю компетентного суду.
Переконливість кожного доказу доводиться у змагальній процедурі безпосередньо перед тим складом суду, який дає цьому доказу юридично значущу оцінку.
Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Частинами 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Підсумовуючи вищенаведене, виходячи із заявлених позивачем вимог та наявних у справі доказів, суд не знаходить правових підстав для задоволення позову.
Витрати позивача по сплаті судового збору в розмірі 4 540,00 грн, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача, оскільки позов не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 129, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В позові відмовити.
2. Витрати позивача по сплаті судового збору в розмірі 4 540,00 грн покласти на Фізичну особу-підприємця Турлибекову Куралай Бектурсиновну.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 24.12.2021
Суддя О.В. Нечай